Назад
Любов
КОВАЛЕНКО
Коваленко (Сєдая) Любов Михайлівна народилася 14 липня 1923 р. в с-щі Чаплине Васильківського району Дніпропетровської області. Закінчила Дніпропетровський університет.
Авторка книжок: “Коли співає жайвір”, “Ярославна”, “Пригоди Цвірика”, “Приключения книжки”; повістей “Наречена” (“Невеста”), “Радость моя”, “Окно в вечернем небе”, “Звізда любові”, “Пригоди кота Капітоши”.
Померла 29 січня 2003 р.


Оповідання.

“ПЛИВЕ ЧОВЕН, ВОДИ ПОВЕН...”

У неділю Любонька з татом і Трезором зібралися на ставок рибу ловити. До ставка далеченько йти, але Любонька мужньо дріботить сандаликами поруч тата, не проситься до нього на руки. Куди там на руки? Соромно. Адже вона вже зовсім доросла — п’ятий рік.
Тато несе кошик, вудочки і торбинку з бляшанками, в яких розмочені шматочки хліба і черв’яки для риби. Любонька несе загорнуту в яскравий клаптик свою ляльку Христю, аби й вона подихала свіжим повітрям біля ставка. А Трезор нічого не несе. Біжить собі попереду, хвостик бубликом тримає і час од часу заклопотано оглядається на Любоньку і тата — чи йдуть вони за ним, чи не заблукали в степу, чи не звіяло їх вітром.
А вітер таки віє на них, літній, теплий, грається з червоними кісниками Любоньки, з кінчиками хусточки, зав’язаної під підборіддям, надимає колом спідничку сарафанчика. І Любонька не дивується вітрові тут, у степу, бо вони з татом ідуть у прохолодній тіні високих струнких тополь, які обступили шлях з обох боків. Тополі хитають вітами, верхівки їхні хиляться сюди й туди — от вітер і здіймається. Адже всім відомо, що вітер роблять дерева, коли гойдають вітами.
Аж ось і ставок. У вербах, в очереті, на березі спориш, по ньому дрібні квіти рясніють. Качка з іграшковими каченятами снує по воді. Вода в ставку блакитна. Любонька і цьому не дивується, вона знає, що та блакить від неба.
Тато відв’язує човна, кладе до нього вудки, бляшанки з черв’яками і розмоченим хлібом, а кошика з сніданком залишає на березі під вербою і наказує Трезорові:
— Сиди тут. Охороняй.
Трезор слухняно сідає біля кошика, але очі його з таким пильним проханням стежать за татом, з такою надією — може, тато передумає і візьме його теж в човен, як Любоньку. Бо Любонька вже сидить з Христею на руках на теплій, нагрітій сонцем, вузенькій лавочці в човні, що похитується під нею. їй шкода Трезора, і вона йому махає рукою. Трезор у відповідь скавучить.
Тато робить вигляд, ніби не помічає погляду Трезора і не чує його скавучання, відштовхує веслом човна від берега. Човен легко й нечутно полинув тихою, прозорою, блакитною водою, в якій плавають білі хмаринки, сяє сонце.
Минули вони з татом на човні латаття з великими білосніжними квітами, випливли на середину ставка. І тут човен зупинився.
Ловити рибу — то найбільша татова втіха, хоч він і не піймав ще жодної. Мабуть, йому подобається ось так сидіти в човні і дивитись на кинуту у воду вудку, і про щось думати, далеке від риби, або посміхатися до Любоньки, яка опустила ручку у воду і тихенько хлюпоче нею. Тихенько, аби не злякати рибу, яка все одно ніколи не ловиться, а плаває собі там, під водою, — жива і вільна.
Ось тато підводить голову і дивиться на берег, де завмер на варті біля кошика Трезор, нашорошивши вуха і не зводячи погляду з човна.
Тато весело кличе:
— Трезор! До нас! До нас!
