Назад

Валентин   ЧЕМЕРИС

 

 

 

СИНИ   ЗМІЄНОГОЇ   БОГИНІ

Р о м а н - е с е

 

 

 

 

2  0  0  6

 

“Сини змієногої богині” — роман-есе, що складається, власне, з роману і кількох повістей з однією головною героїнею — СКІФІЄЮ.
Та Скіфія, яка в VII ст. до н. е. під дзвін мечів і співи стріл з’явилася на південних теренах України.
Легендарна і реальна, повна слави і звитяги, знана нам і незнана, загадкова і таємнича Країна Вершників з Луками, Скіфія воїнів і хліборобів, царів і вождів, чаклунів і знахарів, войовничих амазонок і жриць, Скіфія героїв (Іданфірс, Атей, Скілур) і майстрів неперевершених шедеврів, що дивують і вражають людство.
Зрештою, це документальний твір про Змій-Дівицю та її любов з Гераклом у печері над Дніпром, про розкопки і таємниці золотих курганів, про велич, славу і загибель синів доньки Борисфена, про тих, хто в полум’ї пожеж і громовицях битв пішов од нас назавжди, ставши одним з наших предків (чорноброва і чорноока Україна, що народилася в русявій і синьоокій Русі).
Дія відбувається на великих просторах в часовому відрізку до тисячі літ: від Риму часів імператора Діоклетіана до Фракії й Подунав’я, до Північного Причорномор’я, Боспорського царства, античних міст, а ще ж Крим, країни Передньої Азії Урарту, Мідія, Манія, Ассірія, а ще — Слов’янія-Русь-Україна.
Є романи для читання, а є... “Сини змієногої богині” — для читання.
Твір побудовано динамічно й цікаво з невигаданими пригодами, він повний загадок, і таємниць. “Сини змієногої богині” для тебе, читачу. Це твій роман.

Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю.
І. Франко

“Серед усіх відомих нам народів лише скіфи володіють одним, проте найважливішим для людського життя, мистецтвом. Воно полягає у тому, що жодному з ворогів, котрий напав на їхню країну, вони не дають урятуватися. Ніхто не може їх наздогнати, якщо тільки вони самі цього не захочуть. Адже у скіфів немає ні міст, ні укріплень, і свої .житла вони возять із собою. Всі вони — кінні стрільці з луків і промишляють не землеробством, а скотарством: їхнє житло — кибитки... Їм сприяє їхня земля і допомагають річки. Країна скіфів — це багата на траву і добре зрошувана рівнина...” — Геродот із Галікарнаса, “Історія”, книга четверта “Мельпомена”, звана ще іноді “Скіфією Геродота”.

*   *   *
Коров’як на могилі і тирса.
Над могилами небо як дзвін.
Щирим золотом степ цей світився,
Казанами і чашами цвів.
Здавна тут не любили халтури
Ні в пророцтвах, ні в справах земних.
Мчали степом підпалені хури
З брехунами-жерцями на них.
Тут кипіла кривава робота,
Коли обрій війною горів.
І на горло карала голота
За підступність і зраду царів.
Відгуло, відпалало нестерпно.
Тільки золото сонцем сія.
Синім свистом над сизим степом
Славить вітер скіфське ім’я.
Борис Мозолевський


П р о л о г

МІСЯЦЬ В ТРАВАХ РОСЯНИХ КУПАВСЯ...

Був у Скіфії (та й нині ще є, хоч Скіфії вже давним-давно немає) жовто-золотистий тюльпан, як і всі квіти країни сколотів (так називали себе скіфи) витвір чарівної Аргімпаси.
Місяць в травах
росяних купався,
До зірок тяглася ковила.
Скіфська Афродіта —
Аргімпаса —
Степом зачарованим ішла.
І по тих галявах, де ступали
Її ноги, теплі і живі,
До схід сонця
сходили тюльпани
І горіли кров’ю по траві...

Аргімпаса у скіфів була богинею краси і кохання (сказано ж у Бориса Мозолевського: скіфська Афродіта) і ширше — життя та смерті. Осяйна і прекрасна богиня (вродливішої жінки за неї — і серед смертних, і серед безсмертних — годі й шукати у Скіфії) була жоною скіфського бога війни, грізного Арея. Місячними ночами спускалася вона з неба й, оповита золотим маревом, — що ховало її від очей простих смертних, йшла степом. Там, де незрівнянна ступала, з’являлися квіти. І першим квітнув тюльпан, — улюблена квітка богині щастя й кохання. І скіфи (і мирні хлібороби, і войовничі кочівники, звані царськими скіфами, жорстокі повелителі племен, що населяли тоді Скіфію) були певні: таке диво, як тюльпан, що рівнозначно щастю людському, світу білому посилають лише боги.
Тож не дивно, що тюльпан у Скіфії вважали квіткою кохання і щастя людського. І коли по весні там чи там у степах чи й побіля кочовищ з’являлися жовті дзвоники (звечора їх ще не було, а вранці — ось вони, наче з-під землі виринули!), як засмаглі на вітрах і спекотному сонці лиця скіфів-хліборобів чи кінних вершників з луками світліли й добріли: веселімося, наш край відвідала чарівна богиня любові й краси. Скіф’янки прикрашали тюльпанами своє волосся, стаючи ще гарнішими, і наставали тоді ночі кохання, дні шлюбів, і Скіфія оповнювалась смаглявими скіфенятами...
І так тривало рік у рік, вік у вік. І так, здавалося, триватиме завжди. Але — не судилося...
Сьогодні від Скіфії — колись Великої, адже всього лише дві тисячі років тому (вік, як для історії, незначний) вона займала майже всю територію теперішньої України (принаймні її степову та лісостепову частини від Дунаю до Дону, від гір Криму й до зони лісів на півночі) зосталися нам у спадок, крім кількох десятків гектарів незайманих її степів (хоча б Хомутинські степи, Михайлівська цілина, заповідники “Кам’яні Могили” чи Асканія-Нова та ще де-де куці обніжки колись неміряних степових просторів), ще знані у всьому світі могили, звані курганами (розкопані археологами і ще не розкопані, але майже всі протягом століть пограбовані), золоті витвори її в музеях — наших і чужих, — легенди й історія, що є водночас і нашою, ранньоукраїнською історією; а на довершення — золотий скіфський тюльпан — невеличкий, із крученими листочками жовтого кольору. (Жовтий колір є первинним, похідним від зеленого, тобто другий колір у природі).
Його відкрив — як новий, до того не відомий науці вид, — описав і на честь Скіфії скіфським назвав наприкінці двадцятих років харківський, ботанік І. Зоз. З іменем “скіфський” тюльпан назавжди увійшов у флору України. І хоч між кінцем Скіфії та початком України й пролягло тисячоліття (країна синів змієногої богині зникла у III ст., а перша літописна згадка про Україну датується 1187 роком), вони обидві волею історії стали колискою цієї незвичайної квітки, що поєднала їх: матір’ю-прародителькою скіфського тюльпана є скіфська богиня Аргімпаса, а названим батьком (це вже точно) — український ботанік.
Скіфія проіснувала — як політичне об’єднання племен під зверхністю скіфських кочовиків, як, зрештою, держава (з деякою умовністю вживаю цей термін) — з VII ст. до н. е. по III ст. н. е. і тільки золотий тюльпан її, переживши всі потрясіння й катаклізми історії, загибель одних народів і з’яву інших в українських степах, живе та квітне й нині. А ось чи ростиме він ще й завтра-позавтра, того вже ніхто з певністю сказати не може. Як і про долю інших тюльпанів України, а їх у неї — разом із скіфським — вісім (маються на увазі первинні, дикорослі, не селекційно-гібридні, яких безліч): Шренка (слава Богу, цей вид ще зустрічається аж у восьми східно-південних областях та в Криму), південнобузький (квітне лише в двох областях), гранітний (лише у заповіднику “Кам’яні Могили” Донецької області), дібровний (в десяти лівобережних районах), змієлистий (зрідка на Сході), Каллє (тільки в околицях Судака та на Керченському півострові), коктебельський (виявлений лише в околицях Планерського в Криму)...
І зникають вони не через несприятливі природні умови чи консервативні біологічні властивості, а під тиском господарської діяльності людини, зникають, хоч і мають від природи прогресивні дані: швидко ростуть і розвиваються, репродукують велику кількість насіння, легко розмножуються насінням і вегетативно. Тож у всьому винна людина, яка масово зриває квіти для букетів, знищуючи при цьому бульбоцибулини. (Як, між іншим, і пролісок, що його повесні центнерами вивозять на базари, особливо південні та в Криму, і навіть рейди, що їх влаштовує міліція на захист весняних квітів, не дають бажаних наслідків). Але, “найбільшої шкоди завдають популяціям розорювання степів. Надмірне випасання вівцями степових і трав’янистих схилів руйнує останні пристанища тюльпанів”.(В. Собко. “Стежинами червоної книги”).
Але чи не в найгіршому стані в Україні перебуває сьогодні квітка богині Аргімпаси. Скіфський тюльпан вже має застережливу позначку: ендем. Більше того: вузький ендем. Застереження науковців “ендем” означає поширення даного виду (іншими словами, його ареал): обмежений невеликим природним регіоном лише в одному географічному пункті планети Земля.
А тому скіфський тюльпан, що колись золотом сяяв по всій Скіфії, сьогодні є вимираючим видом, що вже перебуває на грані повного зникнення з лиця планети Земля. Скіфи не забрали його з собою в могилу, передали-його нам, ми ж повинні-передати квітку любові і щастя своїм нащадкам. Та чи буде що передавати?
Він все ще квітне веснами, сяючи — як і в прадавні скіфські часи — щирим золотом. Але вже зникнувши із степових просторів, дивом зачепився лише в Асканії-Новій, на останньому плацдармі свого життя. Відступати йому вже нікуди, хіба що в небуття. Та й хто його порятує, як вже немає його матері, богині Аргімпаси. Але попри все, він ще квітне і в його золотому сяйві проглядається Скіфія, наша по суті історія, яку нам не дано права забувати, як не дано права втрачати бодай одну рослину.
Та лихо нависло не лише над тюльпанами. Відкриймо згадувану вже книгу В. Г. Собка “Стежинами червоної книги”. Центральний її розділ — “Зникаючі види рослин в природі та культурі”. Знаєте, скільки він нараховує на сьогодні зникаючих (а деякі вже й зникли!) видів представників української флори? Аж — 179! І все це — разом із скіфським тюльпаном — є золотим квітковим фондом України. Сьогодні. Бо завтра його ж може й не бути. Ми не тільки не бережемо цей фонд, а — що гірше — заважаємо йому самому зберігатися, ось чому він під загрозою.
Виписую лише кілька (за браком місця) тривожних рядків із згадуваної праці: “Гвоздика південно-бузька росте лише на гранітних відслоненнях Південного Бугу і його приток. Ніде більше на земній кулі такої рослини немає”. НІДЕ БІЛЬШЕ!
“Волошка несправжньо-блідолускова відома тільки в заповіднику “Кам’яні Могили” (Останнім пристанищем у світі білому планети Земля “Кам’яні Могили” стали й для тисячолистника голого та василька блідолускуватого).
І — як крик: “Саме тут (в заповіднику “Кам’яні Могили” — В. Ч.) на залишках гірських скель, де пекельно пражить степове сонце, доживає віку дрібненька папороть — вудсія альпійська. Немає сумніву, що карбононароджену вологолюбну горянку вповивали тумани Сарматського моря (20 — 6 млн. років до нашої ери)”.
І як тут не згадати застереження англійського натураліста Джеральда Даррера: “В моїх очах зникнення будь-якого виду — це кримінальний акт, рівноцінний знищенню неповторних пам’яток культури, таких як картини Рембрандта чи Акрополь”.
Та й зрештою, хіба наше життя після того, як зникнуть сотні видів рослин стане кращим? Хіба вже не докором нам усім звучить застереження про те, що вудсія альпійська доживає свого віку в “Кам’яних Могилах”, своєму сьогодні останньому куточку на планеті Земля? Хіба ми за неї не в отвіті?
“В степу досі спить більша частина нашої історії” — якось зауважив один із дослідників і це, коли ти опиняєшся один на один зі степом та ще вночі, особливо гостро відчувається.
Всю ніч невгамовно підпадьомкав перепел (слава Богу, що хоч він ще не зник), закликаючи когось невидимого “Пить підем... Пить підем...” І всю ніч у степу чулися якісь шерхоти, шелест, чийсь свист (чи не стріли кочовиків крають повітря?), зітхання... Чиє? Кіммерійця? Скіфа? Сармата? Слов’янина?.. І лунав тупіт копит і ти знову думаєш: чий? Кіммерійський, скіфський, сарматський, слов’янський? Чи, може, тупіт зниклих з цих степів — назавжди зниклих! — диких коней тарпанів, колись таких поширених ще в скіфські часи.
Під ранок, вітаючи сонце, що ось-ось мало з’явитися, заспівав у небі жайвір — теж, як і тисячі літ тому. Нарешті з-за далекого обрію витнувся пруг сонця, і промені його почали розходитися віялом, б’ючи в небо золотими стовпами. Та ось сонце і зовсім зійшло і позолотило на взгірку кам’яну бабу (теж уціліли — кам’яні! — лише де-де), а біля неї жовтим дзвоником спалахнув скіфський тюльпан. І товариш мій, показуючи на нього, радісно крикнув: “Дивись, він... Справжній скіфський тюльпан! Вночі, доки ми передрімували, тут була вона...” “Хто — вона?” — запитую пошепки. “Аргімпаса, — так же пошепки відповідає товариш, — вночі, в золотому мареві ходила скіфська богиня краси та кохання. Ось чому тут вранці з’явився тюльпан, якого ще звечора не було”.
І так захотілося повірити, що й справді степом в золотому місячному мареві блукала скіфська Афродіта, так захотілося, що й повірив у те. З вірою в диво, в богиню кохання, яка незримо витає і над нами, все ж таки легше — і квітці квітнути, і людині жити... Хоча іноді ні-ні, та й думаю звідтоді: скіфська богиня залишила нам квіти і серед них — тюльпан. Ми, на відміну від її величності, звичайно ж не боги (тут нас можна зрозуміти, але — не виправдати), прості, як кажуть, простісінькі, всього лише гомо сапієнси, та все ж і після нас мають з’являтися в рідному краї на наших слідах квіти — бо як же інакше? Бо що ж тоді чекатиме планету життя нашого з ласкавим йменням Земля і рід людський на ній?
...Місяць в трава росяних купався,
До зірок тяглася ковила.
Скіфська Афродіта —
Аргімпаса —
Степом зачарованим ішла.
І по тих галявах, де ступали
Її ноги, теплі і живі,
До схід сонця сходили тюльпани
І горіли кров’ю по траві...

 

СКІФСЬКА ТАЇНА

Скіфську таємницю на березі Боспора Кіммерійського, а з нею і золоті скарби сколотів, як називали себе скіфи, допоміг відкрити випадок. До речі, далекий від археології.
Вирішила тодішня влада для чогось переселити 108 сімей відставних матросів із Севастополя у Керч, де їм пообіцяли збудувати сяке-таке житло, невеликі хатки “с малыми расходами”. Простіше — землянки. Для цього потрібно було від 300 до 400 кубічних сажнів каміння. Оскільки законів, які б охороняли археологічні пам’ятки, тоді не було — як і самого, між іншим, усвідомлення, що можуть бути якісь там надбання історії та культури, а отже, їх треба оберігати, у тім числі й кургани, — то не довго думаючи, вирішили відрядити солдатів одного з тамтешніх полків збирати каміння, — так до всього ж і дешевше, — на кургані, що його місцеве населення називало Куль-Оба — “горб попелу” в перекладі з татарської мови. Чому його так названо — невідомо. Назва не відповідала дійсності, адже курган не був горбом попелу — тіло його складалося із землі, що її віки й тисячоліття та ще власна вага перетворили в твердь, а ззовні курган покривав товстий кам’яний панцир. Хто і для чого наносив на круті боки кургану те каміння, ще й насунув на його похмуре чоло папаху з отакезних брил, того ніхто не відав. Як ніхто не відав, чиї дужі руки його насипали, і для чого лишили на віки, і що ховає у своїх надрах цей загадковий велет українських степів.
Відколи пам’ятали себе тамтешні люди, звідтоді й бовванів високий степовий курган за шість верст від Керчі, якраз по дорозі, що вела до Феодосії. Він здіймався, мов гігантський шолом давнього витязя, на його вершині день і ніч гули степові вітри, пропахчені гірким полином і пилом далеких країв, а мимо пливли і пливли — теж з гірким полиновим присмаком і пилом далеких країв — задумливі сиві століття, що складалися в тисячоліття. Зникали одні народи чи племена, з’являлися інші, котрі вже нічого не знали про своїх попередників у тих краях, війни змінювалися миром, нетривкий мир — тривкими війнами, в диму пожеж щезали наймогутніші царства, велелюдність і багатства змінювалися злиднями й глухими віками забуття, а курган залишався все таким же мовчазним, похмурим, загадковим і величним.
Куль-Обу оточували напівзабуті прадавні легенди.
Казали, що буцімто курган заклятий і той, хто ризикне взяти з нього хоч грудку землі, буде жорстоко покараний: злі духи миттю перетворять такого сміливця в камінь. Власне, на Куль-Обі було не каміння, запевняли інші, а закам’янілі сміливці, котрі відважилися потривожити вічний сон велета.
Але ті легенди, колись владні й страшні, вже нікого не лякали. Вони, як догоряюче багаття, ледь-ледь тліли іскорками в пам’яті немічних дідів і поволі затухали на вітрах нового життя. Камінь був потрібний, тож до легенд вже не прислухалися.
Каміння брали, і ніхто від того не кам’янів.
Потреба в дешевому камінні й призвела Куль-Обу до швидкої загибелі. Бо коли Керч — крихітне татарське містечко, точніше, село — почало швидко зростати, перетворюючись у велике портове місто на південних кордонах Російської імперії, забракло дешевого будівельного каміння. У ті роки фундаменти і стіни давніх фортець та поселень, яких було безліч у тих краях, зникали на очах. Місцеві жителі навіть не здогадувались, що їхнє бідне, забуте Богом і людьми село, чомусь зване містечком, знаходиться на місці античного Пантикапея — велелюдної і багатої столиці могутньої Боспорської держави. А руїни, гори каміння і тесаних плит — то все, що лишилося від колишньої столиці колишнього царства.
Невдовзі настала черга й Куль-Оби: впав він в око генуезцю Рафаїлу Сакссі. Не так, власне, сам курган, як його каміння. Створюючи в Керчі контору торгівлі з кавказькими горцями, Рафаїл Сакссі взяв з Куль-Оби 400 кубічних сажнів каміння — для будівництва огорожі навколо свого саду. Але набіг генуезця на Куль-Обі навіть не позначився — так багато було на ньому каміння. І ось у вересні 1830 року за Куль-Обу взялися двісті солдатів... Заскрипіли підводи, служилі день у день здирали з кургану його кам’яне покривало і возили його в місто. Але того каміння було стільки на крутих схилах Куль-Оби, що в перші дні це не дуже його оголило. Кам’яна шапка, як і раніше, була насунута на похмуре чоло степового велета. Але солдати старалися, підводи, перевозячи сотні кубічних сажнів каміння, скрипіли день у день. Це й вирішило долю старого кургану. Його таємниця, котру ревно оберігали віки, доживала останні дні: ось-ось мала сліпучим сяйвом спалахнути всесвітня слава легендарного Куль-Оби...
Вересень 1830 року на Керченському півострові був сухим і спекотним. Вдень нещадно палило сонце, вночі на далеких обріях Тамані, по той бік протоки, потемніле небо шалено краяли блискавиці і звідти, приглушене відстанню, долинало відлуння громів (греки-риболови запевняли, що на обох морях — Азовському й Чорному — гуляли грози), але на Керченський півострів долинали тільки окрайці буревіїв. Вдень знову наставала сонна, млява тиша, задуха, і сонце плавало у вигорілому білястому небі якесь бліде й невиразне. Недовго після сходу сонця володарювала прохолода, а потім знову все огортала тяжка й липка спека. Того раннього ранку теж було задушливо — ані вітерця. Павло Дюбрюкс, наглядач керченських соляних озер, людина немолода вже і хвора — похапцем сунув до кишені окраєць черствого чорного хліба, за давньою звичкою прихопив з собою вірьовку довжиною в двадцять сажнів, котрою він обміряв не один десяток старовинних фундаментів у Керчі та навколишніх місцях, прихопив ще компас для вимірювання кутів і вийшов на Феодосійську дорогу.
Зібрався старий доглядач керченських соляних озер у скромну мандрівку — мав на меті оглянути Куль-Обу, — а вийшло, що пішов Павло Дюбрюкс прямісінько в історію... Бо те, що відбудеться з ним сьогодні, завтра, післязавтра, навіки збереже для нас невідоме досі ім’я цієї скромної людини, несправедливо скривдженої більш меткішими колегами, а часом і просто хапугами, із сильними й міцними ліктями.
Невдовзі Павло Дюбрюкс наздогнав на запиленому шляху військову підводу, що порожняком торохтіла за куль-обським камінням.
— Сідайте, ваше благородіє, — притьмом випалив засмаглий солдат, показуючи великі жовті зуби. Притримуючи коней, насмішкувато бликнув і, як здалося Павлові, чмихнув: — Воно, ваше благородіє, як бити дворянські ноги пішкадьором, то ліпше вже солдатською торохтійкою проїхатись.
“Ваше благородіє”, крекчучи, виліз на підводу. Довго відхекувався... Роки вже не ті, та й хвороби... Ще й цей солдат глузує... А втім, Дюбрюкс вже звик до насмішок, як звикає равлик до своєї раковини. Ось тільки цікаво: звідки солдат знає про його, Дюбрюксове, дворянство? То так давно було, так давно, що й сам Дюбрюкс вже встиг забути про свої колишні чини й звання. Але — було. І був він тоді не Павло Дюбрюкс, а Поль Дю Брюкс, французький дворянин з маєстатом, а не бідний доглядач керченських соляних озер з черствим шматком хліба в кишені.
“О доле, як ти жорстоко обійшлася зі мною... — зітхнув Павло. — Хоча... може, то я сам і відштовхнув од себе долю? І збочив на манівець, і з Поля став Павлом, а з людини, громадянина, котрий має свою батьківщину, перетворився на безрідного емігранта в чужій країні...”
Похитуючись на возі, Дюбрюкс відганяє од себе невтішні спогади, та думки все одно настирливо обсідають його з усіх боків. Від них стає порожньо на серці й незатишно. Іноді ж спогади ще радують його. І тоді бачить себе Павло молодим та вродливим молодшим лейтенантом, багатим, родовитим, щасливим Полем Дю Брюксом. Гай-гай, як давно те було, наче в іншому світі, в іншому житті. Все перекреслила революція — будь вона проклята! — що спалахнула у Франції проти дворянства, а отже, і проти нього, вельможного Поля Дю Брюкса та його дворянських привілеїв. Він, дворянин і офіцер, зустрів революцію вороже. Став на бік її ворогів, роялістів... Бачить себе й свого батька, полковника з “корпусу благородних єгерів” принца Конде. Думалось: старе повернеться. Він поверне його багнетом. Люто бився з санкюлотами за відібрані титули і — програв. Старе не повернулося. Довелося залишити батьківщину, за якою потім тужив усе своє емігрантське життя. Та й революція його довго переслідувала. В Австрії війська принца Конде розгромив молодий республіканський генерал Наполеон Бонапарт. Залишки втекли до Росії і перейшли на службу до чужого царя. Ось тоді капітан Поль Дю Брюкс, проклявши революцію як найбільше зло світу, облишив військову службу і зняв мундир. Ліпше голодне життя в Петербурзі, аніж брати участь в насильстві й кривавій веремії, що затуманила розум його співвітчизникам і йому самому...
Підвода торохтіла, а Павло Дюбрюкс, їдучи в історію, все думав і думав про свою помилку молодості. А може, то була і не помилка? Може, він діяв так, як веліли йому дворянські титули, а доля просто розсудила по-іншому?
Ще до французької революції закінчилася шестилітня російсько-турецька війна, і в 1774 році в селі Кючюк-Кайнарджі, на правому березі Дунаю, був підписаний мирний договір. Росії перейшли фортеці Кінбурн в гирлі Дніпра і Керч та Єнікале в Криму. Кримське ханство, що підлягало Туреччині, було ліквідоване і приєднане до Російської імперії. Життя в Криму почало докорінно мінятися.
Завдяки тим змінам стався поворот і в житті французького емігранта Поля Дю Брюкса. У 1811 році в Керчі організували митницю, бути її начальником запропонували Павлові Дюбрюксу (а він на той час уже став Павлом Дюбрюксом. Як кажуть: на чиєму возі їдеш, того й пісні співай). Їхав у Керч із сподіванням хоч якось вирватись з бідності, та фортуна і того разу повернулась до нього боком. Керч тільки називали містом: дві вулички довжиною трохи більше версти, вісімдесят бідних дворів. Ну яке ж це місто, яка там митниця. Щоправда, Керч до її приєднання до Росії була велелюдним поселенням, де мешкали в основному турки, татари, греки та вірмени. У фортеці стояв турецький гарнізон. Та, коли російські війська взяли місто, більшість його мешканців розбіглася, частина була переселена Катериною. Населення бідувало, сяк-так перебивалося рибною ловлею та мізерною торгівлею фруктами: скуповували з суден, що йшли з Чорного моря в Таганрог, різні дріб’язкові товари: сухофрукти, бакалію, тютюн, люльки — і перепродували їх. З того й жили. Начальникові митниці платили на рік чотириста карбованців асигнаціями — їх ледве вистачало, аби якось звести кінці з кінцями. Тримався на рибі, яку зрідка давали йому ті нечисленні шхуни, що навідувалися в порт. Щастя трохи посміхнулося начальникові митниці коли в Керчі пожвавився соляний видобуток. Дюбрюкса перевели доглядачем соляних озер з трохи більшою платнею. Але то, аби з голоду не померти.
Павло зітхнув... Ось тобі й — “ваше благородіє”! Солдат навіть не підозрює, що в “його благородія” вже другий день бурчить у животі, а він мусить приберігати надалі єдиний шматок хліба.
Тільки й радощів, що археологія...
— Ваше благородіє, — урвав плин його думок візник. — Яка воно трясця понасипала ото в степах такі кургани? Робити людям було нічого, чи що?..
Дюбрюкс здригнувся від його голосу і відповів машинально, все ще думаючи про своє:
— Так царів своїх, вождів та знатних воїнів люди в минувшину ховали. Насипали зверху гробниці кургани, щоб далеко їх було видно. Зокрема, скіфи. Особливо в наших, південних степах.
— А-а... царі, — розчаровано протягнув солдат, пожував губами, наче пробуючи почуте на смак, перехрестився і спересердя на коней гаркнув:
— Н-но-о!!! Щоб вас!.. Чули? Царі в тих курганах лежать, а ми товчемося по них, іродові душі. А в тих курганах, мабуть же, й золота до біса. Чув, пасталакали на базарі, що в землі, мовляв, великі скарби зариті.
— Скіфи, коли споряджали своїх владик на той світ, золота не шкодували...
— Хі-і... мать твою!.. Золото мертвякам! Це ж треба до такого додуматись, га? Чи цареві не все одно, як зотлівати в землі — із золотом чи без золота?
— Видно, не все одно, — зітхнув Дюбрюкс.
— Еге, царям завжди золота мало — і на цьому світі, і на тому... А тут, хоч би хто щербатий п’ятак підкинув.
Павло Дюбрюкс про таку розкіш, як п’ятак, вже й не мріяв, роздобути б дві копійки та купити на них у солдатів тютюну — страх як хотілося курити. Що нічим світити в кімнаті, Дюбрюкс вже з цим змирився, що по кілька днів змушений блукати в степах лише з маленьким шматком хліба в кишені — теж. Вже давно не п’є він вранці каву, бодай і без цукру, яку так любить, — немає за що. А ось курити хотілося немилосердно. Тільки ж де дістанеш дві копійки? Доводиться терпіти.
— А як ті скіфи жили? — не дочекавшись відповіді, запитав солдат і скоромовкою додав: — Коли, звичайно, це не військова таємниця.
— Ось якраз це і є таємницею, — посміхнувся Дюбрюкс. — Таємницею історії. Археологія ж і хоче відкрити завісу, щоб невідоме стало відомим.
Археологія... Без неї Дюбрюкс і не уявляв свого життя в цьому глухому закутку Російської імперії. Не маючи спеціальної освіти й потрібних знань, натомість він мав велику любов до археології, любов, що стала фанатичною. А загадкова старовина щезала в нього на очах. В Керчі на кожному кроці чорніли якісь руїни, фундаменти, а то й цілі споруди, що стояли тут сотні і сотні літ. Ніхто нічого не знав про ті залишки споруд і, певно, вже й не дізнається, бо їх розтягують щодня і щодня — ті, кому байдуже до історії та її пам’яток. Що міг Дюбрюкс, те й рятував. Часу мав удосталь, тож щодня вештався на руїнах, рився в грудді та смітті історії, видовбуючи звідти неоцінимі мистецькі коштовності давніх народів, що зникли вже з лиця землі. Його вважали диваком, з нього сміялися, але охоче приносили йому старовинні речі, статуетки, вази, наконечники стріл, іржаві мечі тощо. Так і зростав домашній музей Дюбрюкса, перший музей Керчі. Все, що знаходив чи що дарували йому люди, приносив додому і виставляв у шафах, що вже були переповнені врятованою старовиною. Що не вміщувалося в кімнатах, особливо мармурові плити, те складав у дворі.
— Хитрий хранцуз шукає скарби, — говорили про нього в місті. — Думаєте, йому потрібні заіржавлені мечі? То він ними очі замилює. А сам тихенько золото шукає...
Дюбрюкс тільки посміхався, слухаючи оті теревені. Десь починаючи з 1816 року, на свої мізерні кошти розкопував могили. Трохи, щоправда, допомогла влада, але — тицьнула мізерію. Деякі із знайдених речей якось репрезентував імператриці Марії Федорівні та графу Воронцову. Золоті речі, що їх археолог-самоук подарував вельможним, на якийсь час привернули до нього увагу влади. У 1817 році за дорученням великого князя Михайла Павловича Дюбрюксу була виділена скромна сума на розкопки. Але цінні знахідки, як на гріх, більше не траплялися, виділені гроші швидко танули. Крихітна сподіванка затеплилася 1818 року, коли Керч проїздом відвідав імператор Олександр І. Почувши про дивакуватого місцевого доглядача соляних озер, монарх забаг познайомитися з його музеєм. Імператорська величність з цікавістю розглядала золоті речі (браслети, серги, обручки, фігурки тварин, жінок тощо), надмогильні щити з написами часів Боспорського царства, велику кількість боспорських монет, різні вази, статуетки, якими були вщерть наповнені три великі шафи в квартирі дивака француза. Високопоставлений відвідувач лишився задоволений відвідуванням і на знак монаршої милості і “благоволенія”, подарував Дюбрюксу все зібране ним, не виділивши для музею ані алтина. Жаль... Але спасибі імператорові, що він хоч подарував Дюбрюксу те, що сам же Дюбрюкс і знайшов...
Злидні й нестатки обсідали археолога-самоука з усіх боків. З кожним роком гіршало здоров’я. Та попри все він щодня вставав ні світ ні зоря, “имея спутником только собственные недуги, отправлялся пешком” за десятки верст од Керчі. Вірьовкою, довжиною в двадцять сажнів, Дюбрюкс обміряв не одну сотню старовинних споруд, складав плани поселень й акуратно переносив їх на папір. І ті руїни, зникнувши назавжди з лиця землі, залишилися навічно для людства на паперах археолога-самоука.
“Я бачив, як Дюбрюкс, обтяжений уже літами, майже в злигоднях, підтримуваний однією лише любов’ю до науки, відправлявся здійснювати свої дослідження від Керчі до Опука на відстані 60 верст з одним шматком хліба в кишені, — напише згодом про наглядача керченських соляних озер його співвітчизник, французький консул в Одесі Тетбу де Маріньї, — бачив, як провівши дві чи три ночі в тих же пустельних краях, що слугували йому предметом пошуків, він повертався додому виснажений голодом і підтримував своє існування тільки степовими травами”.
Йому заздрили, йому вже заздрили — ситі й ліниві. Але більше з нього насміхалися. Часом бувало й гірше. Скориставшись з того, що він не має спеціальних знань, дехто потай доносив генерал-губернаторові, що наглядач соляних озер — неук і тільки псує історичні цінності. На щастя Дюбрюкса, у 1820 році керч-єнікальським градоначальником став любитель археології полковник І. О. Стемпковський — людина порядна і високоосвічена. Він гаряче підтримував Дюбрюкса.
Ось і на Куль-Обу його націлював:
— Придивіться до неї уважно, коли зніматимуть каміння. Можливо, там що-небудь і трапиться вашому пильному оку. А солдати, самі знаєте, їм аби каміння здерти. Коли що — починайте розкопки, давши мені знати. Я підтримаю вас.
...Підвода, урвавши своє одноманітне торохтіння, нарешті зупинилась.
— Приїхали, ваше благородіє.
Дюбрюкс притьмом зліз з воза. На кургані, що стрімко здіймався вгору, вже не було каміння. Солдати, котрі вешталися по його схилах, дозбирували гравій.
— Ну, старий, відкривай нам таємниці, довго ж ти їх ховав у своїх надрах, — весело загомонів Дюбрюкс до Куль-Оби і відчув себе радісно і легко. Він завжди почувався радісно і легко, коли займався улюбленою справою. — Не хмурся, діду, що здерли з тебе каміння, — вже зовсім весело говорив Дюбрюкс. — Як би ти не відводив мені очі, але мене не проведеш — я чотирнадцять літ розкопую кургани і дещо вже знаю і нюх маю. Ой, коли б ти, діду, не ховав у собі прадавню гробницю якого-небудь скіфського царя-владики...
З цими словами схвильований і сяючий Дюбрюкс, забувши про свої болячки, пребадьоро подерся на крутий схил — надходила його зоряна година, та година, заради якої людина, власне, і живе і яку часом чекає все життя. Тільки не до всіх вона приходить. Доглядачеві керченських соляних озер пощастило. Нарешті фортуна повернулась до нього лицем — у нагороду за чотирнадцять років тяжкої праці в степу, злигоднів, поразок і невдач.
“Я вважаю, що Куль-Оба — курган штучного походження і його насипали, безумовно, люди, — стримуючи збудження, писав Дюбрюкс градоначальнику на шматку паперу, що випадково потрапив йому до рук. — Тому бажано було б його розкопати. Прошу Вашого дозволу на розкопки і заодно допомогти — бодай кількох копачів”.
Невдовзі прибув молодий і хвацький капітан з радісною для Дюбрюкса звісткою: градоначальник дозволяє розкопувати Куль-Обу і надає в розпорядження пана Дюбрюкса загін солдатів-землекопів.
— Так що — з Богом, пане Дюбрюкс!

Вони стояли на північному боці кургану. Перед ними аж до самого обрію мрів степ. Повівав гіркуватий вітер, і Павло з радістю його вдихав, відчуваючи, що вітер приносить йому нові сили. Вітер степів, вітер древніх курганів і таких же древніх народів, чиє життя відклекотіло в цих степах віки та віки тому. Павло любив такі вітри, бо відчував себе в їхньому подуві молодим, з майбуттям, що склалося перед ним неозоро, як і самі степи.
— Почнемо звідси, з північного боку, — вирішив Дюбрюкс і завзято крикнув: — Ну, солдати, з Богом! У вас під ногами — таємниці історії! Чує моє серце: саме тут вхід до гробниці. Хай дарує нам господар цієї могили, що потривожимо його вічний сон, але інакше як дізнатися про минуле.
Солдатів не треба було підганяти — так і кинулись до лопат. За годину зняли кільки шарів ґрунту, і зненацька лопати об щось заскреготіли.
— Камінь!
Ще по якомусь часі:
— Так і є — вхід до гробниці. Гляньте, кладка з тесаного каміння. Ми — на порозі відкриття. Чорт забирай, як гарно жити у світі білому!..
Коли градоначальник Стемпковський прибув до Куль-Оби в супроводі цілого почету з любителів археології, чиновників і просто цікавих, в кургані вже був розкопаний вузький кам’яний хід. В кінці того коридора — дромоса — виднілися двері, що вели до гробниці. Вони були завалені камінням. Нетерпіння було таким великим, що Стемпковський, забувши про обережність, одразу ринувся в коридор.
— Назад! — спинив його Дюбрюкс. — Це небезпечно, Іване Олександровичу. Зі стелі дромоса звисає каміння. Воно ледве тримається. Зверніть увагу, колоди, що підпирають каміння, вже напівзогнилі. Можливий обвал.
— Дромос доведеться розібрати, — вирішив Стемпковський. — Старайтесь, солдати, за таку роботу ставлю відро горілки.
Але як солдати не старалися, а розібрати дромос виявилося непростою справою. Минув день, а робота все ще просувалася черепашачим ходом. Каміння зі стелі доводилось виколупувати обережно, адже один невірний рух — і все громаддя стелі гуркне на голови, розчавить і поховає під собою копачів. Усі наступні дні Дюбрюкс був сам не свій, метушився, сам тягав важке каміння, хапався то за лом, то за лопату, забував їсти, спати... Засмагле його лице змарніло, тільки глибоко запалі очі горіли огнем завзяття. Чим далі просувалися копачі коридором, тим відчутніше падав темп роботи. Кожного дня ні світ ні зоря приїздив до Куль-Оби Стемпковський і не відходив від кургану до темряви. Щоб уранці знову з’явитися. Не втручався в хід робіт, нікого не підганяв, щоб не скоїлось бува лиха, тільки нижня губа його дрібно-дрібно здригалася, видаючи справжній стан свого господаря. Дюбрюксу градоначальник щодня привозив обід і каву з цукром та булочками. Павло механічно те ковтав, майже на ходу, навіть не відчуваючи смаку, і знову зникав у дромосі.
Лише на третій день після обіду дромос нарешті було розчищено, каміння винесено. Солдати ломами пробили дірку в дверях — у неї могла вільно проникнути людина. Дюбрюкс зазирнув у дірку, вдихаючи дух гробниці, той дух, що був у ній замурований тисячі років тому.
— Вважайте, — вигукнув він, — що я тільки-но дихав справжнім скіфським повітрям!
— З Богом, з Богом, — підбадьорював його градоначальник. — Але, на Бога покладаючись, на всяк випадок не забувайте про обережність.
Стрибнувши на дно гробниці, Дюбрюкс, щоб звикнути до напівтемряви, на мить заплющив очі — серце аж об ребра грудної клітки билося. Коли розплющив очі, ніщо не блиснуло, не сяйнуло перед ним. Камера була квадратна, десь біля двадцяти метрів, викладена з великих, добре обтесаних вапняків, котрі щільно були пригнані один до одного. Стеля у вигляді піраміди: кожний верхній ряд каміння трохи виступав над нижнім. Місцями плити, певно від ваги землі, повисовувались і загрозливо нависали над головою. Це Дюбрюкс побачив в першу мить, потім глянув униз. Вся долівка гробниці була захаращена потрощеними дошками, поламаними катафалками, валялися якісь колоди, уламки, всюди — сміття, сміття, сміття...
— О Боже!.. — застогнав Дюбрюкс і з тим стогоном виліз із склепу в дромос, де на нього з нетерпінням очікував градоначальник.
— Гробниця пограбована... — прохрипів з горя й відчаю. — Немає нічого, саме лише сміття...
Та Дюбрюкс помилився — гробниця була цілою, незайманою, тільки дуже захаращеною. Солдати заходилися розчищати сміття та виносити його з гробниці разом з уламками дощок і колод. І лише тоді Дюбрюкс переконався, що в гробниці все ціле, лише дерево, тканини та частково кістки зотліли за довгі-предовгі віки.
Коли Дюбрюкс, трохи заспокоївшись, вдруге оглянув гробницю, то побачив, що в ній було поховано трьох людей. В центрі на дерев’яному катафалку лежав чоловічий кістяк, навколо нього — залишки одягу та золоті прикраси. На голові владики — повстяна шапка з гострим шишаком, щедро прикрашена золотими бляшками, на шиї — золотий обруч, скручений з шести товстих дротин, на його кінцях були скульптурні фігурки скіфських вершників. На ногах і руках — золоті браслети, майстерно виготовлені, бездоганної ювелірної роботи. Все вбрання покійного теж було прикрашене золотими бляшками, одяг зотлів, бляшки густо лежали на кістяку й навколо нього.
— Оце так золота-а... — вражено перешіптувались солдати. — Видно, велике цабе тут поховане... Не інакше як його благородіє, якийсь їхній генерал...
— Тоді генералів не було, — весело гомонів Дюбрюкс, тремтячими руками знімаючи з кістяка золоті бляшки. — Перед вами — скіфський цар. Або вождь... Ні, швидше всього — цар.
— Мабуть, і на тім світі збирався воювати, — озвався хтось із копачів.
Біля кістяка лежали меч, лук, наконечники стріл, а також горит для стріл, увесь в золотих пластинках. На них були зображені звірі, що люто терзали один одного. Бронзові поножі в позолоті. Трохи збоку — руків’я шкіряної нагайки, оплетене золотими стрічками. Біля зброї — точильний камінь в золотій оправі, золота чаша, з якої на Дюбрюкса дивилися бородата голова скіфа та маска міфічної медузи Горгони.
— Цар... — прошепотів Дюбрюкс. — Бо в кого ще стільки набереться золота?.. Але який же цар захоче відправлятися на той світ без дружини чи бодай наложниці? Мусить вона бути десь тут...
Оглянувся, роздивляючись: так і є, он вона лежить на долівці. Саркофаг її з кипарисового дерева давно зотлів, вціліли тільки пластинки зі слонової кості, на яких зображені сцени із давньогрецьких міфів, полювання скіфів на зайців тощо...
Цариця, а це, очевидно, була вона, зодягнена в багатий одяг, обшитий золотими та електровими бляшками — їх кількасот. На голові в неї діадема, на шиї — золотий медальйон із зображенням голови богині Афіни. Окрім медальйона, на шиї в цариці Дюбрюкс побачив намисто та важку гривну із благородного металу. (Згодом зафіксують і її вагу — 473 грами). Поруч лежали два золоті браслети і бронзове дзеркало, ручка якого була обкладена листовим золотом...
Схиливши голову, стояв старий наглядач керченських соляних озер біля кістяків царя та цариці, і якесь дивне почуття охопило його. Він, бідняк з бідняків, самоук-археолог, емігрант, стоїть у поховальному склепі царя, прах якого ніхто не тривожив тисячі років, звідтоді, як скіфи, насипавши курган, розійшлися геть по степах. І перед ним, нужденним, і по суті, безправним, єдине багатство якого — шматок черствого хліба в кишені, лежить колись найбагатший і наймогутніший цар, від якого, може, тремтіли цілі народи, і не збагне: куди ж поділася влада цього грізного владики? Його народ? Де його непереможне військо? Всі пішли з цих степів ще віки тому, пішли навічно, в безвість. Щез цілий народ, як наче його й не було. Щез, лишивши на колишній своїй батьківщині купу кісток свого царя. Що з того, що цар неймовірно багатий? Царське золото лежить біля ніг бідняка, наглядача соляних озер, того бідняка, котрого цар за свого життя і поглядом не удостоїв би. Що від нього лишилося? Прах... Та шедеври майстрів, рабів царя. Мистецтво вічне, через тисячоліття зберегло воно теплоту рук своїх творців. Так, одне мистецтво вічне в цьому світі, все інше — тлін... І влада, і сила, і багатство, і велич... Тільки мистецтво вічне, все інше — суєта суєт...
— Тепер вже ясно, панове, що в куль-обському кургані поховано саме царя, і саме скіфського царя. Завдяки скарбам Куль-Оби ми тепер на власні очі бачимо, хто такі скіфи, який вони мали вигляд, як озброювалися і які в них були царі. Як ви бачите зі сцен, зображених на посуді, у скіфів було довге волосся, бороди і вуса, зодягалися вони в шкіряне та лляне вбрання, зброя їхня — меч, лук, стріли. Судячи по золотих речах, на скіфів мала великий вплив грецька культура. Невідомо тільки, чому скіфського царя поховано не в Скіфії, а на Боспорі Кіммерійському? Можливо, що й Боспор Кіммерійський у сиву давнину був скіфським? Скоріше всього, це так. Вітаю вас, панове, ви перші тримаєте в руках скіфські шедеври, перші побачили велику таїну, яка досі покривала загадкову Скіфію. Куль-Оба збагатить нашу науку не однією унікальною сторінкою, через морок віків вона передає нам її історію.
Градоначальник зробив паузу, дивлячись, яке враження він справив на присутніх, посміхнувся (з нього не спускали захоплених очей) і говорив далі — м’яко, мило, сам отримуючи від своєї розповіді чимале задоволення.
— Панове! Дозвольте вам процитувати Геродота, батька історії, котрий одним з перших писав про скіфів. Зокрема, Геродот повідомляє, що скіфи як покладуть в могилу царя, то неодмінно “ховають туди одну із наложниць царя, перед тим задушивши її, а також виночерпія, кухаря, конюха, слугу, коней, по добрій штуці іншої худоби... після всього цього вони разом насипають великий курган, стараючись його зробити якомога більшим...” От, панове, — скінчив читати Стемпковський, — ви й маєте перед собою один з таких скіфських курганів з царем і царицею.
Тим часом солдати обережно винесли з гробниці електрову посудину, що стояла в ногах цариці. На ній вигравірувані чотири сцени з життя скіфів. Ось перша. Зіпершись руками на спис, цар, сидячи, уважно слухає донесення воїна, котрий теж тримає в руках спис. В обох на голові — гостроверхі башлики. Біля ніг у воїна — щит. Цар трохи виставив вперед ногу, схилив набік голову й уважно слухає... І здавалось, що ось-ось залунає голос воїна. Що він говорить? Може, він був у ворожому стані і тепер доповідає цареві про все побачене й почуте? Чи, може, щойно примчав з гарячого і кривавого бою?
Ось — це вже друга сцена — скіфський воїн натягує тятиву на лук. Він теж у гостроверхому башлику, бородатий, невисокий, але натоптуватий, зібраний, дужий... Інші сцени, певно, відображують скіфську медицину. Ось скіф-лікар — швидше всього, знахар, — ставши на коліна, вириває в іншого хворий зуб.
— Ні, ви тільки подивіться, панове! — вигукував збуджений Стемпковський. — Подивіться на обличчя хворого. На ньому видно біль... Так-так, справжній людський біль. Хворий, будемо називати його так, навіть правою рукою схопився за руку лікаря, точнісінько як і ми хапаємось за руку дантиста. Дивіться, як достовірно, як психологічно точно і майстерно передано цю сцену. А скіфський одяг... Ми вперше бачимо скіфську зброю, потроху уявляємо їхнє життя... Зверніть увагу на четверту сцену. Воїн перев’язує своєму товаришу поранену ногу. Погляньте, як обережно, як уміло він це робить. Цікаво, що це за скіф, що зображений на всіх сценах посудини?
— Очевидно, це просто кілька скіфів, — висловив хтось припущення. — Оскільки ж вони схожі, то й складається враження, що на всіх сценах одна і та ж особа.
Археологи-любителі, а їх чимало було в оточенні Стемпковського, почали сперечатися. Хтось висловив припущення, що скіф, зображений на всіх сценах посудини, і скіф, котрий похований в гробниці, — одна і та ж особа. Тобто цар.
— Тоді виходить, що цареві і зуб виривають? — перепитав Стемпковський. — Але хто нам підтвердить, що це так?
— Постараюсь, — тихо озвався Дюбрюкс, — зачекайте хвилинку.
І зник у гробниці.
— Чи не забагато бере на себе цей... самоук, — пробурчав один із чиновників. — Ні освіти, ні знань у цього вискочки. Та який він археолог! Худобу йому пасти, а не царів вивчати.
— Ви, панове, помиляєтесь, так скептично оцінюючи здібності пана Дюбрюкса, — м’яко зауважив Стемпковський. — Дюбрюкс і справді самоук, але в нього багатющий досвід, набутий на розкопках, і це частково заміняє йому відсутність спеціальних знань. До всього ж природа наділила його не тільки любов’ю до археології, але й великою кебетою для цього непростого діла.
Та ось вже Дюбрюкс вибрався з гробниці, тримаючи в руках жовтий крихкий череп царя. Не кажучи й слова, дістав лупу і заходився уважно розглядати зуби в черепі. В нижній щелепі не вистачало двох зубів.
— У царя справді боліли зуби, і два з них вирвали йому ще за його життя, — висловив припущення Дюбрюкс. — А поруч з вирваними... Панове, прошу звернути увагу. Ось хворий зуб царя. І якраз на тому місці, де на сцені, зображеній на посудині, йому виривають зуб. Подивіться, прошу вас, щелепа в цьому місці напухла, хворий зуб сидить глибше. Решта ж зубів абсолютно здорові і цілі. Судячи по зубах, цареві було літ тридцять-сорок, не більше.
— Виходить, цар в гробниці і цар, що зображений на посудині, — одна і та ж особа? — вигукнув Стемпковський.
— Так! — впевнено підтвердив Дюбрюкс. — Сцени, зображені на посудині, не вигадані, вони взяті з життя самого владики, череп якого я тримаю в руках. На посудині — його точний портрет!

Скіф Токсаріда так розповідав про обряд побратимства серед своїх співвітчизників:
— Коли хто-небудь вибраний в друзі, то відбувається укладення угоди, і ми даємо найбільшу клятву: жити один з одним і померти, якщо потрібно, один за одного. При цьому ми робимо так: надрізавши собі пальці, збираємо кров у чашу і, оголивши леза мечів, обидва тримаючись один одного, п’ємо з чаші, після цього немає нічого такого, що могло б нас роз’єднати...
Грецький письменник Лукіан слово в слово записав розповідь скіфа Токсаріда. Але Лукіану не вірили.
— Казка! Міф! Щоб дикі варвари отак клялися один одному в дружбі, щоб життя заради побратимства віддавали? Ні, вони дикуни... І не здатні на високі пориви душі.
Лукіана підтримав Геродот, котрий задовго до того, у V ст. до нашої ери, так писав:
“Клятвенні договори з ким би то не було скіфи роблять так: у великий глиняний ківш наливають вина і домішують до нього кров тих, хто домовляється про дружбу, зробивши укол шилом чи невеликий надріз ножем на тілі, потім вмочують у чашу меч, стріли, сокиру і дротик. Зробивши цей обряд, вони довго моляться, а потім п’ють, як ті, хто домовлявся, так і найдостойніші з присутніх”.
Чи правду писали Лукіан та Геродот, ніхто підтвердити не міг. Тисячі років тому скіфи зникли з лиця землі. І ось Дюбрюкс тримає в руках золоту бляшку, на якій зображено обряд скіфського побратимства. Двоє скіфів п’ють з одного рога вино. Вони разом тримають ріг, вони обнялися — очевидно, щойно дали клятву на вічну дружбу й побратимство і тепер збираються врочисто скріпити її вином, змішаним з кров’ю...

Третій день Дюбрюкс розбирає й розчищає гробницю. Знаходить в ній все нові й нові золоті бляшки, і здається, що їм не буде кінця. І на кожній бляшці такі рельєфні, такі живі сценки з життя скіфів. Не бляшки, а енциклопедія скіфського життя, що дійшла до рук археолога через тисячі літ... Ось скіф скаче на коні, кінь летить в шаленому чвалі вперед, певно, в бій... А ось і сам бій. Два скіфи, ставши один до одного спинами, стріляють з луків. Вони зображені в пориві, в динаміці, тятиви їхніх луків туго натягнені, ось-ось з них із дзвоном зірвуться стріли й повалять ворогів...
Але працювати в гробниці стає небезпечно. Кожної миті слід чекати обвалу, каміння там і тут загрозливо звисає зі стелі, місцями потріскують бічні стіни, наче там хтось невидимий товчеться й, крекчучи, сердито повертається... А може, то скіфські духи, потривожені Дюбрюксом, не знаходять собі місця. А може, душі померлих тяжко караються від того, що їхній вічний сон було так несподівано потривожено... Одного разу в гробниці ледве не трапилось лихо. Дюбрюкс тоді знімав внутрішній план гробниці, захопився роботою. Офіцер, котрий командував солдатами-землекопами, весь час заважав археологу своєю метушнею та безугавними балачками. Дюбрюкс кілька разів прохав його не заважати, але той не реагував. Зрештою, він став біля входу і загородив собою світло, що падало в лівий кут гробниці. Як археолог не прохав його не застувати і відійти від входу, офіцер, захоплений побаченим, нічого не чув і з місця не сходив. Дюбрюкс спересердя сплюнув і перейшов у правий кут, де було видніше. І тільки відійшов, як на те місце, де він щойно стояв, з гуркотом впала зі стелі двопудова каменюка.
Дюбрюкс здригнувся і витер лоба, що вмить став мокрим та липким. З криком і галасом солдати, котрі були в гробниці, сипонули до виходу, здійнявши чималий шарварок. Хтось навіть закричав: “Хранцуза задавило!”
— Ось бачите, я вас і врятував, — весело, як ніби нічого й не сталося, вигукнув офіцер. — Не загороди я вам світла, ви б не залишили лівого кутка і — тю-тю на той світ. У цій гробниці враз стало б більше на одного покійника...
Заважали цікаві. З кожним днем їх все більше й більше юрмилося біля Куль-Оби, дехто з нетерпеливих намагався проникнути навіть у гробницю, і від них неможливо було відкараскатись. Дюбрюкс подумав, що, може, й добре, що впала каменюка зі стелі і солдати з такими криками сипонули назовні. Тепер цікаві, настрахані обвалом, остерігатимуться совати носа до гробниці. Але з Керчі прибували все нові й нові зіваки, юрмились, диміли цигарками, гомоніли, перезиркуючись. На десятки верст навколо розлетілася чутка про нечувані скарби Куль-Оби. Золото покійного скіфського царя магнітом притягувало до кургану різну, здебільшого, підозрілу, потолоч. Тому знайдені речі доводилось відправляти в місто під посиленим конвоєм солдат, і все одно Дюбрюкс був не зовсім упевнений, що ніхто не ризикне напасти на солдат. Але робота так його захоплювала, що він швидко забував і про підозрілих осіб біля Куль-Оби, і про саму небезпеку, що кожну мить загрожувала йому в гробниці. Як не відчував ні плину часу, ні відчуття голоду чи втоми.
За саркофагом царя лежав скелет конюха. В його узголів’ї у спеціальній ніші знаходився кістяк бойового царського коня. Ще Дюбрюкс знайшов два срібні тази і великі, теж срібні, блюда, а на них зберігався набір маленького посуду, теж срібного. На ньому були позолочені зображення левів, що терзали оленів, на інших дикі гуси ловили рибу. Біля дверей стояли два великі мідні казани для варіння м’яса, а понад стіною — чотири глиняні амфори, в яких, певно, було колись грецьке вино.
“Що ж, царю, — думав археолог. — Всім тебе забезпечили твої піддані для подорожі в потойбічний світ. То ж чи смачним було м’ясо в казанах, чи хмільним було вино в амфорах? Чи їв ти, чи пив ти у тому світі, чи гасав там на коні, чи обіймав там свою дружину, яку задушили й поклали тобі в гробницю?.. Мабуть, не хотіла вона помирати, як і той раб-конюх. А може, вони з радістю пішли на смерть, сподіваючись, що будуть жити, і жити в загадковому і незнаному потойбічному світі?..”
В гробниці вже сутеніло. Дюбрюкс зібрав з долівки останні розсипані бронзові наконечники стріл та кілька золотих бляшок і сказав собі: “На сьогодні досить... А завтра все й закінчу...”
Роботи на Куль-Обі почалися 18 вересня, 22-го Дюбрюкс вперше проник в поховальну камеру, а ще через два дні, в основному, все було завершено: гробницю розчистили, недослідженою залишалася тільки невелика її частина, де, як здавалося, немає нічого цікавого. О, як він потім клястиме себе за ту легковажність! Але того вечора він був упевнений, що всі свої скарби Куль-Оба йому вже віддала. Про те, що в гробниці можуть бути ще й потаємні сховки, він тоді навіть не подумав — о, як він буде карати себе до кінця своїх днів!
День згасав, у степу вже поночіло. Вибравшись з гробниці, Дюбрюкс загасив свічку і стомлено присів на схилі кургану. Думав, що завтра він завершить дослідження поховальної камери і ще одна сторінка — може, й найбільш значна — в його житті буде перевернута. Отож до завтра, а на сьогодні — все. Втому відчував таку, що нехіть було встати і кудись іти. За довгий день майже нічого не їв. Стемпковський, правда, пропонував йому підкріпитися з ним, але, захоплений знахідками в гробниці, він тільки відмахувався: потім, потім... Так і день збіг. Але це не біда, вдома у нього знайдеться сухар, вода — теж. Не звикати. Ось тільки як бути з гробницею? Чомусь був упевнений, що ні цікаві, ні злодії, якщо такі раптом і виявляться, навряд чи зважаться темної ночі проникнути в гробницю. По-перше, там вже нічого немає, а по-друге, всі бачили, як обвалилась каменюка зі стелі і ледве не задавила самого археолога. До всього ж сторонні самі бачили, як солдати притьмом вибігали зі склепу з жахними криками, — то хто зважиться туди проникнути? Серед білого дня це ризиковано, а серед ночі й поготів.
Останній краєчок червоного сонця вже зник за далеким обрієм.
“Як і тисячі літ тому”, — стомлено подумав Павло.
І зненацька майнула інша думка: не можна так лишати гробницю на ніч. Береженого, як відомо, і Бог береже...
Градоначальник Стемпковський вже збирався від’їздити до міста, як до нього підійшов Дюбрюкс і стомлено мовив:
— Все ж таки треба було б поставити на ніч варту біля гробниці. Багато людей бачило, як ми діставали золоті речі, в місті тільки й говорять про це. Боюсь, аби чого не трапилося.
Але твердого переконання, що варта потрібна, в його голосі не відчувалося. Стемпковський мить повагався, а потім неохоче розпорядився, аби один із чиновників зостався з двома солдатами посторожувати до ранку склеп... В його голосі теж не відчувалося твердого переконання, що саме так і треба. Відчувши ту непевність, Дюбрюкс звелів солдатам на всяк випадок завалити вхід до склепу камінням, що й було зроблено. Вже коли сідав на солдатську підводу, то почув, як поліцейський чиновник, якому велено було наглядати з двома солдатами за гробницею, почав скаржитись градоначальнику на холодну ніч, на відсутність їжі, на втому та інші перепони — йому явно не хотілося ніч гибіти в степу... Та ще без вечері... А вітер вже й зараз доймав до кісток, а що буде вночі. До всього ж він боїться, ще змалку жахається покійників — бррр!!! Розрили чужу могилу, ану, як серед ночі покійник вилізе шукати винуватців? Стемпковський посміхнувся і щось сказав... Поліцейський чин знову почав скаржитись і канючити, аби його відпустили... Градоначальник трохи повагався, а тоді, махнувши рукою, дозволив зняти караул. Справді-бо, не гибіти ж голодній людині всю ніч у степу — без їжі, без теплого одягу. Стемпковський взагалі був доброю людиною, спокійним і врівноваженим начальником, на підлеглих ніколи не кричав і завжди їм допомагав чим міг. Доброта його спрацювала й цього разу — не міг він завдати людині зайвого клопоту.
Павло Дюбрюкс чув ту розмову, але жодним словом не озвався, не запротестував. Навіть не ворухнувся. Як згорбився на підводі, так і сидів закляклий. Чути все чув, а сам був ніби за скляною перепоною і ні на що не реагував. А можливо тому, що був упевнений: ніхто не зважиться темної ночі лізти в склеп до мертвяків, стеля якого може в будь-яку мить упасти на голову... Та й що знайдеш в гробниці при світлі головешки, коли і вдень там уже нічого не лишалося, все, що було знайдено, знаходиться в Керчі під надійною охороною. То чому людині й справді гибіти всю ніч у степу?.. Порожню гробницю сторожувати?
Дюбрюкс помилився. І помилився жорстоко, і та помилка переслідуватиме і мучитиме його до самої смерті... Як до смерті не пробачить він собі, що не запротестував тоді, як Стемпковський погодився зняти на ніч варту...
...Коли Дюбрюкс, знесилений і голодний, дістався до своєї квартири, то, ледь переступивши поріг, безпомічно опустився на стілець, заплющив очі і довго так сидів, нічого не думаючи і не відчуваючи. Від втоми хиталася підлога під ногами, перед внутрішнім зором пропливали хаотичні картини останніх днів: гробниця, золоті речі, камінь, що ледве не розчавив його, бородаті голови скіфів, кістяки... Чомусь настирливо лізло таке видіння: скіфи душать царицю... Вона молода, вродлива, її обличчя перекошене від страху та болю, чорні очі повні смертельного смутку і розпачу, їй не хочеться помирати, їй би жити та жити, але мертвий цар хоче тільки з нею іти в потойбічний світ... І скіфи кидаються на неї із зашморгом... Останній подих, останній погляд чорних м’яких очей на білий світ...
Дюбрюкс застогнав і розплющив очі. Але видіння не зникало. Зусиллям волі відігнав те видіння і невдовзі задрімав сидячи. Але сон був коротким, повним видінь. У сні галасували бородаті скіфи, рипіли їхні вози, на очах виростав курган. Наяву він розкопував курган, а уві сні скіфи його насипали, і крізь товщу землі Дюбрюкса благала скіфська цариця...
Прокинувшись, він дістав зачерствілий шматок хліба — машинально, не відчуваючи ні смаку, ні потреби їсти, згриз його. Потім без мети никав по квартирі, заклякав біля трьох шаф, заповнених знайденими на руїнах речами. Перед очима пливли бюсти з глини, статуетки з гіпсу, амфори, посуд і безліч інших творінь сивого минулого. Скільки йому довелося витратити на це здоров’я, снаги, коштів. Перетворив свою квартиру на музей старовини, зберіг рештки того, що вже зникло з лиця землі, те, що було втрачено назавжди. А з нього сміялися, дивували з бідного “француза”, котрий голодує, а на останні карбованці скуповує в перекупників старовинні речі. Йому лікуватися треба, а він, ризикуючи собі скрутити в’язи, лазить по руїнах.
Дістав із шафи товстелезний стос паперу. То рукопис його життя. “Описание развалин и следов древних городов и укреплений, некогда существовавших на европейском берегу Босфора Киммерийского, от входа в пролив близ Еникального маяка до горы Опук включительно, при Черном море” — так назвав свою працю. Чи буде вона коли видана? Він уклав у неї все своє життя, детально описавши те, що вже назавжди зникло з землі.
“Я знаю, — думав він, — у моїй праці мало вченості, але я точно описав те, чого вже немає”.
Був щедрим, охоче ділився своїми працями з іншими, багато дарував Стемпковському, а той використовував їх у своїх працях. Під своїм, звичайно, прізвищем. Одеський археолог Бларамбер взяв у нього плани древніх городищ Боспору і видрукував їх як свої... Це був найпідступніший удар, але Дюбрюкс і його переніс. То в ім’я чого він все терпить, бідує, голодує? Щоб його отак серед білого дня обкрадали? Тоді Павло Дюбрюкс ще не знав, що пограбують не тільки його. Лиха доля не обмине й Куль-Обу, її теж пограбують.
Коли вранці доглядач керченських соляних озер приїде із солдатами до Куль-Оби, його чекатиме жахлива звістка: Куль-Оба, необачно залишена без охорони всього лише на одну ніч, пограбована.
Вхід у гробницю був розчищений, каміння, що звисали над головою, прибране. Та частина склепу, яку Дюбрюкс не встиг дослідити, розчищена, плити з долівки зняті. Під ними виявились тайники — тепер вже порожні. Назавжди.
— Пропало!.. — застогнав археолог. — Все пропало!..
Лише значно пізніше Дюбрюксу розповість знайомий грек Дмитро Бавро про подію тієї ночі. Все відбулося так: тільки-но всі роз’їхалися, шестеро грабіжників (вдень вони ховалися за ближніми горбами) розібрали каміння, яким було завалено вхід, і полізли в гробницю. Запалили смолоскипи. В нерозчищеній частині склепу швидко прибрали каміння та різні уламки і знайшли там чимало золотих бляшок. Але більше нічого не було. Нічні гості розчарувалися і вже збиралися було покинути гробницю, як тут один з них загледів під ногами золоту бляшку, що застряла в щілині долівки. Вона так міцно там застряла, що грабіжник не міг її виколупати. Тоді всі гуртом — не пропадати ж бляшці! — ломами підважили і вивернули плиту. Коли плита впала, грабіжники ахнули — перед ними була криївка, повна золотих речей.
Розказуючи, Бавро вмовк і винувато опустив голову.
— Ну, далі!.. — завжди ввічливий і чемний Дюбрюкс не втримався і схопив грека за грудки. — Говори, що було далі. Що зберігалося в тайнику? Говори, я прошу тебе, благаю... Ти пам’ятаєш?..
Так, відповів грек, він пам’ятає. Зверху на купі золотих речей лежала важка золота гривна для шиї, на її кінцях були золоті голівки левів. Дуже гарні, додав грек і зітхнув. Пан наглядач соляних озер сам розуміє, що та гривна викликала чималу суперечку серед грабіжників. За неї одночасно схопилося троє. Кожний тягнув гривну до себе й кричав, що він перший її схопив. Грабіжники лаялись, виривали один в одного гривну, аж доки хтось з них не вигукнув:
— Давайте її розрубаємо на три частини, і ділу кінець!
Грек знову зітхнув і вмовк.
— Ну?!. — термосив його Дюбрюкс. — Що ви зробили з гривною?
— Сокирою розрубали на три частини...
Дюбрюкс мав таке відчуття, наче щойно його самого розрубали сокирою. Задивляючись в чорні блискучі очі грека, запитав:
— Ти теж був серед тих шести грабіжників?
Бавро помовчав якусь хвилину, а тоді ствердно кивнув головою і дивився на Дюбрюкса відданими і наче аж невинними очима — великими і печально-ніжними.
— Що тобі дісталося? — термосив його Дюбрюкс. — Говори, не бійся. Хіба я тебе хоч коли-небудь зобижав?
Бавро згадав, як колись виручив його Дюбрюкс, котрий був тоді начальником митниці. Він спіймав грека з контрабандою, але пожалів — у Бавро була купа чорноголової дітлашні, — і відпустив. Бавро, потупцявшись, зізнався що йому дісталася голова лева з частиною гривни і золота бляшка у вигляді оленя...
Невдовзі в Керчі заговорили, що на базарі продаються золоті речі. Дюбрюкс ходив на базар і дещо справді бачив у перекупників, зокрема золоту обкладку горита і бляшки, але викупити їх не мав за що. Тому вмовляв і вмовляв Бавро повернути бляшку і голову лева. Зрештою той погодився. Бляшка й справді була у вигляді оленя, що лежав, підігнувши ноги. На його тулубі були зображені лев, грифон і заєць. Під шиєю в оленя лежав собака. Вага бляшки була 266 грамів. Дюбрюкс був радий, що хоч одну таку коштовну річ вдалося врятувати. А всього, і то через багато років, пощастить скупити в перекупників вісімнадцять золотих бляшок з Куль-Оби, але то була мізерна частина з пограбованих скарбів. Шедеври були знищені, їх грабіжники переплавили в золоті бруски і продали на чорному ринку.
Невдовзі чутки про пограбування золотого кургану дійшли до імператора Миколи І. Його величність страшенно розгнівалась. Ще б пак! У нього з-під носа украли золото. Охолонувши, монарх розпорядився видати греку Бавро 1200 карбованців за повернутого золотого оленя. Сума чимала. Оголосили, що тому, хто поверне скарби з Куль-Оби, будуть також виплачені великі суми. Але на імператорський гачок ніхто не клюнув.