Ой, що тут сталося з Трезором! Підскочив на місці від радощів, кинувся до ставка, миттю, не вагаючись, плигнув у воду і поплив до човна. Над водою було видно лише його жовтеньку з чорними очицями і чорним носиком голову. Він так швидко і вправно рухався у воді, що Любонька дивувалася. Вона й досі не вміє плавати, тато говорить, що коли підросте ще трохи, навчить її плавати. А Трезора ніхто не вчив — і як плаває! Вміло, спритно перебирає лапками під водою, спішить до човна.
І ось він уже поруч. Тато підхоплює його, витягує з води в човен. Трезор, оббризкуючи водою тата і Любоньку, кидається радісно цілувати їх. Яке ж то щастя для нього бути разом з ними! Обтрушується, знову обдає бризками тата і Любоньку, але вони не сердяться, а сміються. Човен від такої бурхливої радості Трезора захитався, вудки самі по собі попливли по воді.
Нарешті всі заспокоїлися: Трезор, човен, повернулися вудки. Любонька сидить на своєму місці, Трезор поруч неї і уважно дивиться на вудки. Якщо якась пірне, Трезор гавкає, хвилюється, мало сам не пірнає слідом за вудкою, аж поки тато не підніме її. Та рибки на ній немає. Хитра рибка з’їла черв’яка і втекла. Проте за цим ніхто не шкодує. Тато кидає на воду вудку з новим черв’яком, і знову всі — тато, Любонька, Трезор — дивляться на неї: чи не пірне? Лише Христя не дивиться — спить на руках у Любоньки.
А в цей час на березі між вербовими вітами з’являється молода жінка у вишиванці і світлій широкій спідниці з вузликом у руках. Любонька, тато і Трезор відразу впізнають ту жінку — бо то ж прийшла мама! Вона махає їм рукою, щось гукає до них.
У човні від того повно радощів! Тато вітає маму, піднявши весла, Любонька знімає з голови хусточку і розмахує нею, Христя прокидається і заспано виглядає з клаптика, Трезор так голосно починає гавкати і так дзвінко вищати, що перелякав качку з каченятами, і вони поспіхом попливли до очерету і сховалися там. А Трезор починає метушитися: то наче вирішує у воду стрибати, то знову до Любоньки повертається. Нарешті стрибає у воду і пливе до берега, де стоїть мама.
Тато складає вудки і теж повертає веслами човна до берега. По дорозі, перехилившись з човна, він зриває лілею — таку білосніжну, таку напрочуд гарну. Квітка одна, всього одна, а ніби вона заповнює собою весь човен, ніби човен тепер повен квітів — отака казкова квітка лілея.
Тато, гребучи веслами, заспівав:
“Пливе човен, води повен”.
І сам себе перебив:
— Ні, не так. Ось так треба:
Пливе човен, квітів повен... І вказує поглядом на лілею, на Любоньку. Пливе човен, квітів повен Та все хлюп-хлюп... Любонька радо тоненько підхоплює: Хлюп-хлюп! Хлюп-хлюп!
Човен наздогнав Трезора, обігнав його — і ось уже тато з Любонькою на березі.
Любонька тулиться до мами, цілує її засмаглу руку, а тато дарує мамі білу лілею.
Мама кінчиками пальців — бо це ж яка дорогоцінність! — бере квітку, милується нею, очі її світяться ніжністю, щастям.
Аж тут якраз і Трезор підоспів. Виліз із ставка на берег — і ну до мами! Стрибає навколо неї, бризки води так і летять з нього на маму, спалахують райдужними кульками під сонцем. Мама вся в тих веселкових бризках. Вона високо піднімає над головою лілею, і квітка сяє в її руці, мов це і не квітка, а зірка скотилася серед білого дня з неба. І від тої променистої квітки-зірки золоті тоненькі промінчики любові осявають маму, тата, Любоньку і Трезора.
«ПРИЇХАЛИ ТРИ КОЗАКИ,
ТА ВСІ ТРИ ОДНАКІ...»