Після пограбування Куль-Оби Дюбрюкс довго хворів, але Стемпковський умовив його “ще поритися в кургані”. Градоначальник видав наказ про охорону гробниці. Вдень біля входу стояв караул, а вночі курган охороняв кінний патруль. Але така варта вже була зайвою, більше скарбів у кургані не було. І все ж кожної ночі все нові й нові грабіжники проникали в гробницю (і це попри її охорону!), аж доки однієї ночі не завалилася північна стіна. Двох грабіжників ледь живих витягли з-під обвалу і відправили до в’язниці. Роботи по розкопках було припинено, як гробниця остаточно завалилась...
Дюбрюкс більше нічого не розкопував. І навіть вже не займався археологією. Сили залишали старого доглядача соляних озер, хвороби, з якими він раніше якось ще боровся, тепер прикували його до ліжка. Вже немічною рукою написав він звіт про свої розкопки Куль-Оби і передав його Стемпковському. Градоначальник лишився задоволений звітом, на його основі написав свій звіт і послав в Петербург до царя. Дюбрюкса не згадав жодним словом, немов і не було в Керчі старого археолога, відкривача Куль-Оби.
Про Дюбрюкса всі забули. До нього ніхто не приходив, його не згадували, і старий археолог тихо догоряв, усіма покинутий і забутий. Іноді, правда, до нього навідувався грек Бавро і довго мовчки сидів біля його ліжка та час од часу скрушно похитував великою патлатою головою...
— Ех, ви... грабіжники... — говорив Дюбрюкс без гніву, а просто так (гніватись уже не було сили). — Для чого ви обікрали Куль-Обу? Такі шедеври переплавити на мерзенне золото!
Грек винувато бликав великими і блискучими чорними очима, завжди печально-ніжними, зітхав і йшов, лишивши Дюбрюксу трохи сушеної риби...
Поволі спливали місяці, надійшла зима. З кожним днем Дюбрюкс почувався все гірше й гірше. До хвороби приєднався холод, і старий археолог тремтів під благенькою ковдрою вдень і вночі... Коли відпускало, зводився, ходив по кімнатах, вкотре оглядаючи свій музей, зрідка вибирався у двір, стояв біля могильних плит царів Боспору.
“Скоро й наді мною ляже така плита”, — думав, і жаль тоді ставало марно прожитого життя... Археологія... Вона дарувала йому багато щасливих днів, хвилювання, знахідки, радість пошуків... То, виходить, жив недарма і радість першовідкривача завжди з ним. Це єдиний його скарб, і його в старого ніхто не відбере.
Одного разу до нього дійшли чутки, що градоначальник Стемпковський послав свого чиновника Даміана Карейшу в Петербург до царя. Карейша повіз цареві всі золоті речі, котрі Дюбрюкс розкопав в Куль-Обі. Казали, що Микола І милостиво зустрів Карейшу, лишився задоволений куль-обськими знахідками і велів виставити їх у своєму імператорському Ермітажі.
— Нарешті, в мене є те, чого не має жоден європейський монарх, — буцімто вигукнув імператор, розглядаючи золоті шедеври скіфів.
Доти нікому не відомий чиновник дев’ятого класу Даміан Карейша враз злетів угору. Імператор пожалував йому діамантовий перстень — “за участие в отыскании большей части тех вещей”. Газети навперебій писали про Куль-Обу, про його золоті шедеври, що прикрасили імператорський Ермітаж, на всі лади розхвалювали Карейшу — як героя, котрий знайшов і розкопав золотий курган. Про Дюбрюкса ж в тих статтях і звітах не згадувалося жодним словом.
З шиком повернувся Карейша з Петербурга. Всі говорили, що цар доручив йому і Стемпковському вести подальші розкопки, шукати “подобные куль-обским древностям в гробницях” і виділив для цього дві тисячі карбованців.
Про Дюбрюкса ж знову не обмовились і словом.
В місті було врочисто відкрито Керченський музей старовини. Директором призначили одеського археолога Бларамбера, того самого Бларамбера, котрий колись обікрав Дюбрюкса і видав його плани давніх городищ за свої. Ставши директором Керченського музею, Бларамбер і далі жив у Одесі, де він теж завідував музеєм. Дюбрюкс і це пережив. Більше того, спираючись на ціпок, сходив до музею і написав заповіт: “Я, Павло Дюбрюкс, добровільно дарую Керченському музею старовини всі свої зібрані речі, котрі тимчасово знаходяться в моїй квартирі і були колись подаровані мені імператором Олександром Першим”.
Помер він у повному забутті, нікому не потрібний, усіма зневажений і обікрадений, — яка несправедливість!
Минуло сорок п’ять років після його смерті, а чутки про скарби Куль-Оби все ще ходили серед люду. Казали, що Дюбрюкс тоді не все золото знайшов, бо стіна обвалилася і перешкодила роботі, а потім і взагалі гробниця завалилася й заховала коштовності від людського ока. І ось у 1875 році Керченський музей вирішує вдруге розкопати Куль-Обу. Проглядаючи звіт Дюбрюкса, археологи звернули увагу на його скаргу, що обвал північної стіни не дав йому змоги довести розкопки до кінця. Було знову розчищено гробницю, стіни її розібрано, кам’яні плити із долівки знято. Під ними виявили кілька ям в скелястому материку, але ніяких слідів поховання у них не було.
А можливо, й були, але після Дюбрюкса місцеві жителі знову брали каміння з Куль-Оби, і ходили чутки, що вони знайшли там не одну золоту бляшку. Та повторні розкопки, крім кількох бляшок, більше нічого не дали, і Куль-Обу лишили в спокої.
Так і стоїть сьогодні древній витязь українських степів, можливо ховаючи в собі ще не одну нерозгадану таємницю. Знову повзуть чутки, з’являються легенди, що в кургані не все знайшли, що курган ще дещо ховає в собі. Дехто вважає, що треба повністю зняти насип кургану, тільки тоді, мовляв, розвіються легенди.
Сходить над курганом сонце, як і тисячі літ тому сходило, як і тоді, коли скіфи насипали його над своїм царем в кінці IV століття до нашої ери. І пливуть над ним сиві віки та й пливуть. А легенди, що витають над золотим курганом, все ще живі: а раптом курган відкрив не всі таємниці колишньому французькому дворянину Полю Дю Брюксу?

А, МОГУТНЯ І НЕПЕРЕМОЖНА,
АЛЕ ВЖЕ ПРИРЕЧЕНА

...Він був драпіжним птахом з хижої родини яструбових, пізніше прозваний двоногими істотами царським, найбільшим і найсильнішим у піднебесних просторах тамтешнього світу білого володільником, покорителем і владарем неба з жовтим крицевим дзьобом, з розмахом крил, широких і довгих, що сягали чи не до трьох метрів в довжину, з чималими кігтями на пальцях, гострими і загнутими, що люто розривали живу плоть крилатих у піднебессі і чотириногих на землі... Ймення йому було орел. Орел степовий. Орел білохвостий. Його рід був одним з найдревніших крилатих родів на землі і започаткувався ще в міоценову епоху, ранню епоху кайнозойської ери, що настала після мезозойської близько 70 мільйонів років тому і триває й досі; в ту первісну епоху, коли здійнялися злакові, трави, яким немає нині краю там внизу, то був час з’яви одних і загибелі інших, коли вимирали (в кінці мезозою) динозаври, іхтіозаври, плезіозаври; час, коли народжувалися ссавці й беззубі птахи, зодягнені в пір’я, коли ще не було людей, а були тільки мавпи, що їх пізніше назвуть людиноподібними, а сама людина з’явиться на початку антропогену (його тривалість всього лише 0,6 — 0,8 млн. до 2,5 — 3,5 мільйонів років); зрештою, то був час, коли в громах, огнях і тремтінні планети інтенсивно утворювалися гори, піднімалися континенти, змінювалися їхні обриси і все те первісне гігантське творення супроводжувалося інтенсивним вулканізмом... — ось тоді вже вони були, орли, володарі степів і небес над ними.
Але навіть він, найстародавніший володар неба, старший за двоногих, не міг подолати весь огром степу, його безмежжя і безмір’я, що слався під ним унизу без кінця і краю, як безконеччя світове, до країв якого — та й чи були вони, краї? — не сягнути нічиїм оком, навіть його гостро-зірким, і чиїм-небудь оком годі було обняти, охопити те, що не мало берегів, що ні перейти, ні перелетіти, що сягало далі, як могло сягати око; те, що лежало під ним унизу було безмежним, ніким не міряним і тяглося широкою смугою від Дунаю до Єнісею і далі, далі в Забайкалля та Монголію і звалося просто: СТЕП. Але так далеко, до Монголії він ще не залітав, адже його небокраї, які він міг долати на великих і могутніх крилах своїх, простягалися між Дунаєм і Доном.
І там внизу, у його неохопному і несходимому безмежжі, краючи степи, протікали великі й малі річки та ріки: до Дніпра були Дунай на заході, Дністер, Південний Буг, Інгул та Інгулець, не рахуючи маленьких річечок на кшталт Синюхи; за Дніпром як він піднявся трохи на північ і знову повернув на Схід, внизу блакитніла Самара (вище неї десь мали бути Ворскла, Псел і Сула), а під правим його крилом — Сіверський Дінець, вище Оскіл, а нижче Айдар з Кальміусом.
Після Придніпровської височини, південніше здіймалися Приазовська височина, за нею — Донецький кряж, з-за його Білогір’я вигулькувала Чорна Калитва, що впадала в Дін.
До східної границі його царства, до синього Дону було вже недалеко, як у піднебессі з’явився він, володар тамтешніх країв, його давній суперник старий Орлан. Птах теж могутній, рівний йому.
Він розумів, що вже вторгся в чужі володіння, що далі не треба залітати навіть з оглядом, адже там — вотчина Орлана, ось чому він і виник у піднебессі, володар, господар і повелитель тутешнього огрому, де сходить сонце. Він ніби не вигулькнув у небі, він мовби там в одну мить народився, з’явився нізвідки і, розсікаючи повітря, ринувся на перехват порушника. Орлан запрацював могутніми крилами, беручи розгін для двобою і те саме зі свого боку вчинив і він, Орел Степовий, бо теж мав могутні й широкі крила, крицевий дзьоб, стальне тіло і ноги, озброєні гострими, загнутими кігтями, готові роздерти, розтерзати будь-чию плоть.
Внизу була Орланова земля, на якій за Танаїсом вже кочували сармати — скіфські родичі, теж могутні і непереможні, але їхня могуть ще тільки визрівала, накопичувалася й міцніла, та могуть і грізна сила, що, як настане час, завдасть смертельного удару своїм сусідам і родичам, синам змієногої богині. Але станеться те не скоро, через віки та віки; а над ним було його, Орланове небо і він, Орлан, не потерпить у ньому непрошених гостей...
Вони завершили достатній розгін і вийшли на пряму — один проти одного. Кожен з них уже нісся стрілою, загрозливо виставивши свого кинджального дзьоба, ось-ось вони вріжуться один в одного, лоб в лоб, дзьоб у дзьоб.
Вони були родичами, адже обидва належали до родини яструбових, хижих птахів, чиї 208 видів об’єднуються в 63 роди, серед яких — канюк, лунь, стерв’ятник, шуліка, тетерев’ятник, осоїди, коршуни, грифи, змієїди, бородачі, орли...
І ось вони, родаки, мали зійтися в герці, але в останню мить, черконувши один одного крилами так, що білими іскрами сипонуло пір’я, розлетілися — один в праве крило, другий в ліве, і кожен з них, зробивши розворот з розгінним колом, знову вийшов на пряму для лобової атаки...
Заклекотіли.... Хрипло, люто, аж давлячись сухим гарячим повітрям і знову ринулися лоб в лоб, вдарилися цього разу грудьми, зчепилися кігтями й перевертаючись, падали з піднебесся на землю, де звірина і пташина принишкла з ляку, а люди в башликах позадирали вгору голови і коли вже до землі було ось-ось, всього нічого, відірвалися один від одного, як відштовхнулися один від одного, і кожен у свій бік почав круто набирати висоту для нової атаки.
Але ще одного нападу не відбулося.
Орел зробивши коло, заклекотів і полетів назад до Дніпра у свої володіння, а Орлан, теж зробивши коло й теж заклекотівши, відсвяткував свою перемогу, адже одігнав чужака і залишився в своєму небові.
Вони розійшлися хоч і мирно, але переповнені войовничістю.
Покищо розійшлися.
Але так довго не могло тривати й попереду їх чекали нові люті випробування, сутички й перейми — Орлан зазіхав на володіння Орла, Орел у свою чергу на володіння Орлана і це колись мало закінчитися або загибеллю одного з них, або ганебним вигнанням слабкішого.
Білохвостий повертався у свої володіння з відчуттям перемоги і ні, ні та й клекотів у піднебессі; повертався до Дніпра, де були пороги, а в порогах нуртувала, скаженіла й пінилась вода — там у скелях чекало його гніздо з двома орлятами й орлицею.
А внизу, скільки могли охопити його зіркі очі, простилалася безкрая степова країна, порізана ріками й річками, ярами і долинами, яругами й байраками, лісами й перелісками побіля води. Там, у степах — ковила, типчак, тонконіг, бізонова трава, стоволос, море різнотрав’я.
Там, внизу, царство різної дрібноти, що слугувала йому за їжу — зайців, ховрахів, бабаків, хом’яків, вовків, лисиць, тхорів, борсуків, у травах і над степами — володіння жай-воронків, перепілок, куріпок, жирних дроф і диких коней тарпанів — останніх орел шанував.
Там, внизу, байрачні ліси й переліски, узвишшя й кряжі, низини й горби, ліси в заплавах річок, вербняки й осокірники, а ще там — посухи, суховії, пилові бурі, там літо жарке й сухе, зими холодні й малосніжні, сильні вітри; там кургани й могили, у який край не поглянь — від Дунаю до Забайкалля, у них сплять ті, хто колись володів цими краями і щез під натиском інших племен, як кіммерійці від скіфського нападу.
З прадавніх часів на цих неоглядних євразійських просторах розселилися народи й племена, що були родаками чи спорідненими між собою, але будучи різними і кожен маючи своє ймення, всі разом чомусь звалися скіфами.
А втім, справжні скіфи — скіти, сколоти, — це ті, хто жив у смузі від пониззя Дунаю й до Дону в степах Північного Причорномор’я в тамтешньому межиріччі, а ще густіше між Дніпром і Танаїсом, а це були його споконвічні володіння, отримані у спадок від діда-прадіда. Його Степ — званий там, унизу, ще Скіфським Степом, — простягнувся із Заходу на Схід від пониззя Дунаю й до відрогів Дона на 1000 км смугою завширшки 500 кілометрів і займав 240 тисяч квадратних кілометрів. Це все були його володіння і він їх двічі на рік оглядає, восени й по весні, неодмінно в повний місяць. Але ті, хто там унизу метушаться мурашвою, вважають їх своїми — наївні! Там, внизу, де хмарами ходять табуни й череди худоби та отари овець, де скачуть вершники, де скриплять великими дерев’яними колесами їхні криті хати, кибитки, що їх перетягують воли, там здіймаються нелічені дими нелічених багать, там їхні осідки, пристановища, прихистки, стани, стійбища, стоянки, табори, там — війни, бійки, сутички скотарів і землеробів та воїнів-кочовиків, а над усією тією метушнею — його царство, над усім тим огромом — його піднебесне царство, у якому ходить сонце, а ночами рясно висипають звізди — вогні багать небесних орд... Внизу, на тім виднокраї, на овиді тім, на безмежжі безкрайньому під шатром сонячного чи зоряного неба вона — СКІФІЯ.
...І десь там, унизу, далеко звідти, можливо й на Боспорі, смагляволиций, чорноволосий із закудланою головою майстер-грек на замовлення знатного і багатого номада-сколота, воїна славетного і багатого, більше всього з Кримського півострова, що був заселений скіфами, прискаливши велике чорне око, котрий уже день виготовляв золоту обкладку сагайдака — футляра для лук і стріл.
Замовник обіцяв щедро заплатити — капшук у нього тугий! — і майстер старався.
Обкладка мала бути з двох частин. Нижня — просто гладенька пластина, що закриватиме більшу частину сагайдака, а верхня... Над верхньою майстер і потів не розгинаючи спини, вкладаючи в непросту роботу все своє уміння — мастаком він був відомим, митцем і художником, а не якимось там штампувальником, що метушиться заради зиску.
Верхню пластину художник вирішив прикрасити декоративним фризом. Перед тим довго метикував: що відобразити на бойовому спорядженні скіфського воїна, аби не просто створити витвір, вартий його таланту, а й передати дух самої Скіфії?
І вирішив, що для цього підійде олень, якого терзають лев, змій і орел. Олень вже впав на коліна, впав, випроставши довгу струнку шию, відкинувши — чи не в передсмертному крикові, крикові прощання з життям — назад голову. Його морда ще поривається вперед і вгору, щелепи стиснені, ніздрі роздуті після шаленого бігу, а тонкі вуха застигли сторч в напрузі...
А під шкірою бугорками надулися сильні м’язи і все тіло оленя, ще живе, повне сили й снаги, молоде і міцне ще бореться за життя, хоча вже й приречене...
Передні ноги його вже застигли і майстер ними передав приреченість тварини, яка потрапила в смертельне кільце, якого їй уже не розірвати. Відбігав олень своє у степах, відлітав навперегінки з вітрами!
Вже перед мордою оленя розвертаються кільця спружиненого тіла і з тих кілець виростає величезна змія з широко відкритою пащекою та висунутим жалом — вона вже гіпнотизує жертву.
А збоку, невідь де і взявшись, на оленя накинувся лев. Передніми лапами він обхопив шию жертви, впився їй в груди... Він уже їх терзає...
А позаду на оленя — мало йому змія та лева! — налетів ще й степовий орел. Голова його напружено витягнута, міцний дзьоб хижо потягнувся до гарячої плоті приреченого — ось-ось він почне її терзати!
Все на фризі сплелося в смертельний клубок! Годі розділити нападників і жертву — не врятуватися оленю! Він ще живий, але вже мертвий. Мить тому вільний, він уже в пастці, з якої немає виходу і три вороги — лев, змій та орел ось-ось почнуть рвати його тіло.
Майстер лишився задоволений своєю роботою, замовник теж буде задоволеним і не поскупіє на плату. Адже то він на сагайдакові розправляється з ворогами так, як лев, змій і орел з оленем...
...Там, внизу, була Скіфія. Таємнича і загадкова. Могутня і грізна. Вільна і непереможна. Але та Скіфія, яка вже, як і олень, була приреченою...
Р. S. Англійський поет Джон Мільтон (1608—1674) в юності, будучи студентом Кембриджського університету, якось писав другу:
“Ти питаєш про що я розмірковую? З допомогою небес, про безсмертну славу. Але що ж я роблю? Я відрощую крила і готуюсь злетіти...”
Скіфи — дозволено буде таке співставлення (хоча це просто згадка при нагоді) — теж відрощували собі крила, готуючись здійнятися в небо й злетіти над степом, над історією, над вічністю, але...
Чи могутні крила так і не встигли собі виростить (навіть, за Атея, коли була чи не остання — богами й долею — надана можливість злетіти), чи небеса не зуміли покорити...
Були вже крилатими, але так і не зуміли злетіти... (Через віки та віки писатиме українська Поетеса: “Орлині крила чуєм за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі...”).
Чи судьба, чи фатум, чи така їм випала доля — хто тепер достеменно скаже?
Та й для чого.
Все вже звершилося, відшуміло-відгуло, відклекотіло...  А колись...
А море здавалося злим,
Котило хвилю високу.
А греки вино везли
У Скіфію карооку,
І світ був не світ, а огром,
І ранок ще снами снідав.
І що там, за тим бугром, —
Ніхто на землі ще не відав...
(Б. Мозолевський).

ІМПЕРАТОР ДІОКЛЕТІАН
ТА ЧЕРНЕЦЬ ДІОНІСІЙ — ЖИТІЯ І ДОЛІ.
І БУВАЛЬЩИНА ПРО ТЕ, ЯК ЗАПОЧАТКУВАЛАСЯ НАША ЕРА
Ера (лат. aere) — окреме число, вихідна цифра. В історії початок літочислення, пов’язаний з якоюсь історією або легендарною подією (напр., перший рік правління царів, імператорів...) Початком християнської, або нової ери вважається день народження міфічного Ісуса Христа — УРЕ, т. 4, стор. 45

Року 245-го в місті Солін (Далмація, місцевість, розташована на північному заході Балканського півострова, населена іллірійцями, кельтами, а також фракійцями, з 229 року — римська провінція), в сім’ї тамтешнього вільновідпущеного раба-іллірійця народився син, якого на манір римських патриціїв (знай, мовляв, наших) батько, вчорашній раб, нарік аж трьома пишними іменами, (звичайно ж римськими, себто панськими): Гаюс Авреліус Валеріус. Скромністю вільновідпущеник явно не страждав.
Юний Гаюс (чи — Авреліус-Валеріус) в дитинстві захоплювався як і всі діти грищами у війну, що тоді ніколи не затихали і завжди верховодив у ватагах таких же як і сам шибайголів, тож, вирісши, став легіонером. За власним бажанням. (А втім, бідному, але здоровому у ті часи нікуди було податися, крім як в римське військо, що вважалося непереможним і добре забезпечувалося). І досить швидко виявив себе воякою на диво хоробрим та відважним, здатним швидко приймати виграшні рішення, що на них не завжди зважувалися і командири бойових підрозділів легіону — маніпул, когорт чи центурій. Не кажучи вже про батька-командира легіону легата. Тож син вільновідпущеника, хоробрий вояка-легіонер і до всього ж гоноровитий та хвалькувато-занозистий, але не позбавлений талану швидко став підніматися по щаблях воєнної кар’єри. Розніжені аристократи-офіцери були безбарвними і в’яло-апатичними, тож хоробрий і кмітливий простолюдин, звиклий до найсуворіших умов життя швидко вибився на саму гору в непереможному римському військові, а легіон його просто боготворив. Минуло не багато часу і легіонер Гаюс Авреліус Валеріус стає царським радником, потім консулом, а ще згодом — начальником двірцевої стражі. Не кар’єра, а — суцільний злет!
А після трагічної загибелі імператора Нумеріануса, син іллірійського вільновідпущеника не моргнувши оком (та й солдати за нього стали горою) проголосив себе імператором під ім’ям Кай (Гай) Аврелій Діоклетіан. (Цікаво, що тоді ж його мати, дізнавшись про такий успіх свого синочка, спішно напише йому листа і з прямотою простої сільської жінки дасть найвірнішу з її точки зору пораду: “Сину, тобі сорок три роки, ще ж мало ти пожив у світі білому. А тому пошвидше передай владу другому, до того, як тебе заріжуть”. (Син послухається материної поради, але через 17 років, коли йому виповниться шістдесят — пенсійний, як на наші мірки, вік).
Наділений від природи живим розумом та кметою, хоробрий і відчайдушний Діоклетіан швидко став видатним політичним діячем і проявив себе як людина великої — залізної! — волі й енергії. Одразу ж взяв круто. Провів ряд адміністративних реформ (колись могутня імперія на той час вже хилиталася, в ній панували хаос і розбрат), наладив податкову систему, жорстоко попридушував повстання колонів та рабів, задушив спротив підкорених народів, різні сепаратистські рухи, а, встановивши монархічну систему правління, — домінат (від лат. “домінус” — пан, господар), вже відносно легко впорався з тими, хто складав опозицію його особистому культу.
У 303 році новий імператор, утвердившись на троні, взявся за християн, чий вплив вже тоді почав набирати силу і становив — із своїм новітнім богом Ісусом Христом — йому, імператору (і теж богу) значну конкуренцію. Заборонивши по всій імперії християнські богослужіння, Діоклетіан велів дощенту руйнувати культові будівлі новітньої Церкви та конфісковувати майно її прибічників. З армії та державного апарату виганялися всі, хто бодай запідозрювався в приналежності до християнства, багатьох з них без суду й слідства страчували, християнські книги спалювалися на площах. (Навіть дружина імператора змушена була публічно здійснити жертвоприношення римським богам і, в першу чергу Юпітеру, верховному богу її вінценосного чоловіка, аби не бути запідозреною в християнстві). Тоді ж він видав чотири едікти проти християн.
І все ж репресії й переслідування, бодай і масові та не в міру люті, не дали бажаного результату. Навпаки, чим знавісніліше карав імператор, тим більше це викликало явне і таємне співчуття до християн — особливо в тих, хто потерпав від гніту державного бюрократичного апарату, що значно розрісся за домінату. Та й новітня Церква виявилася досить сильною і добре організованою і вже успішно захищала переслідуваних та членів їх сімей. Слабкість репресій виявилася ще й у тому, що ніякої альтернативи християнству як ідеології гонитель так і не зміг запропонувати. (Правда, з метою ідеологічного зміцнення влади, він підтримував культ Юпітера, єдиний для всієї імперії, але це мало зарадило — язичництво в Римі вже відживало своє). Не зменшувався і натиск варварів, імперія хиріла, втрачаючи одну область за іншою, назрівав поділ її на Східну та Західну частини — імператор вже нічого не міг вдіяти. Репресії ж не допомагали, а тільки розхитували трон, на якому Діоклетіан не почувався вже надійно. І тоді він пригадав материну пораду, висловлену нею, як він тільки-но здобув у Римі верховну владу: пошвидше передай владу другому, до того, як тебе заріжуть... Тепер у словах матері відчувався зловісний зміст. В таких умовах у 305 році, все зваживши і розуміючи, до чого воно йдеться, обережний і далекоглядний іллірієць на римському троні змушений був у віці всього лише шістдесяти літ зректися влади. Склавши з себе — добровільно, — тягар влади, позбувшись небезпеки бути зарізаним під час чергового перевороту, Діоклетіан, вийшовши у відставку, в супроводі найвірніших йому людей хутчій перебрався в Спліт — нині портове й курортне містечко колишньої Югославії, де для нього заздалегідь були збудовані архірозкішний палац (220 х 108 м!), храм його покровителя Юпітера та мавзолей, куди відставний монарх, ясна річ, не квапився. Перші кілька років проминуть у злагоді із самим собою та світом, що його оточував. Високопоставлений відставник власноручно вирощував овочі, виявляючи при цьому нерядовий талант овочівника-городника — то була істинна його професія! — та на дозвіллі ловив вудочками рибу, улюблене його хобі, для якого раніше в нього просто не вистачало часу. Але й далі жити в розкоші й задоволенні йому не судитиметься. Ні, ні, не здоров’я тому стане причиною. Діоклетіан два віки прожив би — старий загартований вояка, який пройшов Крим і Рим — здоровий був як бик (його улюблена поговірка), але... Року 316-го його дружина й донька (вони на той час остаточно прийняли християнство, те християнство, з яким за роки свого правління безуспішно боровся їхній чоловік і батько), повертаючись з мандрівки до Греції, негадано були захоплені язичниками і після тортур по-звірячому вбиті. Їх просто розтерзали знавіснілі фанатики, прибічники Юпітера... Діоклетіан був люблячим чоловіком і батьком. Втрату коханої дружини і любої доньки не міг знести і тоді ж наклав на себе руки... Аби не знати більше тих мук, яких вони зазнали при своїй загибелі...
Але християнство вже перемогло — остаточно і безповоротно. Ще через шість років по відставці Діоклетіан, один з його спадкоємців (імперія на той час вже була розділена між кількома правителями) Галерій, котрого називали ініціатором гонінь за правління свого патрона, змушений буде припинити переслідування і відмінити гноблення прибічників нової віри. Навпаки, він почне шукати спілки з християнством та з його вже могутньою Церквою.
І все ж хоч імператор, переслідувач християнства, й пішов з влади (власне, обставини його пішли), а потім і з самого життя, але ера, названа його іменем (так звана ера Діоклетіана, що почалася у 284 році, коли Діоклетіан зійшов на трон) все ще тривала. Роки, роки і роки, існувала б вона ще довго і, можливо, б “дотягнула” й до наших днів, але їй на заваді — і хто б міг подумати? — став навіть не римлянин за походженням, а якийсь там чужинець, скіф із колись такої могутньої Скіфії — спершу Великої, потім Малої, ще потім ніякої. Ми не знаємо, яка доля — вочевидь лиха — чи випадок привели кочовика до володаря світу, всемогутнього Риму і змусили його прийняти християнство — тоді на державному рівні вже, правда, не переслідуване. Ставши ченцем, неофіт, як і годиться, прибрав собі нове ім’я. Взагалі, він був, як би ми сьогодні сказали, інтернаціоналістом: за походженням скіф, але без батьківщини, якої скіфи вже не мали (а втім, на той час уже й самих скіфів і вдень з вогнем не можна було знайти!), з безправної римської провінції Добруджії, син Папая, батька скіфських богів, сиріч язичник за ідеологією, а за новітньою вірою став християнином, ймення ж отримав грецьке.
В історії античності збереглися два Діонісії: Старший, тиран Сіракуз, який прославився жорстокістю та оргіями й гульнею (правда, першим афінським єпископом теж був Діонісій Ареопагіт, суддя афінського ареопагу, навернений в християнство апостолом Павлом) і — Малий, тобто з Малої Скіфії, римський чернець і вчений.
Укладач знаменитого і вельми солідного “Словника античності” німець Йоханнес Ірмшер, називає його — це вже коли він став римським ченцем і прославився на весь тодішній світ, — Діонісієм Малим із Добруджі. Хоча, як уже бути точним, то був він все ж із Малої Скіфії, яка тоді знаходилася за Дунаєм, у краю званім як Добруджа — родюча, злегка горбиста місцевість в долині і дельті Дунаю, в ті часи званого Істром. Це як на північ і захід. А на сході Добруджа слалася степами до Акшайни (чорне, темне) як скіфи називали Чорне море. (Греки величали його Аксіном, Понтом Аксінським, Негостинним морем, що потім — як вони утвердилися на його берегах — стало Евксіном — Гостинним). Отож, Діонісій Малий родом був із Скіфії, хоч і Малої, на землях Добруджі, що в свою чергу за роки його юності була оголошена провінцією могутнього Риму і скіфи, втративши батьківщину поставали підданими римських імператорів, тодішніх володарів світу. Яким було його родове, скіфське ім’я ми не знаємо, і в Римі, де клекотіла мішанина народів і племен у спільному казані, його звали просто скіфом. Але загалом доля його склалася на чужині щасливо. (А втім, власний талан виручив, а давно відомо: обдаровані ніде не пропадуть, якщо вони справді обдаровані!). З 800 по 545 рік він був у Римі монахом, ученим при тому, адже залишив по собі праці із всесвітньої історії, зібрання церковно-правових документів до Халкедонського собору (451), був знаний і як перекладач (“провідник античної думки в західному світі”). Так ось, ще коли його постригали в ченці, він за традицією і прибрав собі нове ім’я, і став Діонісієм.
Певно, скіф був веселою людиною, привітною і компанійською, якщо при чернечому постригу “нагородив” себе таким колоритним йменням. У Греції Діоніс був богом виноградарства, виноробства і — ширше — розвеселого сп’яніння. За уявленням греків, їхній бог мандрував країнами з веселою процесією менад, сатирів та сіленів, приносячи всім задоволення і радість — розчудесний був бог! Ті урочистості, пов’язані з його іменем, звалися діонісіями і супроводжувалися невгамовними веселощами, бурхливими танцями, біганням по гірських місцевостях тощо. В містеріях на честь Діонісія в елліністичний період вплітали й уявну смерть бога, оплакували його, ховали, а на третій день відбувалося його воскресіння. “Бог воскрес і ми врятуємось!” — врочисто проголошував жрець. В Аттіці, наприклад, на рік було аж четверо таких свят — діонісій, повязувалися вони із збиранням, винограду, бродінням, пробуванням молодого вина і на той час у храмі неодмінно влаштовувалися грандіозні пригощання народу, карнавальні походи, театральні видовиська. І ось таке колоритне і розвеселе ім’я, зовсім мовби й не підхоже для пісного чернечого життя, і взяв собі скіф при постригу в монастир — не інакше, як він був веселої, невгамовної вдачі та ще й любив винце...
Також не виключено, що в монастирі вже був один Діонісій, наприклад, Великий (високий), тож могли на противагу йому нового Діонісія, “нашого”, й наректи Малим, якщо він при всьому ще й не вдався зростом. (А скіфи зростом не відзначалися). Чи назвали так на знак того, що він родом був із Малої Скіфії — і таке можливо.
Що про нього ще відомо?
Офіційно: Діонісій Малий Dionysius Exiguous (перша пол. VI ст.) — настоятель монастиря біля Риму (певно, був добрим ченцем-організатором, що з роками зумів вибитися в начальство братії). Найбільшим його подвигом вважається (так воно і є насправді) встановлення літочислення від Різдва Христового.
Настоятель, а заодно і папський архіваріус монастиря, Діонісій Малий, працюючи в скрипторії (в монастирях — кімнатка поруч із бібліотекою, у якій під наглядом бібліотекаря переписувалися книги), частенько бувало при нагоді — як заходила мова про літочислення — обурювався:
— Допоки ми, християни, діти нашого Отця і Господа Ісуса Христа, будемо вести лік літам від воцаріння гонителя християнства Діоклетіана? Допоки будемо користуватися його ерою? Потрібно негайно увести нове літочислення, нову еру — від дня народження нашого Господа!
Але слова тільки тоді чогось варті, якщо за ними йде справа. (Бог любить не наші красномовні слова, а наші діла), тож справою і зайнявся Діонісій.
Після довгих підрахунків він дійшов до думки, що Ісус Христос народився 25 грудня 753 року від заснування Риму. (До того 25 грудня в імперії відзначалося, як свято язичництва “Непереможного Сонця”, лише потім день той став святом Різдва Христового). Діонісій поділив час на два періоди: до народження Ісуса і після. Отже, нова ера християнства мала починатися від народження Христа. За основу реформатор узяв повідомлення євангелій про день воскресіння Ісуса Христа (повний місяць, третій день після весняного рівнодення), його вік і вирахував день народження засновника християнства, і в своїх пасхальних таблицях (525) Діонісій Малий вперше увів точку відрахунку світової релігії — дату народження Христа. За його підрахунками це сталося за 525 років до того часу, коли Діонісій Малий розпочав свої розрахунки. Себто 25.12.753 року від заснування Риму. Скіфського реформатора чекав успіх і визнання — хоч і не швидкі. Спершу запроваджене ним літочислення від Р. Х. (історики й науковці донедавна заміняли літери “Р. Х.” — Різдво Христове, літерами “н. е.” — наша ера), буде прийняте в Римі, згодом на Заході та в інших християнських країнах. А десь із 1000 року його таблиці нарешті отримають визнання і витіснять всі інші літочислення. (Хоча й не всюди. Наприклад, ера Діоклетіана, що почалася 29.08.284 року й досі... триває. У коптів та ефіопських християн). Так розпочалася ера від Різдва Христового і завдяки цьому й збереглося ім’я самого Діонісія Малого, скіфа за походження, римського ченця “за фахом”, мабуть, останнього скіфа планети Земля.
Це ж треба, га? Дожитися до того, щоб стати останнім представником свого народу! Принаймні, відомого з історії. Але саме він, скіф із Малої Скіфії, яка вже тоді наказала довго жити, переміг могутнього імператора могутнього колись Риму, ліквідувавши його еру, якою Діоклетіан Гай Аврелій Валерій так гордився і вважав, що встановив її на віки.
А ми, завдяки скіфові маємо сьогодні — як пишуться ці рядки — на календарі рік — 2005-й. І кожного дня, зриваючи з календаря черговий аркушик, чи викреслюючи ще один прожитий день біжучого року, я ні-ні та й згадую Діонісія Малого, останнього скіфа, який послав нам такий щедрий дарунок — як прощальний привіт навіки зниклого народу.

МОГІКАНИ УКРАЇНСЬКИХ СТЕПІВ — ТІ, ЩО ЗНИКЛИ

СКІФИ (в офіційному викладі): об’єднання іраномовних племен, яке існувало у Північному Причорномор’ї у ранньому залізному віці. Відомості про скіфів є в ассірійських джерелах, працях античних авторів, найбільше у IV книзі “Історії” Геродота.
Геродот переказує три версії появи скіфів у Північному Причорномор’ї — дві легенди та одну подібну до дійсності. Про переселення скіфів під тиском массагетів. Напівлегенду, напівдійсність “підтримують” і дані історії та археології: справді, прийшла кочівницька культура наклалася на місцеву і, як наслідок, — утворилося те, що й називається нині Скіфською культурою.
І все ж відомостей про історичні події у житті скіфів мало — літописів, на кшталт руських, вони, як відомо, не залишили. Як і взагалі, писаної своєї історії, бо ж і писемності не мали. За Геродотом скіфи на чолі зі своїм царем (вождем?) Мадієм, сином Прототія, переслідуючи кіммерійців, так розігналися, так захопилися своєю перевагою і відносно легкою перемогою над іншими кочовиками, що перейшли Кавказ і, оволодівши Азією, — теж відносно легко, — дісталися навіть Сирії — нині Сирійська Арабська Республіка, держава на заході Азії. І почалося 28-річне панування скіфів в Азії (деякі історики його не безпідставно називають “пограбуванням Азії”), але закінчилося воно негадано (хоча до того й здавалося вічним): кривавим бенкетом Кіаскара, на якому частина скіфів на чолі з їхніми вождями була перебита, а інша, рятуючись від повного розгрому, кинулась знайомою дорогою (“скіфський шлях”) через Кавказ і повернулася туди, звідки й вирушила 28 років тому — в степи Північного Причорномор’я. Але там їх вже забули, там їх ніхто не чекав і прибульцям (блудним синам) довелося розпочати й витримати нелегку боротьбу з молодими скіфами — нащадками рабів та скіфських жінок. Ледь-ледь вони ту перемогу виграли. (А втім, мусили, адже більше їм жити, як у степах Північного Причорномор’я, не було де). Але згодом фортуна ніби до них повернулася лицем. Як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. 519 р. до н. е. скіфи на чолі з трьома своїми царями — а тоді в них було три царі — Іданфірсом (старший цар), Таксакісом та Скопасісом перемогли персів, що їх у межиріччя Дніпра та Дону приводив Дарій І  Гістасп.
496 року скіфи здійснили похід за Дунай до Херсонесу Фракійського. А вже з IV ст. до н. е. Скіфія існує як велике політичне об’єднання у межах двох природних зон — степової та лісостепової. Виникнення цієї держави пов’язується з іменем царя Атея, який став єдиним владикою синів змієногої богині. (За деякими даними, які, звісно, не перевіриш, він прожив 90 років). Розквіт об’єднання припадає на кінець V-ІV ст. до н. е. Саме в цей знаменний і везучий для сколотів період споруджуються великі кургани — царські та знаті, виникають поселення у степу. Все йшлося — але — не дійшло — до створення своєї держави. Скіфські воїни, озброєні найпередовішою для свого часу зброєю, були грізною силою. Але навіть і їм не вдалося створити свою державу.
Залишається додати, що скіфи добре відомі античним авторам — про них згадують Феофраст, Гіппократ, Страбон, Есхіл, Софокл, Аристофан.
Наприкінці ІV — на початку III ст. це об’єднання з різних причин занепадає...

СКІФСЬКА ТРІАДА. Особливістю матеріальної культури племен раннього залізного віку Євразійських степів є близькість (тотожність) форм зброї, кінського спорядження та своєрідного мистецтва (поширення т. з. “звіриного стилю”). Вперше цей термін — скіфська тріада — був застосований у 1952 році на Скіфській конференції у Москві. Хоча він може бути розширеним — подібних компонентів у культурах скіфського світу не три, а — п’ять: зброя, кінське спорядження, звіриний стиль та бронзові литі казани. Тож можна говорити не про скіфську тріаду, а про “скіфську пентаду” (від грец. пенте — п’ять).

СКІФСЬКИЙ СВІТ. Термін, який визначає спорідненість культур раннього залізного віку євразійських кочовиків, які розселилися на території від Дунаю до Монголії. Початкова фаза розвитку ІХ-VII ст. до н. е., остаточна — рубіж ери.

За кінцевою фазою розвитку — згасання, тупцювання на місці і, як результат, — загибель. (Те, що більше не розвивається — приречене).
Ось тоді й вигулькнув він, — Діонісій Малий — останній скіф...
Останній — той, за яким більше нікого немає, такий, після якого немає іншого, подібного. Який вичерпуючись, підходить до кінця... — за Тлумачним словником української мови.
Отож, останній... А де ж поділися інші? Сотні і сотні тисяч? Мільйони. Цілий народ зі своєю історією і культурою, державою, яку вони так і не встигли створити, хоча й добре зачали, і краєм рідним. То де вони всі поділися, адже на місце тих, хто відживши своє, йде зі світу цього, завжди приходять нові й нові покоління співплемінників — чи не в цьому безсмертя роду людського планети Земля? Тим більше, зачаття і народження немовляти не є створенням нової — абсолютно відмінної від своїх батьків — людини, а є лише продовженням роду і життя його батьків і зміною їх у життєвому циклі, подібно до того, як змінюються пори року. Ти смертний, але народ твій... вічний?
Але чому ж тоді на місце померлих скіфів не прийшли інші, живі-живісінькі скіфи? Чому місце дідів та батьків не зайняли їхні сини й онуки? Виявляється, тому, що ниточка, яка з’єднує з живими мертвих, минуле з майбутнім, може легко і просто обірватися. (У давніх греків життєдайну нитку пряли мойри, богині долі, які й визначали строк життя людини — найвідоміша з них Клото, вона й пряде згадувану нитку, а перерізала її — чи й досі перерізає? — Антропос). І тоді зникає увесь народ, що до того здавався вічним. Зрештою, що таке людина? Тіло дорослого хомо сапієнса середніх зросту й статури, складається приблизно з 12 кг кисню, 6 кг вуглецю, 0,8 кг кальцію, 60 г солі, 55 кг води та невеликої кількості хлору, фосфору, жиру, сірки, заліза і гліцерину. Все це легко придбати, а ось як створити з таких матеріалів тіло людини, вселити у нього душу і дати йому життя? У скіфів та в інших зниклих народів вочевидь була така ж арифметика їхніх складових (це вже як на наші підрахунки), то чому ж не знайшлося 12 кг кисню, 6 кг вуглецю, 0,8 кг кальцію і т. д. і т. п. на кожного нового скіфа?
Вони зникли. Кожен зокрема і всі разом (правда, не в один день, але від того не легше). Як писав поет:
День погас для мене і для всіх —
Я на день до цвинтаря поближчав,
де зотліли в сизих попелищах
печеніг, і половець, і скіф...
Але ж позникали не окремі скіфи (всі ми смертні в роду людському), а вся Скіфія зникла, увесь її народ — до останнього його представника. І зникла, і асимілювалася, розчинилася серед інших народів, хоча це — зникнення й асиміляція — одне й те ж суть.
Народ... А втім, давайте згадаємо такі базові поняття, як “етнос”, “нація”... З грецької та латинської ці терміни перекладаються як... народ. Вони мовби різні і в той же час — спільні. Поняття “нація” (більше прижилося в Західній Європі) набуло значення “одержавлений народ”, тоді ж як словом “етнос”, зазначає вчений Д. Залізняк, користуються найчастіше для позначення народу взагалі, незалежно від того, створив він власну державу чи має колоніальний статус у державі сусідів.
Так ось... Ще раз повторимо (це — важливо): народ, що історично дозрів до створення власної держави, називається нацією. (Який не дозрів — просто населення, народонаселення та й по тому). Тож нація — це вища форма розвитку етносу, а тому — доведено — народ може існувати лише у формі нації. Тобто у власній державі. Нації мають довший вік, а ті народи, які за століття свого розвитку не стали націями, приречені на зникнення. На вимирання. Чи — асиміляцію, себто згорання в топках інших націй як горючий матеріал. Тому й виходить, що помирають не тільки окремі люди. Ось короткий мартиролог тих народів, які вже більше ніколи не з’являться на планеті з лагідним ймення Земля. (Одне із значень слова мартиролог — перелік убитих осіб. Але хто вбив цілі народи? Так і вертиться на кінчику язика: самі ж себе і повбивали!):
В Італії зникли лангобарди, остготи, етруски (до речі, після того, як відцуравшись своєї мови, перейшли на латинську, на мову панівного Риму).
В Іспанії — вестготи .
В Греції — слов’яни.
В Малій Азії — кельти.
Зникли колись непереможні гунни — після смерті свого везучого вождя Аттіли, який навіть римлян бив і взагалі вважався “бичем народів”.
Щезли хетти в Малій Азії — на зорі людства могутній народ, од якого тремтів не слабкий Єгипет. Десь поділися шумери, один із найдавніших народів. Коли світ ще був варварським, в Шумерії (це Месопотамія з її родючими землями, пониззя Тигра і Євфрата, де й була створена небачена у ті часи держава Шумерія) жили великі математики, знамениті лікарі, астрономи. Шумери невідомо звідки прийшли в Месопотамію в XIV тисячолітті до н. е. і невідомо куди щезли. Та так щезли, що Гомер, який жив у ІV ст. до н. е. про них уже нічого не знав.
Шумери пам’ятали ще ті часи, “коли люди обходилися без царя, тобто без держави”, і створили чи не перше у світі державне об’єднання, яке, на жаль, повноцінною державою так і не стало.
Шумери винайшли перші у світі зрошувальні канали, навчилися осушувати болота і проводити воду на поля за кілька століть раніше Єгипта.
Вони будували міста, найдревніші у світі, їхні зодчі розробили такі архітектурні та будівельні засоби, що вони увійшли в практику народів, які навіть не підозрювали про існування своїх вчителів.
Їхні жерці спостерігали за сонцем та зірками зі стін священних башт — чи не первісних обсерваторій. Вони підрахували скільки днів має рік, розділили рік на дванадцять місяців, тиждень на сім днів, визначили, що доба складається із 24-х годин, а в годині 60 хвилин.
Є досить переконлива думка, що вони винайшли лук, плуг і колесо — три найвидатніші винаходи людства, що різко змінили і життя його, і цивілізацію взагалі.
Шумери навчилися складати перші у світі карти.
Вони першими почали вирощувати пшеницю, льон, горох і виноград, мали значні землеробські знання. А володіючи ще й географічними, налагодили жваву торгівлю міддю, золотом та оловом, лазуритом і сердоліком та слоновою кісткою між протилежними берегами Індійського океану ще 5 тисяч років тому!
І в той же час залишалися дітьми, великими дітьми первісного людства і були переконані, що своїми знаннями вони зобов’язані богу Еа. Він з’являвся до них із води в образі людино-риби (такий собі аналог скіфській богині-праматері, яка була напівдівою-напівзмією!). За їхньою казкою (міфом) розумна істота на ймення Еа з Ерітрейського моря (Перська затока) — “там, де воно підходить до Вавилонії...”. Загалом, “все тіло у звіра було риб’яче, тільки під риб’ячою головою у нього була друга, людська (напевне він мав сіяння у вигляді німба). Ця істота, траплялося, що й цілий день знаходилась серед людей, не вживаючи ніякої їжі. Вона й передала людству писемність, науки, мистецтва різного роду, навчила їх селитися містами, споруджувати храми, установлювати закони і виміряти землю, навчила їх садити й збирати різні плоди. А коли сонце заходило, цей дивовижний Еа занурювався знову в море і ніч його минала в глибинах, адже там був його дім... Грецьке слово іхтіо (ichthy — риба) — перша частина складних слів, яка за значенням відповідає слову “риба”, “риб’ячий”. Наприклад, іхтіологія, іхтіофауна.
Іхтіоз — захворювання, яке характеризується ороговілою шкірою, що нагадує луску риби. Такі люди мають потяг до води, часто живуть в річках чи в морях. То, можливо, легендарна істота Еа і була людиною, яка тяжко хворіла на іхтіоз — принаймні, тут криється коріння легенди про вчителя шумерів загадкового Еа...
Але це передання, а вони відомі у всіх народів, а ось в реальності, геніальні шумери, почавши створювати свою національну інтелігенцію (астрономи, лікарі, землеміри та інші вчені), не встигли створити саму націю, і поплатилися врешті-решт самозникненням. Бо в цьому відношенні народи помиляються, як і мінери — лише один раз...

Загубилися фінікійці, котрі подарували людству алфавіт — від фінікійських літер бере свій початок латинський алфавіт і слов’янське письмо. Але їхня національна інтелігенція (якщо вона була національною) почала соромитися свого походження і масово переходила на грецьку мову (панівну!), до цього додалися змішані шлюби, від яких народжувалися діти-перекинчики. Вони переходили на все грецьке, цураючись свого, фінікійського, як хутірського... Як меншовартісного. І — досягли. Того, чого, може, й не хотіли — зникли як народ.
Зникли інки.
У слов’янських землях у VII столітті пішли в небуття обри. (“Згинули аки обри” — приказка навіть була на Русі ранній).
На півдні України були й загули печеніги, половці.
В сивій імлі небуття розчинилися кіммерійці, сармати, алани, готи, гунни... (Боже мій! Скільки їх! Зниклих! Навічно! А як привільно вони кочували в безмежних степах зі своїми стадами, отарами, табунами, з кибитками, у яких їхали їхні сім’ї, дружини й діти, а самі вони — чоловіки ж бо, воїни! — хвацько мчали на швидких, як вітер конях, і степи тоді були безмежними, і сонце сяяло, і трави щедро родили і життя здавалося вічним, як ще раніше молодість...)
Зникли і скіфи...
Бо всі вони в силу тих чи тих історичних причин так і не зуміли стати націями. Для нас, нині сущих, — урок! Жаль тільки, що історія, як доведено, ніколи і нікого, і нічому не вчить...

Отож, і виявляється, що не тільки окремо взята людина, а й цілі народи й народності, не кажучи вже про племена (узагальнюючи: окремі культури) за останні тисячоліття живуть і розвиваються за все тими ж законами, що їм підлягають окремі індивідууми: вони народжуються, переживають свою молодість, зрілість, старість і, зрештою, помирають, вичерпавши відведений (ким???) їм вік. Такі життєві цикли притаманні і цивілізаціям, ось тільки відведений їм життєвий вік, що його виділяють на життя кожній культурі (культура народжується, коли пробуджується її Душа і вмирає, коли Душа вичерпує себе, самореалізувавшись до кінця) вчені визначають по-різному. Наприклад, історіософ Освальд Шпенглер у своїй двотомній праці “Присмерк Європи”, 1918—1922 рр., виділяє тисячу років, а Л. Гумільов трохи більше — 1200-річний життєвий цикл етносу, так звана пасіонарність. Інші виділяють для життя цивілізації щедріше — 3000 — 3500 років, і цьому законові підлягають навіть світові цивілізації. За А. Тойнбі (багатотомне “Дослідження історії”, видане протягом 1934—37 років і в 1954 році) при всіх зовнішніх ознаках величі і блиску цивілізації на стадії світової держави, вона є її бабиним літом, що передвіщає близький, швидкий занепад і смерть суспільства. Світова держава створюється панівною меншістю внаслідок її неспроможності побороти внутрішній розкол суспільства і керувати ним органічно, без насильства. Всі ці внутрішні негаразди за кількасот років руйнують світову державу, з якою вмирає і цивілізація. Заключним акордом в її існуванні є навала її зовнішнього пролетаріату (варварських племен) на руїни світової держави. Варвари за А. Тойнбі виконують роль стерв’ятників на тілі мертвої цивілізації. Нерідко, успадкувавши її надбання (перш за все, її світову релігію), вони започатковують нову, похідну від попередньої дочірню цивілізацію. Тойнбі вважає, що в наш час продовжують існувати шість цивілізацій: західнохристиянська, православноруська, китайська, японо-корейська, індійська та ісламська. П’ять останніх проминули фазу своїх світових держав і знаходяться в стадії згасання.
Це світові цивілізації, а що вже говорити про окремі нації, народи й народності. Вони можуть мати (і деякі з них вже мають) надмогильний камінь з двома датами: рік народження такий-то, рік смерті — такий-то... На мові енциклопедій та довідкової літератури це звучить так:
“Скіфи — загальна назва племен..., що жили у VII ст. до н. е. — З ІІІ ст. н. е. у Північному Причорномор’ї...”