Бігти після уроків до станції алеєю нестрашно. Алея біля залізниці, від колій світять ліхтарі, під ногами на мерзлій землі тінями хитаються безлисті віти високих, з товстими стовбурами осокорів, що ростуть на алеї, поруч з якими Любонька здається сама собі такою малесенькою. Вона біжить, міцно тримаючи в лівій руці портфелик з книжками і зошитами, а правою рукою в рукавичці (рукавичка лише одна, бо другу загубила), притримує на голові плетений капелюшок, аби вітер не зняв його. Ні, зовсім не страшно. Он хтось з робітників ходить по коліях між вагонами, та й станція вже недалеко, світить вогнями. А найголовніше — не страшно тому, що слідком за нею біжать хлопці з п’ятого «Б» — Петько, Микола і Грицик. Біжать, щось там вигукують — чи до неї, чи просто так, мабуть, щоб і їм не було страшно. Шкода, що снігу немає, а то сніжкою кидалися б. Тоді й зовсім страху не було б.
Черевички їхні гучно дріботять, а коли Любонька оглядається, то бачить три хлопчачі постаті, які з’являються з темряви, освітлені ліхтарем. Пальта на грудях розхристані, шапки з піднятими сторч вухами, пальта підперезані ремінцями, за які вони засунули книжки і пом’яті зошити — портфелів у хлопців не було зроду. Книжки у них за пасками або за пазухою. Та ось вони минають ліхтар — і зникають у пітьмі. Любонька лише чує їхній тупіт, свист і дзвінкі голоси. І тому зовсім не страшно. Вони поруч.
Кожного вечора Петько, Миколка і Грицик отак проводжають зі школи Любоньку, дражняться за її спиною «цяцею» або «плаксійкою», а то ще — «панянкою». Яка вона панянка? Проте, вона не ображається на них, бо вона не одна біжить, а з хлопцями, і з ними Любонька нічого не боїться — ні темряви, ні чорних тіней, ні раптового оглушливого гудка паровоза.
Нарешті і станція. Любонька вибігає на пощерблений, слизький, зате добре освітлений перон. На пероні дуже вітряно, так і зносить Любоньку до стіни станції. Пальці звело від холоду, але не можна зупинятися, не можна заплакати, не можна навіть хукнути на пальці, бо хлопці засміють.
Ось і зала першого класу. Любонька ледь подужала важкі двері з начищеною мідною ручкою і у відхилену щілину протиснулася всередину. Ой, як тут теп­ло і затишно. Стоять між столиками з білими скатертинами чужоземці — розлогі пальми у кадушках, — і відразу з морозу потрапляєш в інший світ, нетутешній, дивовижний, казковий. Біля дверей у старовинному оксамитовому кріслі поважно розсівся хазяїн залу — швейцар. На ньому високий картуз, а на грудях кителя сяють начищені ґудзики. Любоньку він зразу впізнає, тому поблажливо пропускає її до зали, а хлопці залишаються на вітрі і морозі. Зала першого класу не для них. Та й не для Любоньки — це мама її тут працює на кухні і залишає для неї обід.
Любонька дихає на замерзлу руку з портфелем і обережно, аби не послизнутися, поспішає по підлозі з блискучими квадратиками — сірими і білими — до маленького столика у кутку біля зачиненого дощечкою кухонного віконця. Несміливо стукає посинілою рукою. Віконце відчиняється, з нього виглядає сувора тітка Оляна, бачить Любоньку, і погляд її пом’якшується. Вона мовчки киває. Любонька скидає благеньке пальтечко, кладе його і портфелик на стілець, сама сідає на краєчок стільця за столик — і вже перед нею тарілка з гарячим борщем, який тут звичайно вдень варить для пасажирів мама. А потім тьотя Оляна котлетку з макаронами дає, ще й склянку узвару. Все гаряче, смачне — і Любонька нагрілася, щічки її розпашіли.
Двері до зали раз у раз відхиляються, і чиянебудь хлопчача голова заглядає — чи тут ще Любонька? Бо, може, вийшла через кухню. Ось заглянув Грицик. Миколка і Петько зненацька заштовхують його до зали. Грицик, огорнутий теплом, осліплений світлом, білизною скатертин, небаченою взимку зеленню великих дерев між столиками, запахом парфумів від дам, що сиділи за столиками з кавалерами, на мить очманіло застиг біля дверей, все ж не забуваючи поглянути з-під старої батьківської шапки, що лізла йому на очі, на Любоньку, в кутку. Отямився, шморгнув червоним від холоду носом і вискочив за двері, бо швейцар уже грізно піднімався з крісла. І зразу ж з-за дверей почувся хлопчачий регіт, ніби хлопці й не замерзли, ніби вони й не голодні. Любонька жаліє їх завжди і якось взяла з собою скибочку хліба, сама не їла, аби пригостити хлопців. Та вони підняли її на сміх, засвистіли, відводячи погляд від окрайця, що тепло лежав на її долоньці. Ну хто примушує їх бігти за нею кожного вечора? Хто? Бігти і потім чекати біля дверей, коли вона вийде, щоб знову І хвацько свистіти їй у спину. І так аж до будиночка, де і вона тепер живе з мамою.
Поїла Любонька, подякувала тьоті Оляні, вдяглася, взяла портфельчик і попрямувала до дверей, озираючись на гарних, усміхнених, у шовкових платтях жінок і на їхніх кавалерів, у руках яких в склянках червоніло вино. Ото б мамі таке красиве плаття: широка спідниця у складку, великий бант на поясі. Любонька зітхає: на таке плаття у них з мамою грошей немає.
Вийшла на перон — а там задубілі, але веселі три хлопчики з п’ятого «Б», підстрибують на місці, один одного жартівливо луплять кулаками по спині, аби зігрітися. Шапки все так само не зав’язані, вушка їхні хвалькувато стирчать догори, а хлопчачі вуха почервоніли від морозу. Хлопці їх розтирають такими ж червоними руками.
Поки Любонька вечеряла, пішов сніг, і все побіліло навколо. Сніжинки іскрять, міняться в світлі ліхтаря, налипають на шапки хлопчиків, падають на вії Любоньки. Вітер сипле сніжинки і на перон, і перон від того стає білим, святковим.
Побачивши Любоньку, хлопці ще більше веселішають, регочуть, підставляють ніжки один одному, вигукують:
— О, вже вийшла!
— З’явилася панянка!
— Панянка білоручка!
Так ніби вони й не чекали на неї, не заглядали у вікна, не мерзли під дверима... Невідомо чого...
І Любонька така рада їм. Натягнула рукавичку на «білу ручку», притримала нею капелюшка, посміхнулася хлопчикам і побігла вздовж перону. Вони, звичайно, за нею. Кричать, що, мовляв, шкода, мало ще снігу, а то б вони заліпили в неї не одну сніжку.
Звернувши з перону, Любонька потрапляє в темну вуличку. Ліхтарів тут немає. Добре, що сніг вже біліє на стежці. Вона щодуху летить, оглядаючись з надією, що хлопці женуться за нею. Могла б і не озиратися — біжать, не відстають, на ходу борюкаються, хтось падає, регочуть. Задоволені, коли Любонька озирається, падають уже навмисне, аби звеселити її. І вона сміється, махає рукою їм — трьом маленьким, замерзлим, голодним вірним хлопчикам.
Аж ось за рогом ліхтар. Сніжинки у його світлі живим сріблом падають на Любоньку, на хлопчиків, спалахують і сяють крихітними зірочками.
Приватний будинок, в якому мама і Любонька наймають кімнату, вже зовсім поруч. Любонька задубілою від холоду рукою відчиняє хвіртку і пірнає в темний двір, вдячно озираючись на хлопців. Вони стали під ліхтарем, трохи потупцювалися, наостанок ще посвистіли вслід Любоньці й розбіглися по своїх домівках. Віхола замела їхні маленькі сліди, а потім ще довго вишивала навколо ліхтаря срібними сніжними нитками примхливі візерунки любові, складала свої вишиванки на холодну темну землю, і від того земля ясніла, теплішала.
... До війни залишалося шість років. З війни ті хлопчики не повернулися. Відтоді немає нікого під ліхтарем...
«ОЙ, ЗІЙДИ, ЗІЙДИ ТИ,
ЗІРОНЬКА ВЕЧІРНЯЯ...»