Монгольські хани — завойовники, які володіли величезними багатствами, вважали, що для перемоги і утвердження себе у світі на віки і тисячоліття досить лише мати хорошу зброю, лютих воїнів, непереможну армію і світ, як кажуть, в кишені.
Все було й у скіфів: хороша зброя — найкраща на ті часи! — люті воїни, які не знали страху смерті, непереможне загалом військо, але це не зарадило, їхня Скіфія зникла, забравши і їх самих.
Зникли й автори доктрини, хани і їхня татаро-монгольська імперія, звана ще Золотою Ордою. Всього лише через кілька десятиліть їхня імперія затріщала по швах: знать була розбещена багатством, окремі князі боролися за містечкові суверенітети (власне, улусові), бідняки жили в злиднях, надголодь. Кращі пастівники збідніли, а робітників, здатних щодня й щодня трудитися в поті чола свого, стало мало — імперія монголів розпалася. А що говорити про скіфів, які всього лише спромоглися створити не досить злютоване політичне об’єднання, хоч і гадали попервах: досить зброї, лютих воїнів, численну армію і — перемога.
Перемога була, але — тимчасова, потім — піррова...
І народу — цілого народу! — немає. Був і щез від малого до старого. Разом з неписаною своєю історією, разом з піснями (ми вже ніколи-ніколи не почуємо, як вони — весільні й поминальні, ліричні і тужливі, — колись звучали), з горем своїм і радощами своїми, з любов’ю і побратимством, з душами і серцями, з кров’ю і розумом, зі сміхом і печаллю, жорстокістю і добротою, з богами своїми (а які були всемогутні!) і героями (а які були славетні, переповнені звагою!), з легендами, переданнями, сказаннями, з міфами своїми й дитинними казками, з билицями й небилицями, з мріями й сподіванками на майбутнє, якого у них на початку нашої ери вже не виявилося. А скільки у них не народилося дітей, онуків, правнуків, скільки не вимовлено слів любові!..
То хто ж, всемогутній і жорстокий, забрав майбутнє в цілого народу? Боги чи люди? Чи обставини-причини? Чи злий фатум? Доля? Чи щастя-талану їм не стачило? А недолі виявилось забагато... Усе забрали з собою скіфи на той світ, нам же лишивши в цьому світі лише куці перекази-передання про себе та руїни поселень, та ще велетенські, вражаючі могили своїх славних предків, яких вони шанували й оберігали над усе. Назвемо їх, бо вони залишилися вічними пам’ятниками зниклої Скіфії на теренах нинішньої України: Актаський могильник, Босівське городище, Більське городище, Жаботинські кургани і поселення, Журавські кургани, Гайсанова Могила, Бердянський курган, Золота Балка, Золотий курган, Кам’янське городище, Краснокутський курган, Куль-Оба, Ак-Мечетський курган, Мамай-Гора, Неаполь Скіфський, городище Караван, Мелітопольський курган, Немирівське городище, Огуз, Олександропільський курган, Олександрівка, Пастирське городище, Передерієва могила, Оксютинецькі кургани, Реп’яхувата Могила, Рижанівка, кургани Солоха, Широкий, Старша Могила, Товста Могила, Темір-Гора, Чмирева могила, Чабанцева могила, Вітова могила, Чортомлик... Мова йде лише про пам’ятки скіфської культури на території нашої Батьківщини, тоді ж, як, наприклад лише на Північному Кавказі й Прикубанні, на рівнинах Ставропольщини, Кабарди, Північної Осетії, Чечні та Інгушетії — а ще ж Закавказзя, Близький Схід — зафіксовано близько 50 скіфських поховань VII—VI ст. до н. е., більшість з яких відзначається значними розмірами та багатством начиння...
На території Північного Причорномор’я виявлено біля 200 скіфських поховань в Нижньому Подніпров’ї та Східному Криму, — всіх і не перелічиш. Та ще писемні свідчення античних авторів, східних... Та ще декілька слів з їхньої мови, низка власних імен, і неймовірно багаті скарби їхніх могил, що сухо звуться даними археології.
За Геродотом своїми прабатьками скіфи вважали Геракла (грецького героя) і напівдіву-напівзмію, що жила в лісистій місцевості Гілеї — в заплавах Нижнього Дніпра. Себто Єхидну, як греки навзагал називали напівжінок-напівзмій... Отже, з материнського боку скіфи своє походження пов’язували з Подніпров’ям (про це далі). І хоч сучасне населення України і не вважається прямими потомками скіфів у біологічному (хоча в біологічному — чому б і ні? Кров їхня у нас, українців, все ж таки є. Має бути. А гени... Гени у нас є навіть від неандертальців, не кажучи вже про кроманьйонців) і в мовному відношеннях, але скіфська історія є однією з найяскравіших сторінок і нашої загальної історії, як скіфська культура є часткою і нашого культурного спадку...
Як, до речі, й кіммерійська, адже Геродот засвідчує, що країна, “заселена скіфами... здавна належала кіммерійцям і являла собою “чотирикутник”: від гирла Істру (Дунаю) й до Меотійського озера (Азовське море), а потім від них у глиб країни на 20 днів шляху...
Отож, спершу про кіммерійців, попередників скіфів у державі, що нині світові знана як Україна...


У геології — підрозділ геохронологічної шкали, що відповідає часові утворення гірських порід, з яких складається група. В історії Землі виділяють п’ять ер: архейську, протерозойську, палеозойську, мезозойську та кайнозойську.

Колон (лат colonus — хлібороб) — у Римській імперії орендар невеликої ділянки землі у великого землевлас-ника. Крім орендної плати, колон виконував натуральну повинність. Пізніше колони стали закріпачуватися землевласниками.

О. Зайвий

Згідно легенди поділ одного народу на два — вестготів і остготів — відбувся ось за яких непередбачених обставин. Під час переправи міст через ріку було зруйновано, тож ті, що залишилися на західному березі з часом стали зватися вестготами, західними готами, а ті, що переправились, остготами, східними готами. Невідомо, яка річка розділила при переселенні німецькі племена. Дехто вважає, що Дніпро, інші — Вісла.
На берегах Дніпра — вони вважали його святою рікою, — розташувалися їхні святилища — “Сяюча святиня готів”. У IV ст.. столицею найбільшої готської держави за часів короля Ерманаріха було місто Данпрастад — дехто його ототожнює з Києвом.

Но не текут к своим истокам воды,
Земля не в силах стона подавить,
Рождает в муках новые народы,
А мертвых наций ей не оживитьГ. У. Лонгфелло.

Частина  перша

ПОЕТИЧНА  КІММЕРІЯ  МАКСИМІЛІАНА  ВОЛОШИНА

“Кіммерійці є найдавнішим народом Східної Європи з відомих нам за письмовими джерелами. Це ім’я дійшло до нас з грецьких, ассіро-вавилонських, іудейських і перських письмових джерел, що відображають дві взаємопов’язані та взаємодоповнюючі традиції: античну і давньосхідну...”
Античний міф, історичний переказ і ассірійські тексти створили уяву про кіммерійців, як про численний і суворий у воєнному відношенні народ. Ймовірно, поява етноніму “кіммерійці” (за І. М. Д’яконовим — “швидкісний загін іраномовного кочового населення”) було пов’язане з конкретними підрозділами у їх військовій та соціальній організації. Клинописні повідомлення, поряд з даними поем Гомера, а також Біблії (Книга Буття, Х, 1—3. — III ст. до н. е.), стоять першими серед письмових свідчень про кіммерійців...
Про етнічну належність кіммерійців відомо мало. Аналізуючи збережені власні імена кіммерійців, лінгвісти доходять висновку, що за мовою вони, вірогідно, були іранцями. З кіммерійців починається “протоісторичний” період в історії давнього населення України — “Словник-довідник з археології”, Київ, 1996.
З усіх племен і народів, що колись на зорі історії людства кочували в Степах Придніпров’я та в Криму і зникли в пітьмі віків, що канули в Лету (а мо’ й справді зорі, що темними ночами висипають над нами в небесному огромі, всі оті Чумацькі Шляхи й галактики, то — багаття їхніх орд, якщо вони кочують нині там, куди всі ми перейдемо по смерті, в Космосі?), так ось, з усіх зниклих, найбільше поталанило кіммерійцям, адже вони — чи не єдині з прадавніх племен, — мають нині свого Поета і, отже, свою поетичну Кіммерію...

В Краю Синіх Гір, як романтично називають Коктебель з гірським масивом Карадаг , у 19І7—1932 роках жив поет і художник Максиміліан Волошин, людина взагалі неординарна, своєрідна (нині в Коктебелі діє Будинок-музей його імені). Так ось Волошина по праву вважають першовідкривачем Кіммерії, таємничої і легендарної, оспіваної ще Гомером як “кіммеріан журлива область”, але Кіммерії поетичної. Власне, уявної. Ірреальної. (Ні, все таки, поетичної!)
“Кіммерією, — писав Волошин, — я називаю східну область Криму від древнього Сурожа (Судака) до Боспора Кіммерійського (Керченська протока), на відміну від Тавриди, західної його частини (Південний берег і Херсонес Таврійський)”.
Як свідчать дослідники творчості Волошина, — “Розробка поетом кіммерійської тематики є однією з найбільш самобутніх прикмет його творчої біографії”.
“Тема Кіммерії, — із свідчення іншого дослідника, — ставши центральною в його творчості, освітила всі образи таємничим відблиском минулих епох”.
Загалом, загадковій і незнаній Кіммерії, Волошин — єдиний в російській літературі (не кажучи за українську) присвятив шістдесят віршів, вісім статей і більшість своїх акварелей. Кіммерія, яку поет називав “темною країною”, врешті-решт стала істиною “батьківщиною духу” поета, виявом його “синівського почуття до неї”.
Це і цикл “Кіммерійські присмерки” (1906—1909) і пізніша “Кіммерійська весна” (1910—1926).
“Якщо з Опука чи з висоти Скіфського валу, що проходить над Кенегезом, подивитись на захід, то за горбистими рівнинами, за висохлими озерами, за крилатими луками жовтих морських мілин, за пласкими сопками, за декількома планами долин, все більш синіх, більш променистих і помічених хрестиками вітряків, у ті вечори, коли над землею не стоїть мла, на самому краю горизонту за бляклим мерехтінням двох морських заток, що глибоко входять у землю, встає нагромадження гострих зубців, пік і конічних горбів. І серед них напівзруйнованим готичним собором з недобудованими башнями в плетиві стрілок, переплетінь і кличних язиків закам’янілого полум’я витає складна будівля Карадага. Такою романтично-казковою країною уявляється Коктебель із глибини керченських степів.
Вся Кіммерія (мається на увазі кримська. — Авт.) пророблена вулканічними силами. Але гнізда вогню згасли і вода, що порила скали, оголила і загострила вершини хребтів. Коктебельські гори були зосередженням вулканічної діяльності Криму і обгризені морем кістяки вулканів зберігають сліди геологічних корчів...”
Міражі Кіммерії все життя супроводжуватимуть поета і художника Максиміліана Волошина, він її оспівав і в поезії, і в живописі— „картинам і словом віддав данину”.
И на скале, замкнувшей зыбь залива,
Судьбой и ветрами изваян профиль мой...
У 1913 році після сильного зсуву на відрогу скелі Кок-Кая, що замикає Коктебельську затоку з берега моря, утворилося щось схоже на профіль людини, у якому не важко вгадати профіль поета М. Волощина, що й сьогодні є знаменитим природнім об’єктом Коктебеля.
Мають рацію ті, хто писав, що “образ Кіммерії, викликаний з глибини історії поетичною мрією Максиміліана Волощина і понині витає над Коктебелем, надихуючи все нові й нові покоління художників, письменників, поетів”.
Кіммерія...
Якою вона колись була — не поетична, не ірреальна, не примарна, не волошинська, а — історична, справжня-справжнісінька.
Якщо вона колись була — справжня Кіммерія...
І якщо тільки її безмежними степами справді колись носилися на прудких і сильних конях непереможні вершники, звані кіммерійцями...

ЧИ БУЛА ТИ І, ЯКЩО БУЛА, ТО ДЕ ТИ БУЛА
І ЯКОЮ БУЛА, ЗАГАДКОВА КІММЕРІЯ,
І ХТО ВИ ТАКІ — ТЕЖ ЗАГАДКОВІ КІММЕРІЙЦІ?

         КРАЇНА — територія, що становить єдність із  погляду історії, природніх умов, населення тощо. Місцевість, що характеризується наявністю в ній великої кількості кого-, чого-небудь. Рідна країна — край, батьківщина, вітчизна. Те саме, що держава.-                                         Словник української мови, т. IV, стор. 320 -321.

“Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким
   обкипає серце від довгого перебування на чужині?” —
М. Коцюбинський

Не будемо чіпати палеоліт і мезоліт, а ось починаючи з мідно-бронзового віку в Криму, як і по всій нинішній Україні жили землеробсько-скотарські племена ямної культури і катакомбної культури . А за ними — у пізніших етапах цього віку з’явилися вони — КІММЕРІЙЦІ. І жили там аж до VII ст. до н. е., коли степовий Крим, як і все Північне Причорномор’я опинився під владою прийшлих скіфів. Але розповідаючи про скіфів, оминути їхніх попередників кіммерійців неможливо. Адже першими поперед численних народів і племен, які населяли Крим та Степове Причорномор’я у далекому минулому, себто перед таврами, скіфами, сарматами, слов’янами, печенігами, хозарами, половцями, татарами — і ким там ще? — аж до русичів, — так ось, першими з’явилися вони — кіммерійці. Власне, першими з відомих нам нині під власним іменем.
Сьогодні, правда, етнокультурну історію кіммерійців називають кіммерійською проблемою. А все з-за бідності документальних джерел, що стосуються їхньої біографії, а точок зору на це чимало і вони часом діаметрально протилежні.
То що сьогодні відомо? А те, що в середині II тисячоліття до н. е. кіммерійці, які невідомо де взявшись, розбрелися по нижньому Поволжю (дехто у зв’язку з цим розглядає його як кіммерійську прабатьківщину), а вже звідти і почали розселятися, рухаючись основними ордами на захід, в степи Причорномор’я і Криму.
Інші античні автори гадали, що “кімеріан журлива область” розташована на краю заселеної частини землі, ойкумени, і що в Кіммерії знаходиться вхід “в сумне” царство бога підземного світу — Аїд, куди після смерті направляються душі померлих. А “батько історії” Геродот писав, що йому вдалося дізнатися від причорноморських скіфів ось що: Понтійський степ, який у той час був зайнятий кочовими скіфами, спершу належав кіммерійцям, котрі прийшли зі сходу, з глибин Азії.
Залишили сліди свого перебування кіммерійці і в околицях вже згадуваного тут Коктебеля, що дало змогу Волошину оспівати країну Кіммерію. У VII ст. до н. е. кіммерійців змінили кочові скіфи і вже у VI ст. н. е. кіммерійці як народ не існували. Принаймні, про них уже немає ані згадки. Щезли в пітьмі історії...
Одні кажуть: та ж не було тебе ніколи на нинішніх теренах України, Кіммеріє! Що ж до Геродота, то він впевнено відповідає: та ні ж, була вона, загадкова Кіммерія, але назавжди залишилася оповита млою і хмарами...

Максиміліан Волошин — поет (і цим, як зауважив свого часу інший поет, все сказано), тож як поет він створив свою, ПОЕТИЧНУ КІММЕРІЮ (мав на те право), а яка вона була реально-історична — якщо була? — він достеменно не знав.
І не дивно: ми теж досі цього достеменно не відаємо. Як не знаємо і того, чи була нинішня Україна рідною країною — материзною — кіммерійців, а чи це всього лише місце їхнього недовгого у нас перебування? Та й чи були вони взагалі, кіммерійці, а чи все це — легенди, передання, міфи, билиці, байки, химерії, історичні фантазії (як писав Пушкін, “преданья старины глубокой”?).
Очевидно, до кіммерійців також належить згадуваний в “Іліаді” народ “дивних доярів кобилиць — молокоїдів, бідних і найсправедливіших із смертних”, що кочував десь у Північному Причорномор’ї, на північ від Трої, відразу ж за фракійцями і місійцями, що “б’ються в рукопашну”. (Пізніше “доярами кобилиць” античні автори називатимуть як кіммерійців, так і скіфів — Гесіод, Каллімах).
Ось як про них, загадкових кіммерійців та про їхню не менш загадкову Кіммерію говориться (найдавніша згадка) в “Одіссеї” (мандри правителя Ітаки та його прибічників):
Нарешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.
Там розташовані місто й країна людей кіммерійських,
Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,
Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини,
Чи повертається знову до землі й неосяжного неба, —
Ніч лиховісна там вічно нещасних людей покриває...
Це Гомер так “жахав” своїх співплемінників, розповідаючи про клімат країни, у якій буцімто жили кіммерійці, себто про нашу Україну. (А втім, рядок “оповиті млою” досить точно передає той стан, у якому й нині перебуває в сучасній науці кіммерійське питання). Такі характеристики нашого клімату, що їх наводить Гомер, більш підійшли б до описів клімату Крайньої Півночі, Заполяр’я, де справді довгий час не з’являється сонце, але ажніяк не до Причорномор’я.
Отож, ноги кліматичних жахів ростуть з “Історії” Геродота.
“Описані землі (скіфські — В. Ч.) мають дуже гостру зиму: вісім місяців тривають там нестерпні морози. Як вилити в той (зимовий) час воду, то не зробиться болото, хіба що тільки як запалити вогонь. Море замерзає. Кіммерійський Боспор також; скіфи, що мешкають по цей бік... їздять по льоду навіть возами аж до (краю) синдів. Така там триває зима вісім місяців, але й решту чотири місяці там зимно...”
І далі зазначає, що хоч коні й “витримують ці зими, зате мули та осли ніяк не можуть витримати... Думаю, що тому у тамтешньої звироднілої породи волів не ростуть роги... (мова йде про комолих волів). А щодо того пір’я з оповідей скіфів, що наповнює повітря і через яке не можна нічого бачити, ані перейти далі, то про нього так думаю. В тій північній країні все йде сніг, слабше влітку, ніж узимку, як звичайно; хто бачив зблизька сніг, зрозуміє, що кажу: сніг подібний до пір’я...”
Кіммерійці займали степи Причорномор’я — до приходу туди скіфів. Себто мешкали-кочували в сонячній — південній! — Україні. І раптом такі жахи з нашим кліматом! Правда, що для нас південь і теплинь, те для греків могло видатися північною прохолодою та все ж... Між іншим, і пізніші грецькі письменники “згущували” фарби, нагнітаючи в Крим таку холоднечу-холодригу, яких там ніколи не було і бути не могло. А, можливо, це поетична вольність? Не забуваймо, Гомер — поет (хоча й легендарний), а поети іноді так захоплюються власною розбурханою уявою, що вдаються до перебільшень аби вразити читачів (чи тоді — слухачів). Все можливо.
Є й такі дослідники, котрі вважають, що Гомерові Кіммерія ніякого відношення не має до реальної. Як і до реальних кіммерійців, які кочували — вільно і привільно — в Причорномор’ї, що то він, мовляв, описав потойбічний світ, — а туди й справді не заглядає сонце. Інші ж вважають, що історичні та географічні дані в поемах Гомера завжди достовірні, а тому в наведених рядках він мав на увазі реальних кіммерійців, реальну Кіммерію (а не поетичну, як хоча б той же Максиміліан Волошин), тільки дещо згустив фарби. Та й хоч як це не дивно, але у греків у ті часи справді було уявлення про Крим (і взагалі про Україну), як про дуже холодний і похмурий — даруйте! — край, і це про нашу сонячну, теплу і, безперечно, найкращу в світі Україну, про ту Україну нашу єдину в світі білому на планеті Земля, про яку наш український Гомер у травні 1847 року з пронизливим щемом любові писав:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає,
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
Їй-бо таки даваками превеликими були давні греки, коли про батьківщину такої поезії як “Садок вишневий коло хати” запевняли, що вона — Україна наша, найкраща у світі! — холодна й похмура...
До речі, про “холодний і похмурий край”, яким уявлялася давнім грекам наша Україна. Як і взагалі про рівень тодішньої географії.
Давньогрецький драматург Есхіл вважається — цілком справедливо і по праву, — “батьком трагедії” (здається, першим його таким титулом наділив Ф. Енгельс). Жаль, що із 80 написаних ним п’єс (а кожна була подією в культурному житті античної Греції!) вціліло тільки шість.
І серед них найпрославленіша — шедевр із шедеврів! — трагедія “Прометей прикутий” (було ще й продовження — “Прометей звільнений”, але від нього збереглося лише кілька фрагментів, що їх цитували інші давні автори). Написана вона на відомий в античній міфології сюжет — як громовержець Зевс відомстив своєму двоюрідному братові Прометею. За те, що той викрав вогонь для людей. “Безсонячних”, які гибіли ніби мурахи в глибинах темних печер.
Чомусь вважається (принаймні, серед коментаторів трагедії), що Прометея, героя-мученика, який пожертвував собою заради людства, було прикуто до скелі на Кавказі, хоча в автора про Кавказ, про точну адресу місця дії немає ані слівця. У нього місце, де прикували Прометея визначено так: гірська місцевість на березі... океану. Якого? Про це, мабуть, і сам автор трагедії не знав (та і яка була географія у його часи! ). В початкових рядках те місце визначено так:
Ось ми прийшли в далекий край землі,
В безлюдну пустинь диких скіфів...
Отож, якісь дикі скіфи на пустельному березі невідомо якого океану. Принаймні, це зовсім не Кавказ.
Пейзаж нагадує північні, нині російські території на березі Північно-Льодовитого океану, де-небудь в районі Кольського півострова чи Нової Землі. Але при чім тут скіфи (бодай і дикі), які ніколи не мали аніякого відношення до океану і до тих справді темних і похмурих країв?
Складається враження: якщо у Волошина кіммерійці — поетичні, то скіфи в Есхіла — придумані. За відомим принципом: чув дзвін та не знаю де він.
Та ось кохана Зевса Іо, яку переслідує гігантський овід, примчала до Прометея аби запитати в нього про свою долю (Прометей — прізвисько, що дослівно означає Провидець, Прозорливець, Промислитель). Повертаючись з Півночі на Південь, вона невідомо у яких краях здибує все тих же всюдисущих скіфів. Орієнтири їхнього місця перебування такі: “Звідси ти до сходу сонця плутаний Спрямуєш крок по цілині неораній. І до скіфів кочових прийдеш. Живуть вони під вільним сонцем (слава Богу, що хоч під сонцем!) на возах, в коробах Плетених. За плечима — лук, що цілко б’є. Не підходь до них близько! Швидкий шлях тримай Крутим крем’янистим узмор’ям, що глухо стогне...”
Втямки, де знаходиться той край з “дикими скіфами”?
І все ж одна ниточка є, адже далі йде невелике “уточнення”: “Живуть по ліву руку від тих місць Заліза Ковачі Халіби. Бійся їх! Вони люті і до гостей неласкаві...”
Але і за допомогою лютих та неласкавих до гостей халібів не прояснюється місцезнаходження скіфів (сам Есхіл вочевидь точно не знав де вони знаходяться, а лише чув — після Гомера — що буцімто десь у чорта на куличках. Себто на Півночі).
А ось халіби, давній народ (йому приписується винахід добування заліза із руди), який буцімто за давніми греками жив у північно-східних причорноморських районах. Ну, а коли десь у південно-східному Причорномор’ї, то автори збірника “100 великих книг” (Москва, 2003) ничтоже сумняшеся коментують так: “Тут описуються народи, які населяли в часи Есхіла територію Росії”.
Гм-гм... В часи Есхіла — 525 до н. е. — 456 до н. е. — Росії, здається, не було. Інша річ, що міфічні халіби населяли територію, яка сьогодні належить Україні, але декому з північних “братів” так не хочеться згадувати Україну, тож і “поселяють” скіфів із степів Північного Причорномор’я в... Росії. Маючи, звичайно, в підтексті, що Україна — це “споконвічна руська територія”.

САГАЙДАК ЙОГО, ЯК ВІДКРИТА ДОМОВИНА,
ВСІ ВОНИ ЛЮДИ ХОРОБРІ

Кіммерійці і скіфи...
“У світлі даних археології і антропології, а також висновків лінгвістів, які вважають кіммерійців і скіфів спорідненими народами, носіями північно-іранського етносу, стає зрозуміло, чому давньогрецькі автори часто плутались або ототожнювали тих і тих. Культурна близькість та етнічна єдність кіммерійців і скіфів допомагає збагнути, чому “доярами кобилиць” у Гесіода скіфи, а в Каллімаха — кіммерійці; чому скіфського проводиря Мадія Страбон називає то скіфом, то кіммерійцем; чому в давньогрецькому коментарі до “Походу аргонавтів” у викладі Аполлонія говориться: “Є й інший Боспор — в Скіфії, який називається Кіммерійським, внаслідок заселення тих місцевостей скіфським народом — кіммерійцями”.
Спорідненість кіммерійців і скіфів відзначається і давньосхідними авторами. В “Таблиці народів”, частині Біблії, що складена в VIII ст. до н. е. скіфи вважаються “синами кіммерійців” — А. М. Лесков “Курганы: находки, проблемы”, 1981.

Вперше світ дізнався про кіммерійців (іноді кіммери, іноді суммірійці, зовсім рідко — кіммеріани) від давніх греків. До свого вторгнення в Азію вони, за Геродотом, кочували в Північному Причорномор’ї, звідки їх вигнали інші представники прадавнього народу цієї країни — скіфи, які ніби і вторглися в загадкову Причорноморську Кіммерію.
“При наступові скіфів, — пише Геродот у своїй “Історії”, — кіммерійці, маючи на увазі багаточисленність війська, що наближалося, стали радитися між собою, і думки їхні, висловлені з одинаковою наполегливістю, розділилися...” Народ благорозумно пропонував піти геть, не наражаючись на небезпеку в боротьбі з багаточисленними військами скіфів, а царі (вожді та старійшини і знатні воїни) запропонували боротися за свою батьківщину з наступаючим ворогом, боротися до загину, але не уступити їм і п’яді своєї території! Але ні народ не захотів послухати царів, ні царі — народу: перші вирішили піти геть без бою, віддавши рідну землю ворогам, а царі ухвалили лягти мертвими в рідній землі, але не бігати невідомо куди разом із народом... (Які передові царі і який непатріотичний народ! — В. Ч.) Вирішивши так, царі зі своїми військами розділилися на дві частини, рівні за кількістю і стали битися... Чомусь між... собою. З якого дива? Колективне і грандіозне самовбивство?!. Так чи інак, а всіх царів, перебитих один одним, кіммерійський народ поховав біля річки Тіраса (Дністер) — могила їхня, зазначає далі Геродот, ще й досі видна, — а після поховання “пішов з країни, так, що скіфи, які вторглися, зайняли країну уже без населення...”
Було б зрозуміло, якби кіммерійці, не бажаючи битися із скіфами, пішли в безлюдні краї чи в такі краї, де були слабкі господарі. Але вони — боячись сильних скіфів, — пішли в Передню Азію і вступили у боротьбу з наймогутнішими на той час державами. Чи не правда — дивно? А тому зрозуміло, що кіммерійці не “тікали” від скіфів, як про те чув легенду Геродот, — у них були свої внутрішні процеси розвитку, що й повели їх в похід на південь — за добром. А їхній похід в Передню Азію і з’ява у Причорноморських степах скіфів співпали у часові, тож і здалося, що одні втікали від інших... Очевидно в результаті цього, скіфи не вступаючи в сутичку, більше всього прийшли у покинуту перед тим кіммерійцями країну і зайняли її.

Грецький вчений Страбон  жив на межі двох епох 64 (63) р. до н. е. — 23 (24) р. н. е.). У своїй головній праці “Географія”, де він використав дані попередників, повідомляє, що кіммерійці вторглися в Малу Азію ще за часів Гомера (VIII або початок VII ст. до н. е.) чи й раніше. Відомі також повідомлення ассірійських розвідників та дипломатів, свідчення вавилонських хронік, що доповнюються розповідями Геродота та інших авторів.
І ось яка картина вимальовується. Десь близько середини VIII ст. до н. е. кіммерійці, увірвавшись на територію сучасної Анатолії, знищили Фрігійське царство, а близько 654 р. до н. е. захопили Сарди, тоді столицю Лідійського царства (західна частина Малої Азії), а цар Лідії Гіг загинув у битві з ними.
Дозоляли кіммерійці також іонійським грекам, руйнуючи їхні міста (хоча б Магнесію та Ефес). Грецький поет (правда, в переказі Страбона) Каллін таврував “військо нечестивих кіммерійців, що нищило Ефес”.
Зазнали спустошень від “нечестивих” й інші грецькі міста, що перед навалою невідомого народу спішно зводили потужні системи укріплень. Ассірійські писемні джерела починаючи з другої половини VIII ст. до н. е. теж згадують кіммерійців. На той час зчепилися між собою дві великі держави давнього Сходу — Ассірія та Урарту, і ось як повідомялили ассірійські агенти з Урарту: володар країни Русса I зазнав поразки від кіммерійців! Цим скористався ассірійський цар Саргон ІІ, нанісши Урарту такого удару, що Русса I у відчаї заколовся кинджалом. Але невдовзі загинув і його переможець — не виключено, що в битві із все тими ж кіммерійцями.
Згодом, правда, кіммерійці зазнають поразки від Ассірії. А пізніше, як на Близький Схід вдеруться скіфські загони і утвердяться там на роки, їхнє панування покладе край кіммерійцям, вони розсіються (якась їхня частина увійде до складу скіфського об’єднання) і вже з другої половини VII ст. до н. е. в документах тамтешніх країн кіммерійці (на відміну від скіфів) більше не згадуватимуться...
А ось в топоніміку і топографію нашої країни вони увійшли навічно Ще Геродот і Страбон писали про те, що вся країна, яка раніше належала кіммерійцям і потім була зайнята скіфами (себто наша нинішня Україна) “заселена” кіммерійськими назвами. Це в основному стосується Керченського півострова, де були “кіммерійські стіни”, “кіммерійські переправи”, сама Кіммерія (виходить, була вона — КІММЕРІЯ!), Боспор Кіммерійський (Керченська протока), м. Кімерик. А в західній частині Північного Причорномор’я знаходилася могила останніх кіммерійських царів. А це переконливо свідчить, що кіммерійці займали все Степове Причорномор’я від Дону до Дністра.
Все ж таки виходить, що була колись пра-прадавня країна з симпатичною назвою Кіммерія, населена буцімто русявими “вогненноокими” кіммерійцями. Хто вони були насправді, чийого роду-племені, тепер важко сказати стовідсотково. Не виключено, що кіммерійці — це не окремий етнічно чистий народ, а збірна назва різних племен, що населяли тоді Подніпров’я та південь теперішньої України, в якому головну роль відігравали кіммерійці (як пізніше на тамтешніх теренах її відіграватимуть скіфи). Очевидно, серед тих племен жили й скіфи, вони згодом візьмуть гору в тому об’єднанні і створять своє державне об’єднання — Велику Скіфію — в краю кіммерійському. (У Гомера і в Біблії є глухі натяки, що кіммерійці — “батьки” скіфів).
Кіммерійцями їх називали греки, а що насправді означає ім’я “кіммерієць” досі невідомо. З цього приводу існує лише кілька припущень. Одні вчені вважають, що назва походить від фінікійського слова “темний” , інші, що від грецького “зимові” — тобто люди країни (в обох випадках) не сонячної, тієї, у якій за уявленнями греків були холодні зими; ще інші апелюють до фракійської та хеттської мов тощо. Найбільш поширена версія, що ім’я “кіммерійці” — з давньоіранської мови й означає щось на зразок “рухомий загін іраномовного кочового населення євразійських степів”. В ассірійських клинописних текстах VIII—VII ст. до н. е. їх названо “гімірра”. А як насправді, що воно означає — хто тепер скаже? Діло, як кажуть, давнє. Воістину давнє!
І все ж: хто такі кіммерійці, якого вони роду-народу і яка їхня культура, звідки вони взялися і якою мовою розмовляли і які були на вигляд? Щодо мови — основи основ кожного народу, адже без рідної мови немає і бути не може й самого народу, — то одні вважають, що вони розмовляли фракійською мовою (були їм етнічно близькими?) — сьогодні однією з мертвих індоєвропейських мов, що колись була поширена у Східній частині Балканського півострова і на прилеглих до нього територіях. (Фракійці — група давніх індоєвропейських племен — даки, одриси, гети та ін.). До речі, цю тезу сприймає багато фахівців з даного питання.
З мови кіммерійців у писемних джерелах збереглося лише кілька слів. Це імена кіммерійських вождів (царів) Теушпи, Тугодамме (Лігдаміса) та Шандакшатри. Не густо. Але й щодо походження цих імен лінгвісти не дійшли до якоїсь однієї, спільної думки. Хоч, приміром, ім’я Шандакшатри безумовно належить до іранської мови, оскільки “кшатр” є типовим іранським словом, що означає “влада”, “доля”, “талан” тощо. (Але міг же кіммерійський цар не будучи іранцем просто носити іранське ім’я, особливо після того, як кіммерійці побували на Близькому Сході і довгий час там воювали?)
Інші дослідники, зокрема і великий знавець кіммерійців О. І. Тереножкін, відстоював тезу про генетичний зв’язок історичних кіммерійців з племенами зрубної культури (предками зрубного населення була людність, яка населяла територію Нижнього Поволжя у першій половині І тисячоліття до н. е., тож ця територія і вважається стародавньою прабатьківщиною кіммерійців). Тому не виключено, що вони — іраномовної — таки іраномовної! — приналежності. Як і скіфи, між іншим.
Вони належали до числа народів, які говорили на одному з діалектів іранської мови , до тієї значної мовної сім’ї, до складу якої входили й савромати, саки, массагети, согдійці, хорезмійці та мідійці і перси. Всі ці народи сформувалися на основі споріднених племен зрубної й андронівської культур бронзового віку.
І хоч питання про етнічну приналежність кіммерійців остаточно не з’ясоване, але з’являються все нові й нові дані, які дають підставу вважати, що й кіммерійці належали до тієї самої групи іраномовних народів, що й скіфи і становлять крайню західну групу цього великого світу. Стародавні джерела часів походів цих народів у Передню Азію часто плутали їх (за східними джерелами “гімірри” і “ішкуза”), називаючи кіммерійців скіфами і навпаки. (Назва “скіфи” також вживалася на позначення всіх середньоазіатських і причорноморських народів, близьких до скіфів за способом життя. Скіфськими називали також підкорені скіфами племена, що проживали в межах Причорноморської Скіфії. Так могло бути і з кіммерійцями, тож кіммерійцями могли називатися близькі їм за мовою і способом життя інші давні народи й племена.
Якими вони були на вигляд, загадкові кіммерійці? На кам’яному рельєфі ассірійського царя Ашшурнацирпала II (посідав трон у 883—859 рр. до н. е.) та на пізніших витворах античних митців (фриз на теракотовому саркофазі з Клазомен, та з різних ваз із зібрання Ватиканського музею) бачимо їх — кочовиків, степовиків, воїнів. Вбрані в типовий одяг степовиків: вузькі штани, зручні для вершників, м’які черевики та короткі свитки (каптани). Головні убори двох зразків: високі гостроверхі шапки-башлики та невеликі убори з широкою тулією — мабуть, то представники різних племен кіммерійського кочового об’єднання.
Головна зброя — потужний далекобійний лук зі стрілами з бронзовими дволопастевими вістрями. У ближньому бою застосовували мечі із заліза (часто з бронзовим руків’ям — знахідки археологів) довжиною до 1 м. Мечі двосічні, довгі. Руків’я відносно довге з невеликим округло-конічним навершям і характерним перехрестям, що закінчується гострокутними виступами в бік леза — це їх відрізняє від скіфських та сарматських. Кіммерійські ковалі добре володіли своєю професією, могли здійснювати цементування металу й ковальське зварювання.
Мали на озброєнні й списи із залізними наконечниками, але користувалися ними не всі воїни. В основній масі їхнє військо — це легкоозброєна кіннота. Мали легкі й прості шкіряні обладунки, прості щити. Кінське спорядження. Бронзові вудила і псалії у верхових коней. Ремінні вуздечки прикрашалися різноманітними бронзовими і кістяними оздобами.
Головна цінність їхня — худоба. Вже почалося у них майнове і соціальне розшарування. Військова аристократія була багатшою. У писемних джерелах згадуються їхні вожді (Геродот їх називає царями), а це свідчить, що їхнє суспільство підійшло до ліквідації первісно-общинних відносин та до класоутворення.
Першу кочову культуру в нашому регіоні створили саме кіммерійці. Основою їхнього кочового господарства було вже згадуване скотарство, головну роль у якому відігравало конярство і це і їхня кіннота, і продукти харчування. Недарма ж вони в “Іліаді” називаються доярами кобилиць і молокоїдами.
Але найбільшу роль у їхньому житті відігравали війни, спустошливі набіги на сусідів, походи в країни Передньої і Малої Азії, нападали вони й на осіле населення українського Лісостепу, в Середньому Подніпров’ї, на території Середньої Європи.
Мистецтво мало прикладний характер — орнаменти прикрашали руків’я кинджалів, деталі вуздечок, наносились на посуд. В основі — різні геометричні фігури — спіралі, ромби, квадрати.
Збереглися і так звані кіммерійські “кам’яні баби”. Їхня монументальна скульптура. Це статуї-стели із досить умовними зображеннями кіммерійських воїнів — кам’яні стовпи заввишки до 1,5 м, на яких рельєфно зображено предмети військового спорядження і деталі костюма — пояси, кинджали, бойові молотки тощо. Ставили їх над похованням знатних воїнів. Кіммерійських стел в Україні і суміжних територіях виявлено мало — трохи більше десяти зразків. Основна їхня особливість — ледь виявлена антропоморфність. Це, власне, не антропоморфні статуї, а швидше стовпи-обеліски. Але загалом вони передають образ озброєного воїна. Мистецтво їхнє урвалося з появою скіфів. Пам’ятки їхні збереглися нижче Дніпропетровська, але вище Херсона, зокрема городища, поселення між ріками Інгулець та Дніпро.
Військо кіммерійців було надзвичайно сильним і мобільним. Воно поділялося на загони, у яких вершники були добре злютовані і такі загони складали основу їхньої кінноти — надзвичайно швидкої, летючо-ураганної і маневреної, бо не мали обозів. Це давало великі переваги, особливо в боях з пішим військом противника. (Вожді і знатні воїни користувалися колісницями). Кіннота налітала вихором, ураганом, все змітаючи на своєму шляху і спинити її було не так просто. Це була грізна сила, вважали в державах давнього Сходу. Таке військо надзвичайно рухоме, стріли в лучників дальнобійні, стрільцями вони були відмінними, пускали стріли тільки в ціль. Стрільба велася не через голову коня, а назад, по ходу скачки. Коні летіли табуном в бік від небезпеки, тому не було потреби тримати в руках повіддя, управляли вершники ногами (шенкелями). Тож обстріл вівся на скаку, коли кінний загін нісся мимо противника в бік від нього.
З кіммерійцями трудно було воювати арміям інших держав, тож і враження вони справляли своїм нашестям як грізні північні кочівники, що невідомо звідки взялися. І досі вчувається в промовах біблійних пророків непідробний жах:
“Ось іде народ з північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... Народ здалеку... народ давній, мови якого ти не знаєш (а ми й поготів — В. Ч.)... сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... Він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію!” (Жах, жах! Вже з цих емоційних характеристик видно як образно відображені характер і природа вторгнення кочовиків та його спустошливі наслідки, що звичайно ж сприймалися як “божа кара”).

Одне відомо достовірно: кіммерійці — перший народ Східної Європи, ім’я якого було зафіксоване у різних писемних джерелах і дійшло до наших днів. Щоправда, ми не знаємо — і вочевидь вже ніколи не знатимемо, — як же самі себе називали — якщо вони самі себе якось називали — кіммерійці? Дехто із вчених упевнений, що цей народ, який наприкінці ІІ — на початку І тисячоліття до н. е. населяв Північне Причорномор’я (це так) — найдавніший з відомих під своєю власною назвою... А ось чи насправді під своєю назвою — це питання ще відкрите. В крайньому разі, дискусійне, адже за самоназвою вони могли зватися і якось зовсім по-іншому. (Не забуваймо, кіммерійцями їх називали греки).
Навіть у наш час подібних прикладів скільки завгодно. Ось хоча б деякі з них. В алеутів самоназва — унанган, в грузин — картвелі, азербайджанців — азербайджанлилелар, албанців — шкіптар (в однині), в’єтнамців — в’єт, афганців — паштани (і зовсім, як бачимо, не схожа самоназва з офіційною назвою), вірмени — хай, в ескімосів — інуїн, югит, що перекладається просто: люди, казахи — казах (за цим принципом киргизи — киргиз, узбеки — узбек, монголи — монгол, таджики — таджик, турки — тюрк), у китайців самоназва — хань, молдаван — молдовень, румуни — роминь, тувинці — тува, множина — тивлар, (застарілі назви — сойони, сойоти, урянхайці, танутувинці), угорці — мадьяри, фінни — суомалайсет, цигани — рома. Не кажучи вже, що скіфи (грецька назва) називали себе сколотами. То чому ті, кого греки звали кіммерійцями не могли себе називати якось по іншому? А ось знати це (яка у них була — якщо була — самоназва) нам не дано.
Із найновіших прикладів. У колишньому Радянському Союзі штучно, але архіпосилено робили (ліпили, створювали силоміць) якихось ледь чи не міфічних радянських людей (теж із розряду самоназв). Слава Богу, хоч у США, де діє сенат — верхня палата парламенту — не додумалися творити... сенатський народ. Чи у Німеччині, де одна з палат має назву Бундесрат, не додумалися творити народ з відповідною назвою!

Геродот запевняв, що буцімто все кіммерійське населення залишило Причорномор’я і скіфи зайняли спустілу країну — це явне перебільшення “батька історії”. Ніхто скіфам на блюдечку не підносив спорожнілу країну. Та й частина кіммерійців все ж залишилася на місці, в рідних степах навіть і після приходу туди скіфів. З роками кіммерійські покоління — ті, які залишилися, — були асимільовані скіфами і... і зникли, розчинившись в масі чужого народу. На жаль. І планета Земля втратила ще один народ — Боже, скільки вона втратила за тисячоліття народів і племен! А скільки ще — не доведи Господи, втратить за наступні тисячо- і — тисячоліття?!. А друга частина кіммерійців, та, що не змирившись із зверхністю скіфів у їхніх степах, пішла геть, то... Вона розбрелася по світу і розчинилася серед тамтешнього люду. В тім числі й серед народів Передньої Азії. Асимілювавшись, теж зникла з лиця Землі. Як кажуть: не вмер Данило, так болячка задавила.
І кіммерійці, як народ, як етнос, як нація, що так у них і не сформувалася, навічно зникли з планети Земля — гіркий і тяжкий урок іншим народам, які не дорожать і не дбають за розвиток своєї національності! Та що тепер! Тим більше, історія, як доведено, ще нікого і нічому не навчила. Який жаль!..
...Одні кажуть: та ж не було тебе ніколи на теренах України, Кіммеріє (хіба що в Криму ти була, але — поетична, Кіммерія Максиміліана Волошина), але не вірте таким песимістам. Вірте все ж Геродоту, який заявив на віки й тисячоліття: та ні ж, була вона, загадкова Кіммерія! Була, але назавжди залишилася за туманами тисячоліть. Справді — оповита млою і хмарами...
Р. S. до першої частини
ЗАСТІБКА ІЗ ЗУБА УЛЮБЛЕНОГО КОНЯ,
або ЯКЕ ВОНО — ЕТАЛОННЕ ПОХОВАННЯ КІММЕРІЙЦЯ?

Кіммерійські еталонні — визначення археологів — поховання знайдено біля села Балки Васильківського району Запорізької області. Поховання (в археологів за номерами “два” і “п’ять”) впущені у давньоямний курган висотою 10 м. У дерев’яному зрубі поховання № 2 знаходився кістяк чоловіка 50 років у витягнутому стані з розворотом голови на захід. При ньому знайдено: залізний кинджал з навершям у вигляді валика та перехрестям зі звисаючими трикутниками на кінцях, золота облямівка; незмінний у кочівників-воїнів (та й не тільки воїнів) точильний брусок та кремневий відщеп; біля ніг — чорнолощена посудина, золота бляшка з розеткою в центрі, а ще — застібка. Та не проста, а — із зуба коня, і цим все сказано. Це чи не єдина така річ — із зуба коня — знайдена у вічних домівках кочівників. Певно, то був колись улюблений кінь, якщо кіммерієць — виявляється, кіммерійці, суворі й безжалісні воїни, по своєму страждали: сентиментальністю. Чи якимось іншим, схожим почуттям — залишив собі зуб любого коня на загадку, на вічну пам’ять. А помираючи, забрав його з собою на той світ. Браво, кіммерійці! Цим зубом улюбленого коня        ти нам поближчав!
У похованні № 5 — також еталонне — кіммерійця впущено в дерев’яний зруб, зсередини оштукатурений та пофарбований червоною фарбою — символ вічного життя! Небіжчик лежав у скорченому стані головою на схід. При ньому знайшли: на черепі віночок у вигляді бронзової стрічки, золоту масивну сережку — покійник за життя свого земного носив її у вусі і вона, певно, здалеку блищала проти сонця; бронзовий кинджал, точильний брусок, бронзовий ніж — колодач, в кутку — кістки барана (напутна їжа), дерев’яну посудину із золотими платівками-облямівками, бронзові вудила, набір наконечників до стріл та застібки.
Обидві могили належали кіммерійським воїнам, похованим з проміжком часу не більше, як у кілька десятків років — середина VIII — початок VII ст. до н. е.
Ще одна вічна хата кіммерійського воїна була знайдена неподалік с. Бутенки на Полтавщині. Належала кінному верхівцю. Речі разом з перепаленими кістками покладені у яму глибиною трохи більше метра. Разом з кістками — бронзові вудила, бляхи, бронзові браслети та вістря до стріл, залізні наконечники до списа.
Над ямою, загорнувши її, кіммерійці — воїни-однополчани? — поставили дубовий стовп, аби позначити місце поховання свого друга (могильного горбика чомусь не насипали) і помчали далі на своїх летючих конях...  Як виявилось — у віки.
Де вони самі знайшли свій вічний спочивок — хто тепер скаже.
Але ж знайшли, адже з того світу в цей ще ніхто не повертався. Усім від давніх давен і по наші дні і в майбутньому — вистачало, вистачає і вистачатиме місця на тім світі — який же він, напевно, превеликий!...


Карадаг — гірський масив у Східній частині Головного пасма Кримських гір на березі Чорного моря, до якого обривається крутим уступом. Являє собою зруйнований вулканічний масив, заввишки до 577 м. Складений лавами і туфами. Поширені оригінальні форми вивітрювання (башти, стовпи, піки), багатий на цінні мінерали — сердолік, агат та ін. На схилах ліси, вище степова рослинність. Біля схилів якого — курорт Коктебель. Пам’ятка природи, з 1971 року — заповідник. Певний час Коктебель називався — з 1944 року — Планерським, нині — селище міського типу Судацького району. Розташований на узбережжі Коктебельської бухти, біля підніжжя вулканічного гірського масиву Карадаг за 20 км від залізничної станції Феодосія.

Ямна культура — археологічна культура серед. III — поч. II тис. до н. е.

Катакомбна культура — археологічна культура раннього бронзового віку. Її пам’ятки датуються кін. III — поч. II тис. до н. е.

Як тут не згадати знаменитий вигук одного з героїв (героїнь) комедії Грибоєдова “Лихо з розуму”: “Нащо знати географію? Скажеш візнику куди тобі треба, він тебе туди й довезе!..”

“Учені в царині географії, — зазначав ще Плутарх, розпочинаючи свої порівняльні життєписи, — позначають невідомі їм землі на самому краю карти, роблячи іноді написи, що за ними — “безводні піщані пустелі, що кишать звірами”, або: “непроходиме болото”, або: “холодна Скіфія“, чи то — “крижане море”.

Є в науці думка, що Чорне море названо чорним не за колір води, а за розміщення відповідно до сторін світу. Для українців, наприклад, Чорне море — це південь, а ось для греків Чорне море — це північ. А північ називалася “чорною”, “темною” (тоді як південь, навпаки, “білим”, “світлим”). То й люди, котрі жили на березі чорного, темного (себто північного) моря теж звалися “чорними”, “темними” людьми. (У тюрків: наприклад, слово “чорний” може означати північний). Тоді назва кіммерійців можливо й означає північні люди, люди, які живуть на півночі (якщо дивитися із Середземного моря), побіля північного моря. Але це лише одна з гіпотез.

Зрубна культура; культура епохи бронзи. Виділена В. О. Городцовим у 1901-1903 рр. Названа за способом поховання у зрубах. Тобто, у ямах з дерев’яними конструкціями різного роду. Найбільше пам’яток цієї культури знайдено у басейнах Волги, Дону і Дніпра. В Україні відомі два варіанти: степовий і лісостеповий. Вони локалізуються у басейнах Сіверського Дінця та на Дніпровському Лівобережжі. Датується зрубна культура ХVIXIIст. до н. е. Питання походження її дискусійне. Відповідно до однієї точки зору, вона не має коренів в Україні і виникла як наслідок міграції зі сходу (Середнього Поволжя). В результаті змішання зрубних племен з місцевим населенням — носіями культури багатопружкової і виникла зрубна культура України. На думку інших дослідників зрубна культура по всій території поширення формувалася приблизно одночасно на місцевому ґрунті. Єдиного центру її походження не існувало.

ІРАНСЬКІ МОВИ — група споріднених мов індоєвропейської сім’ї. Генетично наближені до індійських мов (індоарійських), разом з ними і проміжними між цими групами дардськими мовами становлять індоіранську гілку індоєвропейських мов. Поширені в Ірані, Афганістані, а також у Пакистані, Іраку, Туреччині, в Середній Азії й на Кавказі, Північна та Південна Осетія, частково Вірменія, Азербайджан, Грузія, Дагестан, Узбекистан, Туркменистан, Киргизія, Казахстан.
Розрізняють іранські мови давні — VIIII ст. до н. е., середні — III ст. до н. е. — IX ст. н. е. й нові — з VIIIIX ст. н. е.
До південно-західної підгрупи належать сучасні перська (фарсі), таджицька, дарі, татська та ін., а також мертві мови — давньоперська й середньоперська, талишська (пехлеві); до північно-західної підгрупи — курдська, белуджська, талишська, гілянська та ін. мови; з мертвих — мідійська, авестійська й парфянська. До північно-східної підгрупи входять сучасні осетинська та ягнобська мови, а також мертві — аланська, скіфська, согдійська, хорезмійська мови; до південно-східної підгрупи — сучасні пушту (афганська) мунджанська, памірські мови, а також мертві сакська і бактрійська мови.
АНДРОНОВСЬКА КУЛЬТУРА — археологічна культура бронзового віку. Виділена в 20-х роках ХХ століття. Назва походить від с. Андронова поблизу м. Ачинська (Красноярський край). Андроновська культура — умовна назва для частково споріднених між собою культур, поширених на території Казахстану, Західного Сибіру, південного Приуралля. Орієнтовно датується серединою і 2-ю половиною II тисячоліття до н. е. Для андроновської культури характерні поселення з залишками напівземлянкових і наземних жител і могильники з трупопокладеннями, рідше — з трупоспаленнями. В похованнях знайдено крем’яні наконечники стріл, бронзові знаряддя і зброю, мідне й пастове намисто, золоті й мідні сережки тощо. Посуд, як правило, плоскодонний — орнаментовані горщики, банки тощо.

КІММЕРІЄЦЬ І СКІФ В ОДНІЙ МОГИЛІ?
       Братська могила — спільна могила, в           якій   поховані ті, хто загинув на війні або в      боротьбі за спільну справу. —                                                  Словник української мови, т. І, стор. 231

Археологи і таку могилу знайшли. У якій віки — ба, ба, тисячоліття! — спочивають двоє антагоністів — кіммерієць і скіф. Ті, які ненавиділи за життя один одного і один одного намагалися знищити. Чи — бодай підкорити. Скіфи вибивали кіммерійців з Причорномор’я, кіммерійці відборювали право на Причорномор’я, що до приходу туди скіфів було їхньою батьківщиною. Відборювали і програли. І зникли, а край їхній, Кіммерія їхня стала звідтоді Скіфією. Але двоє з них лежать в одній могилі як побратими, хоча братньою ту могилу і не назвеш.
Це біля Олександрівки Новомосковського району Дніпропетровської області. Курган чомусь безіменний, в археологів під номером шість. У 1977 році його дослідила археолог Ф. Ковальова (там була зона зрошувальної системи учбового господарства “Самарське” і могила йшла під ніж бульдозера — Ковальова рятувала те, що можна було врятувати).
Курган звідтоді знаний ще й тому, що то виявилося одне з небагатьох скіфських поховань, здійснене у дерев’яній колоді, що правила за труну-домовину. (Колоду, видовбану зсередини, слов’яни споконвіку використовували як вулик, човен, ночви і т. ін. А ще у ній ховали небіжчиків — в давні часи колода була попередницею домовини. На колодах біля дворів сиділи вечорами з сусідами, колодки відігравали й роль дерев’яних кайданів, які в старовину надівали на ноги, руки, шию заарештованого, диба.)
Висота кургану була трохи менше метра, діаметр — 30 м. У насипі — залишки тризни. По кіммерійцю і по скіфу. Основне поховання — кіммерійське. Ясно, що він пішов раніше на той світ — може скіфи його і вбили? А ось скіфа поховали — підховали — в чужій могилі. Впустили його в кіммерійську, аби не мати мороки із насипанням нової. Мовляв, помиряться на тім світі, свої ж, як кажуть, люди. Поховали в овальній ямі з дерев’яним перекриттям. Скіф упокоївся у видовбаній колоді на спині, на ньому — платівчастий обладунок, що складався з панцера, штанів та шолома. Біля колоди поклали два списи, сагайдак, фібулу, дерев’яну чашу із золотими обкладками, аби колоднику було з чого на тім світі пити (а втім, у пізніші часи, вже на Русі колодником називали арештанта, в’язня у колодках). А ще поклали меч у золотих піхвах, бляшку  у вигляді жука скарабея... Жаль, що спільну могилу кіммерійця та скіфа розкопали — хай  би земля їм була пухом!..
І нарешті останнє Р. S.
Ось що ще залишилося в науці від загадкових племен кіммерійців.
Перше.
Кіммерійський вік і ярус (від назви племен кіммерійців) — середній вік пліоценової епохи неогенового періоду та відклади, що утворилися на той час. На Україні відклади кіммерійського віку і ярусу (глини, піски, пісковики, вапняки) поширені в Причорноморській западині. Їхня потужність 120 мільйонів років. З ними пов’язані поклади бурих залізняків (Керченський залізорудний басейн).
Друге.
Кіммерійська складчастість (від назви племен кіммерійців) — деформації земної кори, що відбулися в середині й кінці мезозойської ери. Проявилась у вигляді потужних складко- і гороутворюючих процесів інтрузивного і ефузивного магматизму. Виділяють кілька фаз К. с., основні з них — давньокіммерійська (в кінці тріасового періоду) і пізньокіммерійська (в кінці юрського періоду). Під впливом К. с. на місці півостровів Кримського, Індокитаю, Мангишлаку, Таймиру та північної частини Іранського нагір’я виникли гірські складчасті системи, які пізніше зазнали впливу альпійської складчастості.

ПОЕТИЧНИЙ ДОДАТОК
АРХЕОЛОГІЯ

Із сивої землі, з каміння голого,
Де присмерк попелищ і брильна бридь,
Минуле підіймають археологи
І змушують німотне говорить.
У кожній розкайданеній розколині
Історії читають письмена:
Це — наші предки, наші древні корені,
Це — наша доля рання і сумна.
І думка зрине, ніби лист із ясеня:
Що всі ми — порошиночки малі,
Проміннями і тінями прив’язані
До архіоперіодів Землі.
І стане, мов на вітрі свіжім, холодно,
Коли проникне сум, як гостра тінь,
Що всі ми, люди, трішки археологи,
Бо оглядаємось на власну тінь.
На всі епохи — ні словечка кволого,
Бо вічна кров в кипінні наших вен!
...Нехай колись не скажуть археологи,
Що ми жили, хай скажуть, що живем.
Михайло Чхан (1926—1987).

 

Неогеновий період і неогенова система, — неоген — другий період кайнозойської ери та відклади, що утворилися в той час приблизно 25 мільйонів років тому.
Пліоцен — остання епоха неогенового періоду та відклади, що утворилися в той час.

 

Це ще не рекорд на довжину власного імені. В Ассірії був цар, який мав таке ім’я (увага): Ашшуретельшамеуефсітіубаллітсу!
В Україні найдовші прізвища складаються лише з 14—15 літер, а най-найдовше всього лише з 20 — Константинопольський. (Подвійні прізвища мають і до 24—25 літер. А ось із чотирьох частин зафіксоване лише одне — Семенова-Тянь-Шанська-Болдирєва).
Найдовші імена — Аполлінарій, Максиміліан та Дзвенислава. Найкоротші українські прізвища складаються з двох і трьох літер: Юр, Уль, Юнь, Ус, Ге, Ро. Щодо найкоротших імен, то це — Ів, Ор, Ян, Ія.

Частина  друга

 

КОЛИ ЛЮДИ БУЛИ ВЕЛИКИМИ ДІТЬМИ, МАЙЯ ВВАЖАЛИ СЕБЕ
“НАРОДОМ ЗМІЇ”. ЯК НАРОДЖУВАЛИСЯ БОГИ

Незаперечна істина: уявлення про світ і про себе в ньому люди з пра-прадавніх часів втілювали — через призму, звичайно, поетичної фантазії, уявлень та філософських роздумів, — в образи богів та героїв.
За тисячоліття народи і племена (та й що це за народ чи плем’я, якщо вони не мають своїх богів?) Землі понароджували стільки богів, що їх за кількістю і в тисячу не вбгаєш! А щоб лише описати надприродних покровителів, потрібно чи не десятки товстелезних томів!
І мова йде лише про тих богів, які вціліли, збереглися в історії людства, не загубилися в пітьмі віків, не зникли разом із своїми творцями, не вивітрилися з пам’яті народної, адже тоді — на зорі людства, — історія ще була надто короткою. (Знову ж незаперечна істина: боги смертні — як і всі інші, прості й пересічні, ті, хто й створив богів. Як сказано в одній “Упанішади” , боги помирають скрізь і всюди. Разом з народами чи племенами, що їх породили, адже їхня опора, місце їхнього перебування — серця, пам’ять, душі і розум людей).
Образи богів іноді міняються, одні після першотворення застигають навічно, наче в камені, з якого вони здебільшого й витесані, інші ж розвиваються, набувають нових рис і властивостей (разом з розвитком народу, що їх створив), треті — зникають. Як не просто нам тепер збагнути тих людей, які пішли в небуття, так не просто нам збагнути і їхніх богів — адже як проникнути в духовний світ тих, кого вже немає на планеті Земля? А ми нині вже представники зовсім іншої цивілізації, відмінної від їхньої, навколо нас зовсім інший світ і наші знання, дякуючи наукам, надто відрізняються від того, що було відомо первісним людям. Хоча в розумовому відношенні — якщо не брати до уваги досягнення науки і техніки, що їх ми не завжди здатні усвідомити й збагнути, — ми в принципі недалеко відійшли від своїх праотців, від первісних людей. А якщо й відійшли, — зіронізував один з дослідників цього питання, — то невідомо ще в який бік... Гм...
Судячи з творів мистецтва, засобів праці, що збереглися, інтелектуально і психологічно пралюди не дуже від нас відрізняються (маються на увазі кроманьйонці), а де в чому вони нас і перевершували.
У всіх народів існували (і нині існують) казки про перетворення людей у тварин і навпаки. Тварини в таких казках неодмінно мають людські риси — анімізм. Іноді ця пара — тварина і людина — поєднуються в міфах в одній іпостасі. Так виникли звіроподібні люди або — людиноподібні звірі. (Перші прообрази майбутніх богів). Це ми сьогодні скептично ставимося до таких творінь (звіролюди, людиноподібні звірі), а в прадавнину, як світ був ще незбагненним і лякливим, наші пра-пращури таким чарівним казкам ого як вірили!
Перетворюючись (у міфах, ясна річ) у звірів чи птахів, людина (здебільшого це першопредок) здобувала нові, не властиві їй раніше можливості і якості (неймовірна, наприклад, сила тощо) і в той же час залишалася людиною. Тільки ще могутнішою, грізнішою і страшнішою, такою, яку співплемінникам не просто було подолати. Так вважали туземні мисливці Африки, Південно-Східної Азії, Австралії, Південної Америки, Сибіру... До речі, в Сибіру існували легенди про людину-оленя, а в Австралії про людину-кенгуру, в Африці вірили в людину-леопарда. Тож не дивно, що тотемічні першопредки австралійців уявлялися одночасно і людьми, і тваринами (іноді рослинами). Це були кенгуру-люди, чи люди-кенгуру.
В первісних племен (власне в їхній уяві) існувала людина-мамонт (збереглися такі наскельні зображення) і людина-бізон, людина-ведмідь і людина-олень. Словом, в уяві людини кам’яної доби (та й пізніших часів) — це був узагальнений образ Великого Мисливця, надлюдини і надзвіра. Себто божество полювання. Як водночас і символ єдності — що було важливо — людини з природою.
Так виникли боги і божества.
Тож і не дивно, що в Давньому Єгипті, наприклад, перші боги були напівлюдьми, напівтваринами. Це хоча б бог Гор (Хор) у вигляді людини з головою сокола і розпростертими крилами. Звіроподібну голову мав і Осіріс — бог мертвих і водночас родючості, тісно пов’язаний з теологічним тлумаченням єгиптян, з уявленням про царя. А ось інший бог і покровитель померлих Анубіс зображувався в образі шакала (або з головою шакала, іноді собаки). Хопі, бог Ніла — це людина з баранячою головою, Себек — бог води і розливів Ніла — з крокодилячою, богиня Хатор (Хатхор) — з головою корови. А згадаймо сфінксів — левів з людськими обличчями. (Між іншим, за віруванням давніх єгиптян душа людини (її звали Ба) уявлялась неодмінно у вигляді птаха з людським лицем).
Грандіозні крилаті бики Ассірії з людськими головами звалися шеду. Це були стражі царських чертогів, які охороняли їх від ворогів — видимих і невидимих. Зображувалися вони у високих тіарах із занозистими, гордовитими і зарозуміло-пихатими лицями, з очима, що люто виблискували, з великими бородами і кожний такий людинобик мав аж п’ять ніг — гроза грозою!
Взагалі, боги Ассірії здебільшого мали людські голови, тулуб лева, крила птаха, а на животі — зміїну луску. Головний бог Мардук теж був крилатим биком з головою людини і зміїною лускою.
В шумерському місті Лагаш (Месопотамія) знайдені зображення биків з людськими головами (у деяких з них і верхня частина тіла людська). Це — відгомін прадавнього землеробського культу бика, що пізніше перетворився в бога-бика і людину водночас. На срібній вазі з Лагоша — шедевр шумерського мистецтва ІІІ тисячоліття до н. е. — зображено чотирьох орлів з левовими головами.
А ось фінікійський бог, відомий з Біблії як золотий телець, зображувався у вигляді позолоченого бика (став символом, ідолом, якому поклонялися іудейські племена, взагалі ж у переносному значенні — багатство, збагачення як єдина мета життя).
Бик (жуйна тварина родини бичачих роду парнокопитних) був досить популярним у пастуших племен, основою господарства і благополуччя. Дикі бики й нині зустрічаються в Європі, Азії, Північній Америці. Породи великої рогатої худоби, що походять від диких биків (турів) поширені на різних континентах. До биків відносять яків, лобатих биків, зубрів і справжніх биків. Народна назва самців свійського бика — бугай. Воли — кастровані бики, яких використовують як тяглову силу. Скіфи теж кастрували биків, перетворюючи їх на волів — не кастрованими биками важко було управляти. Биків обожнювали як могутню силу у ті далекі часи первісного людства, тож і богів своїх уявляли в образі биків. Чи — людинобиків. Як і взагалі — чудовиськами. Згадаймо хоча б грецького міфологічного Мінотавра — людинобика.
Майже в кожного народу на зорі його історії тварини виступають в образі богів чи героїв. У китайців покровитель лікарів і цілителів Бян Цяо — істота з пташиним дзьобом і крилами кажана. В образі птаха китайці уявляли й іншого свого культурного героя Фусі, який навчив людей рибальства та полювання, винайшов риболовні снасті, сітки для ловлі птахів, а також ієрогліфічну писемність. Дві тисячі років тому його уявляли як людину з тілом дракона (дракон — позитивний образ китайської міфології), а прародительку Нюйвой — з тілом змії. Така людина з тілом змії в ранзі богині у світі людей з’явилася задовго до скіфів. А ось покровитель воїнів, які воюють за праве діло Гуань-Ді в уяві китайців на позір був звіролюдиною з головою барса і кігтями тигра. (Була в китайців ще одна звіролюдина Цзочі з величезним іклом. А герой Юй-Юй спершу був в образі дракона).
Не відстали від давніх китайців і давні перуанці та інші племена і народи Північної Америки. В ацтеків бог Кецалькоатль, наприклад, був подібний птаху і змії. Прадавні перуанці зображували людей-соколів, людей-оленів, людей-лисиць, людей-птахів (збереглося зображення людини-ягуара і людини-пуми) — їм поклонялися, особливо племена мочіка.
Великі простори нинішньої Центральної і Південної Мексики, Гватемали і Гондураса колись складали регіон, який вчені називають Месоамерикою. Там на зорі людства жили ольмеки, засновники найдавнішої цивілізації не тільки Мексики, а й усього Нового Світу, адже від них пішли всі інші високорозвинені цивілізації.
Ольмеки залишили після себе величезні скульптурні голови з камінних брил. Жили вони під знаком ягуара, він зображувався на стелах, вівтарях, в багатьох інших місцях, всюди ольмеків супроводжували морди ягуарів. За їхніми переданнями перша жінка зляглася з ягуаром і від шлюбу божественного ягуара і смертної жінки і пішло могутнє плем’я героїв — синів неба і землі. Так виникни “ягуарячі індійці” люди і ягуари водночас, пізніше їх стали називати “людьми із ягуаровою пащекою”, а вже потім ольмеками (від ацтекського слова “оллі” — каучук, тобто “люди із країни, де добувають каучук”). Між іншим, кам’яні голови — головні скульптури ольмеків — доставлялися з вулкану, який був за 100 кілометрів! А голови важили по двадцять тонн і як їх доставляли — залишилося загадкою “ягуарчих дюдей”). Починаючи з найдавніших часів людей цікавило питання: а звідки вони походять? Від кого? І як взагалі на землі з’явилися перші люди? Так ось ацтеки підійшли до вирішення цієї проблеми досить просто: їхній бог Кецалькоатль, виявляється, спустився у світ мертвих, зібрав там кістки чоловіка та жінки, виніс їх у світ живих, окропив своєю жертовною кров’ю — так виникли перші люди. (Тільки не ясно, де у світі мертвих взялися кістки чоловіка та жінки, якщо людей на ті часи ще не було взагалі? Але над цим тодішні племена не задумувалися, бо як почнеш доскіпуватися чого та як — чи й лад потім даси).
В Перу деякі племена теж вирішили це питання просто. Їхній бог Пачакамак зібрав золоті, срібні та мідні яйця, що їх послало Сонце і з них вилупилися різні племена перших людей.
У племені масаїв (Африка) творець світу Маву-Ліза був двостатевою істотою, тож сам себе запліднював і сам народжував богів, а вже вони — людей.
Бушмени певні, що колись вони були антилопами, а коник-богоміл, меткий Цган взяв і перетворив їх у людей.
В образі грецького божества Пана (Фавн), теж поєднувалися риси людини і тварини (не забуваймо: давні греки, а не якісь там дикі африканські племена!) — його матір’ю була божественна коза Амалфея, тож синок її народився козлоногим і з рогами.
А скандинавський бог Локі ухитрився перетворитися в жінку (а не просто виконував її роль) і навіть міг народжувати дітей — ось звідки пішли перші люди!
Литовське божество Велняс зображувалося з рогами й копитами. Не зовсім людиною був і слов’янський “скотський” бог Волос.
Іранське крилате божество Сенмурвол був з пазурами і крилами. Себто крилатим псом (охоронець посіві, диких тварин і домашньої худоби).
З тибетської міфології відомі дрібні божества Лу (“ті, хто плаває у воді і повзає по землі”), які вилупилися із шести яєць, що їх відклала золота космічна черепаха. Уявлялися такі істоти з тілом змії і головами риб, жаб, скорпіонів тощо. Але тіла їхні незмінно були зміїними.
Щодо зміїв. На шумерській вазі з м. Лагош зображено посох, що його обвивали змії — це за тисячі років до грецького лікарського бога Асклепія та його посоха, обвитого цими плазунами! На іншій вазі зображені змії в коронах і з крилами — крилаті гади?
Майя, які колись жили в Перу, вважали себе “народом змії” — збереглося зображення їхньої людини, у якої замість волосся — змії.
Тож немає нічого дивного чи незвичайного в тому, що у скіфів перша богиня, прародителька (за однією з легенд) їхнього народу, дочка священної для них ріки Борисфен була напівлюдиною, напівтвариною. Себто напівдіва, напівзмія.
Про неї й піде мова.

Легенда   № 1.

ТАРГІТАЙ. ПЕРША ЛЮДИНА СКІФІЇ Й ОДНОЧАСНО
ЧОЛОВІК СВОЄЇ МАТЕРІ?

“За однією з легенд, скіфи вважали своїм прабатьком “першу людину” Таргітая, батьками якого були Зевс (мабуть, верховне божество) і дочка Борисфена (Дніпра). Від Таргітая народилося троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, що в перекладі з іранської могло означати “Гора-цар”, “Вода-цар” і “Сонце-цар”, тобто володарі основних сфер — землі, води і неба. При них на землю впали золоті подарунки: плуг, ярмо, сокира і чаша. Коли до золота підходили старші брати, воно загорялося, не даючись у руку; оволодіти священними дарунками вдалося тільки молодшому братові Колаксаю. Визнаний за старшого, він одержав найбільші володіння, в яких зберігалося священне золото. Від Колаксая пішов рід скіфських царів” — історія Української РСР, т. І, стор. 133.
“Скіфи кажуть, що їхній народ молодший за всі інші і вони виникли таким чином...”
Так починає свою розповідь про Скіфію “батько історії” Геродот з Галікарнаса, який, відвідавши Північне Причорномор’я, на власні очі спостерігав життя скіфів, розмовляв з ними, записував їхні розповіді. В Скіфії ж Геродот записав і першу легенду про походження скіфів :
“Скіфи говорять, що їхній народ молодший за інші і виник таким чином: в їхній землі, що була безлюдною пустелею, народилася перша людина Таргітай; батьками цього Таргітая вони називають, на мою думку, невірно, Зевса і дочку ріки Борисфена. Такого походження за їхніми словами був Таргітай, а у нього народилися три сини: Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. За них упали нібито з неба на скіфську землю золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша... (Далі розповідається легенда як лише молодшому Колаксаю “далося” священне золото і скіфи передали молодшому синові Таргітая своє царство — В. Ч.). І ось від Колаксая ніби пішли ті скіфи, які носять ймення роду авхатів; від середнього брата Арпоксая ті, які називаються катіарами і трапіями, а від старшого царя — ті, які називаються паралатами; спільна ж назва всіх їх — сколоти, по імені одного царя (Очевидно, у скіфів був ще й цар на ймення Сколот — В. Ч.); скіфами назвали їх елліни.
Так розповідають скіфи про своє походження; років їм з початку їхнього існування, або від першого царя Таргітая до походу на них Дарія, за їхніми словами, загалом не більше тисячі, а іменно стільки”.
У скіфському пантеоні політеїзму богиня Апі займала таке ж місце, як у грецькому Гея — повелителька землі. Принаймні, Геродот ототожнював скіфську Апі (очевидно для того, аби грекам було зрозуміліше хто є хто у скіфів) з грецькою Геєю.
Вважається, що ім’я скіфської богині землі належить до іранського кореня із значенням “вода”. Себто Апі — божество землі і води, дочка ріки Борисфен (за іншими даними — річки Аракс). Вона виступає то в ролі дружини верховного бога Скіфії Папая, то незаміжньої дівчини, дочки Борисфена.
За деякими даними батьком її є Аракс (у скіфській міфології — божество однойменної ріки). Все ж перемагає переконання, що у прародительки Скіфії батьком був все ж таки Борисфен. (Ще за іншими варіантами легенд і передань Апі народжена землею).
Верхня частина тіла у неї жіноча, нижча — зміїна. Себто вона була напівдівою, напівзмією. У греків такі чудиська звалися Єхидними, що означає — зла істота, як єхидний (звідси походження цього популярного в нас слова) — злий, насмішкуватий.
Місцем перебування Апі і греки, і скіфи вважали печеру на Борисфені. Вона — героїня двох скіфських міфів (власне, передань), що їх ми знаємо — самі творці легенд були неписьменними — з переказів Геродота. Отож, за першою легендою у неї народжуються три сини, прародителі скіфських родів: Ліпоксай, Арпоксай та Колаксай, за другою — Агафірс, Гелон та Скіф. Останньому й судилося стати першим царем Скіфії, від його імені вони й стали зватися скіфами — синами Скіфа. (Хоча був у них ще один перший їхній чоловік і цар — Сколот, ось чому їхня самоназва — якщо вірити Геродоту — сколоти).
Іноді Таргітай — перша людина Скіфії, — за одним із міфів виступав не лише сином дочки ріки Борисфен, а й також чоловіком її, своєї матері Апі, що свідчить про наявність у скіфів інцесту — статеві стосунки між найближчими родичами. І нічого тут дивного чи екзотичного немає, єгипетські фараони, наприклад, часто брали шлюб із власними дочками, цариця Клеопатра була одружена з рідним братом тощо.
А те, що його мати — донька ріки Борисфен — це відгук давнішніх вірувань, коли Борисфен на зорі їхньої з’яви у степах Північного Причорномор’я був не лише святою їхньою рікою, а й одним з їхніх богів. Тож мати першої людини Скіфії Таргітая донька Борисфена свого, місцевого походження, як то й годиться. А ось на роль батька для з’яви першої людини скіфам довелося запрошувати чужого бога, Зевса. Чи свого не знайшлося (хоча за деякими глухими натяками Апі була дружиною верховного бога Папая), чи скіфи так захоплювалися греками та їхньою культурою (і було чим захоплюватися!), що взяли собі в першопредка Зевса, чи у них не вистачило фантазії створити для цього свого, аби батьком першого скіфа все ж таки був скіф, свій рідний бог, а не чужинець (про інтернаціоналізм скіфи, звісно, і чути тоді нічого не чули!). Перед степовиками, очевидно, гостро постала проблема: де і кого знайти на роль першобатька? Подібна проблема у свій час виникала і перед іншими народами, які стояли вже на той час на значно вищому щаблі історії та культури. Єгиптяни, наприклад, вийшли з неї без зайвих мудрувань: у них першобог (де він сам узявся, єгиптяни тим себе не утруднювали) сам себе... запліднив. Хай і протиприродній процес (а втім, боги на те й боги, що на все здатні!), але ж це найлегший вихід із складної ситуації. Сам себе запліднив і вся тут морока! Наприклад, бог-Сонце Ра, аби створити все суще, теж запліднив сам себе (“упало сім’я в мій власний рот”) і після цього, даруйте, “відригнув” першого бога і першу богиню, а вже від них і пішли перші єгиптяни. Просто і геніально!
Між іншим, індійські боги теж вдавалися до таких “фокусів”. “З’явився у них бог (теж нізвідки) Праджапаті (“владика творінь” — першовсесвіт, першопредок, який мав подобу людини), так ось він і створив богів, ставши їхнім родоначальником. Від іншого індійського бога (а їх в Індії — сонм!) Пуруші теж народилися різні боги, небожителі, люди, худоба (універсальний, взагалі, бог), птахи, “вдихання і видихання, рис і ячмінь, вірна істина, поміркованість і закон”.
Скіфам для цього довелося вдаватися до послуг чужого небесного повелителя. Але так чи інакше, до скіфської дівчини, дочки Борисфена завітав сам Зевс (щоправда, лише за однією з легенд) і перша людина Скіфії нарешті з’явилася. І, отже, від неї пішли всі інші. Правда, й тут вийшла неув’язка, адже неясно з міфу, а як же Таргітай сам-один, без допомоги жінки, якої тоді у Скіфії взагалі не було, зумів народити аж трьох синів, трьох хлопців-молодців?!. Хіба що прижив їх з матір’ю своєю, з дочкою Борисфена — інцест у правічні часи — та й у пізніші — був поширеним явищем. Але для скіфів це було, очевидно, не суттєво — важливо, що з’явилася перша людина, отримала ймення і народила синів, а від них і пішли скіфи. Хоча тут знову загадка: а де трьом синам Таргітая знайшли трьох (чи хоча б одну на трьох) жінок, якщо крім Таргітая, а пізніше й після того, як у нього народилося троє синів, людей у Скіфії все ще не було й на позір. В тім числі й жінок. Але це знову ж для скіфів вочевидь було несуттєвим, в такі деталі вони не любили вдаватися: народилася перша людина, народила синів і пішли перші люди — що ж тут неясного, люди добрі?
Ще за однією легендою прабатьками скіфів вважався Геракл (знову грек, знову чужинець!) і все та ж напівдіва-напівзмія, дочка Борисфена, яка жила в лісистій місцевості Гілеї — в заплавах Нижнього Дніпра...
Легенда   № 2.
З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ГЕРАКЛ. КОХАННЯ В ПЕЧЕРІ

Гілея (від грецьк. — ліс) — вологі тропічні ліси у Пд. Америці, гол. чин. у бас. Амазонки. Для рослинності Г. характерні епіфіти, багато ендемиків. Велика кількість кактусів, ліан тощо. Тут ростуть какао, каучукове дерево та ін. Ліси типу Г. є також у Аргентині, Під-Сх. Азії, Океанії. —
УРЕ, т. 3,стор 35
Є Гілея і в нас, в Україні нашій.
Власне, була. Але її так досі й не знайшли, де ж вона колись була. (А, може, вона й досі є, але тільки ми не знаємо де вона? За деякими виданнями це — “ймовірно заплавні ліси у гирлі Дніпра”, що цілком... ймовірно).
За Геродотом (книга четверта його “Історії” — “Мельпомена”) Геракл прибув у “так звану тепер країну скіфів” (а втім, тоді ще вона не була країною скіфів, адже й самих скіфів тоді ще не було на світі). Доки він спав (його застукала сніговиця, тож герой, закутавшись у свинячу шкуру, зігрівшись, давав пречудового хропака), то з коней (він їх пустив пастися) і слід простиг...
“Геракл, — надамо слово “батькові історії”, — виходив всю країну в пошуках коней і нарешті прибув у землю на ймення Гілея...”

Не кожному, навіть з героїв, щастило на таку любов — любов з першого погляду, любов із самою Змій-Дівицею! Вогонь-дівчиною, яка вже й засиділась у дівках і багла кращої долі, виглядала судженого, вже й очі продивившись... І він, герой, з’явився. Сам Геракл, прославлений в еллінів, той герой, який уже до того, як закрутив любов із Змій-Дівицею, здійснив дванадцять подвигів!
Спершу героями звалися персонажі грецьких міфів, особливо ще з доісторичних часів, які не належали до числа богів, а лише частково походили від когось одного з божественних батьків (як той же Ахілл). Вони були напівбогами. В крайньому разі, стояли між богами та людьми. Щоправда, героями вважалися й люди, які після смерті здійснювали вплив (добрий чи шкідливий): засновники міст, заслужені законотворці, як той же Солон, великі благодійники, прародителі племен і общин (герої давали своє ім’я общинам). До героїв також відносили і тих, хто поліг на війні (воїни Марафона), засновників філософських шкіл, великих поетів. Оскільки боги спілкувалися з героями, то кордон між ними був розмитий. Герої допомагали при будь-яких державних і громадських заходах, при хворобах і нещастях, захищали міста й житло, допомагали в битвах. Герої були популярні, до них звертались як до богів. А могутність боговибраних пов’язувалася з їхніми гробницями, тому могили героїв часто знаходилися на ринкових площах чи поруч із міськими стінами або воротами. Останки героїв нерідко доставляли з чужини для шанування й поклоніння співвітчизників. Здебільшого на їхніх могилах будували каплички, де приносили жертви (увечері та ночами жертвували м’ясо чорних тварин, що його спалювали). На таких могилах часто влаштовували тризни, під час яких і оплакували полеглих.
Живих героїв шанували як богів.
Геракл, найулюбленіший герой грецьких сказань, син Зевса, на той час ще був живим. Правда, на нього була наслана падуча, коли він убив свою дружину Мегару і дітей, що їх вона йому народила. За це на безумця наклали кару: він мусив здійснити 12 тяжких і небезпечних діянь. За це йому було обіцяно безсмертя. І Геракл здійснив свої вражаючі подвиги, за які й заслужив згадуване безсмертя в пам’яті народній на віки й тисячоліття: 1. задушив невразливого до того немейського лева (звідтоді він почав носити шкуру лева); 2. убив лейнерську гідру; 3. спіймав прудку керінейську лань; 4. знищив птахів-людоїдів з боліт Стімфалоса в Аркадії; 5. спіймав еріманфського вепра і доставив його живим до Ерісфея, який зі страху заліз у піфос; 6. вичистив конюшні Авгія; 7. приборкав вогнедишного крітського бика; 8. приборкав коней фракійця Діомеда, які пожирали людське м’ясо; 9. добув пояс Іпполіти; 10. пригнав худобу Геріона і під час здійснення цього подвигу спорудив Геркулесові стовпи; 11. з допомогою Атланта дістав яблуко Гесперід... Дванадцятий подвиг був найтяжчим. Геракл спустився в підземний світ, переміг пекельного пса Цербера і привів його живим на поверхню землі... А ще Геракл здійснив інші подвиги — переміг Антея, відвоював у смерті жону Адмета Алкестіду, убив орла, який пожирав печінку Прометея, воював з кентаврами та іншими гігантами. І ще багато-багато чого вдатного звершив і, врешті-решт, був спалений живцем на величезному кострищі на горі Ета й вознесений в якості бога на Олімп. По всій Греції були святилища, в його честь засновувалися різні празники та грища. Дикий темперамент, його зажерливість і любострастя довгий час були улюбленою темою комедій (напр. “Алкестида” Еврипіда).
Але після дванадцяти подвигів його чекав подвиг у печері на березі Борисфена, в краю, званім Гілеєю — про нього й мова.

Українською мовою “Історія” Геродота повністю ще не видана (повне російське видання з’явилося лише в 1973 році), але четверту книгу “Мельпомена”, названу автором “Скіфія” у 1926 році переклав рідною мовою маловідомий сьогодні Теофіль Коструба (рік народження — 1907, Тернопільщина) — чернець-базиліанин (василіанин) з чернечим йменням Теодосій.
За фахом — історик, журналіст, перекладач. Як зазначає Ю. Хорунжий до українського видання Геродотової “Скіфії” в перекладі Коструби, студіював філософію і теологію у Львівському університеті 1935—39 рр. Працював в Комісії стародавньої української історії Наукового Товариства імені Шевченка. Автор праць “Нариси церковної історії України Х-ХІІІ століть” (видання 1939 і 1955 рр., “Нарис історії України”, 1961, “Як Москва душила українські церкви”, 1961. Переклав сучасною української мовою “Галицько-Волинський літопис” у 2-х томах, 1936. Численні статті Коструби друкувалися в “Дзвонах”, “Записках Наукового Товариства імені Шевченка”, “Літопису Червоної Калини”, “Хліборобському шляху”, “Новій зорі”, “Нашому часі”. Помер Т. Коструба 3 березня 1943 року у Львові. “Прожив недовге життя, але зробив багато” — зазначає дослідник. Висока освіченість Коструби проглядає і в примітках до “Скіфії”.
Так ось, в перекладі Т. Коструби “Скіфія” Геродота, земля, яка й досі викликає стільки тлумачень в дослідників, названа Лісистою. В примітках пояснюється: “у грецькому тексті — “Гіляка”, що значить “Лісиста”. Ліси були тоді при кінці течії Дніпра. (Мається на увазі, очевидно, той відрізок Дніпра, що тоді був судоходним. — В. Ч.) Сьогодні лісів там (де??? — В. Ч.) немає”.
А, отже, немає й Гілеї-Лісистої, де колись Геракл крутив — даруйте, — любов з донькою Борисфена, напівдівчиною, напівзмією і прижив з нею аж трьох синів (не інакше, як три роки прожив з нею в печері?) — не тратив задарма часу! Подвиг і справді рівний його минулим 12 подвигам!
Але продовжимо цитату з “Мельпомени” Геродота у перекладі Т. Коструби:
“...а надморські греки кажуть таке. Коли Геракл гнав Геріонових волів (в одних варіантах коней гнав, в інших, виявляється, волів — В. Ч.) , забрів у скіфську землю, що була тоді ще безлюдна. Геріон жив ген за морем на острові, що його греки називають Ерифія, проти Гейдери, за Стовпами Геракла в Океані. Океан же, кажуть, починається там, де сходить сонце, й обпалює всю землю, та це неможливо довести . От звідти прибув Геракл до нинішньої Скіфії. Його захопила зима, мороз; він простелив левину шкуру (в інших перекладах свинячу — В. Ч.) й заснув. А в цей час випряжені коні (хоча перед тим гнав буцімто волів, але в міфах і не такі казуси трапляються! — В. Ч.) з божої волі, щезли (доки Геракл спав).
Гєракл прокинувся й шукав їх, аж усю землю обійшов. Врешті забрів до країни, званої Лісистою. Там у печері знайшов він двоногу істоту, котра до стегон була ніби дівчиною, а нижче — змією. Він поглянув (на неї) і здивувався, але запитав, чи вона не бачила його коней, що тут блукали. Вона відповіла, що вони в неї, але не віддасть їх йому, доки з нею не переспить. (Не промах була дівка! А втім, це очевидно, з безвиході, чоловіків тоді в Гілеї не було. А тут такий вдатний молодець, прославлений герой, напівбог! — В. Ч.) За таку плату Геракл переспав з нею. (Розумне рішення — В. Ч.) Та вона зволікала з відаванням коней (апетит приходить під час їди — В. Ч.), бо хотіла бути з Гераклом якнайдовше; він знову хотів якнайшвидше забрати коней і піти. Врешті вона повернула їх і сказала: “Я зберегла тобі коней, що забрели сюди, а плата від тебе вже є: маю трьох синів (чи вона народила трійню, чи Геракл прожив з нею аж три роки! Чи в героїв і напівбогів це робиться швидше, як у простих смертних — В. Ч.). Як вони вже підростуть, то скажи, чи маю поселити їх тут, бо вся ця земля в моїй владі, чи послати до тебе?” Так вона запитувала його, а він мав так відповісти (та й для чого йому обтяжувати себе дітьми, нагуляними на стороні? — В. Ч.): “Як вони зустрінуть мужеські літа, то вчини ось так, як це буде добре: котрий із них натягне цей лук та одягне цей пояс, того посели в цій країні; хто ж із них цього мого доручення не сповнить, того прожени з краю. Як це зробиш, то й сама будеш задоволена й виконаєш доручення”.
Він натягнув один лук (бо до того Геракл носив два луки) й передав їй лук і пояс, що мав на спинці золотий корячок, і пішов. А вона, як хлопці дійшли вже до мужеського віку, надала їм імена: одному з них Агафірс, другому Гелон, а наймолодшому Скіф. Вона пам’ятала доручення й виконала його: двох синів, Агафірса й Гелона, що не могли виконати завдання, вигнала з краю; зате наймолодший, Скіф, виконав це й зоставався в краю. Від цього Скіфа, сина Геракла, походять скіфи, що постійно царюють (так звані, царські скіфи — В. Ч.), а на згадку про ту чарку носять скіфи при поясах коряки й досі. Так розказують надморські греки”. (Геродот з Галікарнасу. Скіфія. Київ, 1992, переклад Т. Коструби).

І більше в Геродота про ту подію — ані слова. Себто про любов Геракла з Єхидною. А втім, Геракл був вельми велелюбним, під час своїх численних мандрівок мав безліч любовних пригод, тож не надавав їм особливого значення. Як кажуть, крутив любов чи не на ходу, між ділом.

ХОРТИЦЯ. ЗМІЄВА ПЕЧЕРА.
ТО ДЕ ТИ БУЛА, ЛЕГЕНДАРНА УКРАЇНСЬКА ГІЛЕЯ?
І все ж...
Хто сьогодні достовірно скаже (і покаже, бодай на мапі України), де була колись Гілея-Лісиста, у печері якої серед розкішної природи бравий молодець Геракл любився з донькою Борисфена і прижив з нею аж трьох синів?
Ніхто сьогодні з певністю не може сказати, де було те Полісся, Лісиста країна Гілея, де від одного сина Геракла Скіфа пішли всі царські, владичні скіфи?
Ясно, що на Дніпрі, але де саме?
Дехто з дослідників (а гіпотез та версій щодо місцезнаходження Гілеї назбиралося за віки чимало, деякі з них вельми екстравагантні) вважає: Гілея — це Хортиця, острів на Дніпрі нижче Дніпрових порогів, колишня Велика Хортиця, що нині входить у міську смугу Запоріжжя.

“...І ось човен, пливучи за водою, пристає до піскуватого укосу Хортиці коло скелі Вища Голова. Тут відома в Придніпров’ї та й за його межами Змієва печера” — пише Яків Новицький, історик, етнограф, археолог, збирач фольклору, краєзнавець (1847—1925) у своїй праці “Острів Хортиця на Дніпрі (його природа, історія та старовина)”. Збірник праць “Запорожці”, Київ, 1993.
“...Внизу біля наших ніг, ви помічаєте отвір, що веде до печери; отвір цей продовгастий, посередині лежить каменюка й ділить його на дві суточки (вузькі проходи)... Форма печери являє з себе гострий кут, що поширюється вглиб скелі. Довжина 5 арш., ширина від 3/4 до 1/1 арш., височина 3 арш. За оповіданнями старих мешканців с. Вознесенки — Штепи, Руденького та інших, ще за пам’яті їхніх дідів, до печери ніхто не наважувався зазирнути, боячись зустрічі із Змієм...”
Щороку під час водопілля Дніпра, вода заливає печеру.
“Подніпров’я з його дикою природою, грізними печерами, порогами та недоступними скелями, — пише далі Яків Новицький, — це країна поетичних легенд та переказів. Легенда Геродота з царини міфології про зустріч Геракла з прекрасною Змій-дівицею в країні Гілеї, про місце тої таємничої печери, в якій родився родоначальник скіфів, цікавить письменників та вчених. Подберезький (польський письменник, який подорожував Дніпром у 1860 році), порівнюючи легенду Геродота з переказами подніпровських мешканців, що їх записав Афанасьєв-Чужбинський, пристосовує цю зустріч до порожистої частини Дніпра біля острова Таволжаного, поблизу якого й лежить Змієва печера. Проф. Н. І. Надеждін у статті “Геродотова Скіфія”, зазначаючи положення Герроса — країни царських скіфів, указує на острів Хортицю і каже, що на його думку, тут найбільш відповідна місцевість для кладовища царів скіфських серед такого дикого й грізно-величного ландшафту (Геродот зазначає, що Герра (Геррос) лежить там, “доки Бористен судоходний”). Святість цієї місцевості чи не побільшувалася ще тим, що на цім же самім місці, ймовірно, знаходилася і та міфічна колиска, в якій виріс скіфський народ, та таємнича печера, де за переказом понтійських еллінів, що його переказав Геродот, родилися Агатир, Гелон та Скіф від героя Іракла (Геракла) та чарівної Змій-дівиці...
...Подберезький в своїй статті, навівши легенду (про Геракла і напівдіву-напівзмію) в такім же дусі, каже: “Отже, ця частина переказу Геродота, запозичена ним від понтійських еллінів, чудово пристосовується до цієї прекрасної й таємничої країни порогів, проте для того, щоб надати йому ще більш значіння, — каже автор, — треба було б відшукати там Стовпи Геркулеса, існування яких у цій місцевості стає дуже ймовірним”. Майже на віддаленні версти нижче Кичкаса лежить острів Хортиця. Придивляючись до прекрасного, поетичного положення цього острова, думка намагається перервати завісу, що накинули на неї століття. Століття усвятили її, а міф прибрав її в шати чудес... Цей острів, хочу сказати, — це містична Еритея, що лежить серед океану, а гранітові скелі, що стримлять з вод Дніпра, — це є Стовпи Геркулеса. Тут остаточне розв’язання вузлатих таємничих переказів про царів-зміїв та про печери” — закінчує Подберезький. У народній пам’яті зазначено багато місцевих переказів, багато легенд про острів Хортицю та її урочища, про Змієву печеру. За переказом діда Фоки Горяниці, після Христова народження в печері цій жив триголовий Цар-Змій, ще робив наскоки на чужі країни й ставав до бою з “богатирями нелинями” (велетнями). За переказом діда Степана Степи, тут, як і у всім Подніпров’ї, жили велетні, жили богатирі, жили, нарешті, триголові Змії. Кинуті коло берегів і серед Дніпра скелі — це справа богатирської забави; печери, що залишилися в скелях, — це логва потворних Зміїв... За оповіданнями 84-літнього рибалки Осипа Шутя, що доживав решту свого життя на Хортиці, — острів цей знають старі люди во всіх усюдах. За молодих своїх літ бував він на Донщині, за Кубанню, в Чорноморії, на рибних косах Азовського моря, і хоч де кидала ним доля — всюди він знаходив старих земляків, усюди питали його, що сталося з Хортицею, з порогами Дніпра, чи живуть там нащадки запорожців... В Чорноморії один старий питав його, чи живе ще й досі на Хортиці Змій з трьома головами. І коли він відповідав, що ні, старий похитав головою і зауважив: “Правду кажеш, козаче: помандрував він слідом за запорожцями в Туреччину, звалував за ними й звір усякий”. Дід Осип, переказуючи оповідання про Зміїв-богатирів, пояснює, що по всім Запоріжжі жило три Змія — з них один жив на Хортиці, другий на острові Пурисовім, нижче Гадючого (порогу), де є печера, а третій — самий потворний і лютий Цар-Змій, Змій над Зміями, — на острові Перуні. Цей останній, як кажуть, мав два лігва: на Перуні та на Стрільчатій скелі, що поблизу порогу Лохана. Всі ці три Змії, літаючи ночами, іскрами від крил освітлювали пороги й нічну путь запорожцям. Змії жили як богатирі й ставали до бою лише з богатирями. Вони полювали на людей, одних лише запорожців не чіпали, бо й поміж ними були “богатирі та характерними”...
“У скелястих місцевостях Дніпра, — переказує далі Осип, — водилися полози — це найбільший гад... Сам він полоза не бачив, але багато чув від дядька свого запорожця Матвія та інших старих під час своїх дитячих років. Кажуть, що гад був небезпечний, зголоднівши, він вилазив на дерево і заслоняючись листям, кидався звідти на всякого звіра, якому б спало на думку підійти близько, підживлявся він усякою дрібною твар’ю, але міг задушити й людину і коняку. Полоз і за людьми ганявся: скрутиться як колесо й кидається навздогін. Щоб втікати від погоні, треба бігти просто сонця — воно засліпляло йому очі... Водилася тут сила-силенна всяких отруйних зміїв та тарантулів, так що босяка було колись і не потикайся: тепер залишилися одні жовтобрюхи та гадюки, та й тих мало. Жовтобрюхи — гад смиренний, зовсім не кусається... В давню давнину, — оповідає далі Осип, — коли береги та балки вкривав ліс, а степу ще не краяв плуг, тут водилося багато диких коней, сайгаків, кіз, вепрів, бобрів, “видних” (видр), бабаків, хом’яків, зайців, вовків, чекалок (шакалів), лисиць; сила-силенна також плодилася лебедів, журавлів, диких гусей, качок, огарей, бакланів, дрохв, тетерів, куріпок, стрепетів і всякого іншого птаства — всякого звіра, яким і рахунку не складеш... Усе це перевелося, пішло кудись чи винищено. Одних ховрашків, кажуть, тут зовсім не було: вона з’явилися у 1830—1840-х роках зі сходу у великім числі, коли стали сіяти збіжжя. Це було вже за моєї пам’яті, — закінчує Осип, — коли сила-силенна цих ховрашків перепливала Дніпро”.
Як оповідають старі люди — старожили степових подніпровських та великолузьких сіл, дикі коні (тарпани), сайгаки, шакали та полози зникли з цих околиць десь в останні роки існування Запорозької Січі: дикі кабани (вепри), бобри, видри, бабаки зникли десь у 1870-х роках, а дикі кози — в 1880-х. Диких кіз дуже багато водилося у Великім Лузі, особливо у великих маєтках графів Строганових та Конкрина, поміщиків Попова, Миклашевського, Струкова та в Крутім Яру й на всіх значних островах Дніпра. Вони дуже добре плавали, під час поводі Дніпра, коли заливалися пороги, кози переходили в лісові балки берегів та в степи, які ще тоді вкривала трава у зріст людини заввишки.
А скільки тоді було риби, раків, — як оповідав дід Штепа, — і в Дніпрі, і в річках, і в озерах. “Тепер хочеш рибальчити — плати оренду; тоді було не так, лови де хочеш, і чим хочеш і скільки хочеш. Наші діди думали так: земля, вода, ліс — все це Божьє, ну й користувалися всім, що Бог послав чоловіку...”

“Гілея. Заліснена область Скіфії, яку згадує Геродот. Про місце знаходження Гілеї існує багато думок, але більшість дослідників вважає, що Гілея починалася на лівому березі Дніпра, від Кінбурзької коси, й тяглася на схід, між лиманом і морем. За її північно-західну межу звичайно приймають нижню течію Дніпра до м. Нова Каховка. Спорово-пилковий аналіз Кардашинського торф’яника поблизу Цюрупинська показав наявність тут у періоді голоцену дубу, в’яза, вільхи, берези, граба, клена, горіха, липи, сосни...”
Словник-довідник з археології, Київ, 1996.

І все ж...
Хто сьогодні достовірно скаже (і покаже, бодай на мапі) де була колись Гілея-Лісиста, у печері якої серед розкішної природи бравий молодець Геракл за однією з легенд мав любов з донькою Бористена і прижив з нею аж трьох синів?..
Хто тепер скаже, хто тепер покаже?..
Цій легенді Геродот, за його власним зізнанням не повірив — дуже вона схожа на казку — навіть для його епохи, в якій міфи буди популярними, хоч так йому буцімто розповідали приморські скіфи та елліни.
“На підтвердження того, що ця версія міфа (легенда № 2 — В. Ч.), — зазначає один з істориків, — була справді широко поширена в Північному Причорномор’ї і, зокрема, у греків, які там жили, можна зіслатися на зображення змієногої богині, що виявлені при археологічних розкопках...”
І далі історик констатує (так, ніби читачі йому можуть повірити, що легенда № 2 — історична правда): друга легенда, як і перша, теж казка. Схожість їх в цьому відношенні дозволяє думати, що цивілізовані елліни в області віри в міфи не так уже й далеко відстали від варварів скіфів...
О, це вже інша мова.
Так воно й було — прибилися скіфи в Причорномор’я, а де й коли у них з’явилися перші люди і від кого вони пішли — це залишиться, як кажуть, за кадром. Та ще в легендах — справді прекрасних, як прекрасною була — віримо! ВІРИМО!!! — любов Геракла, парубка голінного та Змій-Дівиці в печері серед розчудесної природи Гілеї, краю загадкового, який попри свою таємничість, таки колись існував на теренах нинішньої України!

Навівши обидві легенди щодо походження скіфів, ще раз звернемось до “Історії Української РСР”, до вже цитованого тут тому 1, стор. 134:
“В обох випадках походження скіфів з материнського боку пов’язане з Подніпров’ям. У першій легенді найпочесніше місце (про них ще буде згадка в нашій розповіді окремо — В. Ч.) займають обожнені предмети знаряддя землеробства: плуг, ярмо, сокира. З місцевим землеробським середовищем пов’язана і священна чаша — особлива ритуальна округла посудина.
Зіставлення легенд та історичних відомостей щодо походження скіфів показує, що, крім кочових скіфських орд, які вторглися зі сходу, з-за Дону, до їх складу влилися значна маса аборигенного населення. Близькість мови та культури цих двох угрупувань сприяла природному процесу такого злиття”. Себто утворення скіфського етносу і — як наслідок — державного утворення під назвою Велика Скіфія. Влилися в те утворення, очевидно, й кіммерійці, чи залишки їхнього народу, асимілювавшись згодом із скіфами...

“Батько історії” до обох міфів про походження скіфського народу віднісся однаково скептично — як до розповідей своїх співвітчизників, так і до оповідок аборигенів придніпровських степів.
„Та є ще й інший переказ. Він найбільше поширений, отже, вважаю його правдивим. Згідно з ним кочові скіфи жили в Азії. На них найшли війною массагети. Під їхнім натиском скіфи перейшли до країни кіммерійців, — бо ця країна, що її тепер займають скіфи, належала здавна, як кажуть, кіммерійцям”.
...Після поразки кіммерійців, скіфи “прийшли й зайняли порожні землі”.

ВОНИ ПРИЙШЛИ З ГЛИБИН АЗІЇ

Свою розповідь про них, загадкових пришельців, здавалося не просто людей, а — лише кінних воїнів, вершників, таких собі кентаврів степових, котрі, здавалося, невідь звідки вигулькнули в степах Північного Причорномор’я, Геродот почав вельми впевнено:
“Вони прийшли з глибин Азії...”
І цим твердження наче крапку поставив.
Азією прийнято називати найбільшу частину світу, що разом з Європою становить єдиний материк Євразію. Площа Азії (з Кавказьким перешийком) 44 363 тисячі квадратних кілометрів, у тім числі острови — понад 4 мільйони км2. Азія лежить у Північній півкулі, лише Малайський архіпелаг частково заходить у Південну Півкулю, на Півночі Азія омивається Північним Льодовитим океаном, на Півдні — Індійським, на Сході — Тихим океанами, на Південному Заході — морями Атлантичного океану (Середземним, Егейським, Мармуровим, Чорним). Межу між Азією та Європою проводять по східному підніжжю Уралу, річках Ембі та Маничу, межу з Африкою — по Суецькому перешийку.
На середину 1975 року численність населення Азії становила близько 2,3 мільярда чоловік. В антропологічному відношенні населення Азії в основному належить до монголоїдної раси і австралоїдної раси. Крім того, в результаті змішання окремих рас виникли нові антропологічні раси. В Азії живе понад одна тисяча народів (націй, народностей і племен), які належать до багатьох мовних сімей і груп.
Зокрема народи індоєвропейської сім’ї (710 млн. чол.) представлені в Азії індоєвропейською, іранською, слов’янською та іншими мовними групами.
Народи іранської сім’ї (65 млн. чол.) — перси, афганці, таджики, дарі, тати, курди та ін. До мертвих мов іранської мовної сім’ї належать давньоперська й середньоперська (пехлеві), мідійська, авестійська, парф’янська, аланська, согдійська, хорезмійська, скіфська та ін. Отож, героїв “Синів змієногої богині” відносять до іранської сім’ї. І саме їх вважали — на всіх законних на те підставах! — неперевершеними воїнами, народом-вершником, товаришами по мечу, яких до того нікому не вдавалося подолати.
Греки дивувалися тій простоті, з якою жив цей народ-воїн (зокрема царі) і жахалися, що в них такий страхолюдний поховальний обряд.
Отож, “батько історії” свою розповідь про них почав упевнено:
“Вони прийшли з глибин Азії”.
І це відповідає історичній правді: найдавніші сліди їхні виявлено на Алтаї. З кінця VIII — початку VII ст. до н. е. скіфи на Північному Кавказі майже на три десятиліття створили своє — теж жахне для тамтешніх народів! — “царство ішкуза”. Тоді ж вони — як врешті-решт розпалося їхнє, здавалося вічне царство, — з’являються в Північному Причорномор’ї, що належало кіммерійцям. Принаймні, вони там владарювали довгий час (загалом чи не триста років).
Кіммерійці були войовничі, не знали поразок і віками наганяли жах на всі тамтешні народи й племена.
Аж тут з’явилися якісь скіфи, котрі виявилися ще сильнішими за них, адже наганяли жах на весь цивілізований світ від Персії до Піренеїв, від Месопотамії до Карпат!
І кіммерійці почали чи не вперше зазнавати поразок. Від прийшлих. Кіммерійська кіннота не знала спину — її зупинили скіфи.
Скіфська кіннота виявилась ще навальнішою, ще разючішою!
Вершники прийшлих кочовиків та їхні коні були захищені лускатими обладунками. Ішкузи були озброєні важкими списами, довгими мечами (такими ж, як і в кіммерійців), короткими кинджалами, званими акінаками, дальнобійними луками. Підраховано: скіфський воїн, — вершник чи піший, — за одну хвилину міг пускати до десяти стріл! Одну за одною! Одну за одною! Яка автомат. І коли перша вже валила з ніг противника, пробивши йому груди чи вп’явшись йому в око, в повітрі ще летіло 5—6 і більше стріл. Зважте: у сагайдаці кожного скіфа вміщувалися чи не дві сотні цих снарядів! А тому загін міг за лічені хвилини знищити загін супротивника, а рештки його докінчити тараном — навальним ударом кінноти. Не треба забувати й про “підступну” конструкцію скіфських стріл з дволопатевим гачком — їх не так просто було видобути з тіла, не завдавши мук і значних пошкоджень потерпілим. І ось з таким військом, що налітало вихором, сараною, що все на своєму шляху пожирає, залишаючи позад себе тільки вбитих та конаючих, і зітнулися кіммерійці — до того теж непереможні.
І почали програвати одну сутичку за іншою, одну битву за другою, несучи величезні втрати, не маючи аніякої надії на перемогу.
І непереможні відступили.
А скіфи, прийшовши з глибин Азії, стали повновладними господарями колись кіммерійських степів — на цілих сімсот років, аж доки не надійде черга і їм уступити ті краї ще сильнішим ...

АРАКС? АРАКС!!! АЛЕ ЗА 2500 РОКІВ ВЕРСІЙ ТА ГІПОТЕЗ
ВСЕ ОДНО НЕ ЗМЕНШИЛОСЯ

Питання про походження скіфів наукою все ще не з’ясоване — так застерігають офіційні джерела. В цьому застереженні звучить глухий підтекст: і навряд чи буде коли з’ясоване достовірно — надто багато води спливло звідтоді. Скіфський початок губиться в пітьмі історії, в такій сивій минувшині (сивій відносно нас, а для них вона була юною), куди проникнути можна хіба що на машині часу, але її немає і невідомо коли й буде. Якщо буде. Основними писемними джерелами про скіфів є свідчення античних авторів (Геродот, Гіппократ, Страбон та ін.) і тексти Стародавнього Сходу. Та ще наслідки розкопок їхніх могил, себто археологія.
З невідомості вони вигулькнули в VII ст. до н. е. і тоді ж їх зафіксувала історія. З неба вони, звісно, не впали в Північне Причорномор’я і до VII ст. до н. е., коли світ про них уперше дізнався, все ж таки десь жили.  Ось тільки де?
Аристій — легендарний грецький письменник із Проконнеса (VII ст до н. е.) написав епічну поему “Арімаспія” з вигаданими сюжетом про якихось арімаспів, міфічний скіфський народ, представники якого мали буцімто всього лише одне око. До наших днів з поеми збереглися лише фрагменти, зокрема у Геродота. І все ж навіть ці шматки несуть цікавий матеріал про життя північно-причорноморських народів.
Так ось, якщо вірити Аристію і тій інформації, якою він володів і яку виклав в “Арімаспії”, скіфи вторглися в Північне Причорномор’я з-за ріки Аракс, що в Середній Азії — їх у свою чергу витіснили звідти приуральські массагети чи якісь інші тамтешні племена. Скіфам ніде було діватися (так це чи ні — невідомо) і вони? відходячи під натиском супротивників, дійшли до північного Причорномор’я, перемогли кіммерійців, а край їхній, Кіммерію, зробили своєю Скіфією.
Діодор (давньогрецький письменник, автор “Історичної бібліотеки” в 40 книгах — повністю збереглися книги 1—5 та 11—20, інші в уривках), розповідаючи про ранньоскіфсь-ку історію, починає оповідь з того, що “ще в давнину” скіфи захопили Передкавказькі степи, а ще до того, живучи біля Аракса, вони були малочисленні й слабкі. За Діодором скіфи довго жили в Передкавказзі. Змієнога богиня, дочка Бористена, яка народила Скіфа, з’являється не відразу ж після захоплення Передкавказзя, а — “потім”. Брати Пал і Нап не є синами Скіфа, який дав ім’я народу, а його “потомками”, а вже потомки Пала і Напа “через якийсь час” заволоділи степами Причорномор’я...
Версії Аристія та Діодора повторюють і ряд сучасних істориків, принаймні, як одну з версій про походженню скіфів. Згадав її й автор цих рядків — але теж як одну з версій-у своєму історичному романі з життя синів змієногої богині “Ольвія”, що свого часу витримала три масові видання. Проте версія Аристія та Діодора — всього лише версія і всього лише одна з версій. Чи припущень. Археологічні ж пам’ятки не несуть нам ніяких даних про вторгнення в Північне Причорномор’я у VII чи VIII ст. до н. е. нового народу з особливою культурою, що підтвердило б появу скіфів саме в цей час і заодно підтвердило б версію вигнання ними кіммерійців... І все ж скіфи справді приходили в Північне Причорномор’я з Азії, з-за Аракса-ріки, але не за своєї першої появи, а пізніше, у VII ст. до н. е., коли вони поверталися через Кавказ після багатолітнього панування в Передій Азії, поверталися не куди-небудь навмання, а до себе додому, у своє Подніпров’я. Аристій же, звідкілясь дізнавшись про цю інформацію (що скіфи прийшли з-за Араксу), сприйняв це як їхню першу з’яву в північному Причорномор’ї.
Посилаючись на Аристія, писав про скіфів та їхнє перебування в Азії і Геродот (“Скіфи прийшли з глибин Азії”). Сам він, до речі, повідомив світу, як ми вже знаємо, три версії чи гіпотези з приводу походження скіфів. Звідтоді, за 2500 років цих версій та гіпотез не зменшилось, а значно збільшилось. Тільки один огляд їх склав окрему книгу (С. А. Семенов-Зусер. Скифская проблема в отечественной науке, Харьков, 1947). Але і вона не внесла ясності в підняте питання. “Якщо говорити відверто, — писав один скіфолог, — то спірними, дискусійними залишаються і всі основні питання історії скіфів”.
Сьогодні ряд вчених притримується думки, що скіфи все ж таки прийшли в степи Північного Причорномор’я, а потім і в степовий Крим з глибин Азії (можливо, і не всі, а лише якісь воєнні дружини кочовиків), до них у Подніпров’ї приєдналося аборигенне населення, близьке їм за мовою, культурою та способом життя, а вже потім до них долучилися праслов’яни — так поступово і утворилася причорноморська Скіфія. (До речі, згадувані автори, зокрема і у свій час греки під скіфами розуміли і деякі нескіфські племена, котрі жили разом з ними. Оскільки ж політична влада скіфів поширювалась на всі тодішні племена Північного Причорномор’я, то всі ті племена і називалися одним словом: скіфи). Об’єдналися племена в єдину Скіфію у VII ст. до н. е. — ось чому розповідь про них історія веде саме з цієї дати. А прабатьківщиною їхньою виступає якась чи не легендарна річка Аракс...

Аракс — назва кількох рік, із яких найбільш відомі в давнину впадали безпосередньо в Каспійське море, а нині в Куру (колись Кірос) — “Словник античності”, укладач Йоханнес Ірмшер.
Аракс у скіфській міфології божество однойменної ріки (Волга, Сирдар’я, Амудар’я, одне з втілень нижчого, хтонічного (хтони з грецьк. перекладається як земля, край, частина складних слів, що означає “місцеві”, “корінні”, напр. автохтони) світу, батько прародительки скіфів. “Міфологічний словник”.
Аракс — права притока Кури. Довж. 1072 км, пл. бас. 102 км2. Бере початок в Туреччині, нижче впадіння р. Ахуряну. У верхів’ях гірська річка, в пониззі виходить на Кура-Араксинську низовину. По Араксу проходить (проходив колись) державний кордон СРСР з Туреччиною та Іраном. УРЕ.
Аракс — р. в Закавказзі, правий приток Кури. Походження назви спірне. Зближувалося з турецьким у значенні “річка, що руйнує”, грецьке арассо — “шумлю”. В давнину очевидно існувало прозивне аракс — річка в країнах Передньої Азії. Короткий топонімічний словник.
За “Історією Української РСР” (т. I, ст. 126, видання 1977), правда, з посиланням на Діодора Сіцілійського: Аракс — це Волга, біля якої скіфи жили, а потім розширили свої володіння до Танаїса (Дону) і Меотійського озера (Азовське море), а згодом завоювали Північне Причорномор’я до Істру (Дунаю), підкоривши багато племен, що проживали на цій території. Тоді ж вони вперше й зіткнулися з кіммерійцями. Ось тоді — це вже за Геродотом — з появою скіфів кіммерійці, не бажаючи ризикувати в боротьбі з грізним ворогом, відступили відомими їм шляхами через Кавказ, вздовж східного узбережжя Чорного моря до країн Передньої Азії. А знатні кіммерійці (“царі”), не бажаючи залишати рідну землю, перебили один одного у взаємній битві і були поховані в пониззі Дністра.
Друга версія (має менше прихильників): нізвідки скіфи не приходили в степи Північного Причорномор’я по тій простій причині, що вони місцевого (автохтонного) походження, і прародичі їхні — це племена зрубної культури пізнього бронзового віку, які населяли з доісторичних часів степову та лісостепову зони Північного Причорномор’я. Але з тих племен (їх очевидно було чимало) згадка збереглася лише про кіммерійців, котрі сьогодні вважаються найдавнішими з відомих під власною своєю назвою племен. А за ними — скіфи. Теж одні з найдавніших племен, що відомі під своєю назвою... (А втім, скіфами, як ми вже знаємо, їх називали греки, самі себе вони називали сколотами).

ОФІЦІЙНА ІНФОРМАЦІЯ (УРЕ, т. 10, стор. 221).

“Питання про походження С. не розв’язане. Поряд з думкою про їхній прихід у Пн. Причорномор’я з глибин Азії у 7 ст. до н. е. поширена версія про місцеве (автохтонне) походження скіфської культури від племен зрубної культури пізнього бронзового віку, які населяли степову та лісостепову зони Пн. Причорномор’я. В кінці 7 ст. до н. е. С. витіснили з степів Пн. При чорно-мор’я  кіммерійців, разом з якими вони брали участь у великих історичних подіях у Передній Азії...”
“...А СКІФСЬКІ ЖІНКИ В ЧАС ДОВГОЇ ВІДСУТНОСТІ ЧОЛОВІКІВ
СХОДИЛИСЯ З НЕВОЛЬНИКАМИ...”

Це ж треба, га? Не якась там... одна, гуляща, а зразу всі. Гамузом! Юрбою-юрмою! Тлумом, навалом! Укупі. Повезло ж тим невольникам!
А втім, це Геродот так “знеславив” на всі прийдешні віки й тисячоліття скіфських мадон. Та й не де-небудь, а в своїй знаменитій “Скіфії” у першому абзаці четвертої книги своїх “Історій”, що, як відомо, називається “Мельпомена”. І треба вам, добродії, сказати-повідати, що “батько історії” мав всі підстави для того аби... Ну, може й не для звинувачення скіфських жінок в поголовній невірності, а ось констатувати факт їхньої... е-е... невірності мав, кажемо, всі підстави. Бо факт той, всезагальної зради моторних скіф’янок, їхніх хіврь, химок чи солох, як кажуть, історичний (Геродот лише добросовісний писар історії) — що було, те було. Історію ж — відомо, — не переграєш.
А було, значить, так.
За Геродотом кіммерійці подалися в Передню Азію...
Оскільки ми тут вже не раз згадували і ще будемо згадувати Передню Азію, то слід пояснити, що Передньою Азією колись називалася південно-західна частина Азії. Так звана Західна. А включає вона Малоазійське, Вірменське та Іранське нагір’я, Месопотамську рівнину, Аравійський півострів та східне узбережжя Середземного моря. (Площа — близько 7,5 млн. км2). Нагір’я оточені вищими окраїнними хребтами. (Сьогодні там — великі родовища нафти). Характерні пустелі, напівпустелі та сухі степи. На узбережжі морів і в гірських районах — субтропічні й тропічні ліси й чагарники. В північній частині Західної Азії — Кавказ, Копетдаг, — на решті території сьогодні розташовані основна частина Туреччини, Афганістан, Бахрейн, Ізраїль, Іран, Йєменська Арабська Республіка, Йорданія, Катар, Кіпр, Кувейт, Ліван, Народна Демократична Республіка Йємен, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Сирія, невеликі частини території Єгипту і Пакистану. Але це сьогодні така колишня Передня Азія, а тоді...