Я повільно йду повз незнайомий паркан. Дощечки в ньому щільно припасовані одна до одної. Ані шпаринки, в яку можна було б зазирнути хоча б одним оком, не те що всунути голову. Зупиняюся біля незнайомої хвіртки. За нею незнайомий двір. Перш за все шукаю поглядом дерев’яний ґанок крайньої від вулиці квартири в цьому приватному, але збудованому на дві квартири будинку.
Де ж той ґанок, такий завжди чистий, такий теплий від сонця? І чи не стоїть на тому ґаночку маленька дівчинка в гарному святковому вбранні? Чи не блищить проти сонця намисто на її ніжній шийці? Чи не струменіють з плечиків барвисті шовкові стрічки?
Ні, ніхто не стоїть... І ґанок теж незнайомий — з сірого цементу, брудний, холодний.
До хвіртки, в яку я вчепилася тремтячими пальцями, неквапно підійшов двором великий собака з пухнастим хвостом. Я придивляюсь до нього — чи не Бровко? Гай-гай, стільки літ минуло... Який там Бровко... Очі незнайомого собаки співчутливо втупилися в мене: чому ця чужа жінка плаче?
...Шуміли вітри, лютували бурі, гримотіли громи над споришевим подвір’ям. Громи і бурі жорстокої війни. Вітри безжальних років байдуже розвіяли по всіх усюди тих, хто ходив і бігав по подвір’ю, хто бавився і стрибав на молодому спориші, хто заглядав у широкі тоді шпаринки паркану, усіх тих, на кого сипала рожеві від вечірнього сонця пелюстки любові молоденька вишенька. Розвіяли всіх буйні вітри по світах — цього світу і потойбічного, звідки немає зворотньої дороги, немає звістки, немає привіту... А на тому місці, де квітувала вишенька, тепер гола, тверда земля. Нічого не росте...
І тут мені вчулося, ніби чиїсь маленькі ніжки біжать з того боку вулиці, чиїсь легенькі кроки перетинають шлях, привиділось, що чиїсь босі ноги піднімають пил на шляху. І він рожевою від західного сонця хмаринкою огортає мене золотими порошинками навіки втраченої любові...
Я рвучко обертаюсь, аби не зникли у безмежності часу ті, хто спішить сюди з інших літ, перетинаючи стежку, мов часовий бар’єр. Та за мною нікого немає, нікого — лише, резлюдна вулиця.
Раніше напроти стояла кузня, в якій горів вогонь, чулося гупання молотів, інколи навіть іскри вилітали віялом з розчинених дверей від дзвінких ударів коваля Іванюка по розпеченому залізу. За кузнею починався степ, степ без кінця і краю, степ до самого обрію, до самого західного сонця. А степом в’юнився у далечінь, теж до самого заходу сонця, уторований віками шлях. Дихав степ полинним вітром, сяяв золотими хлібами, стрекотів вечорами піснями коників.
А тепер нічого того немає. Немає кузні, не стоїть біля неї, склавши могутні руки на грудях, освітлений вогнем горна коваль Іванюк, батько іванючат, що розлетілися, розсипалися по своїх і чужих краях. Замість веселої говіркої кузні німо виглядає з-за високого паркану цегляний будинок. А за ним — не степ і не шлях, а довга вулиця. Блищить на ній асфальт проти сонця і не полином і спілим хлібом пахне, а бензином і бетоном. Вздовж вулиці будинки і будиночки поховалися за парканами, пофарбованими в різні кольори. Нудна, сіра, якась мов нежива вулиця, лише сонце, що вже торкається обрію, забарвлює її в живий рожевий колір, огортає червоним маревом.
Несподівано в тому багряному світлі призахідного сонця, вже трохи затемненому прозорою вечірньою пітьмою, я помічаю за бувшою кузнею на бувшому степовому шляху якісь постаті. Я тихо-тихо, аби не злякати їх, аби й вони не зникли в інший час, як зникли малі іванючата, підходжу ближче.
І впізнаю Любоньку. Вона обхопила ручками свою маму, пригорнулася до її колін. Мама міцно притискає її до себе одною рукою, а другою сумно голубить м’яке волосся на доньчиній голівці. До ніг Любоньки і її мами тулиться Трезор.