За Геродотом кіммерійці подалися в Передню Азію тільки тому, що їм, простіше кажучи, діватися не було куди, адже це їх скіфи вигнали з степів Північного Причорномор’я, що їх вони населяли з кінця ІІ — початку І тис. до н. е. Ті скіфи, яких у свою чергу витіснили з глибин Азії массагети. А ще хтось там витіснив самих массагетів, массагети — скіфів, скіфи — кіммерійців і — пішла так звана ланцюгова реакція!
Чи швидше принцип доміно, коли зачепиш одну кістянку, що вишикувані в ряд, всі інші од неї як по команді так і попадають, так і попадають...
За версією Арістея (її озвучив для нас Геродот) із Проконіса (VII ст. до н. е.) скіфів взагалі витіснили іссідони (хоча — хрін від редьки не солодший), яких у свою чергу покривдили арімаспи. Ось так міграційні хвилі, одна за одною, зриваючи народи з насиджених місць, перекочувалися степами зі сходу на захід, захоплюючи з собою чимраз більше племен і народів, більше...
Захопила така хвиля (та ще допомогли постійні воєнні сутички, набіги один на одного за пастівники, за життєві простори, за худобою чи добром, за рабами, зрештою) і скіфів, які — але вже за Діодором Сіцилійським (друга половина І тис. до н. е.) спочатку жили біля згадуваного вже Аракса. (Волги, як впевнено додає “Історія Української РСР”, т. 1, стор. 126. Тож виходить, що Аракас — це таки Волга?). Потім вони розширили свої володіння до Танаїсу (Дону) і Меотійського озера (Азовського моря), а за новою хвилею — ще масовішою і ще нестримнішою — покочували далі на захід і завоювали Північне Причорномор’я до самого Істру (Дунаю), підкоривши собі багато племен, що споконвіку проживали на тих територіях, але оружною силою не могли зрівнятися з новими пришельцями. Одні лише кіммерійці по силі були майже рівні скіфам, але кількісно їм уступали — як і нахабністю та войовничістю. А нахабність, як відомо і міста бере! Не бажаючи ризикувати своїм майбутнім як окремого народу в боротьбі з сильним ворогом, кіммерійці почали з боями відходити через Кавказ (знайома, треба гадати, їм дорога, якою вони користувалися і раніше, до скіфів) вздовж східного узбережжя Чорного моря до країн Передньої Азії. (Ті ж кіммерійські племена, які не захотіли залишати батьківщину (“царі” за Геродотом), полягли в сутичках з пришельцями і між собою, та навіки й упокоїлись в пониззі Дністра-Істра...).

— Ну, гаразд, гаразд, шановний авторе, все це так і було, — вигукне тут котрийсь нетерпеливий читач, любитель чогось... м-м... солодшого. — Міграційні хвилі, масові переселення народів, одні одних зганяли, інші — інших, сильніші — слабкіших та захоплювали їхні землі, але при чім тут якась масова... е-е... зрада скіфських жінок, з якої автор і почав, га?.. Цікаво все ж таки, що це за така... всезагальна невірність скіф’янок, варта сьогодні чи не Книги рекордів Гіннеса?!. Та, що її автор подав для інтриги у заголовку: “А скіфські жінки в час довгої відсутності чоловіків сходилися з невольниками”. Як кажуть, заодно й невольникам повезло!
По-перше, це не авторова фраза, а — Геродотова, а по-друге... Хвилиночку, як кажуть, уваги. Що було, то було — факт зради скіф’янок своїм чоловікам. При тому — масовий, всезагальний. Не зрада, а прямо пошесть якась! Подібного в інших народів (і це при тому, що і в інших жінки не були святими) хіба й відшукаєш! Ось чому той факт і вартий Книги рекордів Гіннеса.
Але все по порядку.
Так ось було так.

Розпалені боями, збуджені відносно легкими перемогами над кіммерійцями, скіфи так захопилися переслідуванням, що не могли вчасно зупинитися, а все гналися і гналися за втікачами, які відходили перед їхнім ураганним натиском і відходили — через Кавказ, східним узбережжям Чорного моря, і — далі, далі... Чи не на край світу. А скіфи — за ними та й за ними. Так, переслідуючи кіммерійців, вони і вдерлися в Передню Азію. А там... Ще раз згадаймо: країни все багаті, є чим поживитися (не забуваймо, скіфи на той час були бідними), чудові пастівники для кінноти і племена та народи часом і слабкіші їх... Коли це сталося? Офіційна наука застерігає, що про час зіткнення скіфів з кіммерійцями й вигнання останніх з Причорномор’я, “сказати важко”. В усякому разі, у VII ст. до н. е. обидва ці народи вже перебували в Передній Азії, наводячи жах на місцеве населення... А там — рівнини багаті травами, там держави теж багаті, там було чим поживитися — так ще таким хапунам, якими споконвіку були скіфи!
А треба вам сказати, що, женучись за кіммерійцями, скіфи, аби не обтяжувати себе в поході жінками (як пізніше співатиме Дорошенко: мені, мовляв, з жінкою не возитись...), сім’ї, кибитки, майно та худобу з собою не брали, а полишали їх удома. В Причорномор’ї. Ми швиденько, мовляв, співали розгубленим жінкам, ось тільки викинемо геть кіммерійців, відженемо їх подалі, так і повернемось — чекайте!
Скіф’янки, бачить бог, чекали. Спершу. Скіфи таки повернулися, але — через 28 (двадцять вісім!) років. А жінкам — раз бо на світі живеш, що тоді, що тепер, — що накажете — чекати? ЧЕКАТИ??? Двадцять вісім років, га? ГА??? Доки їхні чоловіки набігаються за кіммерійцями, навоюються з кимось там у Передній Азії, га? ГА???

Вставна новела
ПЕРШЕ ЦАРСТВО ІШКУЗА, ЩО ЗАКІНЧИЛОСЯ
КРИВАВИМ БЕНКЕТОМ КІАКСАРА

Перший скіфський цар не в Причорномор’ї царював-владарював, як і перше скіфське царство виникло теж не в Причорномор’ї, а в — Передній Азії
Скіфи разом з кіммерійцями вигулькнувши в Передній Азії такого страху на тамтешні народи й племена нагнали, що ті спершу й захищатися не зважувалися. Рятувалися  як могли.
“Сповістіть в Іудеї і виголосіть в Єрусалимі, проповідуйте і трубою трубіть по землі; волайте гучним голосом і кажіте: “Зберіться і підем у захищені міста. Підніміть прапор в Сіоні, біжіть, не зупиняючись, бо я приведу з півночі лихо і велику погибель. Лев виходить із своєї гущавини, і губитель народів здіймається і виходить із свого місця, щоб перетворити твою країну в пустелю; міста твої будуть зруйновані і залишуться безлюдними... ...плачте і ридайте, адже полум’я гніву божого ще не відійшло від нас...”
Це пророк Єремія так описує нашестя скіфів — не без фольклору й релігійності, але так — що вдієш — нажахали скіфи своєю негаданою з’явою тамтешні тодішні народи.
Ще в іншому місці він жахно лякає своїх співплемінників:
“Ось я приведу на вас — дім Ізраїлів, народ здалеку, говорить Господь, народ сильний, народ прадавній, народ, мови якого ти не знаєш і не будеш розуміти, що він говорить. Сагайдак його, як відкритий гріб, всі вони люди хоробрі. І з’їдять вони хліб твій, з’їдять синів твоїх і дочок твоїх, з’їдять овець твоїх і волів твоїх, з’їдять виноград твій і смокви твої, зруйнують мечем захищені міста твої, на які ти сподіваєшся”. (Хоча скіфи, як істині кочовики, й не вміли брати міст штурмом-облогою і завжди цього уникали, віддаючи перевагу битві на просторах, та все ж... Така “висока” оцінка Єремії синів змієногої богині — незважаючи на деякий переляк самого пророка, — все ж вражає. Рідко хто з інших народів удостоювався такої “честі”! (Хіба що раніше кіммерійці).
Скіфія колись була сколицею цивілізованого світу, краєм тиші й глушини — це ще за їхньої першої з’яви в Північному Причорномор’ї. Коли скіфи утвердили там своє панування, вони були нікому не відомим бідним народом, власне збіговиськом в краю, що вважався околицею світу варварського. Життя тоді вирувало і клекотіло, галасувало людськими тлумами й гуло тупотом копит великих кіннот десь там, у Греції і, особливо, в країнах Переднього Сходу. Там, власне, творилася тоді історія, там були міста багаті, царства заможні, там лютували війни, війська з одного походу йшли в інший, зрештою, там було повно здобичі і багато зіріна, як перси називали золото. Туди, в Передню Азію раніше околотів походом бойовим ходили кіммерійці, туди, врешті, вирушили і скіфи — за здобиччю, за багатством (до походу на Кавказ скіфи були бідними), за славою, що воронням кружляла і каркала слідом за непереможними військами, які рухалися у всіх напрямках. Скіфи на той час вже були міцно зорганізовані у воєнні дружини на чолі з тямковитими вождями, що вели їх від однієї перемоги до іншої. Там, у степах Передньої Азії в мішанині тамтешніх народів, в полум’ї пожеж, гущі битв, в іржанні коней і криках воїнів розпочався героїчний період їхньої ранньої історії. А в степах Північного Придніпров’ї, їхній молодій тоді батьківщині, ворогів достойних для них не було. Та й багатства теж. І тоді скіфські загони на чолі з верховним своїм вождем Ішпакою вирушили на південь і пішли через Північний Кавказ (Геродот свідчить, що скіфи йшли, маючи праворуч Кавказький хребет). Перейшовши через Кавказ (гори їм, степовикам, не виявилися перепоною), галасливими ордами, що налітали голодною сараною, вигулькнули вони зненацька в Передній Азії. І відразу ж справили жахне враження, що його до того ні від кого не зазнавали тамтешні народи й племена — як про те й писав пророк Єремія, сам, до речі, наляканий.
Ось тоді вождь їхній Ішпакай, а він був першим серед рівних, якого навіть свої вожді побоювалися, захопивши багато землі, створив там царство своє — як свідчить Стратон, на найкращих землях вірмен.
Так виникло перше скіфське царство, що було назване царством Ішкуза (одне з найменувань синів змієногої богині) і попереду в нього було кілька десятиліть суцільних побід — аж до кривавого бенкету Кіаксара, коли скіфи необачно дадуть маху і втратять все, що до того мали. А втім, невезіння — це така штука, що часто, надто часто, приходить після успіхів, особливо, приголомшливих, коли утверджується самовелич і втрачається розумна обережність та далекоглядність, вкупі зі тверезістю, коли переможці, захмелівши від своїх постійних перемог, так і не вийшовши зі стану сп’яніння власною величчю, втрачають ґрунт під ногами і опиняються не в реальному світі, а в якомусь ними ж самими й вигаданому. Але це буде пізніше, через десятиліття, а тоді, створюючи своє перше царство, царство Ішкуза на землях вірмен, прибульці як і водиться, до нитки обібрали аборигенів, непокірних знищили, частину вигнали, а решту залякавши, підкорили в якості чи не своїх рабів. Та й почали — царствувати в царстві свому.
Проте утвердитись і обжитися як слід на новому місці не встигли (та й часу на те не мали). У ті роки війни між народами ніколи не затихали в Передній Азії і були таким собі способом життя, ледь чи не природнім, узвичаєним, коли іншого життя ніхто й не уявляв.

І скіфи так захопилися легкими, як їм здавалося, побідами в чужих краях, що вже ставали їм своїми, що й застряли там, забувши і про покинутих жінок в далекому звідти Причорномор’ї — правда, вони час од часу посилали туди поранених, ослабілих чи постарілих, передавали дарунки сім’ям, мовляв, чекайте, ось-ось доб’ємо тутешніх багатіїв, наберем побільше золота так і повернемось. Хіба ж так тоді заживемо!
Але їхня “командировка”, як би ми сьогодні сказали, все затягувалась і затягувалась — розгулялися чоловіки, вирвавшись од жінок на волю! — а жінки бідні все чекали в Причорномор’ї й чекали повернення своїх єдиних... І тому чеканню кінця-краю все не було й не було, а терпець жіночий не вічний. Уриватися почав... Та й життя свого вимагало — тіло чоловічого тепла, господарство — рук чоловічих... А їхні єдині... Не було таких подій у ті часи в Передній Азії, у яких би вони не брали участі. На той час вони сяк-так замирилися з кіммерійцями і часто звідтоді разом брали участь в одних боях. Тоді кіммерійці підтримували антиассірійську коаліцію, Асірійські джерела VIII ст. до н. е. свідчать що кіммерійці завдали нищівної поразки урартійському цареві Русові і вигулькнули на північних кордонах могутньої хижачки, якою тоді була тамтешня Ассірія. Існує глуха згадка в історії, що ассірійський цар Саргон II загинув у битві саме з кіммерійцями в 705 році до н. е. Інші ассірійські джерела часів Асаргаддона (681—668 рр. до н. е.) свідчать, що кіммерійці разом зі скіфами відіграли значну роль у війнах проти Ассірії, допомогли її розбити, а заодно Мідії стати на ноги. Але так уже склалося, що частина їх хоч і виступала проти Ассірії, інша частина підтримувала саму Ассірію.
Але вже в анналах Асаргаддона (679—678 рр. до н. е.) майнула згадка, що ассірійський цар нарешті таки переміг кіммерійців, яких тоді очолював вождь Теушпа.
Року 674-го Ассірія придушувала повсталі мідійські племена. Відчуваючи, що з таким хижаком як Ассірія їм ніколи не вжитися — як двом хижакам в одній лігві — скіфи стали на захист мідян, інше військо своє послали на поміч маннейцям і разом з ними захопили кілька прикордонних ассірійських фортець. І хоч хвальковитий цар Асархаддон і залишив вельми хвалебні слова про те, що його величність буцімто розгромила мідійців і призвела до загибелі “війська Ішпакая, скіфа, союзника, котрий не врятував їх”, але це було не зовсім так. Власне, зовсім не так. Ассірія — могутня і всесильна, — на той час вже ледве трималася. Особливо після того, як повстання мідян проти ассірійського панування спалахнуло з новою силою і почало щодень ширитись і ширитись. Під орудою свого войовничого і тямковитого вождя Каштаріті мідяни захоплювали одну ассірійську фортецю за другою і невдовзі звільнили всю країну з-під кривавого панування грізного ассірійського лева. Задкуючи, програючи битви, Ассірія в ситуації, що склалася, намагалася — іншого виходу просто не мала, — розладнати союз мідян зі скіфами, Каштаріті з Ішпакаєм, а заодно розламати й спілку скіфів з кіммерійцями. Сварити між собою супротивників і потім розбивати їх поодинці Ассірія вміла як ніяка інша загарбницька держава Сходу. Але все було марно, здавалось, союз мідян зі скіфами був нерушний. І тут раптом в одному з боїв Ішпакай несподівано наклав головою (любив мчати на ворога попереду свого війська). Спадкоємцем його став старший син Бартатута (за грецькими джерелами Пропотій). Він проголосив себе царем Ішкуза, себто Скіфського царства. (Бо якщо є царство, то потрібен і цар. Вожді царствами не керують). У всіх східних народів були царі, тож вождь Бартатута (Партатута) теж забаг стати його величністю царем, а не вождем, як до того звався у Скіфії владар. Крім слави, новоспечений цар Скіфії забаг багатства і таких палаців, як у царів ассірійських і такої шани до себе. Він був аж надто самолюбивим, самозакоханим і вже й не знав, як ще і ще возвеличити себе. Ассірійцям, коли дізналися про такий характер скіфського монарха нічого не коштувало підкупити його багатствами й обіцянками розкошів та слави. А для зміцнення своєї “вірності”, віддали за Бартатута (Партатута) одну з доньок ассірійського царя.
В цей час кіммерійці воювали проти кількох держав Східної Азії одночасно і, як кажуть, на всіх фронтах покищо мали перевагу. (До всього ж, ще з часів Ішпакая скіфи традиційно виступали на їхньому боці, тож для кіммерійців це було неоціненною послугою і значною підтримкою). В союзі з Урарту кіммерійці розгромили Фрігію, в середині VII ст. до н. е. вдерлися в Лідію і захопили навіть її столицю Сарди, ставши повноправними володарями усієї країни. Це був найвищий злет їхньої могутності та військових успіхів. (Лідії вдасться визволитися з-під влади кіммерійців лише наприкінці того ж століття). Беручи найдієвішу участь в подіях, що палахкотіли кривавими пожежами в країнах Передньої Азії, кіммерійці почали підтримувати в основному антиассірійську коаліцію, а, отже, й виступили проти скіфів та їхнього царя Бартатута, який уже був на той час зятем ассірійського владики і, ясна річ, допомагав у всьому свому тестеві. Невдовзі вони потерпіли крах — воювати з ассірійцями і водночас із скіфами їм було явно не під силу і в анналах Асархаддона з’явилися дані про перемогу, здобуту над кіммерійцями, яких тоді очолював вождь Теушпа. Доки вони були у спілці зі скіфами та їхнім вождем Ішпакою, кіммерійці не знали поразки, її вони запізнали вже коли скіфів очолив союзник Ассірії Бартатута. І такої поразки, що як окремий народ зникли і про них більше ніякі хроніки, а найперше ассірійські, й не згадували. Бартатута зрадив не тільки кіммерійців, а й своїх вчорашніх спільників мідян. За це Асархаддон підтвердив титул царя Ішкуза своєму зятеві і зять перейшов на бік ассірійського лева, якого на той час добряче вже було покуйовдили повсталі народи. Дякуючи несподіваній підтримці скіфів, Ассірії нарешті вдалося розбити мідян, а частину їхніх володінь приєднати до своїх. Щоправда, друга частина Мідії таки звільнилася з-під влади Асархаддона і невдовзі утворила своє незалежне Мідійське царство, що трималося разом з Маннейським та Ванським царствами. В їхньому тилу й перебувало союзне Ассірії Скіфське Царство, що дуже непокоїло мідян.
Воюючи на боці Ассірії, скіфи водночас зміцнювали й своє царство. Здавалося, вони тоді почувалися як ніколи упевнено, а їхні війська на чолі з підлеглими Бартатуті вождями як і перше не знали поразки.
Але з роками та десятиліттями все міняється. Різко змінилася ситуація й для скіфів — не в кращий бік. В останні чверті VII ст. до н. е. на перше місце зненацька почав виходити Вавилон — це велике і багате місто на той час належало Ассірійській імперії і багло незалежності. Зрештою, у 627 році Вавилон повстав. Царем його став Набопаласар, він зумів створити міцну і сильну коаліцію проти Ассірії, до якої пристала й Мідія. Її цар Фрастр у 625 році ніби ж успішно виступив проти Ассірії, але несподівано був розбитий і загинув у битві. А далі, як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. На чолі Мідії став син загиблого царя, тямковитий і вельми успішний та везучий полководець Кіаксар. Він почав успішно громити своїх поневолювачів і навіть у 622 році оточив Ніневію. Ассірійська столиця тоді вціліла тільки тому, що на поміч своєму тестеві прийшов його зять Бартатута зі своїми ордами.
По якомусь часі Бартатута відійшов у світ предків, а царем Ішкузи став Мадій — син Бартатути та ассірійської царівни. Як і мідійський Кіаксар, він теж виявився везучим і тямковитим полководцем. Йому та ассірійцям, володарям тих країв, вже не було достойних ворогів. Онук Мадій з ассірійським дідом Асархаддоном не знали поразок, їх всі боялися і всі дружно ненавиділи, а вони панували над усіма та й панували! І після смерті престарілого ассірійського владики скіфи ще довго залишалися на вершині своєї могуті та успіхів — з ними ніхто не міг ані позмагатися, ані посперечатися.
За словами Геродота скіфи 28 років володарювали над Азією, накладаючи данину та інші побори, завдаючи місцевому люду різних утисків. Вони “все спустошували своїм буйством і надмірностями. Тому,що крім того, що вони брали з кожного народу накладену ними на кожного данину, вони, крім данини, організовували набіги і грабували, що було в кожного народу” — Геродот.
Про той 28-річний період абсолютного панування скіфів над Азією, один з істориків зазначав, що вони, “скіфи, ніби ураган пройшли через Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли кордонів Єгипту. Фараон Псамметих І з величезними труднощами відкупився даниною від їхнього нашестя”.
Але всьому свій час. В тім числі й успіхам, союзам і спілкам, тому той, хто ще вчора був ледь чи не братом, сьогодні запросто ставав ворогом і навпаки. Вавилону таки вдалося розірвати союз скіфів з Ассірією і перетягнути їх на свій бік. Це сталося в 613 році, коли мідяни вирушили в похід проти Ассірії і дорогою здибалися зі скіфами. Спершу і ті й ті вхопилися за зброю і ледь було не кинулись один на одного, але в останню мить стрималися. Після довгих переговорів, обмінів делегацій вождів з того й того боку, таки зустрілися — скіфський і мідійський царі. А зустрівшись, зуміли домовитись між собою (чи мідяни зуміли перетягти скіфів на свій бік) і невдовзі, об’єднавши свої й так чималі сили, разом вирушили до ассірійської столиці. До Ніневії спішили й вавилоняни, і гуртом взяли ворожу столицю в смертельне кільце, з якої вона так і не виборсалася. Через три місяці — три місяці безперервного штурму та суцільної облоги в серпні 612 року до н. е. штурмом оволоділи Ніневією. І то був жах! Смертний жах! Ассірійський цар, аби не потрапити в полон, спалив себе разом з наложницями, євнухами і скарбами у своєму розкішному і багатому палаці. І своєчасно те зробив, адже все населення було вирізане, місто вщент розграбоване і перетворене на суцільні руїни.
Столиця хижої ассірійської імперії, яка владарювала силою зброї над усіма народами, заливаючи їх кров’ю, була знищена. А разом з нею і сама імперія.
Чи не всі народи в Середній Азії полегшено зітхнули: нарешті вони позбулися кривавого монстра, чудиська, під назвою Ассірія!
Тепер тільки жити і будувати свої держави.
Обтяжені великою здобиччю, мідяни пішли в свою країну і їхнім обозам із ассірійським добром здається не було кінця — від обрію й до обрію він тягнувся степами в хмарі куряви, що здіймала їхня кіннота.
Скіфи і вавилоняни залишилися продовжувати війну за повне підкорення Ассірії — скіфи гадали на її просторах вибудувати своє вічне царство. І мали на те підстави, хоч не так воно потім складеться, як перед тим гадалося. І хоч Ніневія лежала в руїнах, ассірійська влада конала в агонії, але боротьба не припинялася — в події зненацька втрутився Єгипет, забагнувши і собі захопити деякі володіння Ассирії.
І знову потяглися криваві роки. Вавилон воював з Єгиптом то з допомогою мідян, то скіфів. Лише року 605-го вавилоняни захопили останній оплот Єгипту в Месопотамії — місто Кархемиш на правому березі Євфрату і знищили майже всю армію фараона. І тоді — дорога була відкрита — вавилоняни разом із скіфами й ринулися в Палестину та Єгипет. Фараон ледве-ледве зумів відкупитися — зібгавши власну гордість — від скіфів.
У 604 році скіфи спалили знаменитий храм Астарти-Афродіти в Аскалоні на березі Середземного моря в Палестині. (Ім’я скіфів зосталося за місцевістю, де знаходитися фортеця Скіфополь на річці Іордані. Там же був табір і кладовище померлих від епідемії скіфів).
Переможці почали ділити здобуте. Вавилон забрав собі ассірійські володіння, скіфам дісталися Маннейське та Ванське царства, котрі були спільниками розгромленої Ассірії. Але їх ще треба було підкорити.
Війна то з Маннейським царством, то з Ванським тривала ще довго, але якось так сталося в ході тих воєн що вороги — нападники і захисники — зненацька помінялися місцями. Скіфи раптово замирилися з Маннейським та Ванським царствами і спільно виступили проти Вавилону. Останнього порятували мідійці, а заодно і завдали нищівної поразки скіфам. Своєю підступністю. Чи — військовою хитрістю.
Мідійський цар Кіаксар заманив скіфських владик до себе буцімто на бенкет і ті, втративши обережність, повіривши йому на слово, а заодно і в свою непереможність, прибули в гості з невеликим загоном. І — жорстоко поплатилися. Власними життями. Мідійці, напоївши їх, п’яними й порізали своїх гостей. (Очевидно, мідян нацькував на скіфів Вавилон, пообіцявши їм передати ті володіння, які утримували скіфи).
Обезголовивши царство Ішкуза, яке до того здавалося вічним і нерушним, мідяни почали успішно захоплювати території, що раніше належали загиблим скіфським владикам. Втративши своїх призвідців, скіфи — до всього ж ще й знесилені внутрішніми чварами за владу, — розгубилися, чого раніше за ними ніколи не спостерігалося і почали безладними натовпами відкочуватися до кордонів з Лідією. Скіфські фортеці одна за одною були захоплені мідійцями, але загалом війна між мідійцями і скіфами з поперемінним успіхом тривала ще цілих п’ять років, аж доки скіфи не відійшли в Лідію. Тоді Мідія напала на Лідію, вимагаючи видати скіфів. Проте в Лідії були свої інтереси, бо вона теж хотіла захопити собі скіфські території, тож війна — але вже й за участю лідійців — спалахнула з новою силою. І тривала вона доти, доки за участю Вавилону не був укладений мир між сторонами, що ворогували. Володіння скіфів в Азії відійшли до Мідії та Лідії. Війна між Мідією і Лідією припинилася 28 травня 585 року — того дня відбулося сонячне затемнення. Злякавшись раптової пітьми, що настала серед білого дня, вороги розпочали мирні переговори. Всі щось тоді отримали, тільки скіфи та кіммерійці опинилися з порожніми руками. Якось так вийшло, що їм не зосталося навіть місця в Азії — вчорашнім непереможним владикам тієї Азії! І скіфам не лишилося нічого, як все втративши, повернутися туди, звідки вони колись прийшли в Азію — в степи північного Причорномор’я!

ЗАВЕРШЕННЯ ЦИТАТИ УРЕ, т. 10, стор. 22І.

“Наприкінці 7 - на початку 6 ст. до н.е. скіфи повернулися на Пн. Кавказі в степи Пн. Причорномор’я. В степах Пн. Причорномор’я С. утворили велике політоб’єднання Скіфію,до якої входили степові скіфські й нескіфські племена Лісостепу, підкорені С. З числа племен, які населяли С. згідно з Геродотом, власне С.- іранцями були насамперед степові кочовики-скотарі — т. з. С.-  царські і С.-кочовики, які жили на Схід від нижньої течії Дніпра. Осілі земле-робсько-скотарські племена — т. з. С.- землероби — жили в Лісостепу на Схід від Дніпра. У Лісостепу між Дністром і Дніпром локалізувалися т. з. С.-орачі.
У С.панівну роль відігравали С.-кочовики. Залежне від них осіле населення сплачувало данину, брало участь у війнах на боці С., частково зберігаючи певну самостійність...”
Одне слово, як зазначає історик А. П. Смирнов “За 2500 років, що минули звідтоді, кількість версій не зменшилася... Більше того, гіпотез, мабуть, стало більше. Але ж походження — це не єдине питання, не єдина загадка в майже тисячолітній скіфській історії”. І далі застерігає: “Але оскільки між вченими немає згоди... то нам доведеться зупинитися на спірних проблемах і викладати різні точки зору”. Що автор “Синів змієногої богині” й зробив — себто виклав різні точки зору, а там час покаже (чи археологія), яка з них правдивіша. А можливо, крапки так ніколи й не буде поставлено (брак матеріалів), але одне назавжди залишиться достовірним: скіфи таки жили в Північному Причорномор’ї і таки створили там Велику Скіфію, що стала частиною і нашої слов’янської та української праісторії і культури.
Тож і мав (і — має!) рацію і слушність автор чудової книги про Український Степ — “В степи заповедной” — К. Сушко:
“...І ямник, і катакомбник, і зрубник, і кіммерієць, і скіф, і слов’янин (варто було б ще згадати печенігів та половців — В.Ч.) — кожний із носіїв різних культур не зникав з арени історії, а передавав свою кров, свій досвід, свою віру, свою пам’ять спадкоємцям, і дійшла ця кров до нас. І досвід є у нас, і сила, а тому і віра, і пам’ять повинні бути.
Як же інакше? Тоді степ просто втратив би свій духовний смисл. Але коріння є. Глибоке коріння. Хай ішла якась там частина суспільства на схід (більше на захід) в пошуках чи то кращих земель, чи то влади, але якась частина народу завжди зоставалася на місці, на батьківщині своїх предків. Народ завжди збереже свою сутність і свою кров, яким би йменням ми його не називали”.

Р. S. до другої частини
“БРИТАНСЬКИЙ” ГЕРАКЛ В УКРАЇНСЬКОМУ БРИЛІ

Колоритно-симпатичний наш бриль — воістину (і споконвіку!) український національний головний убір.
З пра-прачасів!
І носили його, сплетеного із соломи (то фабричні були з інших матеріалів, а вже в наші дні і з капрону, а в ті часи лише з соломи — найдешевший підручний матеріал!) не тільки селяни, рибалки і пастухи-чабани, а й міщани, і школярі-спудеї, мандрівні філософи (згадаймо хоча б Григорія Савича Сковороду)... Та, Господи, хто тільки не носив бриля у поза-позаминулі і минулі віки! Українця без вишиваної сорочки, без шароварів, свитки та бриля й не уявляли!
Всі його носили. А Іван Петрович Котляревський зодягнув у нашого бриля навіть римського бога Меркурія (покровитель торгівлі, купців і взагалі мандрівників)! Пригадуєте: “Меркурій низько поклонився, Перед Зевесом бриль ізняв”.
Але то Котляревський, батько новітньої нашої літератури, як відомо, так перелицював на український лад Вергілієву “Енеїду”, а ось що ви скажете про такий вельми дивний — як на перший погляд дивний — експонат Британського музею. Мова йде про червонофігурний килик (чаша для пиття, кухлик) з Аттіки. Робота неабияка, відомого античного майстра Брига. Датується V ст. до н. е.
Так ось на тім кухлику-килику зображено Геракла.
І все б нічого (мало де не зображували грецького героя!), але ж у скіфському вбранні!
І все б нічого, але ж той ніби скіфський одяг дуже нагадує... український. А на голові в грецького героя і напівбога — не традиційний, як у скіфів башлик, а звичайнісінький український бриль!
Справді-бо, де ви ще побачите Геракла в українському солом’яному брилі!
Збереглися й кам’яні постаті зі скіфських поховань Північного Причорномор’я, що подобизною своєю скидаються на... запорожців.
Безбороді (хоча скіфи борід не голили), а вуса півколом опущені вниз. Козацькі! Та й самі скіфи з тих камінних зображень на позір — січовики-козаки!
Тож і виходить, що Геракл сьогодні це не тільки скіфська історія, а через Скіфію і наша, вже українська, як і їхня змієнога богиня, незрівнянна донька Дніпра нашого є і нашою богинею.

ГЕРРИ
Гробниці (скіфських) царів містяться в Геррах,
           до яких Бористен ще судноплавний.
                                                                                    Геродот
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією — всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..
Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.
Ходив на бій. Поїв коня з ріки.
Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
Авари, печеніги, кипчаки.
Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.
Над ним гудуть громи в сталевих струнах,
Під ними крає землю чересло.
Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
Чоло ж моє колоссям поросло.
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне —
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі,
Коли і він зі мною поруч ляже,
Три кроки не дійшовши до межі?
А гуси знов ґелґочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!..
Я скіфський цар, похований у Геррах, —
Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.
                                                 Б. Мозолевський

 

“Упанішади” (санскр. — таємне знання) — індійські прозові й віршовані, релігійно-філософські трактати; частина ведичної літератури. Виникли приблизно в VIIIII ст. до н. е.

Дати ім’я у всіх народів вважалося дуже важливо. Ще давні шумери застерігали: те, що “не має імені”, не існує. Отже, “назвати по імені”, “дати ім’я” означає — спричинити життя.

Те саме, що багатобожжя, протилежне монотеїзму — єдинобожжю.

Дніпро-Славута — символ долі українського народу, персонаж фольклору, літератури. На думку деяких дослідників Славута був богом головної річки давніх слов’ян, сином богині Слави, що символізувала військову перевагу. Існує праслов’янське передання про походження Дніпра та Дунаю (назва пов’язується з богинею наших предків Даною) з крові богатирів-богів.

У часи своїх мандрів по світу Геракл зазнав усяких пригод: якось забрав він собі у Геріона, якоїсь потвори, волів. Так оповідає міфологія (релігійні перекази) — із приміток Т. Коструби.

Океан на думку греків, це мовби величезна ріка, що обіймає всю землю. Стовпи Геракла — Гібралтар, Гедейра — колонія фракійців у Півд. Іспанії (Гадес фінікійців у Півд. Іспанії (Гадес, Гадір) — примітка Т. Коструби.

“Библейская энциклопедия”, у якій подаються наукові коментарі до всіх географічних назв та імен Біблії, згадує і Скіфопіль (пізніше з єврейською назвою Бефсан, Бео-Сан, Бет-Шеан), який лежить “за 600 стадій від Єрусалима”, і що він був “...весьма сильною крепостью как по своему естественному положению, так и по своим искусственным укреплениям, величественные развалины коих сохранились и доныне…” І далі зазначається: “Во времена Спасителя (себто Ісуса Христа — В. Ч.) Скифополь был главным городом Дикополя (на теренах ПалестиниВ. Ч.) или союза 10 городов, населенных большею частью язычниками”. Довгий час Скіфопіль перебував у ранзі столиці “Дикополя”. Згадувався він і в Біблії (щоправда, чомусь у виданнях лише до 1911 року): “И Манассия не выгнал жителей Бефсана (который есть Скифополь) и зависящих от него городов” — “Книга суддів”.

СКІФСЬКА КУЛЬТУРА
Інформація для роздумів

Це культура раннього залізного віку. Названа за самоназвою етносу, який мешкав у степовій зоні Північного Причорномор’я, маючи її за свою Батьківщину. (До них там мешкали їхні батьки й діди, а тому це на той час була і їхня батьківщина — спадок по батьках, — і їхня дідизна — спадок по дідах).
В основному то були кочові і напівкочові угрупування іраномовних племен. Датується VII—IX ст. до н. е. — як Скіфією звались всі оті краї.
Походження — змішане, спеціалісти виділяють риси автохтонні (хоча б ліпний посуд) та привнесені з глибин Азії — наприклад, скіфська тріада. Культура Великої Скіфії існувала в межах двох природно-географічних зон — степової і лісостепової. Центром політичного та культурного об’єднання скіфського етносу наприкінці VII—V ст. до н. е. (у період скіфської архаїки) стають степи Північного Причорномор’я. Тоді ж ареал їхній займав багате травами та іншою рослинністю — степове Ельдорадо для скотарства — межиріччя між Доном та Дністром, з великою і святою для них рікою в центрі — Бористеном, де була їхня Гілля і їхні Герри, де зароджувався їхній народ від доньки Бористена і де ховали їхніх царів. Скіфська архаїка представлена поховальним пам’ятками, яких на сьогодні виявлено 200. Варто назвати найвідоміші з них. Це кургани на р. Калитві, неподалік Мелітополя (селище Криворізьке та село Костянтинівна), біля Ногайська у Приазов’ї, біля сіл Гусарка та Придніпровка, кургани Гостра Могила неподалік с. Томаківки, Розкопана Могила, Мельгуновський, Медерівський кургани на Кіровоградщині, Цукур-Лиман, Темір-Гора, Ак-Бурун в Криму та інші. Поширені поховання цього періоду у катакомбах, у кам’яних гробницях, у прямокутних ямах із дерев’яними спорудами — склепами, колодками, перекриттями.
Датуючими ( у речовому комплексі) для періоду скіфської архаїки є: мечі з брускоподібним навершям та метеликоподібним перехрестям, стели — зображення героїзованих предків (жаль, що на камені не збереглися їхні легенди, передання, пісні та думи, а вони ж були, були!), витвори у звіриному стилі (різноманітні бляшки), кістяні речі, застібки, золоті облямівки дерев’яних чаш.
Пам’ятки степу кінця V-ІV ст. до н. е. представлені поховальними побутовими речами: городище Кам’янське та Капулівське, Лисогірське, Совутинське, сел. Первомаївка, Чернече та інші; селищами Благовіщенка, Знам’янка, Мамай-Сурка та ін., які виникли у Подніпров’ї й були заселені скіфами. Змішаному скіфо-грецькому населенню належали поселення поблизу Ольвійської хори (Ягорлицьке, Глибока, Пристань та ін.), у Степовому Криму. Городища захищені земляними валами та ровами (неспокійно було тоді у степах, біда могла нагрянути в будь-який день чи в будь-яку ніч), Совутинське — валом та муром з каміння й сирцю. Житла — наземні, каркасні, землянки та напівземлянки — округлі та прямокутні, одно-двокамерні. Посуд переважав ліпний, себто власного виготовлення, (траплялися й привозні амфори) багато кісток тварин, вироби з каменю та кістки, зрідка — заліза.
Основа господарства — скотарство.
Починає зароджуватися землеробство. Поховальні пам’ятки скіфської степової культури презентують курганні могильники — група курганів Чортомлик, Мамай-Гора, Солоха, Нікопольське курганне поле, Кутянський, Любимівський, Верхньотарасівський, Носаківський, Чи не всі поховання пограбовані. Це — як правило. Для курганних могильників характерні катакомби різних типів, для ґрунтових — звичайні прямокутні ями, іноді перекриті. У інвентарі — зброя, напутна їжа, одяг, знаряддя праці. Датуючими є чорнолаковий античний посуд, амфори, вістря для стріл, мечі з трикутним перехрестям, списи, дротики, казани, дзеркала, прикраси.
Значним, як прийнято на мові спеціалістів, етнічним компонентом Скіфії були племена, які мешкали у лісостеповій зоні Середнього Подніпров’я. Виділяються два: між Дніпром та Доном, і між Дніпром та Прикарпаттям (Дніпровське Правобережжя), племена там були аборигенами — нащадками чорноліських племен і за своєю етнічною належністю — пращури слов’ян. У Лівобережжі ці племена з’явилися не раніше як на початку VI ст. до н. е.
Панування скіфів у Північному Причорномор’ї вплинуло на економіку та соціальний устрій, матеріальну культуру населення Лісостепу, яке не було однорідним, а тому історики виділяють ряд локальних груп як на Лівобережжі, так і на Правобережжі.
Для пам’яток осілості характерні дерево-земляні укріплення, житла — землянки та напівземлянки, господарські споруди. Широко знаходять ліпний посуд, рідше античну кераміку, металеві вироби, кістяні та кам’яні знаряддя праці.
З поховальних пам’яток відомі великі курганні могильники: на р. Тенетинці поблизу Жаботина, Журівські біля с. Матусів, с. Яблунівка, Бобриця. На Правобережжі поблизу м. Борисполя, Оксютинські, Вовківецькі та ряд на лівому березі Дніпра.
Пам’ятки Лісостепу розподіляються на кілька етапів. Речі — кераміка, зброя скіфського вигляду, речі “звіриного стилю”, прикраси, знаряддя праці. Основа господарства племен лісостепової зони — скіфського часу — скотарство, землеробство, розвинуте ремесло.
Змінилися пам’ятки скіфського часу (а з ними й скіфська культура) пам’ятками зарубинецької культури, що датується III ст. до н. е. — II ст. н. е. Етнічна належність носіїв зарубинецької культури, названої так за могильником у с. Зарубинці Київської області, який відкрив у 1899 році археолог В. В. Хвойка — ймовірно слов’янська.


Частина третя

І СКІФИ ОВОЛОДІЛИ ПЕРШОКЛАСНОЮ
ДЛЯ СВОГО ЧАСУ ЗБРОЄЮ...

“Передньоазіатські походи справили глибокий вплив на формування соціальної культури і культури скіфського суспільства. Вони сприяли розширенню його зовнішньополітичних та культурних зв’язків. Кочові народи Причорномор’я вперше вступили в безпосередній контакт з країнами найбільш розвинутих цивілізацій Стародавнього Сходу. Походи прискорили формування військової організації скіфів, спрямованої на підкорення інших племен і народів. Посилилася влада царя і родоплемінної аристократії, зросло їхнє багатство і прагнення до розкоші. Військова могутність скіфів піднімала вождів до рівня дальносхідних володарів. Для виготовлення парадного вбрання вони залучали не тільки скіфських майстрів, а й ремісників країн Сходу — урартійців, ассірійців, іонійських греків.
Походи скіфів і кіммерійців у Передню Азію мали неабияке значення для країн Стародавнього Сходу. Як активна політична сила вони брали участь у перебудові політичної карти Переднього Сходу, сприяючи занепаду одних і піднесенню інших країн. Так, в результаті цих подій загинули Урарту і кривава деспотична Ассірія.
Скіфські походи в Передню Азію не були епізодичними. Вони тривали протягом майже всього VII ст. до н. е.: у них взяли учать щонайменше два покоління. Все нові й нові загони воїнів відправлялись із степів Північного Кавказу та Причорномор’я шляхами своїх попередників у пошуках слави та здобичі.
Контакти з народами Кавказу і Стародавнього Сходу значно збагатили матеріальну культуру та мистецтво скіфів. Скіфи оволоділи першокласною для свого часу зброєю. Основу їхнього війська становили мобільні загони кінноти. До озброєння воїна входили залізні мечі та короткі кинджали, списи з залізними наконечниками, луки і стріли. Луки скіфів в стародавньому світі не мали собі рівних за далекобійністю.
За час походів скіфи взяли на озброєння залізні бойові сокири, запозичивши їх у народів Кавказу. У народів Сходу вони запозичили шоломи і панцири з залізних або бронзових пластин, пристосувавши цей обладунок до умов кінного бою. В прикрашенні одягу і зброї оригінальні скіфські мотиви (зображення оленя, пантери, коня, барана та ін.) переплітаються з художніми образами, запозиченими в мистецтві країн Стародавнього Сходу (грифони, синкретичні чудовиська та ін.). Це поклало початок створенню нового, самобутнього й дуже оригінального скіфського мистецтва” — “Історія Української РСР”, т. І, стор. 128—128.

 

І ЯК ТІЛЬКИ БІДОЛАШНИХ (ТА ЩЕ Й ПОСТАРІЛИХ)  СКІФІВ
НЕ ПОХАПАВ ГРЕЦЬ?!!

І знову тут може вигукнути все той же нетерпеливий мій читач:
— Та коли вже автор нарешті перейде до зради скіф’янок своїх чоловіків-воїнів, які...
— Правильно, цілих 28 років тинялися в Передній Азії, воюючи то за тих з тими, то з тими за тих, а вдома, полишені ними жінки чекали їх — теж цілих 28 років. Власне, 28 років мали чекати. Але чого? Своєї старості? Адже доки їхні чоловіки навоюються, вони постаріють так, що й чоловіки їм уже будуть не потрібні. Тож їх скіф’янки чекали якийсь там рік-два, а тоді звернули увагу, що в них стільки молодих, дужих і непоганих рабів на господарстві, які з успіхом можуть їм замінити — ще і як! — втрачених чоловіків!
Геродот, “Скіфія”, книга четверта “Мельпомена”:
“...скіфи, як я вже писав попереду, панували в горішній Азії двадцять вісім літ... Як минув цей час, вони повернулися до свого краю, але тут чекали їх труднощі не менші, ніж у минулій війні. Вони побачили перед собою велике військо — скіфські жінки в час довгої відсутності чоловіків сходилися з невольниками”.
І правильно, бо що їм, покинутим, залишалося робити? Двадцять вісім років чекати чоловіків, які десь позавіювалися, чи як пізніше, вже в Україні казатимуть, пішли тинятися позауманню? Та й хто міг знати, скільки вони там тинятимуться — двадцять вісім років чи й цілий вік? От жінки, звернувши увагу на молодих рабів своїх, хлопців хоч куди голінних і понароджували від них стільки дітлашні, що вона, як виросла, склала ціле військо. Еге ж... Коли жінки чого захочуть-забагнуть, то хіба ж таке можуть утнути, хіба ж таке військо народити, доки чоловіки їхні невідомо де воловодяться!
Але ж і їх, жінок не лише треба зрозуміти, а й через віки та віки їм поспівчувати — двадцять вісім років чекати? Де це бачено, де це чувано! Чекати в самотині, старіти в тім чеканні, без любові й пестощів, тоді, як у світі білому раз живеш. Та й чи повернуться коли їхні чоловіки, вони того теж не відали. От і мусили звести свої ясні очі на молодих рабів, хлопців-молодців ще хоч куди! Ті хлопці і по господарству своїх панів устигали, і жінок їхніх кохати... Скіф’янки й закрутили з ними — як з високої кручі та у воду! Та так, що й забули про своїх чоловіків, а чоловіками їх тепер поголовно — чи не по всій Скіфії — ставали вчорашні раби. А законних все не було та й не було, тож скіф’янки їх і ждати-виглядати перестали, бо й так повидивлялися всі очі. А любилися собі зоряними та місячними ночами в степу з рабами, вагітніли та народжували діточок собі — і дівчаток, і хлопчиків, воїнів майбутніх. І жили з учорашніми рабами у своє задоволення і вже інакшого життя й не уявляли, аж гульк!
Ой леле!
Чоловіки (колишні! Яких вони вже й позабували!) повертаються. Надумали. Через 28 років! Нічогенька собі здибанка! В гості поверталися чи назавжди? Та кому вони, ті блукачі, які чи не все життя бозна де провешталися, а тепер — здрасті, ми ваші чоловіки!.. Ха! Були ви чоловіками. Були та загули. А в нас у кожної по купі дітлашні від інших, справжніх чоловіків. Старші синочки вже повиростали і середні теж, вже зустрічають вас із зброєю в руках — отак!
Жодна скіф’янка не чекала повернення свого законного, бо вже мала мужа і дітей, і щастя з ними укупі...

Скіфи, які повернулися з Передньої Азії, вже були зовсім іншими скіфами, а не тими, які колись, женучися за кіммерійцями, подалися в чужі краї. Набачились вони всього, навоювалися по зав’язку, багато що втратили — перш за все, тисячі й тисячі воїнів, але багато чого й запозичили в чужих народів і той досвід чужий зробили своїм. Тож поверталися зовсім іншими, різко відмінними від тих, які колись вирушали в далекий похід. Контактуючи — як — то вже інша річ, але були й мирні, добрі стосунки, — з прадавніми цивілізаціями Передньої Азії вони стали іншими хоча б тому, що змінилася (збагатилася) їхня культура і майновий стан. Але найсуттєвіше: вони повернулися ще більш зорганізованими (злютованими) як раніше і повернулися додому вже не з вождями, а зі своїми царями, яких вони шанували на східний манер як своїх владик і священних осіб.
Але повернулися вони додому, в степи Північного Причорномор’я чомусь незваними гостями. Їх, виявляється, ніхто не чекав і їхньому поверненню ніхто не був радий — навіть колись полишені ними жінки. Власне, про них тут уже встигли й забути. Тож поверненцям треба було своєю згуртованістю, силою зброї утверджувати своє право селитися в степах Північного Причорномор’я. А повернулися вони хоча й не бідними, не такими, якими колись звідси вирушали в похід, але й не переможцями, а втікачами з чужих країв, звідки їх витурлили втришия! Із Скіфського царства, із царства Ішкуза, яке вони хоч і створили в чужих краях, але через десятиліття і втратили. Ряди їхні відчутно поріділи, багато побратимів полягло в битвах, хто назавжди залишився в чужих краях, розчинившись серед тамтешніх людей... І хоч вони мали своїх царів, а тому гордо йменували себе не якими там-небудь, а царськими скіфами — але їм треба ще було вибороти і утвердити право тут жити і бути владиками. Себто царськими скіфами. І все ж у них була велика перевага — двадцять вісім років безперервних воєн та сутичок, двадцять вісім років, проведених на спині бойового коня зі зброєю в руках чогось таки були варті. Своєю залізною дисципліною, зорганізованістю прибулі різко відрізнялися від місцевого населення, що було роздроблене на окремі роди і часто ворогувало між собою.
Ті, потомки скіфів, власне, сини їхніх жінок, прижитих з рабами, не визнали прибульців за своїх владик, хоч останні й називали себе царськими.
І в Скіфії спалахнула війна.
Прийшлих з місцевими.
Війна старих чоловіків з молодими синами своїх покинутих жінок, що їх вони прижили з рабами... З рабами, а не з достойними мужами — це найбільше гнітило поверненців. І навіть принижувало їх. З рабами. О, в таке й повірити було важко.
І скіфів теж можна було зрозуміти. Повернулися додому з військової експедиції, що дещо затягнулася (ну й що ж, що затягнулася, війна вона і є війна, на ній і не таке трапляється), а в жінок нові чоловіки (вчорашні раби — жах, жах!) і купи дітлашні. Великі й малі. Як бідолашних скіфів не похапав грець від такої звістки, від видива такого, як їх усіх не викосив усіх до одного — загадка!

Геродот, “Скіфія”, книга четверта “Мельпомена”.
— Отож, од тих рабів і їхніх (скіфських) жінок виросло нове покоління. Коли воно дізналося про своє походження, вирушило проти скіфів при поверненні їх з Мідії. Перш за все перетяли вони (невільницькі сини) землю, викопавши широкий рів од Таврійських гір до Меотійського озера там, де воно найбільше. Коли скіфи намагалися через нього (рів) перейти, (невільники) почали з ними боротьбу. Коли битва затяглася і скіфи не могли перемогти, то один із них сказав таке: “Що робимо, скіфи? Як боремося з нашими ворогами, то й нас дедалі стає менше і їх буде мало після перемоги. Я думаю (що треба) відікласти списи й луки, а кожен із нас нехай візьме нагай і нумо на них! Бо доки вони бачитимуть, що ми тримаємо зброю, думатимуть собі, що вони з нами рівні і такі ж за походженням; та як побачать, що ми замість зброї тримаємо батоги, зрозуміють, що вони наші раби й кинуть битву.
Скіфи послухали й зробили так, як він казав; а раби, перестрашені тим, забули про битву й кинулись втікати. Так скіфи панували й ув Азії й, повернувшись з Мідії цим способом запанували в своєму краї”.

Молоде покоління скіфів навряд чи злякалося б нагаїв та батогів. Та й не почувалися вони вже рабами, народилися і виросли вільними синами вільних скіф’янок, хоч їхні батьки колись і були рабами. І були до приходу старих скіфів господарями своїх країв, то чого їм лякатися нагаїв та батогів? Про нагаї та батоги легенда, придумана рабовласниками, царськими скіфами, які так утверджували своє панівне становище серед інших народів і племен.
Битва була. Люта і довготривала. Не на життя, а на смерть. І молоде покоління ледь-ледь було не перемогло прибульців, але брак військового досвіду й гарту, яким сповна володіли старі скіфи, загартовані в минулих битвах, не дав їм змоги отримати перемогу. І все ж чи не літо у Скіфії клекотіли сутички — скіфи, які повернулися зі сходу з останніх сил утверджували свою владу і зверхність. І, врешті-решт, ціною чималих зусиль таки перемогли і утвердилися як панівна каста.
Просуваючись на захід, до Істра-Дунаю, царські скіфи підкорили багато місцевих племен, повсюдно утверджуючи свою владу, адже вони були саями — царськими, самими богами — на їхнє переконання — поставлені над усіма скіфами і нескіфами в тих краях.
Так почала утворюватися Причорноморська Скіфія, яка згодом в межиріччі Танаїса—Бористена—Істра отримає назву Великої.

 

НІКОЛИ ТЕБЕ НЕ БУЛО, СКІФСЬКИЙ ОКЕАНЕ!

Країна Скіфія відображена на кількох стародавніх географічних картах: на карті світу за Геродотом, V ст. до н. е., на карті світу за Арістотелем, ІV ст. до н. е., на карті світу за Птолемеєм — II ст. до н. е. А ось на карті світу за Ератосфеном — III ст. до н. е. за Скіфією вже кінець землі. Щоправда, вище скіфів зазначено:
“Північний або Скіфський океан”.
Так названо було теперішній Північно-Льодовитий океан.
То виходить, степова Скіфія мала свій океан?
Якщо судити за картою світу Ератосфена, то — так.
Але ж ми знаємо, що Північно-Льодовитий океан ніколи і ніякого відношення до Скіфії не мав. Як взагалі Скіфія ніколи не мала аніякого океану — недарма ж її звали Степовою Елладою.
А ось море було. Чорне море, грецький Понт Евксінський, у слов’ян море Руське, воно колись і звалося Скіфським морем.
Мала Скіфія і свої ріки — та які ріки! Згадаймо хоча б Дніпро-Бористен у ті часи.
Опис земель і складу земель нам залишили історик Геродот та античні письменники. За їхніми даними уздовж морського узбережжя Скіфія займала територію від Танаїсу (Дону) на сході і до Істру (Дунаю) на заході, а в глиб країни від гір Криму до зони лісів на півночі, простягалася теж приблизно на таку відстань — 600—700 км. На цьому чималому чотирикутнику і поширювалася влада скіфів. І все, що було на тій території — землі, ріки, названі скіфськими, племена і народи, які жили там незалежно від того, були вони насправді скіфами чи ні, все, все звалося скіфським і було таким сімсот років. Але головною батьківщиною синів змієногої богині, їхньою історичною прабатьківщиною, істиною Скіфією було лівобережжя Бористена, їхньої тоді найбільшої, найславетнішої ріки.
ВІСІМ ГОЛУБИХ АРТЕРІЙ СКІФІЇ
Геродот, “Скіфія”, четверта книга “Історій” “Мельпомена”.
“...Їхній край це добре наводнена трав’яниста рівнина, а рік пливе через нього небагато менше, ніж у Єгипті є каналів. Ось визначніші з них і такі, що доступні для морських кораблів (тодішніх, ясна річ — В. Ч.): Істр, що має п’ять гирл, за ним Тірас, Гіпаніс, Бористен, Пантікап, Гіпакіріс, Геррос, Танаїс . Вони пливуть так:
Істр — це найбільша з усіх рік, про які знаємо. Він однакового розміру влітку й узимку. Це перша від заходу ріка, що пливе через Скіфію, а (одночасно) й найбільша, бо до нього впадають інші ріки. З тих рік, що його побільшують, п'ять пливе через Скіфію: одну скіфи називають Пората, а греки Пірет, далі йдуть Тіарант, Арар, Напаріс і Ордесс. Перша з тих рік, велика, пливе на схід і вливає свої води до Істра; друга з названих Тіарант, менша, пливе більше на захід, Арар же, Напаріс і Ордесс пливуть між ними і (також) впадають до Істра. Це місцеві скіфські ріки, що роблять його (Істр) повноводим; з країни агафірсів пливе річка Маріс і впадає до Істра.
...За ним іде Тірас, що пливе з півночі, а випливає з великого озера, що розмежовує країну скіфів і неврів. Над його гирлом мешкають греки, що називаються тірітами.
Третя ріка Гіпаніс (про неї буде окремо в розділі повісті “Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей” — В. Ч.).
Четверта ріка — Борисфен, що після Істру є найбільшою; на нашу думку, він найбільш плодовитий не лише між скіфськими ріками. Він має найкращі й найпридатніші для худоби пасовиська, він же має щонайбільше доброї риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між іншими мутними. Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава. У його гирлі нагромаджується сама по собі величезна кількість солі. У ньому водяться великі риби без костей  для сушення, що звуться антакеї (рід осетрів — В. Ч.), й багато іншого, гідного подиву. Аж до країни Геррос, що до неї сорок днів плавби, відома його течія, знаємо, що тече з півночі; а через які краї тече у вищій течії — ніхто не скаже; мабуть, пливе через пустелю аж до країни скіфів-хліборобів, бо ці скіфи живуть над ним на просторі десяти днів плавби...”
Далі за Геродотом йде “наступна, п’ята ріка, звана Пантікап. Він тече з півночі, з озера (Край) між ним і Борисфеном заселений скіфами-хліборобами. Він пливе через Гілею, перепливає її і впадає до Борисфена. (Як уже зазначалося, нині не визначено, що це за ріка, Пантікап — В. Ч.).
Шоста ріка Гіпакіріс (теж досі неозначена — В. Ч.), що витікає з озера, пливе через країну кочових скіфів і впадає (до моря) коло міста Керкінітіди (Нині — Перекоп — В. Ч.), має з правого боку Гілею і місце, зване “Ахіллів біг”.
Сьома річка Геррос (теж досі неозначена — В. Ч.). Вона відділилася від Борисфена в тому місці, доки течія його нам відома. Від того місця пливе осібно. Називається, як і той край, Геррос. Тече в напрямку моря і відмежовує країну кочівників від царських скіфів. Впадає до Гіпакіріса.
Восьма врешті ріка — Танаїс, що витікає на далекій півночі з великого озера, а впадає до ще більшого, званого Меотида; вона розділяє царських скіфів і савроматів...
Ці названі ріки наводнюють Скіфію. А трава, що росте в Скіфії для худоби, буйніша з усіх трав, котрі знаємо...
...Такі багатства їхнього краю...”