Три маленькі самотні постаті на примарному вечірньому шляху... і всі троє вдивляються в безнадійно пусту вулицю, що веде до станції.
Ой, мої голубоньки, не слід даремно вдивлятися, не слід...
...Любонька прокинулася того ранку від голосної розмови на кухні. Вийшла туди із затемненої віконницями кімнати, стала на порозі босоніж, в одній білій коротенькій льолі, протирала оченята, жмурилась на світло з вікна — така маленька, ніжна, сяяла чистим дитячим теплом, чеканням ласки.
Мама і тато сиділи за невеликим кухонним столом з різних кінців його і про щось сперечались, а при появі Любоньки замовкли.
Мама, глянувши на Любоньку, затремтілим голосом сказала татові:
— Хоч би дитину пожалів..
Тоді Любоньці було незрозуміло, чого тато мав її жаліти, мабуть, того, що стояла вона босими ніжками на холодній підлозі і він мав обняти її, притиснути до себе, поцілувати, зігріти.
Зрозуміла те пізніше, а тремтливі мамині слова печуть серце Любоньки все життя, бо не пожалів, кинув, поїхав...
Сонце надсилає землі з-за обрію свій останній промінь, і в тому промені барвисто затріпотіли на плечах Любоньки шовкові стрічки, заблищало на шийці намисто, у темному волоссі мами засвітилася велика біла квітка лілея, очі Трезора блиснули щирою відданістю. А навколо них у рожевому мареві затупотіли дитячі ноги, пробігли три хлопці в хвацько заломлених шапках, тінню ковзнуло босоноге хлоп’я з вербовою гілочкою в руці, защебетав соловейко, пролетів, мов янголятко, зовсім маленький білявий хлопчик... А це хто? Боже мій, а хто ж цей хлопець? Він не біжить, не йде, а стоїть і дивиться на мене зеленкуватими розумними очима з далекої далечини... І в погляді його ласкавий докір... Це ж Боря. Бориско... Найкращий хлопець шкільних років. Більш за всіх читав, розповідав із захватом Любоньці прочитане, коли вони разом — бо жили на одній вулиці — поверталися вечорами зі школи, ще й біля Любоньчиного двору стояли, аби договорити і дослухати. Дивилися на зірки, шукали червонуватий Марс, на якому, щиро вірили в те, є життя, мріяли, що й самі колись, як стануть дорослими, побувають на Марсі, а вже на Місяці — обов’язково. Адже це зовсім близько!
Не збулося... Ти, Борю, прости її, Любоньку, прости... Не зрозуміла, навіть злякалася вона тоді дивних, по-хлоп’ячому твердо, сміливо сказаних слів: «Для тебе, Любонько, я зроблю все!».
Не зрозуміла, не розпізнала в тому хлопчикові свою долю. А був же він найкращим хлопцем... Та війна забрала і найкращих. Війна забрала і долю...
Останній сонячний промінь зник за обрієм — і враз посутеніло, довкілля зробилося сумним, безбарвним. Ще на якусь ледь вловиму оком мить веселково мерехтіли стрічки і намисто Любоньки, сяяла білосніжними пе­люстками квітка лілея.
Печальні сутінки щільно огорнули маму, Любоньку, Трезора — і все згасло. Безслідно зникли тіні хлопчиків, назавжди замовк ніжний голос соловейка.
Я стояла, стиснувши в розпачі руки, стояла в цій пустелі, холодній, безутішній, безжальній.
І раптом там, де сіло сонце, заясніло небо, мов велике сонце залишило замість себе маленьке сонечко, і воно, юне і прекрасне, життєрадісно світилося на видноколі, золотаві промінчики його м’яко торкалися стражденних людських сердець, зігрівали їх теплом, наповнювали світлом, вселяли надію.
То зійшла зіронька вечірняя. Зійшла 3 в і з д а любові.
© Коваленко Л.М., 2005
Счетчик посещений Counter.CO.KZ - бесплатный счетчик на любой вкус!