                             ВІД ФРАКІЙЦІВ ТА АГАФІРСІВ НА ЗАХОДІ                                                       ДО ОДНООКИХ НА СХОДІ

Скіфія була оточена багатьма народами: на заході вона межувала з фракійцями та агафірсами, на сході з племенами сарматів, на півночі з неврами, андрофагами і меланхленами, у передгір’ях Криму — з таврами. На берегах Чорного та Азовського морів існували античні держави Північного Причорномор’я.
Крім іраномовних племен, до яких власне належали скіфи (царські, скіфи-кочовики і скіфи-землероби) до скіфського політичного об’єднання входило також змішане греко-скіфське населення з околиць Ольвії (калліпіди та алазони, райони їхні чітко визначив Геродот і тут суперечок сьогодні немає), частина фракійських племен між Дністром та Дунаєм (найімовірніше — гети) і чи не найбільше — давньослов’янські племена Лісостепового Правобережжя. Головну роль в цьому об'єднанні відігравали скіфи-кочівники — степова зона на захід і схід від Дніпра — та царські скіфи, вони займали територію лівобережних степів до Азовського моря і Дону, а також Степовий Крим. Ніяких ознак, принаймні, археологічно, — між культурою скіфів-кочівників і царських скіфів виділити неможливо. Це був, власне, один народ.
На північ між Бугом і Дніпром мешкали скіфи, звані орачами. Це були різні осідлі племена, об’єднані хліборобською працею, що складалися ймовірно з фракійців та праслов’ян, яких було чи не найбільше і які під збірною назвою скіфів-орачів (так, принаймні, в Геродота) входили в політичне об’єднання під орудою царських скіфів. Вони вирощували золоту пшеницю, що її щоосени привозили в Ольвію на тамтешні торги. Неквапливо скрипіли степами на дерев’яних колесах вози, повні мішків із зерном, які тягли меланхолійні комолі воли. Обабіч йшли бородаті й чубаті — чорняві, русі та руді — погоничі й ліниво покрикували на волів: гей, рябі?!. Цоб-цабе!.. Валки супроводжувала на конях охорона — степи дикі, людоловів багато і рідко хто не захоче поживитися як скіфським хлібом, так і самими його творцями, якщо вони беззахисні. Греки шанували скіфських хліборобів й завжди зустрічали їх як дорогих гостей. Без скіфського хліба грецькі міста просто не могли б існувати. До всього ж орачі були мирними і доброзичливими (як і всі хлібороби) — для греків, котрі постійно знаходилися в оточенні войовничих і не завжди надійних племен, такі сусіди — що брати рідні.
В лісостеповій зоні Середнього Подніпров’я, в Лівобережному лісостепу, на нижньому Сеймі, в середній та верхніх течіях Сули, Псла, Сіверського Дінця теж жили скіфи і теж хлібороби, тільки звали їх чомусь не орачами, а — землеробами. (Геродот: “А як перейти Борисфен, то зразу ж перша від моря лежить Лісиста (країна), а від неї вгору живуть скіфи-землероби. Ті греки, що живуть над рікою Гіпанісом, називають їх борисфенітами, а самі себе ольвіополітами. Ті скіфи-землероби займають землі на схід на три дні дороги; досягають ріки, що зветься Пантікап; а на північ треба пливти Борисфеном (вздовж їхнього боку) одинадцять днів. Ще далі на північ тягнеться велика пустеля, а за нею живуть андрофаги, народ своєрідний, не скіфський. Далі за ними вже справжня пустеля і, наскільки відаємо, немає ніякого народу”). Скіфи-землероби, зрозуміло, що теж хліборобські племена політичного об'єднання царських скіфів, але не місцеві, а швидше всього прийшлі, близькі етнічно й культурно до кочовиків, себто іраномовні скіфські племена, котрі жили вперемішку з аборигенним людом і теж вирощували золоту пшеницю і теж возили її на продаж до греків. Разом з праслов’янами, скіфами-орачами та іншими осідлими племенами, зайнятими мирною працею, вони поклонялися богу Сонця Гойтосіру, без якого неможливо виростити хліб, тож йому, Гойтосіру, вони молилися щоденно, а зустрічаючись, неодмінно статечно проказували: “Слава Гойтосіру!”
Що ж до скіфів-кочівників, які мешкали згідно Геродоту в пониззі Дніпра, але вище Полісся, їхні межі із скіфами-землеробами, північні й східні кордони, невизначені. А далі взагалі в описах Геродота чіткість і ясність зникає.
“На схід від цих скіфів-землеробів, за рікою Пантікапою, мешкають вже скіфи-кочівники, які нічого не сіють, і не орють... ці кочівники на схід займають область на 14 днів шляху, що простилається до ріки Герра. По той бік Герра знаходяться так звані царські володіння і живуть найкращі, найчисленніші скіфи, які вважають інших скіфів своїми рабами. Місцевість, що її вони займають простилається на південь до Тавріки (це країна таврів), а на схід до рову, який викопали потомки сліпих... і до торжища при Меотійському озері, що називається Крменами”.
Далі ще розпливчастіше і сьогодні немає за що вхопитися, тож і кордони між скіфами-землеробами та царськими скіфами все ще невизначені. І не тільки в Придніпров’ї. Взяти хоча б Крим. На думку одних дослідників там жили царські скіфи, інші певні, що кримські степи — це землі скіфів-кочівників. Зрештою, є думка, що західну частину Криму займали скіфи-кочівники, а східну — в тім числі й Кримський півострів — царські. Хоча Геродот відносно Криму чітко зазначає, що це була земля царських скіфів. (Там відомо кілька багатих поховань V-ІV ст. до н. е., що по облаштуванню нагадують царські могили. Можливо там ховали власне не самих царів, а простих вихідців із племен царських скіфів).
А ще Геродот згадує в своєму описові “Скіфії” калліпідів (погречені скіфи), алазонів (“Вони, калліпіди й інші далі тримаються скіфських звичаїв, але сіють і їдять збіжжя, цибулю, часник, сочевицю і просо. Вище алазонів скіфи-орачі... Ще вище неври, а поза неврами на північ, скільки знаємо, безлюдна пустеля...”)
А ще “батько історії” згадує “на північ од царських скіфів” меланхленів, запевняючи, що це чужий, не скіфський народ, “вище ж меланхленів простягаються болота й пустеля, скільки (лише) знаємо”.
За Танаїсом, за землями савроматів край займають будини, за ними — традиційна пустеля. За тією пустелею, “якщо взяти трохи на схід, живуть фіссагети, своєрідний і численний народ; вони промишляють ловами. Одразу ж за ними, в тому ж краю, інший народ, що зветься їрки. Вони також живуть із ловів, а організовують їх у такий спосіб: вилазить такий (ловець) на дерево — а їх густо в усьому краю — кінь же вивчений, лежить на череві, щоб був нижчий. Напоготові є й пес. Коли він (ловець) забачить з дерева звіра, то відразу стріляє з нього з лука, сідає на коня й доганяє, а пес біжить слідом. Од них далі на схід інші скіфи, що віддалилися від царських скіфів і прийшли в цю країну.
Аж до кордонів цих скіфів була земля рівнинна з досить глибокими родючими ґрунтами; звідси починається ґрунт кам’янистий і нерівний... за нею зустрінуться люди на підгір’ї високих гір, люди, що живуть, як кажуть, лисі від народження — і чоловіки, і жінки. Вони плосконосі й мають довгі бороди. Мову мають свою, а одягаються по-скіфськи, живуть із плодів дерев. Дерево, що його споживають як їжу, зветься понтікон (не знаний овоч — В. Ч.); воно величиною як фігове дерево. Овочі родять подібні до гороху, з кісткою в середині. Коли вони достигнуть, перетирають їх через платок, з того виціджується юшка, чорна й густа, а називають її асхі. Вони лижуть те і п’ють змішане з молоком, а з гущі місять тісто (неначе) і їдять його. Худоби не мають багато, бо там обмаль пасовиськ. Кожен... живе під деревом; узимку накриває дерево білою повстяною рядниною, а влітку без ряднини. Ніхто з людей їх не кривдить, бо вважають святими. Вони не мають навіть зброї, а залагоджують усі суперечки між собою сусідніх народів. Якщо хтось утече від них, ніхто йому не зробить нічого лихого, ім'я того народу — аргіпеї.
Аж до цих лисих добре знані землі й названі попереду народи, бо туди заходять деякі скіфи й од них легко можна довідатись про ті краї...Скіфи ж, коли приходять до тих країв, беруть із собою сімох перекладачів, що перекладають із семи мов.
Отже, до їхньої країни добре знана земля, але про ту, що вище за них — ніхто нічого певного не скаже. Перехід заступають високі гори (можливо — Алтай — В. Ч.) і їх неможливо перейти. Лисі розповідають — я в це не вірю, — що в горах живуть люди з цапиними ногами, а за горами — ще інші люди, які по шість місяців сплять. Але я в це не вірю. Напевне відомо, що землі на схід од лисих людей заселені іседонами...
А ще вище за них, як розказують іседони, є одноокі люди й грифи, що бережуть золоті скарби. Таке говорять скіфи, а вони перейняли ці оповіді від іседонів. Щойно від скіфів ми довідались про це й називаємо їх по-скіфськи арімаспами, бо “аріма” по-скіфському значить один, а “спу” — око”.

МАРКО ПОЛО, ПЛАНО КАРПІНІ ТА ДЕШИЦЯ  ПРО ОДНОРУКИХ
І ОДНОНОГИХ ЛЮДЕЙ

Року 1271-го нікому до того не відомий сімнадцятилітній венеціанець — це він пізніше, як мандрівник прославиться на віки, - Марко Поло разом із старшими братами Нікколо і Маффео відправиться у небезпечну подорож до далекого і тоді маловідомого в Європі Китаю. (А втім, подорож убезпечувалася тим, що трійця братів Поло мала від хана золоту дощечку з особистою печаткою хана Хубілая, охоронною грамотою, що була гарантією майбутнього успіху).
Подорожуючи в Китай Марко Поло з братами переїхав багато земель і, зрештою, потрапив в Анатолію , яку в своїй “Книзі” (1298) назвав не мудруючи лукаво “Туркоманією”, а її населення — “туркоманами”. Це було в дусі тих часів — перекручувати назви країн і національності людей і подавати їх часом і зовсім не тими, кими вони були насправді. Ця традиція йшла з прадавніх часів, особливо з часів Геродота, у якого подібних “Туркоманій” та “туркоманів” предосить. Особливо в його розповіді про Скіфію та племена й народи, що населяли ті краї. Він легко — часом оперуючи чутками, — придумував народам нові назви й національності. Калліпідів (”прекрасно кінних”), які мешкали в пониззі Бугу на північ від Ольвії, названо елліно-скіфами, хоча такої національності ні в тих краях, ні в інших ніколи не було, а було змішане населення — елліни і скіфи. На півночі — басейн Прип’яті та землі сучасної Південної Білорусі — Геродот поселив якихось неврів. Цей народ слов’янського світу за Геродотом буцімто раз на рік перекидається на вовків. (Це — відгомін слов’янських вірувань у вовкулаків і того, що неври взимку носили вовчі малахаї та шуби з такого хутра).
За неврами поселено якихось людоїдів андрофагів — кочове плем’я, що відзначалося найбільш дикою вдачею — невідомий нині народ.
Чи розповідь про міфічних гіпербореїв або аргіпеїв, які живляться молоком та черешнями, а взагалі — не лихий народ. Як і згадувані вже люди “з козячими ногами і ті, що сплять по шість місяців на рік”. Чи землю за кінцем світу (Західна Африка), де буцімто живуть різні чудиська та дикі химерні люди — двоголові чи з песьїми головами (або й взагалі без голів — на плечах у них немає нічого, а голови знаходяться в грудях — такі “дані” були колись поширеними і їм вірили).
За якимись іседонами живуть одноокі арімаспи, а за ним — “грифи, що стережуть золотий скарб”, а ще далі — міфічні гіпербореї. Все це дуже схоже з тими фантастичними істотами, що їх інші античні автори й мандрівники де тільки не поселяли.
Мандрівник Плано Карпіні, який у 1245 році побував у Монгольського хана у своєму звіті — „Книга Іоанна де Плано Карпіні, архієпископа Антиварійського, історія Монголів, яких йменують Татарами” — розповів про якихось фантастичних істот, “у яких, як нам говорили, невеликі шлунки і маленький рот; вони не їдять м’яса, а варять його. Зваривши м’ясо, вони лягають на горщик і всотують дим і цим тільки себе й підтримують”. (Очевидно, тамтешні мешканці так рятувалися димом від комарів).
Чи його розповіді про напівлюдей-напівсобак з копитами. А коли Карпіні повернув на південь, то “напроти Арменів” зустрів у пустелі “деяких чудовиськ, які мали людську подобу”, але було в них лише по одній руці і по одній нозі. Хоча на одній нозі вони, виявляється, скакали швидше за коня, а коли стомлювалися, “то ходили на руці й нозі, так сказать, вертячись колом”.
І цьому тоді вірили. Як і ще більшим чудасіям.
Примітки до власних назв народів і племен, вжитих у розділі
ФРАКІЙЦІ — загальна назва багаточисленних груп індоєвропейських племен, що населяли Балканський півострів. Основні племена: бесси, гети, трібалли, мізійці, фрігійці.
АНДРОФАГИ — (грец. — людоїди) — назва, приписувана давньогрецькими істориками та географами племенам, які в середині І тис. до н. е. жили в лісовій зоні Східної Європи, включаючи територію на Півночі сучасної України. Гадають, що давні греки буквально переклали назву “самоядь”, якою давньослов’янське населення Східної Європи позначали т. з. самодійські племена (чутки про них доходили до греків понад 2 тис. р. тому).
МАССАГЕТИ — іранське плем’я.
МЕЛАНХЛЕНИ — деякі дослідники вважають, що їхні племена мешкали від Чернігівщини до Курщини та Воронежчини. Від грец. — чорний, темний, або — одягнені в чорне — давні племена, що жили на Півдні від царських скіфів. Близькі до скіфів.
АГАФІРСИ — племена раннього залізного віку, сусідили зі скіфами та неврами. Міфічним родоначальником А. був син Геракла від Змій-Дівиці — Агафірс. Вважається, що А. займали сучасну Трансільванію та Валахію на заході, на півночі — Південне Поділля. Більшість дослідників вважають їх фракійцями, предками гетів і даків, інші — скіфами, але змішаними з фракійцями, які сприйняли їхні звичаї.
НЕВРИ — їхня Неврида розташовувалася ймовірно на території теперішньої Південної Білорусі, південніше річок Прип’яті та Сожу. Тотемними тваринами у них був вовк, тож вони “родичалися” з вовками. Деякі вчені, напр. О. О. Шахматов, вважають їх слов'янами, або протослов’янами, інші — С. М. Биховський — норманами, В. П. Кобичев — кельтами.
САВРОМАТИ — давньогрецька назва великого масиву кочових племен східно-іранської мовної групи, які мешкали у VI—III ст. до н. е. на території степової Євразії, від Приуралля до Дону і передгір’їв Карпат. Східні сусіди скіфів. Нащадками С. вважаються сіраки — сарматські племена Прикубання.
ГІПЕРБОРЕЇ — грецькою люди, що живуть на далекій півночі, як ГІПЕРНОТІЇ — люди з далекого Півдня.
КАЛЛІПІДИ — племена раннього залізного віку. Мали більш розвинутіше як у скіфів землеробство. Деякі дослідники (М. І. Артамонов, І. В. Яценко) ототожнювали з племенами Побужжя.
АЛАЗОНИ — племена раннього залізного віку. Північні сусіди калліпідів, мали розвинуте землеробство.
ГЕТИ — північнофракійські племена, були західними сусідами скіфів. Населяли простір від Балкан до Нижнього Дунаю.
БУДИНИ — нескіфське плем’я. Можливо належало до групи східних балтів.
ФІССАГЕТИ (тіссагети). Дослідники відводять їм місце на землях теперішніх Мордовії, Пензенської, Ульяновської та Самарської областей Російської Федерації.
ЇРКИ. Мешкали ймовірно на землях теперішньої Татарії. В. В. Латишев вважає їрків уграми (предками мадьярів), котрі проживали на півночі Уралу.
АРГІППЕЇ (плішиві, бритоголові). Дослідники розташовують їх на землях теперішніх Башкортостану та Оренбуржчини. Можливо, предки нинішніх башкирів.
ІСЕДОНИ (ісседони) — очевидно посідали землі за Уралом.
АРІМАСПИ — близько не визначений народ.
БУДИНИ — ймовірно посідали землі у межиріччі Дону й Волги.

ПІД ДЗВІН МЕЧІВ І СПІВИ СТРІЛ...
ДЕРЖАВА АРЕСА ТА ЙОГО ВОЇНІВ

Професор Мавродін одну із своїх книг розпочав несподівано поетичною (як для науковця) фразою: “Під дзвін мечів і співи стріл вступили слов’яни на арену світової історії”.
Його колега, автор монографії “Скіфи” О. П. Смирнов зауважив, що “мабуть для скіфів така характеристика була б ще більш справедливою”. З одним однак уточненням, додам від себе: це так лише для тих скіфів, чиїм головним богом був не бог сонця Гойтосір, а — Арес — бог війни та військової доблесті.
“Могутня скіфська держава, коли придивитися пильніше, мовби розпадається на кілька держав: державу воїнів, державу хліборобів, державу чудотворців, чиє золото й досі знаходимо в степових могилах” — якось справедливо зауважив Павло Загребельний в одному із своїх романів.
Отож, про Скіфію, власне, про її першу і найголовнішу державу, державу воїнів, чиїм богом був Арес. Він не мав свого обличчя — навіщо воно богові війни!
Ареса уособлював старовинний залізний меч — давньогрецькою мовою “арес” була одна з назв меча, що згодом і стала йменням бога війни. Син Зевса й Гери, Арес був чи не найжорстокішим богом, богом руйнівних, кривавих і багатостраждальних війн, тож і не дивно, що Ареса мало шанували в народі. Його зневажали навіть самі олімпійські боги, звиклі, здавалося б, до всього, тож культ Ареса так і не отримав широкого поширення в Греції — на відміну, наприклад, від римського Марса, з яким його пізніше почали ототожнювати. Культ Ареса взагалі фракійського походження, що започаткувався ще в епоху бронзи від бога війни, який під фракійським впливом і був греками міфологізований. Збереглася скульптура Ареса IV ст. до н. е. — молодий і сильний чоловік в шоломі (на інших, ранішніх, зі щитом в руці), зображений в позиції для нападу. Скіфи, очевидно, і запозичили цього бога в сусідів-фракійців. З часом він став головним богом кочових скіфських племен, пізніше — царських скіфів, чиїм смислом життя і його ремеслом були війни і володарювання над іншими народами і племенами. Жодному із своїх божеств не споруджували скіфи храмів чи якихось інших кулькових споруд (це було не в їхніх звичаях та й відповідний будівельний матеріал не завжди траплявся в степах, до всього ж кочівництво — це постійний рух вперед) і тільки Аресу зводили вони — правда нашвидкуруч — святилища, що мали вигляд великих пірамід, викладених із дещо непрезентабельного матеріалу — із хмизу. А наверху хмизової піраміди, на спорудження якої знадоблювалися десятки й десятки возів хмизу, на майданчику встановлювали залізний меч. Це й був бог війни Арес — жорстокий бог, невмолимий і безжалісний!
Його напували кров’ю — в жертву богу-мечу приносили не тільки тварин, а головно — людей. Військових полоняників, яких у скіфів завжди було чимало — після кожного вдалого походу...
“ПИЙ, АРЕС, СОЛОДКУ КРОВ ВОРОГІВ!..

Коли скіфський юнак, ставши воїном, вбиває першого у своєму житті ворога, він неодмінно п’є його кров.. Прокусивши жили на шиї у поверженого ворога, він висмоктує гарячу, ще паруючу кров, аби стати відважним і хоробрим, аби воєнне щастя ніколи його не зраджувало, аби ворожа кров дала йому силу і звагу.
І немає у Скіфії чоловіка, котрий би не попробував ворожої крові. А якщо і знайдеться такий, хто ніколи не вбивав ворогів, то його і за чоловіка не мають.
“Йди до жінок, у кибитку, — зневажливо скажуть йому. — Тобі нічого робити серед справжніх чоловіків Скіфії!”.
І тому всі чоловіки Скіфії п’ють солодку кров повержених ворогів. П’є кров і бувалий воїн, коли здолає особливо грізного і відважного воїна, щоб самому стати ще хоробрішим. Недарма ж у скіфських воєнних піснях з давніх-давен співається про “солодку кров ворогів”.
П’є ворожу кров і скіфський воєнний бог Арес.
Пантеон скіфських богів та богинь з предковічних віків незмінно очолює Папай — бог грому і блискавки, покровитель скіфського гнізда. Скіфи шанують Папая, вітаючись, завжди кажуть: “Хай бог Папай пошле тобі здоров’я!” Хоча в руках Папая і грізний грім, але це мирний і добрий бог.
Інша річ Арес, бог війни.
Війни не затихають роками, і в Ареса завжди вистачає роботи. Безжалісний бог війни! Годі молити у нього милосердя, рятунку. Він не знає ні жалю, ні співчуття. Його збуджує лише кров. Гаряча, пролита кров. Він багне крові, і його щедро напувають кров’ю. І своєю, і чужою.
Жодному богові, навіть самому Папаю, не ставлять скіфи кумирів, не зводять храмів та вівтарів. Обійдуться мирні боги і без зайвого клопоту із святилищами.
Інша річ Арес — бог війни.
Йому, єдиному серед усіх богів, споруджують величезні святилища у всіх краях і землях Скіфії. Смерть чекає кожного, хто забуде принести Аресу щедрі дари — жертви!
Є святилище Ареса і в краї Тапура. Хоча воно далеко в степу, але видно його здалеку. Тисячі в’язанок хмизу, щільно складені одна на одну і добре втоптані, утворюють чималу споруду кроків двісті довжиною, а висотою у зріст вершника. З трьох боків стіни прямовисні, лише з четвертого покатий спуск. За зиму хмиз осідає, і тому щовесни привозять по п’ятдесят повозок нового хмизу й оновлюють святилище.
На вершині святилища — трикутний майданчик, а на нім стоїть прадавній залізний меч, для богатиря кутий, із широким лезом...
Той меч і є бог війни Арес.
Немає у бога обличчя.
Зайве обличчя богові війни.
Меч — то його обличчя.
А меч оновлюється кров’ю.

На широке плато вихопились вершники і закричали, розмахуючи короткими мечами:
— Арес! Долиною сини твої їдуть! Ти чуєш, як іржуть їхні прудкі коні? Ти чуєш, як дзвенять мечі їхні і співають в польоті стріли?.. Сини твої ведуть ворогів, щоб напоїти тебе кров’ю! Солодка кров ворогів!.. Ара-ра!!!
На заході над далеким кряжем застигло червоне сонце. У степу було сухо і вітряно, і обрії від кривавого сонця багряніли.
— Сини йдуть, Арес!.. Вони ведуть ворогів!..
Першим піднявся на плато Тапур в оточенні ватагів, старійшин та знатних воїнів. За ними гнали трьох полонених — вбраних у біле. Два літні бранці, високі, сивуваті, ступали рівно і твердо, а третій — юнак — спотикався, його очі бігали гарячковито сюди-туди, наче шукали порятунку. Коли він відставав, його підганяли списами і кричали:
— Іди, іди, калліпід!.. Радій, що твою кров питиме сам Арес!
Юнак беззвучно плакав, рукавом витираючи бліде, вже помертвіле обличчя. А в голові билася одна-єдина думка: за віщо? За віщо скіфський аркан вихопив його із рідного гнізда?.. Його життя тільки-но починалося, він ще нікого не вбив і навіть нікого не зобидив, і ось за це його хочуть убити, а кров’ю його молодою напоїти свого бога... За віщо?.. За віщо?.. Він все ще озирався з надією, але рятунку уже не було.
Позад нього стіною сунули страшні бородаті вершники у чорних башликах і кричали, щоб він радів, бо кров його питиме сам Арес, а попереду, затуляючи білий світ, здіймалося чорною горою святилище жорстокого бога, де мала обірватися його така коротка дорога життя! У пошуках рятунку він звів очі до неба й жахнувся: над ним, над святилищем чужого бога вже кружляло гайвороння.
— Іди, — іди, калліпід! Радій, що твою кров питиме сам Арес!
Але йти вже не було куди. Вершники кількома рядами оточили святилище свого бога і підняли вгору мечі, на яких заграли червоні відблиски кривавого сонця.
— Арес, ми прийшли!!
Наперед виїхав вождь і крикнув до святилища:
— Великий і всемогутній Арес! Чи чуєш нас?
— Чую вас, сини бойового кличу “арара”! — в один голос за бога війни відповіли скіфи.
— Я прийшов із своїм військом, щоб напоїти тебе солодкою кров’ю, могутній і славний наш Арес, покровитель наших непереможних мечів! — звертаючись до святилища, голосно крикнув вождь. — Ти завжди милостивий до мого війська, всемогутній Арес! А цього разу ти був особливо прихильним. Ти вклав у наші руки гострі мечі і цілкі стріли. Ти послав нам перемогу. Зрадники калліпіди, які відвертаються од нас, покарані. Я захопив багато здобичі і рабів. Грецький архонт відкупився од мене власною дочкою. Ми дякуємо тобі, наш славний і всемогутній боже! Ми напоїмо тебе кров’ю, щоб ти завжди вкладав у наші руки силу, а в зброю нашу ясну — міць. Пий кров, Арес, ти її заслужив!!
В одне горло крикнули вершники;
— Арес хоче пити кров! Арес багне крові! Напувайте Ареса!
Троє скіфів схопили першого полоненого, побризкали йому голову вином, нагнули голову над глиняною чашею, котру тримав четвертий. Підбіг п’ятий скіф, змахнув мечем, і в чашу бризнула кров, а голова покотилася до підніжжя святилища.

  1.  Пий, Арес, пий!!! — в екстазі кричало військо. — Пий, щоб ясна наша зброя перемагала усі народи і племена!
  2.  Пий, Арес, солодка кров у ворогів!
  3.  Ара-ра!!!

Старий дід з довгою білою бородою, взявши чашу, з якої через вінця лилася паруюча червона кров, врочисто піднявся на гору. Біля меча, що стирчав у хмизі, він прочитав молитву і, вмочивши пальці у крові, провів по лезу-меча.

  1.  Пий, Арес, кров наших ворогів! — кричало внизу військо.

         Шепочучи заклинання, дід хлюпав кров’ю на меч. А внизу два скіфи мечами відрубали у безголового трупа руки й ноги і розкидали їх у різні боки. І там, де падали обрубки, вже з галасом опускалось сите гайвороння, а решта кружляла, чекаючи, нової поживи.
Спорожнивши чашу, спустився білобородий вниз і жестом велів, щоб брали другого полоненого.
Тоді вивели наперед високого, сивого калліпіда з густо зарослим обличчям. Він глянув на криваве сонце на заході і відвернувся. І раптом благально крикнув юнак:

  1.  Помилуйте...
  2.  Цить, слабкодухий! — зневажливо кинув йому високий сивий калліпід. — Будь мужчиною хоч в останню мить свого життя. Ти ж воїн! А втім, який ти воїн! Не доріс ще до воїна.

Його схопили за руки два скіфи і розтягли руки, намагаючись нагнути йому голову над закривавленою чашею.

  1.  Напувайте... Напувайте свого мерзенного бога моєю кров'ю, може, подавиться! — повертаючи голову до скіфа з мечем, кричав сивий калліпід. — Чого стоїш?.. Рубай!.. Щоб подавився ваш бог моєю кров’ю!..
  2.  О, хоробрий! — схвально загуділи вершники.

Скіф змахнув мечем, і голова калліпіда з глухим стукотом впала на суху, закам’янілу землю і покотилася, цвіркаючи, кров’ю... Два скіфи тримали безголовий труп над чашею, аби в чашу побільше налилося крові.
— А-а-а.. — здавлено закричав юнак і впав на землю, забився в корчах. — Помилуйте!.. Помилуйте!.. Я нікого не чіпав... За віщо?.. За віщо?..
Скіфи вже схопили його за руки і поставили на ноги.
— Стривайте! — крикнув їм Тапур. — Чи подобає напувати Ареса кров’ю боягуза?
— Ні, — відповіли вершники. — Арес п’є тільки кров хоробрих!
— Геть звідси, миршавий калліпід! — зневажливо сказав юнакові Тапур — Твоя кров ляклива, її не буде пити Арес! Йди у степ, хай тебе там загризуть вовки. На більше ти не заслуговуєш!”

СКІФ ІЗ СТАЙКИНОГО ВЕРХУ, ЯКИЙ ТРИМАЄ СКІПЕТР...

В урочищі Стайкин Верх, що на Посуллі знаходиться група курганів скіфського часу. Курган за номером один мав ще й персональне ім’я — Старша Могила (належав до першої половини ІV ст. до н. е.). За висотою — 20 метрів, з розряду “вельможних” курганів, не інакше, як царських і був обведений ровом та валом (в насипі збереглися сліди тризни). В центральному похованні, що було перекрите дубовими колодами — гробниця у вигляді зрубу з чотирма кутовими стовпами.
Кістяк дорослого чоловіка лежав на спині, при ньому знайдено: короткий меч (очевидно, акінак), ще один меч без прикрас, горит, бронзові, залізні та кістяні наконечники стріл, дві бойові сокири, чотири наконечники від списів (забрав на той світ аж чотири списи, себто добре озброївся), панцир, 16 кінських вуздечок, навершя, прикрашені голівками биків, бубонці.
А ось сусідній курган (в археологів під номером 5) мав два склепи, в одному з яких було парне — чоловіче й жіноче — поховання. На жіночому кістяку — золоті стрічки з амфороподібними підвісками, два скроневі кільця, намисто, шпильки, нашивні платівки, незмінне дзеркало, каблучка, браслет, 16 бронзових бубонців, 8 амфор, залізні щипці (друга половина ІV ст. до н. е.).
А ось чоловік її (чи — пан-господар?) явно належав до знатної і владичної верхівки скіфського суспільства. На ньому була золота пов’язка, дві такі ж гривні, руків’я нагайки (ознака пана, владики) нашивні платівки, а на поясі — платівка із зображенням скіфа (чи не портретне зображення покійника?), який тримає скіпетр. Так називають жезл (берло або палицю), але незмінно оздоблену дорогоцінним камінням та різьбленням, часто з голівками орлів чи грифонів. Скіпетр зустрічався й раніше — в матеріалах культури давніх степовиків, починаючи з раннього енеоліту (мідно-кам’яний вік, перехідний від неоліту до бронзи) і був, як би ми сьогодні сказали, — інтернаціональною (міжнародною і міжплеменною ознакою влади). Буває скіпетр з дерева, кістки і є незмінним символом влади — в тім числі й царської. Його ще називають державним скіпетром. (Поговірка була: під скіпетром кого — під владою кого-небудь). Ясно, що в кургані № 5 у Стайкиному Верху поховано або ж царя, або вождя якогось племені чи впливового ватага великого загону, проводиря, старійшини племені або союзу племен. В крайньому разі, представника верховної влади і не виключено, що такого, який належав до царських скіфів, владик над усіма іншими скіфами і не скіфами Північного Причорномор’я.

Існує жарт (чи не одеський?), герой якого хвальковито (але й не без підтексту) говорить:
— Я не боюся конкуренції, адже знаю, що я — найкращий!
Так ось, одні скіфи теж не бачили суперництва (серед інших скіфських племен), адже знали і втокмачували всюди силою зброї й військової могуті, що вони — найкращі! Серед усіх скіфів!

Отож про тих, КОТРІ ВВАЖАЛИ СЕБЕ “НАЙКРАЩИМИ”,АБО “СПРАВЖНІМИ СКІФАМИ”.
“Найкращими”, “вільними” (це чи не головне), або власне “скіфами” вважали себе так звані царські скіфи (тільки їхні представники могли бути царями Скіфії, звідси і їхня назва — царські), владики Північного Причорномор’я, скотарі і воїни, ударна, цілеспрямовуюча, організуюча і керівна сила непереможного скіфського війська, його золота верхівка. Як, між іншим, і всієї скіфської держави, її міць і сила, і надія на майбутнє. Решта племен — навіть кочовики, скіфи-орачі і скіфи-землероби — хоч вони й були однієї крові, одного етносу й культури, — була їм підвладна, їх царські скіфи вважали своїми данниками, або ще гірше, рабами. Вся Скіфія мусила безвідмовно платити царським скіфам данину: кочовики — худобою, кіньми, хлібороби — зерном — своїм повелителям і грізним господарям. Хто не корився і не платив данини, той розплачувався за те або своєю волею, або життям. Непокірних повелителі жорстоко карали, забирали їхнє майно, стада, табуни коней, жінок, дітей, поселення спалювали, а вцілілих перетворювали на рабів — для себе (тоді їх осліплювали), або й на продаж в античні міста, котрі переправляли їх у Грецію і слід таких бідолах назавжди губився. Тож і виходило, що не коритися було собі дорожче.
Царські скіфи були не тільки численними, а й могутніми, бо мали постійне і добре навчене військо, що допомагало їм панувати над усіма — в Причорномор’ї, в Подніпров’ї, в Криму, в степах між Танаїсом та Істром, від моря й до північних лісів.
На випадок всезагального лиха, коли на Скіфію йшов ворог, чи коли сама Скіфія на когось вирушала кривавим походом, що перетворювався на всеспопеляючий самум, на смертну віхолу, царські скіфи ставали кістяком всенародного ополчення, його рушійною і скеровуючою силою, тараном, що все пробивав і нищив на своєму шляху, а отже, гарантом успіху. Коли такі кінні орди рухались степами, земля двигтіла, хмари пилу затуляли півнеба, степ тонув в іржанні коней і криках людей, а хмари стріл, що застували сонце, несли невмолиму смерть та каліцтво і тоді тремтіли всі — і чужі, і свої...
Царські скіфи — то була еліта Скіфії, її, зрештою, генофонд. Це в них, царських скіфів, були найбільші стада худоби, найбільші табуни коней, незліченні вози, золото, раби, багате вбрання і зброя, що сяяла сріблом та злотом (як і збруя їхніх коней). Це вони розкошували у достатку і мали безліч золотих прикрас, що потім вражатимуть археологів, які розкриватимуть їхні кургани, хати вічні, грандіозні за розмірами і за багатим начинням...

ЗАЛІЗНИЙ МЕЧ ІЗ ЗОЛОТИМИ ПІХВАМИ
(Із скіфського записника)

Першою здобиччю російських археологів в Україні (а заодно й першою сторінкою історії археології в Україні) став Литий курган 1-ї половини VІ ст. до н. е., що здіймався біля села Кучерівка Знам’янського району Кіровоградської області (за сучасним адміністративним поділом). Росіяни його розкопали у 1763 році (перші в нашій державі історично зафіксовані розкопки) за наказом Новоросійського губернатора Мельгунова (тому його ще іноді називають — геть несправедливо — Мельгуновським, хоча до Мельгунова він мав своє ім’я).
В кургані було виявлено багате поховання одного з вождів скіфських племен (якого саме вождя і яких саме племен залишилося загадкою). Незаперечне було інше: курган належав чи не до найранішого періоду скіфського царства в Причорномор’ї, коли сколоти повернулися (чи — поверталися) з Малої Азії і ще зберігали зв’язки з цивілізаціями прадавнього Сходу, що колись була їхньою прабатьківщиною.
Тож невдовзі після повернення (чи й під час повернення) вождь одного з племен — значний вождь, очевидно, впливовий і багатий — і опинився (від ран, отриманих в боях з мідійцями, чи був прикінчений суперниками у боротьбі за владу, хто тепер достовірно скаже?) — під товщею кургану, що його згодом, вже українці назвуть Литим. Від нього й залишився в кургані залізний меч із золотими піхвами — найбільша дорогоцінність воїна. А вождя й поготів. Та й взагалі, скіфа без меча, як і без лука не уявити (навіть мирні скіфи-землероби та орачі і ті ходили зі зброєю — такі тоді були часи, адже в степах хто з мечем — той і пан). Бо меч — це твоя сила й повага в племені, твій захист і порятунок, а, отже, й надія-сподіванка пожити ще в цьому світі. Вже тоді почали виникати поговірки, що в пізніші часи стануть особливо популярними: іти на когось з мечем, себто починати проти когось війну. Підняти меч — почати війну. Схрестити мечі — вступити у бій, у боротьбу чи криваву суперечку. Взяти меч у руку — підготуватися, бути готовим до війни. Але як через віки застерігатиме великий київський князь Святослав: хто прийде до нас з мечем, той від меча і загине.
Отож, такого меча — для захисту і наступу — і мав вождь, який перетворився на тлін під товщею Литого кургану. Його піхви були обкладені золотою пластиною, її в свою чергу майстер прикрасив зображенням фантастичних істот — лев з тулубищем бика, якась хижа птиця, риба з крилами тощо. А спільними для всіх чудиськ були руки, які тримають натягнутий лук із стрілою, що ось-ось зірветься з тятиви і полетить вражати ворогів...
Але — не полетіла.
Всі багатства Литого кургану (крім меча ще срібна оздоба меблів, мідна бляшка у вигляді орла, золоте окуття верхньої частини піхов меча, бронзові наконечники стріл, різні прикраси — золоті діадеми, срібні оздоби тощо) були відвезені до Петербурга на зберігання в Ермітажі. Залізний меч із золотими піхвами там і нині цінується, Україні ж залишився лише розритий курган та згадка про нього в енциклопедії та наукових збірниках, присвячених скіфській історії...
У людей з мечем, у царських та кочових скіфів, початком і кінцем, наріжним каменем, ба — засадничим їхнім хребтом, основою їхнього буття в цьому світі були — влада, кочівництво та війни (а втім, без воєн і взагалі без озброєної військової сили й міці, влади не втримаєш — та ще в ті часи!). Так ось, кочовий спосіб життя, що вимагав згуртованості і міцна військова організація, що вимагала прямо таки жорстокої злютованості й покори нижчого вищому і наклали колоритний відбиток на всі сторони життя та ідеології скіфів.
Геродот охарактеризував їх напрочуд коротко і напрочуд влучно, точно і ємко: “Кожен з них — кінний стрілець (з лука)”. Цим однісіньким, коротеньким рядком сказано все і це стало найповнішою характеристикою сколотів. А тому й зброю у них мав кожен чоловік — без оружжя, без хвацького і водночас професіонального вміння володіти ним — ти не жилець у тодішньому світі причорноморських степів чи в межиріччі Танаїса—Бористена—Істра. Зброєю володіли й жінки (чоловіки були всуціль войовниками, а подруги їхні, матери й сестри — войовницями). Навіть діти — це видно з їхніх поховань — носили короткі, пристосовані до їхнього віку й сили маленькі луки, які несли велику смерть. А тому й присутня зброя на всіх зображеннях скіфів (хоча б і в сценах побуту та мирної праці), що до нас дійшли, адже вона супроводжувала потомків Таргітая та Скіфа від дитинства й до останнього подиху в цьому світі. Ба, навіть ішла з ними в могили, на той світ — скіфи вірили в існування потойбічного життя, яке мало чим відрізнялося від життя у світі білому. Озброювався кожен. Правда, екіпіровка, як і вартість зброї та її оздоба залежали від майнового та соціального рангу кожного, його віку, але все одно зброю всі берегли і доглядали, берегли й оздоблювали її за принципом пізніших кавказьких абреків: хай у мене бешмет з діркою, зате в мене зброя у сріблі! До важкого захисного озброєння належали в основному панцир і шолом. Такий воїн-панцирник, латник мав щит, бойовий пояс, сагайдак (горит) і поножі. Додайте до цього меч, акінак, спис дротик і лук, і скіф постане перед вами, як намальований!
Тож і не дивно, що в синів змієногої богині над усе поціновувались військова звага і доблесть, хоробрість і мужність в бою, зневага до смерті і повна відсутність страху. І, перш за все, відданість своєму народові, друзям — як би ми сказали, однополчанам, товаришам по зброї. Все інше для них не суть було важливим.
Такі риси у своїх воїнів шанували всі, увесь народ, а вожді, царі й товариство — в першу чергу. У них батирами вважалися лише ті, хто вбив у бою найбільше ворогів чи вчинив якийсь подвиг; такі неодмінно при всьому народові (на щорічних святах влаштовувались ритуальні танці й змагання — боротьба, стрільба з лука тощо), одержували з рук царя чи вождя почесну чащу вина і нахильці врочисто її випивали. І це було найвищою шаною за ратний подвиг. (Коли б у світі скіфів існувала система орденів, медалей чи інших яких відзнак й нагород за військові звершення, почесна чаша чи келих вина, що їх підносили при всьому народові вдатному воїну, прирівнювалися б, наприклад, до звання героя Скіфії).
А ще в них над усе цінувалася дружба — міцна чоловіча дружба! І, як найвищий її прояв, побратимство. Коли чужі до того ставали названими братами, товаришами по зброї, по боротьбі, соратниками й сподвижниками і таке братерство поціновувалося й шанувалося вище за кровну спорідненість. Не маєш побратима і ти вже ніби неповноцінний. У слов’ян, наших прямих предків, теж існував обряд побратимства для зміцнення дружби і теж прирівнювався до братерських кровних стосунків — відомо з епосу Київської Русі. Пізніше він набуде особливого значення у запорозьких козаків. “Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш січовий звичай!”— вигукував Пантелеймон Куліш. А коріння слов’янського і козацького лицарського побратимства — у Скіфії. (Недарма ж і нині дехто вважає українських козаків — є й така думка — прямими потомками скіфів!).
А здійснювався скіфський обряд побратимства так: в посудину з вином і кров’ю тих, хто давав клятву на вірну дружбу (кров брали з пальця правиці) занурювалася зброя — це міг бути кінчик меча або акінака, стріли чи лезо бойової сокири, наконечник дротика чи списа, після чого два побратими обнявшись, одночасно пили напій з їхньою кров’ю і побратимство, скріплене в такий спосіб вважалося — і було насправді, — до скону віку міцнішим за родинні зв'язки, адже побратим за побратима, якщо наставала така мить, не вагаючись віддавав життя.
Оскільки ж війни у скіфів відігравали ледь чи не сакральну роль у їхньому житті і над усе шанувалися молодецтво, воїнська звага, хоробрість та самовідданість, то на ньому ґрунті й виник культ бога війни, що його символізував старовинний залізний меч. Цим культом започаткувалися й утвердилися інші звичаї скіфів, що їх ми — з висоти свого віку і своєї моралі, — називаємо жорстокими, а в ті часи, у тих обставинах ми теж діяли б точнісінько так же. Себто неодмінно б пили кров першого вбитого у бою ворога, знімали б скальпи з повергнених ворогів — все це не лише зміцнювало відвагу, а й виховувало непримиренність до ворогів і байдужість до власного життя, коли важливішим над усе ставали звага у бою, готовність до самопожертви при захисті товариства, сім'ї, народу, зрештою, рідного краю...

ТО В ЧОМУ ПОЛЯГАЛО “ВЕЛИКЕ СКІФСЬКЕ ЛИХО”?

Виявляється (це ж треба, га?!.) “християнізація Русі запроваджувалася ГОЛОВНИМ ЧИНОМ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПОЗБАВИТИ НАРОД ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ” (виділення моє — В. Ч.).
Ні більше, ні менше, надруковано, як кажуть, чорним по-білому.
Таке якось прочитав я в одній книзі (власне, брошурці) і був подивований: так ось для чого київський князь, прозваний пізніше Великим і Рівноапостольним, Володимир хрестив Русь у 988 році? Аби від скіфського лиха її позбавити, від їхнього драпіжництва! Лихочин-ства! Песиголовства! Троглодитства! А я, грішним ділом, був певний (та й досі так вважаю), що християнізація Русі відбулася зовсім не у зв’язку зі скіфами та їхньою безжалісністю, інакше б це його — християнство, як і наших пращурів — тільки б принизило.
Але в чому ж полягало “ВЕЛИКЕ СКІФСЬКЕ ЛИХО”, яке, якщо вірити авторові, так нажахало Русь (між іншим, заднім числом!), що вона, бідолашна, змушена була, аби врятуватися, прийняти християнство?
Слава Богу, автор — до речі, кандидат наук (правда, технічних), лауреат Державної премії України з науки і техніки — дає й відповідь: “Так, у скіфів жінка була власністю чоловіка (а в кого вона у ті часи, чи й пізніше, протягом століть і століть не була оною? То що — заради цього довелося на Русі приймати християнство), а після його смерті переходила у власність спадкоємця (чи не глобальне зло, аби заради нього доводилося приймати християнство!); панувала кривава помста за принципом “око за око, зуб за зуб”.
І далі:
“Скіф випивав (якщо вже точніше, то не випивав, всю кров не можливо було вицмулити з вен убитого, а лише — робив кілька ковтків. Різниця!) кров першого вбитого свого ворога, а голови усіх ним вбитих відносив до царя — це було підставою для одержання частки захопленої добичі”.
І, нарешті, чи не найголовніше лихо-пеня, те, в чому заднім числом звинувачуються тепер скіфи і від чого, буцімто, рятувалися давні наші пращури русичі, приймаючи християнство:
“Скіфські дівчата не виходили заміж доти, доки не вбивали власноручно трьох ворогів, тому добре володіли зброєю, були хоробрими вершниками” (очевидно, вершницями? — В. Ч.). Але в чому ж тут полягає кримінал скіфських дівчат? В тому, що вони мали вбити бодай трьох ворогів? Але ж з ворогами ні тоді, ні тепер ніхто не панькався і не панькається. (Як любили повторювати в есересерівські часи: якщо ворог не здається, його знищують!). Чи кримінал у тому, що скіфські представниці прекрасної половини роду людського мали бути — і були! — хоробрими? Та ще й вершницями? Що добре володіли зброєю? Так у ті часи без зброї навіть жінка не могла ступити кроку. Згадаймо, як у нас ще не так давно пошановува-лися — цілком, між іншим, заслужено! — народні месниці, льотчиці, снайперки тощо!
Так ось. По-перше, християнство на Русі нашій приймалося не заради того, аби “ПОЗБАВИТИ НАРОД (мається на увазі русичів — В. Ч.) ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ШО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ” (ми теж уміли бути — і були — жорстокими!) — ні і ні! Це б принизило ту воістину величезну роль, що її відіграло впродовж тисячоліття і нині відіграє християнство у нашому житті, у світі нашому слов’янському, а по-друге, це називається шукати крайніх. Валити з хворої голови на здорову. Скіфи не були ані добрими, ані такими собі бузувірами, у нашому, звичайно, розумінні цього терміну (як не були такими вже знавіснілими драпіжниками й харцизяками — вони були дітьми свого часу і діяли так, як їм підказували, у їхньому розумінні і традиціях тих часів, їхні неписані закони, звичаї, обставини тодішнього життя тощо). Тобто скіфи не були жорстокішими за інші народи — ні і ні. Людохватство та харцизяцтво — це такі субстанції, що були властиві в якійсь мірі і скіфам теж, і в повнішій мірі усім тодішнім народам — особливо на Сході, які ми нині називаємо стародавніми. Особливо шкуродерними були ті народи і племена, які стояли на значно нижчих рівнях розвитку, моралі тощо. Та й нинішні народи — в тім числі й християнські, — теж проявляли — і часом ще й нині проявляють, — дерилюдство, у яке століття не заглянь, адже війни між своїми — і між християнами теж — не затихали роками в Європі чи на Сході. (Згадаймо хоча б вісім хрестових походів, що були здійснені на Схід на протязі ХІ-ХІІІ століть, коли збиралося до ста тисяч учасників. Ба, навіть діти — 50 тисяч! — вирушили в похід з Європи за закликом католицьких фанатиків із Франції та Німеччини у 1212 році “звільнювати Єрусалим” і майже всі зустріли свій кінець в поході!).
А щодо скіфів, то Русь не могла нести відповідальності за чиєсь ґвалтівництво. Бодай і скіфське. У неї і свого вистачало, і в християнства теж. Та й сам автор заявляє, що “амбіцій між конфесіями і церквами та суперечок за вплив на паству, за власність, ще досить багато, що підриває авторитет релігії серед мас”. Правильно, але при чім тут скіфи? У них були свої закони, свої звички, принципи, традиції, своя мораль, нам часом і незрозуміло-незбагненна. Вони убивали, але вбивали стрілами, мечами-кинджалами, зрештою, довбнями, а ми це робимо з дещо більшим розмахом — атомними бомбами, під якими (Нагасакі та Хіросіма) — гинуть за раз по сто і більше тисяч. Оце розмах! Та скіфам таке й не снилося! І все це чинять також і віруючі люди — християни і мусульмани (особливо нинішні терористи, поспіль релігійні фанатики!). Не стала Русь святішою після прийняття християнства — на жаль!
Гнобительства й прожерливості було й буде в історії людства і скіфи тут не виняток. Звинувачуючи їх у живоглотстві (від якої буцімто русичі, якщо вірити цитованому тут автору, рятувалися прийняттям християнства), автор мимохіть сам же й розповідає про ту деспотичність, що чинилася на Русі — вже християнській: княжі чвари-розбрати, коли свої нищили своїх (як той же Юрій Боголюбський, який тричі захоплював Київ і тричі плюндрував його) — то при чім тут скіфи? Кровожерливості й своєї вистачало. Вся Європа минулих століть палала у війнах, що не затихали на її просторах часом і десятиліття поспіль — аж до Другої світової, коли в жертву богові війни було принесено від 20 до 40 (точної цифри досі немає) мільйонів людських життів.
Власне зло та розбрати серед своїх, врешті-решт, і погубили християнську Русь перед навалою татаро-монгольських орд!
А скіфи й справді пили (була така в них дикунська, але це з висоти нашої сьогоднішньої моралі!) звичка — пити кров першого вбитого ворога. І не тому, що степовики були такими вже кровопийцями й пожадливо впивалися зубами в шию поверженого ворога аби напитися “від пуза” його крові! А тому, що тоді вважалося: якщо ти переміг сильного супротивника, випий трохи його крові — бодай і символічно, — і сила ворога, його спритність і звага передадуться тобі, ти станеш ще сильнішим, ще спритнішим, ще відважнішим! (Гастрономічні смаки тут ні при чім!). В ім’я цього й пили кров — це не вважалося тоді дикунством! Але то був ранній період людства, коли зароджувалася його мораль і цивілізація, а кров людини — що, як відомо, не є водицею, — п’ють і сьогодні. І п’ють її гай-гай які освічені й глибоко цивілізовані — в порівнянні зі скіфами, нецивілізованими і неосвіченими!
А щодо дівчат, то вони й справді не виходили заміж доти, доки не вбивали трьох ворогів (а ворогів у ті часи вистачало!), але не так скіфські мадонни, як сарматські. (Сармати — сусіди й близькі родичі скіфів. Про це я вже якось писав у повісті “Ніч любові на засіяному полі”), але такі були часи, коли не тільки чоловіки не розлучалися зі зброєю, а й жінки змушені були вчитися нею володіти, вміти постояти за себе чи за своїх дітей...
І голови вбитих — бувало й так, — приносили вождю, аби отримати за них винагороду — здебільшого почесну чашу вина в присутності родаків — це була велика честь, про таких героїв складали пісні, їх прославляли! І тоді це не вважалося варварством і дикунством — не варт нинішні моральні принципи тулити до давніх народів і на цій підставі їх у чомусь звинувачувати!
Що ж до кривавої помсти, то вона — кровна помста, — існувала ще в родовому суспільстві — як відплата за вбивство свого. І скіфи тут не були винятком. Та й не могли бути. Зобов’язання переслідувати убивцю і його родичів при потребі було чи не священним — навіть у греків! Тож і переслідували родичів аж до дітей двоюрідних братів! Убивця ніде не міг сховатися, а якщо й ховався так, що його не знаходили, то вбивали його близьких, а кровна помста неодмінно здійснювалася. Ба, й сьогодні (Кавказ, хоча б та ж Чечня) існує інститут кровної помсти — то затухаючи в певні періоди, то знову спалахуючи і викорінити його ще жодній владі не вдавалося. Тож від помсти й сьогодні часто вигибають цілі роди!
Приносили скіфи в жертву своєму кривавому богові війни Аресу людські жертви — полонених. Це було у всіх тодішніх народів і не вважалося аморальним. Та й моральні засади тоді були дещо іншими, принаймні, не збігалися з нашими, теперішніми.
І нарешті останнє: Русь приймала християнство — ще раз нагадаємо, — не заради того, аби позбутися чужого лиха, що на той час уже кануло в безвість.
Як відомо царські скіфи, які вважали себе “найкращими”, ”власне, скіфами”, решту племен Скіфії називали “підвладними”, своїми “рабами”. Але не в прямому значенні, просто племена ті мали щороку сплачувати “справжнім” скіфам данину. Відмова від плати — війна. З усіма наслідками, що звідси випливають: пограбування майна, полон, рабство. Бранців скіфи перетворювали на рабів — як і повсюдно в тодішньому світі (у наш час це — військові полонені). Більшу частину невільників переможці продавали в грецькі колонії на узбережжі Чорного моря і навіть у грецькі метрополії. Рабство, як свідчить історія, у них набуло значного поширення. Рабів використовували на різних роботах: догляд за худобою, в домашньому господарстві та в особистому слугуванні. Рідко у якому скіфському кургані не знаходять рабів в могилах не лише знаті, а й середнього стану, їх клали (попередньо вбивши чи задушивши) у ногах покійника або за стінкою могили без речей, здебільшого у скорченому положенні... А втім, рабство у Скіфії було патріархальним, домашнім і не становило, як в інших, основи виробництва.
Хоча недобрими вони бували не лише до своїх рабів. У повідомленнях Кларха Солійського (ІV ст. до н. е.) є свідчення про зарозумілу деспотичність скіфів до інших народів, зокрема до фракійців: “Вдавшись до розкоші і притому досить сильно... вони дійшли до такого ступеня жорстокості й гордовитості, що в усіх людей, з якими вони вступали у відносини, почали відрізати кінчики носів... А жінки їх татуювали тіла жінок фракійців, які жили навкруг них на захід і північ... Над усіма вони панували так високомірно, що рабське служіння в них, ні для кого не безслізне, перенесло і в покоління вираз “від скіфів”, яким воно було”.
Але війна є війна, не тільки скіфи перемагали супротивників, захоплювали їх у полон і перетворювали на рабів, а й самі скіфи часом програвали битви, а, програвши, опинялися — якщо були живими — в полоні,
І самі ставали рабами.
І тоді вихід був один — викуп. Прадавній звичай багатьох народів. У скіфів паролем при викупі було іранське слово “зірін” — золото. Мірилом багатства у скіфів з давніх часів (і особливо після їхніх передньоазіатських походів) було золото, золоті прикраси, оздоблення зброї та збруї коней, золоті чаші й різне начиння. (Ось майновий ценз одного із знатних тубільців з Боспору: десять золотих чаш, вісімдесят чотиримісних возів та багато табунів коней, стад великої рогатої худоби й отар овець. Але золото — на першому місці).
У бідних не було золота і вони не могли викупитися з неволі до кінця своїх днів. Можні та багаті викуплялися за торбу золота і поверталися додому...


Істр — Дунай, Тірас — Дністер, Гіпаніс — Південний Буг, Бористен (Борисфен) — Дніпро, Пантікап, Гіпакіріс, Геррос — не означені точно лівобережні ріки, Танаїс — Дон. Пората — Прут, Тіарант — Альт, Арар і Напаріс — Яломіта і Серет, Ордесс— Ардиж. Маріс — тепер Теїс.

Анатолія (в перекладі з грецьк. — схід) — назва в 20-х роках ХХ ст. всієї азіатської частини Туреччини, що на півострові Мала Азія.

Самодійські народи — група народів: ненці, енці, нганасани та селькупи, що живуть нині на Півночі Росії.

З історичного роману автора “Ольвія”.

ПРО ЩО КРИЧАТЬ ГЛИНЯНІ ТАБЛИЧКИ

А затіяв я мову-розмову не для того, аби з кимось полемізувати і тим більше захищати скіфів від звинувачень в людохватстві, ні... І ось чому. По-перше, скіфи таки були нещадимими (в крайньому разі, не відзначалися лагідністю та милосердям до ворогів чи рабів), тут, як кажуть, ні відняти, ні додати. (А втім, їхня жорстокість, це з нашої точки зору й моралі жорстокість, у їхньому розумінні це була молодецька звага), а по-друге, вони не потребують захисту... Тим більше у ті часи — як і раніше чи пізніше, — всі народи і племена були деспотичними і гнобительство у них було нормою. Особливо, на Сході, в Азії, де жорстокість просто не знала аніяких меж.
Хоча б у тій же Ассірії, стародавній рабовласницькій державі, що існувала на півночі Месопотамії і яку ходили воювати скіфи.
Збереглися барельєфи, на яких зображено, як іде підрахунок відрубаних голів. Текст від імені ассірійського царя Тиглатпаласара Першого гласить:
“Як буря кинувсь я на ворогів. Я наповнив їхніми трунами гірські яри. Я відрізав їм голови. Я руйнував стіни їхніх міст. Я захоплював рабів, майно, нелічені скарби... Міста їхні я віддавав полум’ю, я їх руйнував, я обернув їх в купи руїн...” І таких текстів на глиняних табличках збереглося сотні й сотні.
Все це було тоді нормою. Правилами — даруйте за парадокс — хорошого тону, зразком, яким треба бути завойовником.
І — відрубані голови, голови, голови... Довговолосі, бородаті.
Писець акуратно й діловито підраховує і записує їх, щоб потім повідомити цареві хто з його підданих і скільки відрубав голів і, отже, скількох переміг ворогів. А тому такого треба нагородити. Все буденно, узвичаєно...
Ось на іншому барельєфі конають полоняники, рядами посаджені на гострі палі...
Ось ще на одному — барельєф, як відомо, кам’яний — вічний документ: ассірійський цар Саргон гостряком списа власноручно виколює полоняникам, які стоять перед ним на колінах, очі,— теж звична тоді справа!
Ось ассірійці, поприв’язувавши за руки й ноги розпластаних на землі бранців, живцем здирають з них шкіру — спокійно-діловито...Буденна робота.
Ось у камені навічно закарбовані хвастощі царя Ашурбаніпала:
“...Ніби натиск лютої бурі я покорив країну Елама в цілому. Я відрубував голови, відрубав голову Теумману, їхньому гордовитому цареві. Без числа я переміг його воїнів, їхніми трупами я наповнив околиці Суз: наче тернинами чи чортополохом (будяками), їхню кров я спустив у річку Євлей і обагрив її води, ніби червону вовну...”
“Я увійшов в це місто і перерізав його мешканців, як ягнят...” — це про такі ж “подвиги” з іншого кам’яного документа. І таких табличок з подібними клинописними письменами тисячі! Бо й “подвигів” тоді таких було тисячі й тисячі!
В Ассірії часто рабам виколювали очі, щоб позбавити їх можливості до втечі. А для сліпих у царських та храмових господарствах завжди знаходилася робота — наприклад, молоти зерно на ручних жорнах. Тому руки рабам ніколи не калічили — руки в раба мали бути цілими і неушкодженими, Бранець мав робити до останнього подиху . Людей тоді цінували менше як худобу. Домашніх тварин берегли, старалися не переобтяжувати тюками й паками в’ючну худобу, раби ж мали працювати до повного виснаження. Смерть раба — менша втрата як вола чи корови. Та й безперервні війни безперервно поповнювали людськими ресурсами ті чи ті держави, на місце одного загиблого раба приганяли десятки й сотні нових... Рабами ставали й свої, відносно вільні громадяни. Ось з цього приводу документ на глиняній табличці:
“Сина Сін-нурі, по імені Залілум, Бальмунамхе купив у його матері Сін-нурі. В якості його повної ціни він відважив їй 11 шекелів срібла (на той час приблизно ціна віслюка). Вона поклялася своїм царем перед ювеліром Ібі-ілабратом, перед птахоловом Сін-гамілом, перед Енліль-шемі, перед Сін-ерібом, перед Аху-вакаром, перед Ау-ніншубурка, перед Іліма-ахі в тому, що в майбутньому не пред’являтиме претензій”.
Мати продала у вічне рабство сина і свідки, шановані городяни міста Насарума своїми печатками скріпили цю угоду. Все по закону.
Не були винятком і скіфи і деяких рабів своїх, аби ті не тікали, теж осліпляли. У відкритому степу та ще в умовах кочового побуту трудно було утримувати рабів, вони могли легко накивати п'ятами, а сліпі — куди поткнуться?
І голови після битви, — якщо вона закінчувалася для них побідою, — скіфи відрубували і приносили їх потім вождям як наочний доказ своєї відваги та хоробрості. І вождь тим воїнам, у яких виявлялося найбільше відтятих голів, власноручно на всезагальному святі в присутності народу підносив почесну чашу вина. І такий воїн ставав знаменитим, його шанували, ним гордилися, про нього передавали билиці й легенди. Чи складали пісні. Як вже в наші дні славили тих, хто в роки Другої світової війни більше вбив ворогів — наприклад, снайперів. Чи льотчиків, які найбільше збили літаків противника і мали на фюзеляжах про те відповідну кількість зірочок.
Проте людей на палі, як то чинили ассірійці, скіфи ніколи не наштрикували (в умовах кочового життя це марудна справа — морочитися з палями), але до такого способу чи не найжорстокіших катувань у всі часи охоче вдавалися в багатьох країнах. Згадаймо, хоча б Османську імперію, в її столиці Цареграді охоче садовили на палю українців, які протидіяли турецьким чи татарським людоловам. Чи вішали за ребро на гак, згадаймо як таким робом на багатоденні муки нелюдські почепили Байду в Цареграді на риночку...
Поляки, наприклад, любили садовити на палі (що було, те було) українських козаків, повстанських ватажків, які боролися з панством за волю і кращу долю — це в Речі Посполитій був улюблений вид мученицької страти. Проштрикнутих гостряком через анальний отвір ледь чи не до шиї нещасних піднімали на стовпі і вони по кілька днів конали під палючим сонцем в нелюдських муках і це було не так вже й давно — якихось триста років тому.
Чи, скажімо, в Росії любили колесувати, четвертувати живих, коли спершу відтинали жертвам руки-ноги (хоча б тому ж Пугачову), а вже потім, як милість превелику, і голову; заливали приреченим у горло чи вуха розплавлений свинець, варили їх живцем у казанах з киплячим вином (предотепно!), водою чи смолою. (Виходить, що недарма колись поет О. Блок гордовито писав: “Да, азиаты мы...” Щоправда, далі уточнював, хто ж вони є: “да, скифы мы, с раскосыми и жадными очами...”, скіфи якраз і не вдавалися до таких звірств, та ще у вседержавному масштабі, як то робили в Московії, перетворюючи такі видовиська на масові шоу — це наклеп на синів змієногої богині!). Пізніше в Росії засуджених забивали насмерть шомполами, проганяючи їх крізь стрій солдат, чи шпіцрутенами, топили в річках (зокрема, в Москві, у Неглінній) з каменем на грудях і чинили ще багато мученицьких і по-садистському вигадливих страт...
В Європі любили спалювати живцем на багаттях і влаштовували на площах міст грандіозні видовиська, десятками тисяч спалюючи безневинних жінок, звинувачених в чарівництві чи й політичних супротивників — скіфи до такого зарізяцтва, сатанізму й шкуродерства не мали ніякого відношення. Їм, неписьменним, було далеко до “просвещенной” Європи! Таких витончених тортур вони не знали, а тому на практиці їх і не застосовували.
До всього ж лютість скіфів, у якій їх звинувачують в основному грецькі джерела, не підтверджується археологічними чи якимись іншими джерелами — крім, звичайно, варварських звичаїв при похованні царів, коли вони умертвляли і клали з владикою часто жону його, слуг, конюхів, не кажучи вже про рабів. (Та й коней на той світ забирали з собою часом і цілими табунцями по десять-п’ятнадцять і більше голів!). Всі звинувачення їх у жорстокості йдуть від давніх греків і зокрема від “батька історії” (виявляється й “батько” не завжди був об’єктивним!), який у четвертій книзі своєї “Історії в дев’яти книгах” під назвою “Мельпомена” зазначає, що т. з. царські скіфи, “найхоробріші, найчисленніші; вони вважають інших скіфів своїми рабами”. І згадує скіфів-орачів, але останні ніколи не були рабами в скіфських владик, а тільки змушені були платити їм данину, як і інші племена, з яких тоді й складалося об’єднання під назвою Велика Скіфія. І додає, що скіфи осліплюють “УСІХ (виділення моє — В. Ч.) полонених”, що є явним перебільшенням. Щоб осліплювали всіх полонених, такого щось ми не чули. Хоча звичайно, якась їхня частина, значно менша і позбавлялась очей (лише ті, які залишалися для себе, аби не розбігалися в степу), переважна ж більшість тих, які відправлялися на продаж, не осліплювалась і взагалі не калічилась, бо кому потрібні каліки. Та й коштували б такі значно дешевше.
“А воєнні звичаї у них такі, — далі свідчить Геродот. — Коли скіф убиває першого мужа, то п’є (трохи) його крові. (Як бачимо, “трохи” а не наприклад, всю кров — В. Ч.). Голови вбитих несе цареві; бо тільки той, хто принесе голову, бере участь у розподілі здобичі (чи не в ассірійців, з якими вони воювали в Передній Азії, перейняли скіфи цей звичай — В. Ч.) якщо ж не принесе то ні. З голови ворога скіф здирає шкіру в такий спосіб. Обкроює голову довкруг коло вух і витрушує її, а потому вишкрібає м’ясо волячим ребром і мне шкуру руками. (Така деталізація переконливо свідчить, що Геродот тут користувався достовірними розповідями степовиків під час своїх відвідин Ольвії — В. Ч.) Вичинивши, вживає ту шкіру, як хустку. Він прив’язує її до вуздечки того коня, на якому їздить, і пишається тим. Той, хто має більше таких хусток, вважається найхоробрішим. Багато хто ще й одяг шиє з тих шкурок, зшивають їх, як баранячі (??? — В. Ч.) Багато їх іще здирають з побитих ворогів разом з нігтями шкіру з правих рук (у ворожій правиці сила — В. Ч.) і роблять собі покривала до сагайдаків. А людська шкіра міцна і блискуча; вона найбіліша з усіх шкір. Багато їх (скіфів) обдирають всю шкіру з людей (слід пам’ятати, що все це робилося вже після того, як ворог був мертвим — В. Ч.), напинають її на дерев’яну куклу й возять (із собою) на конях.
А з головами — не всіма, лише найбільших ворогів, — чинять так. Обрізують усе, що вище брів, і вичищають. Якщо це бідний чоловік, то обтягує волячою шкірою й так користується (сира шкіра, висихаючи, щільно облягає череп — В. Ч.) як посудиною для пиття. Так чинять із черепами своїх домашніх, якщо з ними полаються і коли перед судом царя їх переможуть (в герці — В. Ч.). А як прийдуть до такого гості, він виносить ті голови й розказує, що це, мовляв, були його свояки, що з ним посварилися і він їх побив. Це вважається мужнім вчинком.
Раз на рік кожний правитель у своїй окрузі готує посуд для змішування вина, і його п’ють (на бенкеті) ті скіфи, що вбили ворога (в бою); хто ж не вбив (жодного) ворога, не п’є того вина й сидить збоку без почесті. Це найбільша ганьба в них. А хто вбив дуже багато ворогів (для цього й потрібно підраховувати відтяті в убитих ворогів голови — В. Ч.), дістає дві чаші й п’є з обох них разом” .
І все ж зазначав якось один журналіст у своїй розповіді про археологів, які розкопували скіфську могилу: “...описаний... справедливий портрет скіфів, аніскільки не принижує їх історичного значення, особливо для нас, східних слов’ян. І навіть, навпаки, свідчення їхнього життя і діяльності, що їх старанно досліджують археологи є нашим національним набутком”.

...А ще кожен скіф підперізувався шкіряним поясом (часто з бичачої шкіри, яку непросто було взяти стрілою чи й навіть дротиком, оковувався ще й металом чи прикрашався бляшками або іншими якимись залізними пластинками), на ньому підвішував сагайдак з лівого боку і кинджал (акінак) з правого. Там часто висіла й чаша для пиття. Зброя в степовика, який себе поважав, незмінно прикрашувалася металевими бляшками, у заможних — срібними чи золотими. Взагалі, скіф міг бути й геть задрипаним, але зброя його неодмінно мала сяяти бодай сріблом, бо інакше б і скіф не був би скіфом!
Зброя у скіфів, як уже мовилося в іншому місці цієї розповіді, відігравала найголовнішу роль. Ледь чи не вирішальну, адже була гарантією того, що носій і володар її і завтра-позавтра ще житиме в своєму краї. І взагалі — у світі білому. Якщо біля пояса в нього висітимуть кривий і гострий — волосину на льоту краяв! — ніж з кістяним руків’ям, короткий меч-кинджал акінак, двосічний меч, бойовий молот, булава заткнута за пояс (нею зручно було трощити ворожі голови, аби порятувати свою), дротик, та в руках спис із довгим і гострющим вістрям-наконечником. Не кажучи вже про головну скіфську зброю (а втім, у ті часи не лише скіфську) — лук в гориті з тугою тятивою, що її не просто було й натягнути і сагайдак повен летючих стріл...

ВИНАХІД СКІФА, або ЯК Я БУВ БЕЗКІННИМ СТРІЛЬЦЕМ З ЛУКА

“Я, Ашшурбанапал, осягнув все мистецтво писарів, засвоїв знання всіх майстрів (вельми похвально як для царя! — В. Ч.), скільки їх є, навчився стріляти з лука, їздити на коні...”
Це з написів на глиняних табличках, знайдених в ассірійській столиці Ніневії (668 — 626 рр. до н. е.). Тож і виходить з цього напису, що з луків ще треба було вчитися стріляти (як і їздити верхи). Здається простіше простого — поклав стрілу, натягнув тятиву — аж ні. Навіть самому цареві довелося вчитися стріляти з лука і їздити верхи на бойовому коні...
Звернувшись до енциклопедичних видань, ми прочитаємо там, що, наприклад, лук — ручна зброя для метання стріл — застосовувався з часів мезоліту (епоха кам’яної доби, 10—7 тисяч років тому) майже у всіх племен і народів (за винятком австралійців) на війні і під час полювання.
Простий лук складається з дерев’яної палиці, зігнутої в дугу, кінці якої стягнено тятивою, а ось складний (посилений сухожиллям та роговими пластинками) переважав звичайний у міцності й дальності метання стріл (до 200 — в середньому — метрів).
Винахід лука — епоха в історії людської думки, прорив, як би ми сьогодні сказали, до передових технологій. Для кам’яного віку лук був дуже складною зброєю і його винахід можна прирівняти хіба що до геніальних винаходів людства!
Ще до винаходу лука первісна людина користувалася стрілою (попередній варіант полегшеного списа, що використовувався для добування дрібної дичини чи птахів). А сам лук з’явився лише тоді, як прадавній кмітливий майстер надумав стягувати зігнуту гілку (при згинанні гілки молодого дерева накопичувалась енергія, а при розгинанні вивільнювалася) з допомогою тятиви — міцного мотузка, звитого з жил чи з волосу тварин.
Тятива передавала енергію гілки, що розгиналася, стрілі. Цим простим-простісіньким, як нині здається — та ще на перший погляд, — одномоментно було досягнуто колосального прогресу у сфері добування м’яса диких тварин. Пущена з допомогою зігнутої і стягненої тятивою гілки, стріла летіла значно швидше і далі, аніж при найсильнішому кидкові рукою. Та й попадала в ціль з винятковою точністю (особливо після того, як додумались стрілу ще й оперити). І відразу ж з’явилася можливість полювати на таких тварин, які раніше були недосяжні для первісного мисливця. З винаходом лука охота стала головною галуззю господарства прадавніх людей. А вже потім лук — ще удосконаливши його, — почали застосовувати і проти самої людини. За тисячоліття він став вирішальною зброєю тодішніх війн, яким, як відомо, несть числа. (Здається, люди й з’явилися на планеті Земля виключно лише для того, аби воювати та вбивати одне одного).

На території України лук використовували скіфи, слов'янські племена в 15—17 ст. — українське козацтво” — УРЕ.

Скіфи і лук...
Це все одно, що подружня пара, чоловік і жінка. Та ще й зразкова пара, адже скіф і лук ніколи не розлучалися — від ранніх дитячих літ і до смерті чи загибелі...
Цілком справедливо вважає доктор історичних наук, відомий скіфолог і археолог Євген Черненко, автор чи не єдиної в Європі (а не тільки в Україні) найповнішої монографії, “Скифские лучники” (Київ, 1981), основною і найпоширенішою зброєю Скіфії був саме лук (зі стрілами, звичайно), що з одинаковим успіхом використовувався у бою і на полюванні.
Наконечники стріл ( ще симпатичне слівце вістря) зустрічаються — і при тому в значних кількостях! — чи не в кожній скіфській могилі ( в жіночих теж, і навіть, у дитячих) — від царів і до рядових общинників, ними засіяні простори Євразії, їх десятки тисяч зберігається в музеях.
Кілька наконечників — бронзових, позеленілих, видобутих із скіфської могили (в курганах їх іноді знаходять тисячі!) подарував Євген Черненко авторові цих рядків. Працюючи над “Синами змієногої богині”, я ні-ні та й візьму до рук позеленілі наконечники стріл, ті наконечники, що їх тримали в руках скіфи чи не дві тисячі літ тому, візьму чи не в пошуках натхнення і після того пишеться мені ще з більшою охотою. Наче смертоносні вістряки — знаряддя вбивства! — надихають на подальшу творчу працю.
Пліній Старший запевняв, що “лук і стріли винайшов Скіф...”.Так, так, той, син дочки Бористену і грецького героя Геракла, від якого пішли “царські скіфи”, владичні, лучники з лучників!
В трагедіях Есхіла згадуються кочівники-скіфи, які “озброєні дальнобійними луками”.
Скіфи — від рядового общинника до верховного царя (наприклад, Атей на монеті) незмінно з луками в руках чи на поясах — на бляшках, на посуді — вази — на горитах, на піхвах, на пекторалі, на діадемі, на чашах і пластинах. Завжди з луками. Скіф без лука?... Ні, такого годі й уявляти! Сини змієногої богині з ним не розлучалися ні вдень, ні вночі — як в умовах кочового побуту, так і за військових походів, а, лягаючи спати, клали його під рукою, напохваті...
А ось з реальними залишками луків картина зовсім інша. До наших часів вони майже не збереглися — дерево не може вціліти за тисячі літ лежання в могилах — перетворюється в потерть-потеруху. Інша річ наконечники, адже вони бронзові чи, як раніше, кам’яні. Тож на території Скіфії зберігся лише один-єдиний — принаймні, на сьогодні — “порівняно непоганої збереженості” лук і Євген Черненко навіть врочисто зазначає де, коли і ким був він знайдений: С. С. Безсоновою в кургані № 2 “Три брати”, в 20-и км на південь від Керчі в 1967 році. Довжина древка лука — 64,6 см. Простий сегментовий лук, що складається з трьох дерев’яних пластин, обмотаний по спіралі смужкою кори шириною 1,3—1,5 см.
Древки стріл знаходять частіше, чомусь вони на відміну від лука все ж хоч іноді, а зберігаються.
А втім, причина того, що лук рідко знаходять в похованнях (чи, власне, майже не знаходять), полягає в тому, зазначає автор згадуваної монографії, що його не завжди клали в могилу разом з господарем. Головна скіфська зброя була водночас і найбільшою матеріальною цінністю (а хіба мечі або золоті речі не є значними коштовностями — та ще витвори мистецтва! — а їх щедро клали в могили), для скіфів надто дорогоцінна річ, можливо лук передавали у спадок — від батька синові? Згадаймо, Геракл теж залишив синам своїм єдиний дарунок — лук. Не меч, не золото, а — лук.
Складні скіфські луки були невеликими за розмірами, довжина їх — натягнутих — десь 1/5—1/2 людського зросту. “А втім, зустрічалися луки й довжиною до метра”.
На оперення древка стріли (береза, ясен, тополя) годилося пір’я орла, беркута, грифа, сокола, морських птахів і взагалі, тих, які водилися в даній місцевості.
В сагайдаках — шкіряна сумка або дерев’яний футляр для стріл — незмінно знаходився чималий запас стріл — по 50—100 і більше штук. (Запасні стріли зберігалися ще й у колчані, що був приторочений до сідла. Так би мовити, боєзапас).
Скіфський лук був досить тугим (в цьому й полягала його головна сила) і натягнути його справа не легка. Потрібні були і сила, і значне вміння та досвід (ось чому треба було вчитися як стріляти з лука). Не випадково Геракл головною умовою передачі влади над майбутньою Скіфією поєднав з луком — хто з синів зуміє його натягнути, той і отримає владу. Що, як відомо, і вдалося третьому синові, Скіфу. Щоб навчитися стріляти, щоб оволодіти луком так, як того вимагали обставини і саме неспокійне життя, потрібне було тривале тренування та значний військовий досвід.
Але — вчилися, адже скіф був перш за все кінним стрільцем з лука (по-грецькому — гіппотоксот).
Стріла, випущена з лука, могла пролетіти 500 і більше метрів, тож була і така відстань, як “політ однієї стріли”. (Якщо відстань була більшою, казали вже про політ двох стріл).
Але точність стрільби значно менша, чим довша відстань. До 150 метрів ще влучали — кращі стрільці. І на двісті. Траплялися й такі унікуми.
Кращі лучники могли за хвилину зробити 10—12 пострілів.
Кожна стріла несла смерть.
Або, як пишуть дослідники, “велику поражаючу силу”. При розкопках знаходять наконечники стріл, що глибоко засіли в людських кістках — їх іноді не могли витягнути навіть тодішні знахарі-лікарі і часто поранений змушений був жити з наконечником — якщо тільки він не ставав причиною смерті. (Знаходили черепи скіфських воїнів, поранених у голову — їх не могли витягнути з черепа і вони з ними жили й по кілька років).
Тож правий був Ф. Енгельс (колись його в будь-якій праці просто необхідно було цитувати, як і К. Маркса чи В. Леніна, за цим суворо слідкували ідеологічні цербери, а нині це вже й не модно), коли писав: “Для епохи дикості лук і стріли були тим же, чим став залізний меч для варварства і вогнепальна зброя для цивілізації — вирішальною силою”. (Між іншим. Греки колись вважали лук зброєю варварів. Але після того, як в Афінах з’явився озброєний скіфський загін для підтримки порядку, греки швидко оцінили лук — як зброю і взяли її на озброєння, а з часів перських воєн лук у них став чи не головним знаряддям оборони й наступу — ось чому вони були певні, що лук таки винайшли скіфи. Як свідчить Геродот, це завдяки присутності скіфів у Передній Азії їхній лук і стріли стали звичайнісінькою зброєю для тамтешніх народів; збереглася згадка, що саме скіфи вчили мистецтву стрільби з лука тамтешню знать, як, наприклад, синів мідійського царя Кіаксара. На Близькому Сході виявлено кілька бронзових форм для відливання вістрів. З однієї форми одночасно відливали три наконечники. Спеціалісти підрахували: з допомогою такої форми кілька майстрів могли виготовляти до 10 тисяч наконечників за тиждень, а тому, наприклад, потреби загону лучників в п’ять тисяч, могли задовольняти всього лише кілька таких форм, власне, похідними майстернями).
Нині скіфи “стріляють” із своїх знаменитих луків хіба що на золотих бляшках та інших речах побуту і воєнної звитяги, що їх знаходять в курганах...

Крім оперених, зазначає Євген Черненко, в давнину застосовували — ще на зорі винайдення лука — і неоперені стріли. (Геродот, наприклад, пише про лікійців, які мали “неоперені очеретяні стріли”).
І пригадалося власне дитинство (звичайно ж, босоноге, як уже кпинять з цього приводу з поетів), річка Хорол та очеретяні зарості на його берегах. А ще там було повно верболозу, гнучкого і пружного. З нього ми й робили луки, а з волосин, що їх крадькома висмикували з хвостів колгоспних коней, виплітали тятиви. Стріли робили з очеретин, звичайно ж без металевого наконечника. Просто очеретина і все. Її, звісно, не додумувалися оздобити пір’ям — як і в геродотових лікійців.
Рідко дитинство якого сільського хлопця минало без лозяного лука з очеретяними стрілами.
Досі бачу себе маленьким лучником.
Відчуваю, як пружно натягується тятива.
Бре-нь!!!
І чую як летить стріла (просто шматок очеретини певної довжини, але придатний, аби вибити кому око, хоча від цього Бог відводив), бачу, як вона летить, летить, летить, розсікаючи повітря — аж бринить у ньому.
Але ні в що живе я жодного разу так і не попав із свого саморобного — лікійського — лука з неопереними стрілами-очеретинами.
Господи, як то добре, що стріляти — стріляв, але я тоді, маленький хлопчик, безкінний стрілець з лука, — ані горобчика, ані яке курча, пташа жовтороте так і не поцілив — Бог відвів. Не вбив живої тварі хоч і настрілявся в дитинстві — чого, чого, а очерету для стріл у нас було предосить!
І навіть, в кота жодного разу не вцілив — надто він пильним був. Мовби, дрімаючи, все ж зірко слідкував напіврозплющеним оком за моїми приготуваннями до агресії. Не кажучи вже про курей. Наш червонястий, як жар когут, завжди перебував у стані “бойової готовності” і надійно стояв на сторожі свого курячого гарему. Тільки я, бувало, з’являвся з луком і починав підкрадатися ближче (здалеку неопереною стрілою ні в що не вцілиш), як він таке здіймав, таке!.. Де вже після того було в кого-небудь попасти! Сам тікав від того ґвалту. І добре, і славно!
Але все одно я мав радість від того стріляння “в молоко” — як натягував тятиву, як посилав у світ білий стрілу і потім бачив і чув, як вона, розсікаючи повітря, летить, летить, летить...

Нині лук залишився в історії. Та ще у спорті.
І — добре.
Якби ще туди — в історію та спорт, — потрапила й нинішня вогнепальна — і — будь-яка інша — зброя.
А ось щодо винаходу іншого скіфа, Анахарсіса — жаль. А він, кажуть, винайшов золоту стрілу, на якій буцімто можна було літати. Навіть, у майбутнє. Шкода, що золота його стріла не стала набутком людства.
Який жаль.
А втім, можливо, сам Анахарсіс полетів на ній у майбутнє і нині десь він там, у нашому завтра — нас чекає...

КРИЛАТЕ ЦАРСТВО ТАГІМАСАДА,
або СЬОМЕ БОЖЕСТВО ІЗ СКІФСЬКОГО ПАНТЕОНУ

      “У своїх релігійних уявленнях скіфи досягли досить високого ступеня обожнювання космічних сил і явищ природи в антропоморфних образах. Пантеон скіфських божеств не поступався перед пантеонами більшості стародавніх цивілізацій”-                                                                                                Історія Української РСР, т. І, стор. 166.

Старшою серед скіфських божеств була жінка (залишки матріархату?) незрівняна Табіті, богиня домашнього вогнища, вона й очолювала пантеон скіфських божеств.
Її шанували чи не найбільше за всіх богів і богинь. Домашнє вогнище було в кожній сім’ї — в степу без багаття взагалі не обійтися, — тож і не дивно, що ім’я її трактувалося як “та, що зігріває”, або ще — “полум’яна”. Вона була (в єдиному числі) першою з трьох розрядів семибожого пантеону і ототожнювалася з грецькою Гестією. Будучи богинею домашнього вогнища, Табіті одночасно була і богинею-повелителькою вогню взагалі — у всіх його проявах.
Геродот згадує і про існування якоїсь множинності “царських Гестій” (наче їх було кілька, чи одна Гестія в кількох іпостасях), клятва якими була найвищою клятвою. Множинність погоджується із загальним для індоіранських народів уявленням про вогонь, як стихію, що пов’язана з трьома зонами космосу, як про універсальну матеріальну речовину в процесі космогенезу. Множинність Табіті — це й золоті предмети, що на зорі зародження скіфського етносу впали з неба — плуг з ярмом, сокира, чаша. Тому й символізують три групи скіфського суспільства, а через їх прародаків Ліпоксая, Арпоксая і Колаксая — три зони світобудови, що уособлені в них.
А ще Табіті врочисто йменували “царицею скіфів”. Чи була вона жоною царя? Швидше всього, це відгомін ритуалу символічного шлюбу царя, що заступав на престол з Табіті — таким актом ніби підтверджувалася сакральність царської влади. А для рядових скіфів Табіті була перш за все матір’ю і цим — коли зверталися до неї: мати Табіті,— все й було сказано-мовлено, від душі і серця.
А ось головним, після Табіті, проте чоловічим божеством був Папай — батько скіфів, чиїм ім’ям вони теж давали клятви: “Клянусь Папаєм!” (“Клянусь бородою Папая!”) і міцнішої й правдивішої клятви у них не було.
Разом із своєю жоною, богинею землі Апі (напівжінка, напівзмія, прародителька скіфів, тому й образ змієногої богині найчастіше зустрічається на їхніх золотих бляшках та багатьох інших речах скіфського вжитку) складав другий розряд божеств і ототожнювався з грецьким верховним богом Зевсом. Ім’я трактується, як “батько, отець”, інше — “захисник”.
Уособлення верхньої зони космосу.
Вважався батьком першолюдини (першого скіфа), добрий бог-захисник, володар небесних стихій, в тім числі; можливо, й грому та блискавок, таким собі християнським Ільком. Скіфські царі вважали його своїм предком, таким чином підкреслюючи своє неземне походження.
Бог сонця Гойтосір (четвертий бог) ототожнювався з грецьким Аполлоном. Це веселоокий гарний скіфський хлопець, молодий чоловік, якого всі любили, всі йому охоче поклонялися і щоранку, як сходило сонечко — радо його вітали: Гойтосір! Гойтосір прийшов! Слава тобі ясноликий, за те, що ти даруєш нам новий день!
Його символами були орел, олень, кінь і сонячний знак.
Аргімпаса — богиня вроди і кохання (ототожнювалася з Афродітою), була п’ятою богинею в пантеоні сколотів.
На шостому місці знаходився грецький герой Геракл, ніби ж чужинець, приблуда, але його скіфи шанували як свого, як одного з своїх прародителів.
Шостим був Арес (ім’я фракійсько-грецьке, а як його називали самі скіфи — невідомо) — вже згадуваний бог війни, втіленням якого був старовинний залізний меч. Він ніс всьому живому погибель, жорстокий і невмолимий і його боялися дужче самого Папая (хоча любили більше Гойтосіра, веселоокого парубка, що уособлював собою сонце). Аресу єдиному з усіх скіфських богів приносили в жертву не лише тварин, а й людей. На честь бога війни — війни були популярним молодецьким заняттям кочовиків — щороку проводили свята з ушануванням воїнів, що відзначилися в боях, почесною чашею вина. На таких всенародних святах влаштовували ритуальні танці із змаганнями сильних та кмітливих — боротьба, стрільба з луків, перегони на конях тощо.
Сьомим у семибожному пантеоні скіфів і був Тагімасад (Тагімаса, Фагімасад), єдиний бог з крилами, але антропоморфний, людинобог, єдиний бог, якому поклонялися всі скіфи — і войовничі, і мирні. Царські скіфи, кочовики й хлібороби. А втім, за Геродотом Тагімасад буцімто і не входив в загальноскіфський семибожий пантеон, а тримався ніби осторонь і ніби його шанували лише царські скіфи, воїни і частково землероби, а ототожнювався він з грецьким Посейдоном. Мабуть, на тій підставі, що Посейдон за сумісництвом був також і покровителем конярства.
Тагімасад у скіфів був богом коней (покровителем конярства), зображувався незмінно крилатим людиноконем і взагалі відігравав велику роль у побуті й господарстві як царських скіфів та кочовиків, так і мирних осілих землеробів. Після Папая й Ареса, це був третій бог, якого затято шанували кочовики, які майже не злазили з коней. Взагалі, конярство в скіфів було над усе, тож і мали вони культ бойового коня, що уособлював собою нерозривний зв'язок між воїнами і кіньми, їхнє побратимство. Навіть богатир з богатирів і той без коня ніхто — піша-пішаниця. Ось чому кінь у скіфів був богом і зображувався крилатим конем, але неодмінно людиноподібним. І не було такого скіфа з часів чи не самого Таргітая й напівдіви-напівзмії, який би не мріяв мати побільше коней, а на крилатому конику ще й політати, і — літали. Правда, в легендах і переданнях...
Оскільки ж кінь був бойовим побратимом воїнів, вірним і найвірнішим, то й започаткувався у них культ бойового коня-вітрогона, коня-воїна і брата чотириногого — навіть самотній одинак, маючи коня, вже не почувався беззахисним і самотнім... Без коня вояка вже не вояка, з конем він уже як батир! (Згадаймо хоча б пізніші часи, вже слов’янські, хоча б трьох богатирів з руського фольклору — як упевнено й незалежно сидять вони на конях і коні під ними — картинки!).
Кінь був не лише бойовим другом воїнів, а й помічником — незамінним при тому! — в роботі. Особливо в землеробів. А ще ж і кобиляче молоко — кумис та бузат — святкові напої кочівників та інші продукти харчування — у вірного друга було ще й смачне поживне м’ясо і останнє, чим він міг допомогти своєму двоногому побратимові — це нагодувати його своєю плоттю.
За висновками зоологів скіфські коні були схожими на нинішні породи степових коней, зокрема казахські та монгольські, це здебільшого низькорослі або середньорослі (близько 123-144 см у холці) тварини, які відзначалися витривалістю, жвавістю та невибагливістю, були вдатними і до роботи в полі, і до брані кривавої. Вони були чи не найкраще з усіх домашніх тварин пристосовані до життя з людиною в одній зоні. Союз людини з конем був одним з найвдаліших і найплідніших — з усіх союзів, що будь-коли укладалися з тваринами. “Його вигнута спина за холкою як ніби нарочито створена для сідла, його видовжена морда і плечі — для хомута, і тільки в нього в роті можливі вудила. Його ноги — для швидкого бігу, його копита — для підків, а його нестомлюваність у роботі вища, аніж у такого дужака, як слон” — свідчить відомий популяризатор цих тварин І. Акімушкін у своїй книзі “З конем — через століття”. — Можна подивуватися прозорливості первісного скотаря, який загледів і інші достоїнства гривастих звірів. Попрацювавши двадцять годин не добу, кінь тільки трохи поспить — хоч навстоячки! — і може знову пастися. При чому, якщо є така необхідність, — на використаних пастівниках, де корови не можуть добути й травинки. І не має шкідливої звички висмикувати рослини з корінням, як це роблять кози. До речі, прогодувати коня надзвичайно легко: два кілограма вівса на день — і він ситий. А в трудні воєнні роки коні, обходячись часто солом’яною січкою, злегка присипаною борошном, возили й орали, боронували й збирали врожай...” (Спеціалісти підрахували, увівши термін кінська сила, що та сила — одиниця потужності дорівнює 75 кілограмометрам на секунду, або 0,736 кіловат).
До всього ж коні добре були приспособлені до життя у відкритих степах — взимку самі собі добували підніжний корм, розгрібаючи копитами шар снігу й до 10—15 см завтовшки (так звана “тебенівка”).
Разом з низькорослими, хоч і витривалими, але малопривабливими на вигляд робочими кониками у скіфів — переважно в знаті та заможних — були й показові коні, як би ми сказали, для виставки — високорослі, тонконогі красені, чиї залишки знаходять археологи в захороненнях, схожі на сучасну арабську породу. Їх добували на Сході — для виведення нових порід і для парадної верхової їзди (особливо царі та вожді). Очевидно, вони й були героями скіфських легенд та передань про молодецтво, про крилатих коней. Ну, а далі, як співається вже в українські народній пісні: “Їхав козак за Дунай, Сказав: “Дівчиньнько, прощай! Ти, конику вороненький, Неси та гуляй!”.
А загине молодець у бою, то й пісня інша: “Козака несуть і коня ведуть, Кінь головоньку клонить...”
Життя скіфа, в першу чергу не бідного, минало на коні, без якого справжній скіф (і не тільки кочовик) не уявляв ні себе, ні свого життя-буття у степах, який здавалося самими богами був створений для вершників, для їзди на ньому.
Пегас, як відомо, в грецькій міфології — крилатий кінь (пізніше він стане конем поетів). Взагалі, це одна й найранніших мрій людства — звідтоді, як у ІІ—ІІІ тисячоліттях до н. е. в степах між Доном і Дніпром було приручено (одомашнено) травоїдного непарнокопитого ссавця родини конячих — політати на ньому не тільки на землі, а й у небі. (Птахи — навіть найбільші, — для такого діла були явно замалі, аби люди могли на них сідати й здійматися в небо). Згодом кінь буде поширений на всіх континентах (крім Антарктиди), у нього добре розвинені слух, нюх і пам’ять. Він легко піддається тренінгу. (Нині на земній кулі налічується понад 200 порід коней).
Правда, спершу людська уява створила кентавра, химерну істоту. Зображуючи той витвір людської фантазії, художники і скульптори приєднували до фігури людини задню частину тулубища коня, пізніше, до тулубища і грудей коня додавали верхню частину людського тулубища. Так і було створено напівлюдину, напівконя. Мали вони, щоправда, дикий норов (принаймні, людська традиція й фантазія їм це приписували) і жагу до вина .
Але з кентаврами нічого путнього не вийшло — та і який з них глузд, сенс і вигода людям? Тож вічна мрія хомо сапієнса будь-що покорити небо і наділила коня крилами. Але далі створення Пегаса справа тут явно не просунулась — у справі підкорення неба. Хоча в руських народних казках людина літала на коні вельми успішно — хоча б той же коник-горбоконик з казки Єршова. У скіфів був свій такий пегас і коник-горбоконик водночас — бог конярства Тагімасад, що зображувався крилатим конем. Між іншим, давні слов’яни V-Х ст. теж поклонялися особливому божеству — конюшнику, який охороняв конюшні і коней від усякого лиха, хвороби чи пожежі. В яслах на ніч конюшнику неодмінно залишали різні наїдки, а здебільшого кусень хлібця, аби був добрішим до коней і пильніше їх оберігав, узагалі ж у слов’ян-язичників кінь чомусь був символом смерті і водночас символом воскресіння сонячного божества, яке сходить і заходить. А вже так, як запорозькі козаки любили коней, їх ніхто не любив. Кінь для січовиків, для всього лицарства січового і — “вірний друг”, і ”нерозлучний товариш, і, навіть, ”вірний брат”. Та й козак без коня був не козаком, а якоюсь там сіромою худорідною чи незвитяжною. Козаком він ставав лише в сідлі коника вороненького, брата і товариша свого вірного.
“Козак звертається до свого коня не як до німої тварини, а як до розумної тварини, — свідчить великий знавець козаччини й Запоріжжя Д. І. Яворницький, — у всьому рівної з людиною; він просить його “розбить козацьку тугу по темному лугу”, винести його з тяжкої неволі, розділити його радість у перемозі над ворогом; він ділиться з ним сердечними таємницями, заповідає йому, вмираючи (але на той світ козак ніколи не брав із собою коня — В. Ч.), передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні; він піклується про нього як про найдорожче для себе створіння і у випадку хвороби коня пропонує йому і свій святковий одяг, і незлічені скарби, сховані у землі, і “ясную зброю”, лише б кінь підвів голову, розмаяв по вітру широку гриву й знов помчав з козаком “шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком”.
Як уже мовилося, скіфські коні в загальній своїй масі, а не вибрані коні вельможних, були невеликими, проте відзначалися жвавістю й витривалістю — що для кочінивцтва та воєн було чи не найважливішою умовою. Хай і непримітний коник — нема на що й подивитися, але ж — двожильний. Арран — давньогрецький історик і письменник, — зазначає, що їх спочатку важко було розігнати, а тому “до них можна ставитись з повним презирством, якщо побачиш як їх порівнюють з конем фессалійським, сіцілійським чи пелепонеським, зате вони витримують які завгодно труднощі; і тоді можна побачити, як той прудкий і рослий, гарячий кінь вибивається з сил, а ця малоросла й шолудива коняка спочатку обганяє його, а потім і залишає далеко позад себе”.
Істинний друг, непоказний, не знатний і не родовитий, але ж який надійний і вірний!
Тож і недарма виходить, вони, скіфські коні, чи не єдині з усіх домашніх тварин мали свого персонального бога, якого скіфи шанували не менше, як богиню Табіті, батька Папая, як Агрімпасу чи сонцеликого Гойтосіра. Навіть сам Арес, всемогутній і жорстокий Арес з повагою ставився до Тагімасада — як же без летючої кінноти виграти битву? Тому й був у скіфів культ коня — коня-воїна, і коня-трудівника, друга і побратима, без якого і воїн не воїн, і хлібороб не хлібороб, і богатир не богатир... От би політати на ньому, на вірному конику вороненькому (неси та гуляй!) ще й на небесі — ото б уже була лафа! Але то вже лишалося нездійсненним, з розряду вічних мрій людства — кінь хоч і мав крилатого бога, але трудився на землі — і вірно, і затято, і за це йому ті, хто його приручив, завжди були вдячні і завжди шанували його як свого чотириногого брата.

І ЗЕМЛЯ ЗАДВИГТІЛА...

Скіфське об’єднання (прадержава їхня) у степах Північного Причорномор’я відзначалася тричленним поділом — ця законність його й нерушність обумовлювалася ще діями першопредка скіфів Таргітая, який за легендою розділив землю між трьома своїми синами — Ліноксаєм, Арпоксаєм та Колаксаєм.
Всі сфери скіфського життя з давніх давен теж підлягали цьому тричленному поділові і зокрема військова. Ось чому скіфське військо незмінно ділилося на три частини на чолі з трьома царями, що походили з одного правлячого дому (клану) чи роду. Але неодмінно один з них (тут скіфи притримувалися принципу єдиновладдя) мав всю повноту верховної влади. Так би мовити, був “старшим” царем, царем над царями, був “більшим” царем, аніж два його “колеги”.
Головною ударною силою скіфського війська були, як уже мовилось, кінні стрільці з лука. Сини змієногої богині завжди навалювалися на ворога раптово, шалено, мовби вигулькували нізвідки всією масою коней і людей, і хоч вони використовували як наступальну зброю спис, дротики та мечі із залізними наконечниками й короткі (до 60 см завдовжки) мечі-акінаки (ними здебільшого кололи, наносячи разючий удар!), а довгими мечами рубали навідліг, розкроюючи черепи та плечі чи бойовими сокирами та клевцями-чеканами (а втім, останні були ще й своєрідними символами влади); самі будучи закутими в захисні обладунки — щити, панцирі з лускатим залізним набором, мали шоломи, бойові пояси, що захищали животи, поножі — використовували захисні обладунки й при спорядженні бойових коней (наприклад, великі бронзові пластинчасті налобники) та все ж головною наступальною — і при захисті теж — зброєю був лук. Рухливі загони кінних стрільців, з яких і складалася основна маса скіфського війська, швидко переміщуючись, дотримуючись — на початку — безпечної відстані від ворога, — засипали його тисячами — десятками тисяч! — нищівних стріл, майже блискавично спустошуючи його ряди. (Зберігся напис з Ольвії, у якому розповідається, як якийсь Анаксагор, син Дімагора, відправив стрілу на відстань понад 521 м. Але це поселенець-еллін, людина взагалі, мирна, самі ж скіфи півкілометрову відстань долали стрілами легко, а при швидкості стрільби (10—12 пострілів на хвилину) і справді блискавично спустошували ряди ворожого війська, розсіювали його по полю на окремі купки і, оточивши їх, поодинці добивали.
„...І тоді скіфська кіннота клином врізалася в розпорошені ряди трібаллів, розсікла їх навпіл і почала гнати й добивати охоплені панікою загони. Переслідування було кривавим. Кинувшись тікати, трібалльські загони втратили зв'язок між собою, скіфи їх оточували і по черзі знищували, і гналися, гналися за втікаючими, захоплюючи їхніх коней, обози, гурти худоби та різне збіжжя. До вечора з трібаллами було докінчено, і всюди на рівнині лежали трупи людей та бігали коні без вершників. Почувши про повний розгром їхнього війська, племена трібаллів почали зніматися з насиджених місць і тікати на північ і на захід. Паніка охопила степи. Рятуючись від Атея, трібалли пішли з Нижнього Істра, а їхні землі захопили скіфи” .
”Вже й білий світ благословився — пора битву починати. Понад Істром пливли тумани, ріка парувала і стомлено хлюпотіла в берегах. Роси випали рясно і щедро. З-за далекого обрію по той бік ріки витикався малиновий пруг сонця, і скіфи, вітаючи світило, підкидали вгору башлики, здіймали списи, кричали:
— Гойтосір! Світи нам і нашій перемозі!
В степу стояв гул голосів і тупіт копит — степ глухо двигтів. Великі маси людей і коней в обох таборах (скіфському і македонському) прийшли в рух і вже не могли зупинитися. В передчутті ситої поживи до Істра зліталося чорне гайвороння, всідалося на прибережних вербах. Каркало, позираючи на людей і коней: швидше починайте, ми голодні.
Люди і коні мали ось-ось почати криваву тризну. Для багатьох схід сонця того ранку стане останнім у їхньому житті. Принаймні, у цьому, земному світі, бо відважних воїнів Ареса чекає славне потойбічне життя. Хто більше уб’є ворогів, до того прийде слава і на цьому, і на тому світах! Ара-ра!
...Війська вже готові до бою. Вишикувались вони величезним клином, гостряк якого націлився на македонський табір, що ген бовванів у тумані на відстані польоту двох стріл. На чолі клина — важкоозброєна кіннота, праворуч і ліворуч її гостряка — легка кіннота, позад вершників стоять лучники. У кожного в гориті по десять і більше десятків стріл, пара дротиків, а хто й пращу має. У кожного мечі для кінного бою і кинджали для ближнього. Захищені дерев’яними щитами, шкіряними куртками та широкими, бойовими поясами.
Ядром скіфського війська завжди була важка кіннота, озброєна луками, дротиками, списами, бойовими сокирами і довгими мечами — для битви як з кінним, так і з пішим противником. Вершники захищені панцирами з металевим набором. Стоять десятками на чолі з десяцьким, десять десятків складають сотню на чолі з сотником, десять сотень — тисячу на чолі з тисяцьким. Вуздечки у коней в срібних бляхах — одна на лобі, одна на потилиці і чотири по боках, на схрещенні ременів — срібні фігурки грифонів. Такі ж фігурки й на носах коней, а на грудях шкіряні ремні, покриті бронзовою стрічкою з карбованим орнаментом.
За кіннотою стоять лучники. В башликах, в повстяних куртках, у кожного з лівого боку висить горит з луком і стрілами...
...Бій за традицією зав’язувала легка кіннота.
...З ревом, вигуками та улюлюканням понеслась на македонців легка кіннота скіфів. Вершники мчали ніби наперегонки один з одним, галасували, пронизливо свистіли, наче просто відводили душу в швидкій їзді.
Македонська кіннота не рушила з місця.
Скіфи як по команді зупинили на всьому скаку коней..., випустили хмару стріл. Круто повернувшись, помчали в степ. Там вони зробили коло і повернулися на свої місця. І тоді від македонського війська відірвався загін легкої кінноти і теж з галасом, свистом та улюлюканням понісся на скіфів, випустив хмару стріл і повернув назад. Кілька скіфських вершників щитами спіймали стріли, витягли, поклали на тятиви і пустили їх назад, вигукуючи:
— Ей, македонці, заберіть своє добро! Вашими стрілами годиться хіба що граків полохати!
І тут наперед вихопився скіфський вершник в шоломі, блискучих латах в малиновому башлику й голубій, багато розшитій куртці, завертівся між своїми й чужими.
— Ей! Хто у вас не з лякливого десятка?! Хто хоче послухати, як свистить моя стріла — виходь!
Із строю вихопився вершник в шоломі, блискучих латах і в білому плащі гіматії. Скіф і македонець, тримаючи в руках луки із стрілами на тятиві, помчали один одному навстріч. Дві стріли дзизнули одночасно, і кожна з них знайшла свою ціль: македонська вп’ялася в око скіфові, а скіфська — македонцю. Теж в око. Обидва відкинулись назад і впали з коней одночасно.
І тоді спалахнуло ревисько з обох боків, і дві лави легкої кінноти — македонська і скіфська — понеслися одна одній навстріч. Налетіли, коні зіткнулись грудьми, завертілися, замиготіли мечі, закрутився пил... Іржання, вигуки, тупіт, дзенькіт зброї, крики.... І — розбіглися, тільки на збитій землі залишилися тіла. Одні непорушні, інші корчились...
Але й цього разу билися знічев’я, люті і зла, коли вороги ладні перегризти один одному горло, — ще не було. Просто забавки, мірялись силою, розминалися, під’юджували один одного, насміхалися один з одного, і перші вбиті й поранені теж впали ніби жартома, як у звичайній, нічого не вартій бійці.
А тоді стихло все, і раптом на скіфському боці залунало:
— Арес! Арес!
І на македонському залунало:
— Арес! Арес!
І тоді — почалося.
Скіфська важка кіннота, що чорною стіною стояла в степу, націливши свій клин на македонців, зненацька зірвалася з місця.
Земля задвигтіла.
І світ, здавалося, здригнувся.
Виставивши списи, скіфи неслись тараном, і страшний той таран був націлений в гущу противника. Македонці відчули: якщо таран вріжеться в їхні ряди — не встояти. Він розколе їх навпіл, розсіче, зімне, нестримним потоком, що все змітає на своєму шляху, увірветься в середину рядів, посіче, потопче все і добиватиме, переслідуватиме вже окремі розпорошені купки... Ніхто не міг встояти перед таким тараном, єдине спасіння — кинутись йому навстріч. Ударну силу списа, коли кінь несеться на повному ходу, витримати неможливо — вершники вилітатимуть із сідел, як мішки з соломою. Коли ж і противник несеться навстріч з такою ж силою і швидкістю, то вже кому як поталанить. Або тобі, або твоєму ворогу.
І македонці теж лавою, від якої теж задвигтіла земля, ринулись навстріч скіфам. Наче грім гуркнув у степу, як зітнулись дві лави. Коні вдарились грудьми в груди, списи пронизували вершників наскрізь, не затримуючись в тілі. Злітали з сідел вершники, навіть не встигнувши охнути, падали під конячі копита, що кресали під собою все, і тіла в одну мить перетворювалися в кривавий заміс... Удари були такими дужими і блискавичними, що вершник, проштрикнувши ворога, збагнути не встигав, що в ту мить він і сам був пронизаний гострим залізом наскрізь.
Коли зіткнулися впритул і змішалися, орудувати списами вже не було як, то взялися за мечі. Білі плащі перемішалися з повстяними куртками, і всі надсадно і люто запрацювали аресами. Дзенькіт, коли мечі стикалися з мечами чи рубали шоломи й лати, стояв такий, що у вухах закладало, хрипіли й іржали коні, падаючи, калічили ноги, тільки люди мовчали. Зціпивши зуби, навідліг рубали, кололи, стинали голови, розсікали плечі, перерубували один одного навпіл... Поранених у такій кривавій веремії не було, бо вони не могли вибратися із сплетеного клубка конячих і людських тіл. Їх або добивали, якщо вони утримувалися в сідлах, або вони самі падали з коней під копита й за мить перетворювалися в заміс...”

...Під дзвін мечів і співи стріл вступили скіфи на історичну арену.

До речі, для вирахування коефіцієнту праці рабів, які зрання й дотемна трудилися в царських та храмових господарствах, на різних будівлях, в майстернях, ассірійці придумали таке поняття (щоб оцінити виконану роботу), як — ЛЮДИНОДЕНЬ. Як це, виявляється, близьке нам, адже за часів СРСР у колгоспах теж був схожий термін для колгоспників, кріпаків державної системи — ТРУДОДЕНЬ.

Багаті черепи своїх ворогів, переможених ними в поєдинку на очах у царя і після герцю перетворених на чаші, обковували по краях золотом. Варто додати тут і добре відомий з історії факт, що саме так вчинили колись половці, коли вбили на Нижньому Дніпрі київського князя Святослава.

Принагідно і до теми. Якось автору довелося прочитати одне фантастичне оповідання, вельми привабливе з художнього боку, як у лабораторних умовах далекого майбутнього, коли наука розвинулась аж-аж, створили таких напівлюдей, напівконей — кентаврів. На жаль, їм не виявилося місця на Землі та й небезпека для них була значна. Тож коне-дівчатами і коне-хлопцями вирішено було заселити нововідкриту, ніким ще не обжиту планету в якомусь там далекому сузір’ї.

Тут і далі цитуються фрагменти з історичного роману автора з життя скіфів “Смерть Атея”, що розповідають про тактику й стратегію скіфського війська.
Трибалли — фракійська народність, вельми могутня, що населяла територію між Дунаєм і Моравою. Трибалли вважалися свободолюбивими і досить войовничими. Після скіфського царя Атея остаточної поразки трибаллам завдасть Олександр Македонський.

Частина  четверта

МАЙЖЕ НА 1000 КМ СМУГОЮ ЗАВШИРШКИ БЛИЗЬКО 500 КМ.
І УВЕСЬ ТОЙ ПРОСТІР АЖ ДО ЧОРНОГО МОРЯ ЗВАВСЯ СТЕПОМ

Проступає степу сивизна
Край шляхів гіркими полинами.
Степ мовчить, та він один лиш зна,
Як його кохали й проклинали.
Знає він, куди свій час подів,
Знає він, за ким голосить чайка.
Степ сивіє в бородах дідів,
В їхніх зморшках — степове мовчання.
В їхніх жилах — втома степова,
Степове безмежжя — у зіницях;
З рук дідівських супокій сплива,
У зімлілих борознах струмиться.
Юність десь, як спогад у човні.
Тут задума. І туманність далі.
Недаремно звуть у нас “дідами”
Полуденні хмари мовчазні.
...Сивобровий, дивомудрий степ —
Мій прапрадід і, напевне, правнук.
Я твоє мовчання золоте
Осягнути, зрозуміти прагну.
О, якби здійснилась мрія ця!
...Ніс би я невтомно в полі чати,
Коли б мав уміння мудреця —
В унісон зі степом помовчати.
                                       Михайло Чхан

Якщо рай коли і був на землі, то був він у кочівників — це — точно-точнісінько і правдиво, а ім’я йому, скіфському раю, — Степ! Неодмінно з великої літери! Степ-Батько, Батько-Степ — таким він був для скіфів (як пізніше таким буде для запорожців).
І хай нас не дивує таке сухе визначення у наших словниках цього незвичайного феномену, яким є Степ: ”великий безлісний, вкритий трав’янистою рослинністю, рівнинний простір у зоні сухого клімату”. Це, звичайно, так, характеристика щонайточніша, але в Миколи Васильовича Гоголя знайшлося інше визначення, скажемо так, нашого Степу:
“Степ що далі, то все кращав. Тоді увесь наш південь, увесь той простір аж до самого Чорного моря був неторканою зеленою пустелею. Ніколи плуг не переходив незмірними хвилями диких рослин. Самі лише коні, ховаючись у них, мов у лісі, витолочували їх. Нічого в природі не могло бути кращого за степ. Уся поверхня землі була немов зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різнобарвних квіток. Крізь тонкі та високі стебла трави пробивалися блакитні, сині, й фіялкові волошки; жовтий дрок стримів своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка своїми шапками-парасольками рябіла на поверхні; занесений бозна звідки колос пшениці (чи ж не зі скіфських часів? — В. Ч.) наливався в гущавині. При тонкому їхньому корінні нишпорили куріпки, повитягавши шийки. Повітря було повне всякого пташиного співу та свисту. В небі нерухомо стояли шуліки, розгорнувши свої крила і втупивши очі в траву. Гелгіт диких гусей, що сунули стороною, відлунював бозна в якому далекому озері. З трави рівним помахом крил підіймалася чайка і, розкошуючи, купалась у синіх повітряних хвилях. Ось вона щезла у високості і тільки мріє чорною цяткою. Ось вона перекинулась на крилах і блиснула на сонці...Степи, степи! Які ж бо ви з біса гарні!” — М. Гоголь. “Тарас Бульба”, переклад М. Садовського.
І все ж нам доведеться заглянути й до наукових видань, хоч їм, звісно, й важко змагатися з Миколою Гоголем.

СТЕП — тип рослинності, що об’єднує трав’яні угрупування, в складі яких переважають ксерофіти (рослини, що пристосувалися до життя в умовах дуже тривалої або сезонної посухи — в пустелях, напівпустелях, степах), зокрема ковили, типчаки, житняки, келерії, тонконоги з домішкою кореневищних злаків та посухостійкого різнотрав’я. Формуються в умовах рівнинного рельєфу і помірного клімату — з холодною зимою і посушливим літом... Степова рослинність панує у степовій, частково поширена у лісостеповій і пустельних зонах.
Широкою смугою простягається (степ) від Дунаю до Центральної Азії. Подібними за зовнішніми ознаками до степу трав’яні угрупування Північної Америки називаються преріями, Південної Америки — пампою, Південної Африки — даунлендами. Більшість степів розорена. На території України степи збереглися лише в заповідниках: лучні — в заповіднику Михайлівська цілина, типчаково-ковилові — в заповіднику Хомутівський степ, Стрілецький степ та Асканія-Нова, полиново-злакові — в Присивашші та на Керченському півострові.
СТЕПОВА ЗОНА УКРАЇНИ — займає південну частину республіки, простягаючись з Заходу на Схід від пониззя Дунаю до південних відрогів Середньоросійської височини майже на 1000 км смугою завширшки близько 500 км. У межах степової зони України розташовані Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська, Запорізька, Доненьцька, Луганська області, південні частини Кіровоградської і Харківської областей та рівнинна частина Кримського півострова. Степова зона України характеризується найбільшими тепловими ресурсами, найдовшим вегетаційним періодом та найменшою зволоженістю. Річки степової зони України маловодні, особливо влітку. Великі річки — Дніпро, Південний Буг є транзитними для зони. Озера в основному приморського лиманного типу, частина їх солоні. Природна трав’яниста рослинність цілинних степів збереглася на незначних ділянках, переважно у заповідниках (Український степовий заповідник, Асканія-Нова). Навесні багато ефемероїдів — крупка, зірочка, горицвіт тощо. Деревна рослинність поширена на півночі зони — байрачні ліси та в заплавах річок — осокірники, вербняки тощо. Сучасний тваринний світ представлений гризунами — (зайці, ховрахи, бабаки, хом’яки, миші) та хижаками, які на них полюють (вовки, лисиці, тхори, борсуки); серед птахів поширені жайворонки, перепілки, куріпки, трапляються дерихвіст, дрофа, орел, сова та ін.
За тепловим режимом, зволоженістю, ґрунтами й умовами природокористування степову зону України поділяють на дві підзони — північну і південну. У межах північної підзони виділяють Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську, Приазовську, Донецьку, Донецько-Донську та Молдавську північностепові провінції. До південної підзони входять Дунайсько-Дністровська, Причорноморська, Причорноморсько-Приазовська та Кримська південна степові провінції.
В степовій зоні часто бувають сильні вітри — суховітриці, суховії та пилові бурі...

 

З УСТЯ ДНІПРА ТА Й ДО ВЕРШИНИ СІМСОТ РІЧОК
ЩЕ Й ЧОТИРИ...

Підрахована площа основних кочовищ скіфів — це між Дністром та Доном, де зосереджені основні їхні поховання, знамениті кургани, — і сягає вона 235 тисяч кв. км!
Та яких! Кращих степів за степи Придніпров’я та Причорномор’я у ті часи годі було й шукати! Недарма ж ще Геродот, пишучи про скіфське степове Ельдорадо наголошував, подивований, що їхня велика рівнина “рясніє травою та зрошується водою багатьох річок”.
Рай для худоби, істинний рай!
І хай у тому краї благодатному на степовиків чигали сотні небезпек, де час од часу спалахували криваві сутички й вихором проносилися кінні війська, все знищуючи на своєму шляху, хай там розбійничали сотні драпіжницьких зграй, все ж для степовиків той був рай, той рай, яким на зорі людства для Адама і Єви, ще до їхнього гріхопадіння, був Едем, райський сад. Правда, рай за релігійними уявленнями (християнства, ісламу, іудаїзму, буддизму) — місце вічного блаженства душ померлих праведників, у нашому ж прикладі Степ був раєм для живих. Правда, як і прародителів людства, Адама та Єви, скіфів теж врешті-решт буде вигнано (Бог вигнав? Чи які сили?) з Раю-Степу і вигнано навічно, але століття — чи не тисячу літ — він все одно був для них красивою і розкішною благодатною місцевістю. Правда і в тому, що спокійного тихого життя в кочівницькому раї в межиріччі Дністра—Дона ніколи не було (десятки племен постійно ворогували між собою, та й скіфи постійно вели війни між собою і між сусідами, і в краях тих завжди владарювала сила, а не справедливість), але тут вже нічого не вдієш: за рай треба платити. І платити пеклом. І скіфи сповна заплатили і, врешті-решт, були вигнані з тих країв (коли б знали поетичні рядки Володимира Самійленка, неодмінно б їх повторили: “Прощай моя ти втіхонько єдина, Моє життя, мій раю дорогий”), але те станеться пізніше, значно і значно, через сім століть, через сім віків, а спершу таки був у них рай і ймення йому було: СТЕП!
На отих 235 тисячах квадратних кілометрів, на яких слалися розкішні різнотравні та типчаково-ковилові пасовиська! (“Трава така що й сам би пасся!” — казали бувало, скотарі, захоплені зеленим царством в межиріччі Дністра—Дону, особливо по берегах Дніпра). А які низовини та заплави тяглися вздовж великих і малих річок! Тільки в Дніпро з правого боку вливалося дев’ять річок, а з лівого — близько двадцяти! Та які ріки! А які біля них тяглися плавні — повні трав у низовинах та заплавних лісів!
Найзнаменитішим серед них був славний у віках і тисячоліттях (хоч у різний час він, очевидно, по-різному й звався, та ще в різних народів) Великий Луг.
Це через століття, вже за козацьких часів писатиме Дмитро Іванович Яворницький:
“Майже весь береговий простір Дніпра, за винятком порогів, був вкритий розкішними й малопрохідними плавнями, що давали запорізьким козакам і ліс, і сіно, й безліч дичини та звіра. Ці плавні були низовинами, вкритими трав’янистою й деревною рослинністю, перетятими в різних напрямках річками, відгалуженнями, єриками, затоками, лиманами, протоками, всіяними величезною кількістю великих і малих озер і порослими густим, високим і непрохідним очеретом. З усіх плавнів особливо був знаменитим Великий Луг, що починався біля лівого берега Дніпра, напроти острова Хортиці, тягнувся зі 100 верст...
...Обидві ці річки, Дніпро й Буг, живилися своїми річками й гілками, що впадали у них в різних місцях по обидва береги. З безлічі приток Дніпра з правого боку найвідомішими були: Сухий Омельник, Мокрий Омельник, Домоткань, Самоткань, Сура, Грушівка, Томаківка, Базавлук та Інгулець з його знаменитою притокою Жовтими Водами, з безлічі лівих приток Дніпра найвідомішими були: Оріль з боковими Багатою і Берестівкою, Самарь з боковою Вовчою, що складається з Ганчула і Янчула, Ворона, Осокорівка, Московка Суха, Московка Мокра, Конка, Білозерка, Рогачик, Лопатиха, п’ять річок Каїрок (Довга, Західна, Мечетна, П’ята, Четверта), Сомова та Янушева. З безлічі гілок Дніпра з правого боку найвідомішими були: Ведмірка, Лісна, Тарас, Бугай, Дніприще, Орлова, Підпільна, Павлюк, Скарбна, Сисна, Колотівська, Коловоріт, Царева, Дармамівка, Омелова, Космаха, Козацька, Бургунка, Тягинка, Інгульська, Кошова, Вільхівка, Корабельна, Білогрудова, Солонецька. З багатьох лівих гілок Дніпра найвідомішими були: Підпільна, Паньківка, Домаха, Кушугум, Річище, Музурман, Плетениха, Темрюк, Конка, Свята, Метелиха, Лободиха, Бристана, Бабина, Татарка, Царевська, Євпатиха, Гребениха, Волошака, Шавулиха, Чаплинка, Костирська, Дурицька, Таванська, Гниловод, Хрулова, Голубова, Олексієва, Кардашинська, Маслова, Борщева, Солонецька й Збруївська.
З кількох приток ріки Бугу з лівого боку найвідомішими були: Синюха, Мигійський Ташлик, Корабельна, Ташлик, Єланець, Мертвовод та Інгул з головними притоками — Аджамкою, Сагайдаком, Грузькою, Сугаклією, Березнегуватою й Громоклією.
А з рік Азовського басейну: Торець, Бахмут, Лугань, Кальміус, Кальчик, три річки Берди, що текли паралельно одна одній з півночі на південь і впадали безпосередньо в Азовське море.
Крім рік, річок, і гілок було немало озер, лиманів і прогноїв. Озер, гирл і лиманів уздовж обох берегів Дніпра налічувалося 465, уздовж лівого берега ріки Орелі — 300, по обох берегах ріки Самари — 24...”
І все це ельдорадо, цей воістину рай раніше був скіфським і вони радувались ньому, як пізніше цьому диву радуватимуться запорожці.
Трудно втриматись, аби описуючи цей край не повторити ще і ще захоплені слова козацького батька Дмитра Івановича Яворницького, про те, що “край цей був далеко не маловодний; його центр перетинала велика і багатоводна й повноводна ріка Дніпро з багатьма озерами, східні й західні околиці були змережані в різних напрямках безліччю рік, річок і прогноїв та єриків, котрі мов жили в живому організмі, несли свої прісні, гіркі й солоні води по безкраїх степових рівнинах запорізького краю; достаток води в своєму краю козаки характерно висловлювали словами пісні:
“З устя Дніпра та й до вершини
Сімсот річок ще й чотири”.
...Характерним явищем запорізьких степів є так звані балки, яри й байраки. Балками тут називаються більш чи менш глибокі долини з пологими берегами, вкриті травою, часом лісом, які служать природними жолобами для стоку води з відкритих степових місць у ріки, річки, озера, лимани, прогної, єрики; геологічною мовою балками називаються мертві яри, недіючі, вкриті лісовою чи трав’яною рослинністю. Ярами ж називаються діючі балки з крутими, оголеними берегами, що обвалюються від весняних і дощових розливів...байраками називаються ті самі яри, але неодмінно вкриті лісом, більш чи менш густим і високим”.
Балок було сотні й сотні і тяглися вони на десятки кілометрів (найбільше їх було біля Дніпра — з обох боків загальним числом 131! Коли наставали спекотні дні, на їхніх схилах, в долинах їхніх і паслася худоба. Правда, степ не всюди був одинаковий, південніші території між Дністром і Доном були посушливішими (це їх пізніше називатимуть “Диким Полем”). Чи, скажімо, Приазов’я. І все ж для скотарів-кочівників залишався великий простір для маневрів — в посуху вони переганяли стада в краї, де зберігалася волога, у ті краї про які пізніше, вже в українців навіть поговірка з’явиться: “Там сіна по коліна, свіжого пойла по стойло”. А про сам Степ казали захоплено: “Лежить гася, простяглася, а як устане, то й до неба дістане!”
Недарма ж про ці краї — ще за скіфських часів — так захоплено писав Геродот (процитуємо його ще раз, текст вартий того): “Земля у них (скіфів) рівна, багата травою й добре зрошена; кількість рік, які течуть через Скіфію, хіба що трохи менше кількості каналів у Єгипті...” А про Борисфен, який “з інших рік... найбільш прибутковий: він дає чудові й розкішні пасовища для худоби, багато прекрасної риби, вода на смак дуже приємна, чиста... вздовж нього тягнуться й чудові орні поля або росте дуже висока трава у тих місцях, де не сіють хліба;..” Через віки після “батька історії” про ті краї писатиме очевидець тих багатств: “В цій країні, придніпровських степах, трава росте надзвичайно високою і такою густою, що неможливо їздити на колесах, бо вона заплутується у шпицях і не дає їм вільно рухатись...”
Ось іще свідчення 116-річного діда Розсолода, що його наводить у своїй праці “Історія запорізьких козаків” Д. І. Яворницький:
“Тут всілякі квіти цвіли, тоді великі трави росли... тут була така висока тирса, що як оця палиця, що у мене в руках: як глянеш, а вона мов жито стоїть; а очерет ріс, мов ліс: здалека так і біліє, так і лисніє на сонці. А що ж до пирію, ковили, мурави, орошку (горошку), кураїв та бурунчуків, то як увійдеш у них, то тільки небо і землю й видно, — в отакенних травах діти губляться, бувало. От вона підніметься вгору, виросте, та й знову падає на землю, та так і лежить, наче хвиля морська, а над нею вже й інша росте; як запалиш її вогнем, то вона тижнів три, а то й чотири горить. Підеш косити, косою трави не відкинеш; поженеш коней, за травою і не побачиш їх; заженеш волів у траву, тільки роги мріють. А випаде сніг, настане зима, то й байдуже: хоч який буде сніг, а траву надовго не вкриє. Пустиш собі коней, корів, овець, то вони так пустопаш і пасуться, тільки біля отар і ходили чабанці; а як заженеш овець у траву, то вони між нею наче мурахи, — лише увечері й побачиш, але вже тоді біля них роботи — тирсу вибирати, яка поналазила їм у вовну! А що вже між тою травою різних ягід, і говорити нічого; оце було як вийдеш у степ та як розгорнеш траву, то так і бери руками полуниці... Меду скільки хочеш, стільки й бери, — найбільше від диких бджіл. Дика бджола скрізь сидить: і на очереті, й на вербах; де буркун, в буркуні, де трава, у траві...” А вже про звірину різну, дичину — чи й вистачить місця процитувати! І в такому раю жили скіфи і радувались йому — і царські, і кочовики, і землероби.
СЕРЕД КОЧІВНИКІВ-СКИФІВ БЛУКАЄ СТРАТОН...

Фламандський монах-францісканець і мандрівник по Азії (1253—1255 рр.) Гільоме Рубрук під час своїх мандрівок Азією побував і в Монголії, де зробив опис того, як здійснювало переїзд сімейство багатого монгола: сотні возів, а навколо рухались величезні стада.
“Мені здавалося, — пише Рубрук, — що назустріч мені рухалось велике місто” — так його вразило багатолюдне і гамірне переселення заможного монгола, що складалося з возів, юрт і величезних шатрів.
Подібну мальовниче-вражаючу картину Рубрук, якби він мандрував, наприклад, степами Північного Причорномор’я, спостеріг би і в скіфів-кочівників. Зокрема в багатих: сотні возів, нелічені стада, велелюддя, галас, іржання коней, рев худоби, крики погоничів і ще бозна стільки і яких звуків він би наслухався, опинившись, звичайно ж у хмаровищах пилу, що здіймалися до небес. Тільки у скіфів були кибитки на возах, а не юрти і не було величезних шатрів, що їх у монголів — на дерев’яних колесах — везли по двадцять і більше биків...
Але побачив би таке, повторимо ще раз — у багатих...
“Основу скіфського суспільства становила мала індивідуальна сім’я, у приватному володінні якої перебувала худоба й домашнє майно. В руках багатіїв зосереджувалися величезні стада, тоді як інша частина населення бідувала, не маючи навіть того мінімуму худоби, який міг би забезпечити ведення самостійного господарства, — зазначає історія Української РСР, т. І, стор. 160—160. — Мірилом багатства у скіфів з досить раннього часу були також золоті прикраси, оздоблення зброї й вуздечки, золоті чаші й начиння. Майновий ценз одного із знатних тубільців на Боспорі становив: десять золотих чаш, вісімдесят чотиримісних возів та багато табунів коней, стад великої рогатої худоби й отари овець. Скіфській знаті протистояла маса рядового населення, більшість якого мала по одному возу, запряженому парою волів, і тому називалася “восьминогом”. Але були і такі, що не мали навіть цього. Про одного з них розповів грецький поет Піндар (V ст. до н. е.): “Серед кочівників-скіфів блукає Стратон, який не має будинку, що перевозиться на повозці”. “Той, хто не має повозки, вважається там безчесним (нешанованим)”, — додає до цього коментатор. У Гіппократа (V ст. до н. е.) згадуються скіфські багатії, які називаються “найблагороднішими і наймогутнішими” у Скіфії. Цей же автор говорить про існування скіфської безкінної бідноти, що належала до людей “найнижчого походження”.
Геродот: “...а живуть вони в кибитках, із яких найменші бувають чотириколісні, а інші — шестиколісні, вози навколо закриті повстю і влаштовані подібно домам, одні з двома, другі з трьома відділеннями: вони не проникливі ні для води (дощової), ні для світла, ні для вітрів. В ці повозки запрягають по дві або три пари безрогих волів: роги у них не ростуть від холоду . В таких кибитках влаштовуються жінки, а чоловіки їздять верхи на конях; за ними слідують отари овець і стада корів і табуни коней. На одному місці вони стоять стільки часу, поки вистачає паші для стад, а коли її не вистачає, переходять в іншу місцевість. Самі вони їдять варене м’ясо, п’ють кобиляче молоко і їдять іппаку (сир). Такий спосіб життя і звичаї скіфів”.

Етнографи виділяють п’ять основних типів кочовищ в євразійських степах: перші три пов’язані з постійним кочуванням усього населення, а останні два характеризуються сполученням кочового способу життя з осідлим, коли кочівники повертаються на зиму до постійних місць мешкання або частина населення живе осідло. В обох випадках роль землеробства велика. Один із скіфологів (Граков) зазначає:
“Землеробство, очевидно, не заважало населенню кочувати між посівною і жнивами, а молотьба могла тягтися всю зиму”.
Археологи виявили одну особливість. Скіфські кургани IV-III ст. до н. е., розташовані неподалік Дніпра, характеризуються скромністю поховань (чи не землеробські, бува?), а ті кургани, що в степах, за 20—40 км від Дніпра — багаті. Там була вотчина кочівників, вічних блукачів степами, а вони були значно багатшими за землеробів (якщо в осілих посуд був ліпний, явно місцевого виготовлення, то в кочівників переважають речі дорогі, великої художньої цінності, античні шедеври, не кажучи вже про золото та вироби з нього).
До іраномовних племен у Скіфії належали власне царські скіфи і скіфи-кочівники. Перші, як ми вже знаємо, владарювали над усіма іншими племенами скіфів (і не скіфів), які складали союзне скіфське об’єднання, але і ті, і ті не були пов’язані із землеробством, а, отже, й осілістю, кочували — благо Скіфія була степовою країною.
Кочовики (одна із значень терміну: плем’я, народ що кочує, кочувати — часто переїжджати з місця на місце зі своїм житлом і майном) — теж мали своє господарство і головною галуззю їх було скотарство. Худоба, як прийнято вважати, була водночас і засобом виробництва та знаряддям праці і продуктом праці та обміну (а це — життя), тож головна турбота кочівників, їхня праця, піт і щоденний клопіт якраз і полягали, кажучи сучасною мовою, в організації пастушого господарства, збільшенні й збереженні поголів’я.
Скотарство відоме ще з неоліту — нового кам’яного віку, коли вперше було одомашнено свиню, вівцю, козу, велику рогату худобу, коня, осла, верблюда. На території України скотарство розвинулося за часів трипільської культури і набуло дальшого розвитку в кіммерійців та скіфів. Воно було кочовим, худобу використовували і для транспорту, а з бронзового віку — для оранки. Тоді ж (догляд за худобою і плужна оранка були справою чоловіків) відбувся перехід від матріархату до патріархату.
Скіфів майже неможливо уявити без худоби та коней, бо вони спершу вчилися їздити верхи, а вже потім ходити.
Худоба цілий рік перебувала на підніжному корму, а тому й доводилося кочувати з одного пастівника на інший. Найбільше у них було корів, биків, овець і, звичайно ж, коней. Оскільки скіфи й кочували, то й винайшли хату на колесах — повстяну кибитку на возі. Все життя кочівника — безперервний рух вперед. Кочували великими стадами, що об’єднували худобу багатьох сімей чи родів. Так — гуртом — легше було охороняти стада від грабіжників. Коли рухалась така орда — десятки тисяч коней, худоби, цілі вервечки повстяних кибиток на скрипучих, але таких міцних і надійних возах з великими дерев’яними колесами, обкутими залізними шинами, ціле військо пастухів, собаки, галас, крики, ревисько худоби, іржання коней — не нападеш на таку орду!
Тож головною турботою і смислом життя кочовиків були звичайно ж стада, отари, табуни. До них в першу чергу входила велика рогата худоба, хоча як у скіфів то насправді — всупереч назві — не дуже велика, себто низькоросла (комола чи короткорога), вівці — в осілого населення свині, — якась кількість кіз, не кажучи вже про коней.
Вівці з-за своєї невибагливості — споживають рослини, непридатні для інших тварин і добувають собі корм з-під снігу — ще й сьогодні залишаються одним з найпоширеніших видів домашніх тварин. Були вони такими і в скіфів. За умов вільного утримування їх з кіньми, вони добре доповнювали одне одного: перші, йдучи попаски, споживали верхню частину рослин, а другі поїдали їх повністю, знаходячи собі пашу навіть там, де інші тварини її знайти не могли. Тому овечі отари завжди рухались за табунами коней — так раціональніше використовувалися пасовиська, за які між родами й племенами у степах завжди виникали сутички, часом і криваві. Низькуваті, близько 61—62 см заввишки, вони мали гарну вовну, а за сезон давали ще й до 60 літрів молока високої харчової цінності. А ще ж м’ясо. Недарма ж туші овець (чи окремі окісти) завжди клали в могилу як напутну їжу на дерев’яних тарелях, а поруч неодмінно клали й ніж, аби покійник міг у такій ситуації поїсти у тім світі і ні в чому не відчувати незручності. (Що покійники у потойбіччі житимуть так, як жили, будучи живими в цьому, скіфи не сумнівалися, тож смерть зустрічали без напруги й жаху: тут не вдалося пожити, на тім світі своє, мовляв, візьмемо. У колі предків, серед свого народу, а його там завжди більше збирається, як у цьому світі).
До весни кочівники перебували на зимниках (приморська смуга степів), де було тепліше і зими не такі сніжні та морозяні, тож худоба круглий рік утримувалася на підніжному корму (та й хіба забезпечиш для таких великих стад сіно та інші корми). Перед вели коні, вони своїми міцними копитами розбивали сніговий наст чи лід, добуваючи з-під них траву, а вже за ними рухалися стада й отари.

ПСАЛІЇ ДРУГОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ ДО Н. Е.
Із скіфського записника

Зимівниками в українській мові нині називаються утеплені приміщення для зимування бджіл (де-де ще й будівля для худоби на зиму). В недалекому історичному минулому так ще називалося зимове житло запорожців за межами Січі (серед хуторів та слобід). Згадаймо Стороженка: “Скінчивши своє діло, недовго він (старий запорожець) зоставався в коші, дуже вже старий був, подякувавши за хліб-сіль, помандрував собі в степи, щоб де-небудь сісти зимівником і завести пасіку, бо дуже кохався у бджолах”.
Чи в Ю. Яновського: “Оселився старий у землянці над рікою. На даху в нього зимою вовки ночували” — така тоді була романтика життя.
За Б. Грінченком: “Оце викопа (запорожець) яму, обставе її, чим там попало, обліпе, обмаже, зробе кабицю, поставле мечеть (хліб пакти), зробе кабицю (страву варити) та й живе”.
П. Панч уточнює:
“В бурдеї (землянці на зимівнику) не робили (запорожці) груби, не виводили димар, а клали із дикого каменю мечет , на якому пекли хліб і ним же й зогрівали хату”.
У скіфів це було широко вживане слово (як і літники); зимівниками називалися краї, куди кочовики поверталися на зиму з худобою, кіньми, в ті краї, де взимку було тепліше. Якщо літники були на півночі, то зимівники на півдні, поближче до Чорного чи Азовського морів, у причорноморських степах.
Зокрема й на узбережжі Азовського моря та побіля мілководної затоки Сиваш (Гниле море) на заході, біля берегів Криму та Херсонської області. Від моря він відокремлений вузькою Арабатською Стрілкою, сполучений з ним Генічеською протокою. Береги там розчленовані мілководними затоками, а Чонгарський півострів розділяє Сиваш на Західний і Східний. Там характерні засухи — рівні ділянки із значним шаром сірого і сіро-зеленого мулу.
Сьогодні Сиваш — місце добування солей, важливої сировини для хімічного виробництва, на його базі працюють бромний та содовий заводи в Красноперекопську.
В епоху бронзи клімат там був дещо іншим і присивашськими низинами тоді текло багато степових річечок у вербах із зеленими трав’яними луками і там охоче селилися люди. Ще в епоху кіммерійців ті, сьогодні пустельні краї, були велелюдними. Там (і пізніше, за Скіфії) знаходилися зимівники кочівників, куди вони неодмінно перекочовували на зиму. Довгий час у степах Присивашшя археологам не вдавалося знайти хоч які-небудь сліди тих зимівок — пустка навколо, тільки вітри пил переносять. Жодного сліду зимівників, як замели їх за собою кочівники!
І лише з допомогою вертольотів (комусь спало те на думку) їх вдалося виявити (власне, стоянки на зимівниках). Вже з невеликої висоти, починаючи чи не з десяти метрів археологи, які перебували у гвинтокрилих машинах, загледіли внизу, на випалених сонцем, майже не придатних для життя рівнинах, якісь підозрілі світлі плями. Аерофотозйомки почали неподалік села Сергіївка, що на Херсонщині).Так було виявлено сліди десятків прадавніх стоянок кочівників та окремих поселень. Вже перший контрольний шурф, зроблений в одній із таких світлих плямах приніс успіх — всього лише на глибині 30 см знайшли бронзові вудила з круглими кільцями на кінцях і пару стержньових псалій, вже тоді малопоширений тип кінської вузди.
Детальні дослідження світлих плям швидко внесли ясність. Виявляється, що там були зимівники кочових племен (спершу епохи бронзи, пізніше кіммерійців та скіфів), себто недовготривалі, лише на короткий зимовий час поселення, культурний шар яких був вельми тонким. Та й для чого на коротку зиму споруджувати капітальні приміщення — худоба й під відкритим небом зимуватиме, люди — в кибитках, а пастухи й біля багать грітимуться. Тож мало чим поживилися археологи — кострища на колишніх зимівниках, уламки кераміки, кістки тварин. У ті краї на зиму просто переганяли тварин, і все. Там було вдосталь корму, особливо були значними очеретяні зарослі і худоба добре зимувала. А по весні знову починали свій вічний рух вперед — із зимових пасовиськ на літні, щоб пізно восени чи й на початку зими знову вигулькнути на пару місяців біля Сивашу. Можливо з часом аерофотозйомки виявлять там більші площі культурних слідів, але... Нині той район вже увійшов у зону зрошення Каховської зрошувальної системи — нові часи, нове життя...

ТІ, ЩО НОСИЛИ ШТАНИ...

Отож, по весні залишали зимники й попаски вирушали на літні пасовиська. Випасання велося меридіально — з півдня на північ, так було зручніше. На одному місці залишалися рівно стільки, наскільки вистачало трави, а тоді переходили на нові пастівники і так до скону життя. Попаски, попаски, все вперед і вперед, із зимівників на літники, з літників знову на зимівники. Кожна родоплеменна група чи роди мали свої маршрути для щорічних переміщень, що їх не дозволялося нікому іншому пересікати.
Треба було щодень напасти численні стада, табуни, отари; уберегти чотириногих від хижаків — головно вовків, а їх у степах розводилося до безміру! Слідкувати аби тварини були здоровими і в доброму тілі, ще й постійно наглядати за видноколами, бути готовим в будь-яку мить відбити напад драпіжників, степових розбійників, які завжди мали невситиме бажання поживитися твоєю худобою. Чи й самому спритно, використавши зручний момент, напасти на сусідів з гиком та свистом, аби вихором налетівши, поживитися чужою худобою і таким робом примножити власні багатства — воєнна здобич на всіх “законних” підставах переходила у власність нападника.
Випас і догляд худоби, охорона її від сусідів і напади на самих сусідів — все то у віданні чоловіків, які ніколи, ні взимку, ні восени, весною чи влітку не злазили з коней. Вони були добре пристосовані до нелегких умов кочового життя і перш за все, добре одягалися (одяг вовняний, теплий, зручний — був і шкіряний). Виготовленням одягу — до речі, гарного, майстерно пошитого, художньо оформленого аплікаціями, гаптуванням, — займалися, звичайно ж жінки. Одяг був зручний, практичний — короткі, перетягнуті в поясі шкіряні (хутром всередину) каптани, шкіряні, теплі й міцні штани або вовняні шаровари, м’які, перев’язані біля кісточок чобітки, що їх греки називали скіфіками , на голові — гостроверхий башлик, що захищав не тільки голову, а й потилицю. Носили ще й кожухи, принаймні, їх згадує Геродот.
А ось щодо штанів... Якщо сусіди степовиків, греки не знали штанів і не визнавали їх, бо вважали таке “химерне” вбрання ознакою варварства й дикунства, то скіфи штани любили — та і як у холоднечу обійдешся без, даруйте, штанів? Та ще на коні. Ніяким кожухом чи каптаном голі ноги і стегна не прикриєш, ніякі хітони — довгі сорочки, що їх залюбки носили греки, — у степу не зарадять — диваки, греки, і як тільки вони ухитрялися жити без штанів, дивувалися скіфи.
Життя тих, хто носив штани (а втім, скіф’янки теж їх залюбки носили — зручно, практично і затишно) минало в степу на верховому коні — на вітрах, на спекоті, на дощах, на морозі... Нелегке життя, ворогу такого не побажаєш, але для скіфів воно було і єдиним, і звичним — іншого вони не знали і не уявляли. Тож були великими трудівниками, які ні вдень, ні вночі не знали спокою. Спали, передрімуючи, ловлячи дрижаків, біля багать — особливо тяжко було восени та взимку — гибіли під відкритим небом, посеред огрому степу, не завжди прихильного до людини. Щоб не сказати, ворожого. В крайньому разі не лагідного і не зичливого до скотарів — вічних трудівників степу, який вони вірно і незрадливо любили все життя. У степу вони народжувалися, зростали, зістарювалися — якщо доля посилала їм такий шанс, постаріти за життя, — і смерть свою зустрічали теж у степу, смерть від праці, віку чи ворожої стріли — швидше всього.

ТАЄМНИЦЯ ДВОХ СКІФ’ЯНОК
А за стадами, за табунами й отарами, зрештою, за чоловіками на верхових конях, рухались кибитки, запряжені комолими волами — з сім’ями, жінками та дітьми і нехитрим збіжжям (зайвого не возили, тільки те, що необхідне було для щоденного вжитку).
Не кожне діло у скіфів — як і в будь-яких інших кочових народів —вважалося “благородним”. Наприклад, царські скіфи (і скіфи-кочовики, хоч між ними різниця мовби й не спостерігається, хіба що за багатством) величали “благородними” лише війни та догляд за худобою. За Геродотом вони “вважали за менш вартими поваги тих, що займалися ремеслами і їхніх нащадків”. Але, як не крути, як не верти, а ремісники — та ще за умов кочового життя, відсутності доріг і постійних сутичок — були вкрай необхідні. Без них неможливо було обійтися в побуті — та і як обійтися хоча б без ковалів? (Як ковалі не могли в свою чергу обійтися без металургів, тих хто з болотяної руди виплавляв їм залізо), тож ремісники були, і до них кочовики раз по раз зверталися, хоч мовби їх і менше шанували. Але аж ніяк не могли обійтися без ковалів, теслів, без шорників чи стельмахів, без “будівничих” возів, адже постійно треба було лагодити старі речі й виготовляти нові — зброю, мечі, кинджали, наконечники до списів чи стріл, кухонну утвар, не кажучи вже про криті вози з кибитками, без яких у степу ні тпру, ні ну...
Крім ремісників, для яких ремісництво було професією і шматком хліба та м’яса (чи сиру іппака), кожна сім’я ще й сама багато чого виготовляла — для щоденного ужитку. Недарма ж у жіночих похованнях археологи незмінно знаходять так звані пряслиця , що їх у кожній родині виготовляли з обпаленої глини. А це свідчить, що прядіння було поширеним заняттям серед скіф’янок різних соціальних прошарків. Пряжу теж кожна родина виготовляла сама — з вовни та рослинної сировини — хоча б тих же конопель. Тканини (за нечисленними знахідками чи відбитками їх у глині) виготовлялися без допомоги ткацького верстату, простим переплетінням. (Хоча в заможніх були дорогі привозні тканини, про це свідчать розкопки з багатих, т. зв. царських курганів). Кожна родина виготовляла ліпну кераміку, що потім випалювалася на вогнищі та різний дерев’яний посуд — тарелі, чаші, у заможніх із золотими або срібними обкладками та інші речі з рогу чи срібла — але це вже в багатих.
Із повсті та шкіри виготовляли (теж здебільшого самі, в кожній родині були свої майстрині) теплий зручний одяг, накриття для кибиток. Щоправда, такі речі у скіфських курганах практично не збереглися, тож по них вчені судять за матеріалами алтайських курганів скіфського часу — дякуючи специфічним умовам (мерзлоті тощо), там добре збереглося багато речей з органічних матеріалів, — повстяні килими, прикрашені аплікаціями чи прикраси сідел у вигляді фігур тигрів з червоної повсті. Як і косторізна справа, майже всі ці види традиційного для кочовиків виробництва були пов’язані з оброблюванням продуктів скотарства і були добре розвинуті у скіфів. Ось чому повсякденний їхній побут не можна уявити лише у двокольоровій гамі сірого заліза та жовтогарячих бронзи і золота, предмети яких найчастіше зустрічаються у скіфських курганах, ставши майже звичними для археологів.
В той час, як чоловіки день і ніч перебували біля стад, табунів та отар, “вдома” (себто в кибитках, що рухались слідом) залишалися жінки. Носили вони довгі плаття з вузькими рукавами й поясом. На голові в кожної скіф’янки незмінна гостроверха шапка (були й пласкі, але рідше), оторочена хутром, до якої кріпилося кольорове покривало, що спадало на плечі й спину. Лоб закривала пов’язка, до якої приторочувалися скроневі підвіски, — як, наприклад, з Товстої могили, розкопаної у свій час Борисом Мозолевським — справжній шедевр! По краях покривало прикрашала кайма із золотих бляшок (у заможніх), бляшки та інші металеві пластинки з насічками чи орнаментом були й на шапці, над лобом. А ще носили браслети на руках (золоті, срібні, бронзові), намисто, дорогі коралі, гривни, медальйони із зображенням богинь і найчастіше матері-прародительки, змієногої богині (все — витвори грецьких умільців), діадеми, персні, серги... Ось хоча б кілька прикладів.
У Вовківецьких курганах скіфського часу на правому березі Сули неподалік с. Вовківці (Полтавщина) в кургані № 4 виявили захоронення двох жінок у склепі, що був частково викопаний у материку. Померлі лежали випростано. Біля одного з кістяків знайдено: золоті сережки, намисто з сердолікових та пастових намистин, на руках — залізні плаковані золотом браслети, на ногах — бронзові браслети з голівками вухатих хижаків, ліворуч лежало незмінне дзеркало у вигляді оголеної Афродіти (коштовна річ!). Золоті сережки блищали й біля другого кістяка (виходить, що він не належав рабині, як було спершу подумали археологи), золоте намисто з підвіскою у вигляді лунниці, на грудях — кілька бляшок, на ногах — бронзові браслети. Жінки — чи не рідні сестри бува? — за соціальним статусом були рівними і, очевидно, разом померли (чи не загинули). Ще в похованні виявили литий бронзовий конус, амфору, 26 дзвіночків, частини кінської вузди (покійниці були вершницями?) з бляхами, виконаними у звіриному стилі. Але таємниця двох скіф’янок так і залишилася таємницею. Якщо вони були подругами, то чому разом поховані? Що спричинило їхню смерть чи наглу загибель?

ФЕОДОСІЙСЬКІ СЕРГИ

Це їх названо так тому, що знайдено їх було біля Феодосії у 1853 році — виняткові за майстерністю виконання серги! Як писали дослідники, вони явили світові зразки того своєрідного давньогрецького мистецтва, яке прийнято називати мікротехнікою. Кожна серга є своєрідним диском, краї якого вкриті кількома рядами зерні . На внутрішній поверхні дисків розміщені вісім вишуканих пальметок з розетками біля основи, а центр їхній прикрашає пишна багатопелюсткова квітка.
Головна прикраса кожної серги — багатофігурна композиція, виконана в мікроскопічних формах. На них зображені популярні в Афінах спортивні змагання. Ось учвал несуться четверо коней, запряжені в колісницю, якими керує крилата богиня Ніке. Праворуч від неї воїн з великим щитом, готовий вистрибнути із колісниці, щоб самому завершити біг до фінішу.
Давньогрецький майстер був превеликим умільцем та ще в такому непростому виді, як мікротехніка. Він успішно виконав такі деталі, як мережива на щиті, виокремив кожну пір’їнку на крилі богині! Ясно, що за сильного збільшення (принаймні, це видно тільки при багаторазовому збільшенні), крихітні зерна були з’єднані по чотири і розміщені рядами. Саме такі деталі та їх вправна обробка і створили всесвітню славу “Феодосійським сергам” — тим більше, що винайдена давньогрецькими майстрами техніка зерні згодом була втрачена. Оптичного скла тоді ще не вміли виготовлювати. Для цього використовували лінзи із гірського кришталю, які могли давати двократне збільшення.
Серги знайдені біля Феодосії, відразу ж привернули увагу ювелірів. Чимало хто з них — Петербург, Париж — намагалися зробити копію, але так і не впоралися із завданням, адже не знали способів припаювання та склад припаю, що їх застосовували античні майстри. За справу брався навіть знаменитий Карл Фаберже, але скільки не робив спроб повторити “Феодосійські серги”, стільки його й чекала невдача. Лунниця була покрита всуціль зернами зерні. Крихітні, ледь око їх розрізняє, золоті кульки були рівномірно розташовані по всій поверхні. А ось намагаючись створити їхню копію, Фаберже не міг з’єднати бодай три зернятки — вони зливалися і не трималися на серзі. І це при тому, що знаменитий ювелір використовував всі досягнення сучасної техніки, зокрема оптику, чого не мали античні майстри. З часом ювеліри ціною величезних зусиль зуміли з’єднати лише три зернини замість чотирьох, але прадавня техніка зерні по суті так і по сей день залишилася невідомою.

Вершиною жіночих прикрас у скіфів на сьогодні залишається золота пектораль — нагрудна прикраса із Товстої Могили, що є шедевром прадавніх умільців — греків і скіфів.
А ще в кожної жінки було незмінне бронзове дзеркало, просте й з орнаментом, або прикрашене позолотою.

ВОНА БУЛА ЧАРІВНОЮ НА ПОЗІР...

...Біля черепа жінки лежали масивні золоті сережки з головками фантастичних грифонів, випуклі і коштовні. Вже по них можна судити: знатна була жінка!
А ще біля черепа знайшли 20 золотих пластинок від головного убору — бляшки із зображенням скіфської праматері, змієногої богині, — біля лівої ноги бронзове дзеркало у формі диска з прямокутною ручкою, там же стояла посудина на ніжці — своєрідна курильниця з кришкою. А ще знайоме археологам із скіфських поховань веретено. Та амулет з нижньої щелепи молодого вовка. Одне слово, звичайні речі заможної і знатної скіф’янки, що мали супроводжувати її в потойбіччя.
Зачищають далі і раптом з’являються два довгих залізних списи, колчан із берести, а в ньому — 150 бронзових наконечників стріл... Жінка і... воїн в одній особі?
І стало ясно, що в могилі на березі Дністра похована молода (20—25 років) жінка-воїн.
Антропологія явно скіфська.
То виходить, це могила жінки-амазонки? Однієї з тих войовниць, що нічим не поступалися перед чоловіками-воїнами?
“Ми з дитинства звикли, що це тільки красива і поетична легенда, — пише Є. Яровий, який розкопував поховання придністровської амазонки. — Прадавня казка, народжена під безхмарним егейським небом, де смагляві красуні оперізують своїх героїв мечем, благословляючи їх на подвиги, а козлоногі боги, які пахтять веселим мілетським вином, витанцьовують з довгоногими німфами. Але ось розкопаний буджацький курган, що осів під вагою літ і заріс жорсткою степовою травою, а під ним виявилась легенда, що ожила у вістрях списів і десятках безжалісних стріл...”
Жіночі поховання, що імовірно належали амазонкам-войовницям прадавніх часів, розкопали на Дону, на Дніпрі, Інгулі, Дністрі, тож виходить, що жінки-воїни це не фантазія давніх авторів?
Але якщо вже бути точними і про це свідчать поховання, вони були не тільки воїнами, а й добрими господинями, зразковими дружинами, матерями, хранительками домашніх вогнищ, тільки на відміну від чоловіків мали подвійну роботу — і вдома, і на війні.
“Графічна реконструкція черепа... проведена в лабораторії, показала, що ця молода жінка була рідкісної вроди. В обрамленні масивних золотих серег вона була чарівною на позір. Який жаль, що життя її обірвалося так рано.”

ГІПОТЕЗА БОРИСА МОЗОЛЕВСВКОГО: У СКІФІВ БУЛИ НЕ ЛИШЕ
ЦАРІ-ВОЇНИ. А Й ЦАРІ-ЖЕРЦІ. А ЩО, КОЛИ ЇХ ВБИВАЛИ
Й ХОВАЛИ ОДРАЗУ Ж ПО СМЕРТІ ЦАРЯ?

Жерцями називають служителів культу, переважно в політеїстичних багатобожих — релігіях.
Їхня головна і найважливіша функція — здійснення жертвоприношення.
Жерцями в докласовому суспільстві були старші в роду, чаклуни, шамани. Згодом — з розкладом первісного устрою вони виділилися в особливу привілейовану громадську групу, що входила до панівного класу. Виступили (виступають) як посередники у спілкуванні людей зі світом богів і духів.
В давніх рабовласницьких державах індійців, єгиптян, євреїв, персів, вавилонян, греків, римлян, ацтеків та ін., де релігія відігравала значну роль у зміцненні влади панівного класу, жерці користувалися великою політичною владою і володіли значними багатствами. В сучасному православ’ї за священиками збереглася грецька назва жерця — ієрей. В католицькій Папа Римський називається верховним жерцем, що успадкував найменування глави жрецької колегії в Давньому Римі. Жрецтво збереглося в індуїзмі, в деяких народів Південної Америки, Австралії та Океанії.
В античності — жрець (як правило, це батько сімейства) виконував функції священика. Знав літургічні норми, обряди, календарі, керував обрядами, жертвоприношеннями .
Жрецтво отримували або шляхом успадкування, або по вибору (вільному  чи й через оракула), часом ця прибуткова посада купувалася (при жіночих божествах існували жіночі жрецькі посади).
Пізніше жерці виробили не лише ритуал, а й придумали своєрідний одяг, символіку, зачіску, обряди посвячення чи помазання на жрецтво і безшлюбність. В принципі кожен міг стати жерцем, але жрецькі посади в основному займали патриції.
Їх вибирали на рік або на кілька років — як виняток, іноді жрецькі посади були спадковими і пожиттєвими. Деякі жерці дотримувалися певних табу в їжі, не мали права ходити в лазню, в сімейний дім тощо. Особливої винагороди не отримували, але їм надходила частина м’яса жертовних тварин, дари віруючих, їх обслуговували як храмові раби, так і храмові повії-ієродулами.
Інститут жрецтва був вельми поширеним і популярним у скіфів (сини змієногої богині отримали його чи не у спадок від східних народів, серед яких вони жили й воювали майже три десятки літ). Жерцями виступали як чоловіки, так і жінки. У скіфів і сарматів жерці (як і жриць) навіть ховали в окремих курганах (не менш пишних, як царські) і після царів та вождів вони відігравали значну роль в суспільстві, не лише відправляли обряди, а й були своєрідними суддями, до них зверталися з будь-якого приводу і їхнє слово було законом для всіх. Їх ще називали енареями, білими (очевидно, вони носили біле вбрання, що було відзнакою їхнього сану). Недарма ж скіфське суспільство ділилося на три соціальні групи: касту жерців, професійних воїнів і рядових общинників. Скіфські царі виділялися з військової верхівки. “Але в мене народилася думка, — якось ділився своїми припущеннями Борис Мозолевський перед журналістами, — це покищо робоча гіпотеза, що у скіфів були не лише царі-воїни, а й царі-жерці. Мені вже кілька разів доводилося стикатися з похованнями, котрі нагадують поховання жерців. Причому цікавило те, що поховання ці не зустрічалися західніше Базавлука. Можливо, ця річка була якимось своєрідним кордоном?
Те, що ми знайшли, говорить, що, можливо, це і є поховання царя-жерця (у Бабиній Могилі — В. Ч.). Я не хочу стверджувати це категорично, покищо немає достатніх наукових даних для таких висновків. І все ж мій здогад підтверджується тим, що в могилі немає важкої зброї, більшість знайдених предметів срібні. Срібло — білий метал, а білий колір — колір жрецтва. І ще — всі знахідки мають зображення скіфських божеств — Геракл, змієнога богиня, легендарна прамати скіфів.
— Ще одна цікава думка спала мені під час розкопок Бабиної Могили . — Я звернув увагу, що в курганах частіше зустрічається первісне поховання жінки, а потім уже впускне, самого царя. Не може ж бути такого, щоб жінки у ті часи завжди помирали раніше чоловіків?
Пам’ятаєте у Геродота: “В останньому великому просторі могили ховають одну з наложниць царя, попередньо задушивши її...” Жінка — охоронниця сімейного вогнища, і за релігійними уявленнями скіфів мала створювати його і в потойбічному світі. А що, коли її вбивали й ховали одразу ж після смерті царя і насипали первісний курган? Тим часом скіфи прощалися з тілом царя і через сорок днів, за Геродотом, ховали його у ньому, вже створеному, за їхніми релігійними уявленнями, родинному вогнищі?..

В СТЕПАХ ПІД ХЕРСОНОМ...
У 1896 році до директора Херсонського музею Гошкевича звернулися з проханням визначити якість художньої роботи і збереженості бронзової статуетки у вигляді жіночого божества, що була знайдена в одному з курганів на околиці Херсона.
Струнка елегантна богиня була зображена в платті до ніг і воно тісно облягало її зразково-показову фігуру. Поверх плаття з правого плеча на ліву руку тяглася накидка, що підкреслювала талію і вільно звисала вздовж правого стегна. З-під головного убору з вирізом над високим лобом на плечі спадало гладке волосся. Лице суворе, його обрамляла якась прикраса, скріплена на лобі кільцем. Подібне кільце скріплювало і комір. Від пліч на груди зигзагом звисали стрічкові прикраси. Трохи зігнута в лікті ліва рука, її пальці тримають злегка відтягнуте від стегна вбік плаття. В правій руці, що продіта в накидці і зігнута під прямим кутом в лікті, сидить сирена. На плечах божества стоять дві собаки, над головою — ажурна композиція із двох левів, які терзають бика.
Директор музею вияснив, що статуетка із грабіжницьких розкопок так званих скарбошукачів, і що в тому похованні було знайдено золоте намисто з дрібних намистин і три кільця, зігнуті з товстого дроту. Згодом Гошкевич провів дообстеження кургану і вияснив, що під невисоким насипом було зроблено всього лише одне поховання. В могилі виявилися бронзові наконечники стріл, перстень, статуетка собаки, що біжить, прикріплена на товстій вигнутій пластині, камінні пращі, глиняні кільця для веретена, що незмінно супроводжують жіночі поховання, античний глечик із сірої глини і сердолікові, глиняні та пастові буси. Знайшли ще одне золоте кільце і золоту лунницю, прикрашену трикутником із зерні, що входило до намиста.
Але найважливішою знахідкою були уламки бронзового диску дзеркала — це власне, була ручка дзеркала, верхній обід якого прикрашала фігурка собаки, яка бігла, виконана в тому ж стилі, що й собака на статуетці богині. Ясно було, що дзеркало (це було вочевидь т. з. “всевидяще око”, у якому богиня (чи жриця) роздивлялася людські долі) з херсонського кургану — видатний твір іонійської художньої школи і було найдавнішим витвором грецьких майстрів у скіфському кургані початку V ст. до н. е.
Бронзові (залізні) дзеркала з добре відшліфованою поверхнею археологи знаходять майже у всіх жіночих похованнях — без дзеркала скіф’янку не відпускали у світ предків, адже без дзеркала скіф’янку й уявити неможливо. І це багато про що говорить.

ВСЬОГО ЛИШЕ ОДИН РЕЦЕПТ З КОСМЕТИКИ
Покривала (неодмінна деталь скіфського жіночого вбрання) були зазвичай різнобарвними і горіли в степу всіма кольорами і тому жінку видно було здалеку. Але таким було здебільшого вихідне вбрання, парадне, а щоденно в побуті, в суєті суєт жінки (якщо тільки вони не цариці і не із знатних) одягалися простіше — вицвілі кохтини й такі ж плаття чи сукні, такі ж шаровари (дуже зручні, коли вертишся щодень по господарству), на голові замість хустки здебільшого просто шматок тканини. Парадний жіночий головний убір вартий того, аби на ньому зупинитися окремо. Наприкінці польового сезону 1964 року археологи розкопували курган біля с. Ілічевого і в ньому виявили шість поховань бронзового віку. В центрі вцілів кам’яний ящик, частково, правда, знищений бліндажем часів Другої світової війни, за всіма ознаками — скіфське поховання. Там і було знайдено якийсь не знаний золотий предмет вагою в 300 г! Спершу здалося, що то якась посудина. При детальному обстеженні всередині виявилася шийна гривна і більше десятка золотих пластин різного розміру. Згодом реставраторам вдалося відносити предмет — знахідка відтворилася у вигляді усіченого конуса з отвором у плоскій вершині. Було висловлено слушну думку, що це частина складного головного убору скіф’янки. Масивна річ була прикріплена на металевому стержні.
Від холодів до холодів скіф’янки ходили босоніж і п’яти їхні та підошви за літо так грубіли, що були невразливими. (Траплялося, що скіф’янки затоптували змію і та не здатна була навіть прокусити ороговілу підошву своєї убивці).
Щодо прикрас скіфи теж різко різнилися. У бідних — які коштовності! Простесеньке скляне чи кам’яне намистечко, бронзові сережки, залізний (якщо він ще був) браслет, а ось в можних одяг прикрашали десятки й десятки золотих бляшок. Так, наприклад, на платті цариці з Куль-Обського кургану знайдено було 474 золоті бляшки загальною вагою в 1,43 кг! Щоправда, одяг з такою кількістю золотих бляшок напевне ж одягали рідко, лише у виняткових випадках, на святах чи коли цариця “представлялася” підданим, а також. на смерть — для подорожі в потойбічний світ. (Не відстав — варто зазначити — від своєї жони-цариці і її чоловік-цар, котрий був похований в одному з нею кургані (хоча, мабуть, навпаки, цариця була похована в одному кургані з царем): масивна золота гривна на його шиї затягнула аж на 460 г. Додайте сюди ще й 266 золотих бляшок загальною вагою в 955 г, що прикрашали його одяг, обкладений золотом, горит, зброю тощо).
Як жінки, так і чоловіки любили носити різноманітні прикраси, більшість з яких мала значення оберегів. Це найрізноманітніші медальйони із зображенням богинь, зокрема й грецької Артеміди — такий медальйон чудової роботи знайдено в Неаполі Скіфському. Серед популярних медальйонів неодмінно був медальйон із зображенням Праматері — змієногої богині, напівжінки, напівзмії Апі. Взагалі, до теми мовлячи, змієнога богиня — як і грифон, що терзає жертву — була широко поширена і в інших країнах. У Європі, особливо в часи раннього середньовіччя, тож можна сказати, що образ цей носив інтернаціональний характер, але у скіфів зображення змієногої богині було особливо популярним і шанованим. Як, наприклад, “берегиня” в давньоруському фольклорі, що зображувалася у вигляді повітряної діви, яка оберігала людей від упирів. Слов’яни вважали, що берегині живуть побіля жител і оберігають їх і їхніх мешканців від злих духів. Таку роль скіфи відводили своїй прародительці, змієногій богині, напівдіві-напівзмії, яка й берегла їх щодень і щомиті. Тож і пластини із зображенням змієногої богині були улюбленим сюжетом народного мистецтва.
Особливо скіф’янки любили буси — кам’яні і скляні (скляні у ті часи високо котувалися і вважалися ледь чи не скарбом), браслети, згадувані серги, зроблені як місцевими умільцями, так і привозні. Звичними у рядових кочівників були серги у вигляді порожнього конуса, з’єднані основою на невеликій вигнутій дротині, або у вигляді порожнього конуса з дротиною, закріпленою зсередини. Поясні гачки були із зображенням звірів — т. з. звіриний стиль.
Про персні й говорити не доводиться, це була звична окраса скіф’янок і без них вони і з кибитки не виходили.
Різко відрізнялася від звичайних, скромних за соціальним статусом кочівників, їхня знать та багатії. Прикраси носили тільки привізні, виготовлені заморськими майстрами вищого класу в Греції чи грецьких містах Причорномор’я — в цьому скіфи добре зналися і вміли шанувати шедеври. Це й діадеми філігранної роботи, такі ж кульчики, нагрудні і скроневі підвіски — все ювелірні вироби вищого класу!
Кожна жінка, як уже мовилося, мала своє люстерко. Бронзове. Були вони найрізноманітнішої форми й вартості, залежно від смаків і купівельної спроможності. В одних це були прості дзеркальця, сяк-так відполірований метал, в інших — відполіровані ідеально, дивлячись у них можна було побачити найдрібнішу рисочку на власному обличчі. (Колись мені колега показував прямокутні шматочки сталі, відшліфовані умільцями так, що я побачив у них себе чи не краще як у дзеркалі — це сталевари та металурги і сьогодні тямлять робити). Такі люстерка були позолоченими й прикрашувалися високохудожнім орнаментом. Особливо славилися дзеркала, виготовлені в грецькій колонії Ольвія для багатих скіфів, з незмінним руків’ям, що прикрашувалося в звіриному стилі.
А скільки в багатих скіфських похованнях чорнолакового, досить дорогого розписного посуду грецьких майстрів! Це й посуд для пиття — кіліки, різні сосуди для вина й води. (Виноградне вино, привезене з далекої Греції, користувалося попитом, чи не тому у скіфських городищах стільки зустрічається уламків амфор для вина. Між іншим: греки пили його розведеним водою — один до двадцяти в пропорції, скіфи споживали нерозведене, і в греків це вважалося безкультур’ям, простіше варварством). А скільки на розкопках зустрічається посудин для косметики! І це при тому, що скіфи загалом не схвалювали чужі речі — особливо це стосувалося релігії — чужий побут владно вторгався у їхнє життя, скіфські багатії мали свої палаци в Ольвії, широко й охоче користувалися грецькими речами.
Зберігся один з косметичних рецептів (в переказі Геродота): “Жінки їхні труть об шерехатий камінь кипарисове, кедрове і ліванне дерево, підливаючи води і густою масою, що виходить, вимазують собі все тіло й обличчя: це надає тілу приємний запах, а коли другодні знімуть мазь, то тіло виявиться чистим і глянцюватим”. Маленька деталь, всього лише один рецепт з косметики, а як багато він говорить про скіф’янок, їхню акуратність, чистоту та гігієну, а звідси й до любові — один крок. І це в кочівницьких жінок, серед гарячого степу, повного пилу, спопеляючих вітрів чи осінньої мокви, зимових морозів, з життям у кибитці, постійно в дорозі, в перекочівках так слідкували жінки за тілом своїм аби воно було чистим і прекрасно та загадково-збуджуюче пахло!

ОЙРОПАТИ — “ЧОЛОВІКОВБИВЦІ”? ЛЕГЕНДИ ПРО АМАЗОНОК

Амазонки буцімто мешкали в районі Каспія, Кавказу, Чорного моря (Азовського теж) — там нібито існували їхні легендарні царства. Принаймні, про це писали Гомер, Геродот, Страбон, Діодор Сицилійський... Невже праві ті, хто запевняє, що диму без вогню не буває?
А ось Діонісій, який жив в Александрії в середині ІІ ст. до н. е. повідомляв, що найдавніше амазонське царство знаходилося в Північній Африці, в Лівії і зникло воно за багато поколінь до Троянської війни (Троя — місто на північному заході Малої Азії, була заснована в ІІІ тис. до н. е.). Мовби столиця цього царства була в Атласних горах Алжиру, на березі озера Шергі. Ці легенди вочевидь пов’язані з тим, що в Лівії, Алжирі, Тунісі були племена жінок, які відзначалися войовничістю та хоробрістю, вони охоче вправлялися у військовій справі і .навіть якийсь час несли військову службу, в той час як чоловіки займалися домашнім господарством та вихованням дітей. В тих амазонок була цариця Марина і войовниче жіноцтво під орудою своєї владарки покорило всі сусідні землі. (Там збереглися прадавні кургани, у яких за легендами і поховані тамтешні амазонки, котрі полягли у битвах).
А ще збереглися легенди про трьох знаменитих амазонських цариць — Марпессу, Лампаду і Гіппо, — які буцімто захопили землі в Південній Азії та Сирії, заснували міста Ефес, Смирну, Фібу, Синопу і що вони у свій час навіть захоплювали Трою! А потім, обтяжені великою здобиччю пішли собі геть, залишивши в підкорених містах свої гарнізони й застави. Збереглося повідомлення — Павла Оросія — що амазонки з’явилися в Азії разом з кіммерійцями в 723 р. до н. е. і тоді ж у бою загинула їхня знаменита цариця Марпесса.
“Поселяли” амазонок на північно-західному узбережжі Каспію (сучасний Дагестан), вздовж рік Кума і Терек, в західному напрямку до Кабардино-Балкарії, Дону, Північного Причорномор’я та Фракії.
Збереглися дані, що в дельті Куми була міцна фортеця амазонок, що контролювала водні торгові шляхи. В гирлі Старого Тереку теж знаходилось важливе місто амазонок, коли Терек був їхньою південною границею із сусідніми народами.
Імперія амазонок розпалася в часи Александра Македонського, тоді ж частина войовничого жіноцтва зосталася на місцях, на берегах Куми, Терека, Черека, Дону, в Північному Причорномор’ї, де з часом змішалася з іншими народами. Інша ж частина перекочувала в якісь далекі краї. Пізніше багато амазонок подалися в гори Чехії та Словакії, а потім на Рейн (Німеччина), до Бретані (Франція) та в Іспанію і східну Англію.
Ще одне царство войовниць розташовувалося в Малій Азії “за Халдеями” — південно-західне узбережжя Каспію до озера Урмія, а ось головне їхнє місто знаходилося в Ірані.
Програвши сутички з військами Александра Македонського, жіноцтво подалося на південь Аравійського півострова (Йемен) в райони дельти Нілу, в Лівію і ще кудись далі й далі.
А ще амазонки будували багато храмів, у яких справляли службу їхні жриці, які вміли читати й писати. Вони й передавали жінкам здобуті ними знання Сходу, а під старість розходилися по сусідніх народах, де навчали дітей грамоті й різним премудростям життя (дівчаток умінню зцілювати). Таких грамотних амазонок називали “йогинями”, що вже в християнську епоху, як гадають деякі дослідники, перетворилося в “бабу Ягу” і збереглося в руських народних казках.
До речі, в руських “Азбукониках толковых словарях”, що були поширені в Московії в ХV-ХII ст. згадується термін “амазонська земля”, а жінки ті йменуются “а мазаніки”. Дехто вважає, що термін цей треба розуміти як “омужання” (себто мужні жінки). Можливо, що вислів “а мазаніки” означає “помазаники”, тобто посвячені в священний жіночий союз. Їм сприяла богиня Гера, жона Зевса.
Щодо амазонок Скіфії, то їх згадує Діодор Сицилійський. За його словами вони жили по берегах річки Амазон, що пізніше бува названа йменням сина амазонки Лісіппи Танаїс. Існує легенда, що Танаїс закохався в свою красуню матір, але не бажаючи вдаватися до гріхопадіння, кинувся в річку Амазон і втопився — звідтоді річка, що впадає в Меотиду, і стала зватися Танаїсом. Мати його невдовзі наклала головою в одній з військових сутичок, а її дочка — сестра Танаїса — взяла бразди правління в свої руки і, кажуть, перевершила свою матінку. Це вона узвичаїла навчання дівчаток із семилітнього віку грамоті, фізичним вправам та духовному вихованню — в тім числі й навчала їх мистецтву зцілення. І що вона покорила багато народів від Танаїса й до самої Фракії — що й продовжували чинити її спадкоємиці.
За легендою амазонки для продовження роду на протязі двох весняних місяців, як усе квітло й буяло в природі й тягло до кохання, зустрічалися з хлопцями сусідніх скіфських та інших племен і народжували від них дітей: дівчаток залишали в себе, а хлопчиків віддавали батькам.
У них були писані закони, які потім запозичили сусідні народи, у тім числі і давньоєврейські держави.
Легенди про войовничих жінок поширені у всіх народів, у скіфського теж, і були віддзеркаленням епохи матріархату, що вже на той час, зрозуміло, минула. Амазонки терпіли чоловіків лише якийсь там час на рік — виключно лише заради продовження роду! Їх іноді називали “безгрудими” — ніби для більш зручної стрільби з луків амазонки позбавляли себе правої груді (відповідно й у своїх дочок). Проти амазонок, як відомо, виступав Геракл, хоча... Чи варто молодцю — якщо він справжній молодець — та виступати проти жінок? Чи ворогів у справжніх козаків було обмаль — так ні ж бо! Ворогів у всі часи, у всі віки вистачало, тож їх було чи не на вибір. А втім, під боротьбою з амазонками вочевидь ховається легенда про боротьбу з племенами, які перебували на більш низькій сходинці матріархату. Але так чи інак, а виникла навіть т. з. АМАЗОНОМАХІЯ — боротьба греків проти амазонок. Скульптурні фрагменти тієї боротьби, не вартої, звісно, для справжніх чоловіків, зображені на фризах численних грецьких храмів, на фронтонах і навіть на мавзолеї в Галікарнасі. У скіфів відгомін теми амазонок був, але боротьби з ними не було — скіфські чоловіки шанували і поважали жінок — молодці! Хоча самі амазонки чи не вороже ставилися до чоловіків — недарма ж їх сини змієногої богині називали ойропата (ще одне відоме нам слово із зниклої скіфської мови) що в перекладі означало “чоловіковбивці”.
Не слід проте вважати, що скіфські жінки тільки те й робили, що вбивали своїх чоловіків і багли жити без них — ні і ні! Вони не були чоловіконенависницями, як то їм приписує фольклорна традиція греків, і протилежної статі не цуралися. Навпаки, не уявляли свого життя без чоловіків, (як то й має бути насправді) — без батьків, братів, мужів і просто воїнів-захисників, без господарів і повелителів своїх. (Не забуваймо, не чоловіків клали у могилу до своїх жінок, а якраз навпаки). Легенди про ойропата, амазонок-чоловіковбивців — всього лише легенди. Фольклор і не більше. Не було ніяких амазонок — у грецькому розумінні цього терміну — у скіфів. У них жінки були, як жінки — господині, матері, бабусі, тіточки, ґаздині, зрештою, гарні доньки, сестри і дружини.
Але життя було таким суворим, що й жінки — діватися нікуди — мусили володіти зброєю. Чоловіки в степу, біля худоби, чи на полюванні, чи на добуванні харчу, в походах та на війнах — хто захистить дітей, сімю? Не кажучи про старих і немічних, про сяке-таке добро. Тільки вони, жінки.
Тож скіфські мадонни мали не згірш чоловіків володіти зброєю — мечем, кинджалом-акінаком чи й простим ножем, списом та дротиком. Чи й дубовою замашною палицею, і — особливо луком. Вміти осідлати коня і триматися в його сідлі, як бувалий воїн на скаку пускати в ціль дзвінкі стріли. Роль жінки у повсякденному житті не завжди зводилася лише до господарства та родинних обовязків. Треба було вміти постояти за себе зі зброєю в руках. Тож і не дивно, що за даними археологів понад 40 відсотків жіночих поховань містять наконечники стріл (виходить жіноцтво скіфське було непоганими лучницями?), адже це  чверть  усіх  знайдених  наконечників списів.
Зброєю скіфянки починали оволодівати з юних, ще дівочих літ.
А даних про те, що у скіфів було окреме жіноче військо немає. Як певно, й не було таких військових підрозділів. А ось у близьких їм — теж іраномовних — осетин було військо, яке складалося з дівчат, вони (рядки з осетинського епосу) “з лука всі безпомильно стріляли”, бо стріла і та меч там були “знайомі дівам”.
У каракалпакській поемі “Сорок дівчат” (мотиви її сягають стародавніх часів) розповідається, як богатирша Гулайим та її подруги перемогли ворогів у кривавій січі, коли “від сліпучих стріл темна ніч ставала осяйною”.
У багатьох племен і народів воєнні вправи серед жіноцтва були, але це переважно в середовищі дівчат. Не ставали винятком і юні скіфянки. (Наприклад, у споріднених з ними сарматів за свідченням Геродота “жодна дівчина не виходила заміж, поки не вбє якогось ворога).
У всьому ж іншому, скіфські жінки були, як жінки. Але незмінно підперізувалися поясами, біля якого висів ніж із кістяною колодочкою, часто короткий, з кривим лезом, але неодмінно гострий. І незмінне бронзове дзеркало.
Але крім прикрас та косметики, крім погоні за гарним вбранням (а жінки у всі віки жінки!), що було святом для скіфянок (та й нині для жінок це є святом), були ще й будні, була проза життя, щоденне вертіння по господарству, коли непомітно й роки збігали і жінки старіли біля казанів, біля дітей, на господарській метушні-клопотах, яким, що тоді, що тепер, — не було й не буде ніколи кінця-краю.

ЧОЛОВІК ЛИШЕ ЗРІДКА ЗАСКАКУВАВ ДО КИБИТКИ...

Хоч скіфські чоловіки уміли куховарити не згірш жінок — кочове життя до будь-чого привчить, — але все ж їжею — та ще на становищах — займалися жінки. Вели господарство, слідкували за волами, яких запрягали у вози і ними поганяли, у вільний час займалися незмінним рукоділлям — недарма ж у могилах скіфянок завжди присутні веретена, часто грецького типу з кістяним набором, вельми привабливі (красу речей цінували!). У простих скіфянок і веретена прості, деревяні. Чи й глиняні. А ще кожна скіфянка мала цілі набори шил, проколів, голок у спеціальних “несесерах”.
Посуд — деревяний і металевий, незмінні бронзові казани на високих ніжках для варіння мяса — головної їхньої їжі, бронзові миски, дерев’яні підноси, чаші (іноді прикрашені золотим окуттям). Був і місцевий глиняний посуд, в основному прості горщики.
А ось їжу, що багаті, що бідні готували у великих мідних казанах на піддонах і з ручками, висотою до 70—80 і діаметром 60—70 сантиметрів. (До речі, такі казани були в ходу в багатьох інших народів, наприклад, у сарматів, саків Сибіру й Алтаю. Вони дорого коштували, завжди їх не вистачало, тож за казан можна було виміняти чимало добра. Недарма ж могильні злодії, вичищаючи кургани, незмінно забирали з них казани, що їх скіфи залишали своїм покійникам, і потім користувалися ними чи й продавали як ходовий товар).
Але мясо — було б мясо! — вони могли зварити й без казанів чи будь-якої посудини.
Ось як Геродот описує той оригінальний спосіб:
“Зідравши з тварини шкіру, очищують від мяса, потім кладуть в казани... якщо казана не виявиться, то викладають все мясо тварин у шлунки тварин, підливають води і запалюють кістки; вони горять відмінно, а очищене від кісток мясо легко вміщується у шлунку. Таким способом бик сам себе варить...”
А ще Геродот описав і вельми своєрідну скіфську лазню.
“Спочатку змащують і обмивають голову, а потім для очищення тіла влаштовують таке: поставивши три жердини, нахилені одна до одної, натягують на них вовняну повсть і, стягнувши її якомога щільніше, кидають розжарене до червоного блиску каміння в посуд, поставлений між цими обтягнутими повстю жердинами... Скіфи беруть сімя коноплі, входять під повсть і кидають сімя на розжарене каміння. Від кинутих зерняток піднімається такий дим і пара, що ніяка грецька парова лазня не перевершить цієї скіфської. Скіфи захоплюються такою лазнею і виють від задоволення; це замінює їм обмивання, адже вони взагалі не обмивають свого тіла водою”.
Після такої лазні, що її влаштовували і в степу біля стад, розімлілий, аж помолоділий чоловік заскакував до своєї кибитки — поїсти гарячого, відвести душу юшкою і взагалі, вареним, бо сухомятка набридала в степу. Питав, квапно набиваючи рот — думками був далеко звідти, біля худоби в степу, — чи все гаразд “удома”? І потім, на ходу дожовуючи, вихоплювався на коня і мчав у степ, де хмарами ходили табуни... До рідної худоби, до свого життя, помолоділий і збадьорілий — від лазні, від гарячої юшки, від відвідини свого сімейства. Ночував у кибитці рідко (доручивши напарнику займатися стадом), переважно взимку, коли була люта холодина або коли “дуже хотілося жінки”. Влітку скіфянка — теж, коли їй “дуже хотілося чоловіка”, впоравшись з клопотами в кибитці, вихоплювалась на коня — верховий кінь завжди був біля воза — на всякий нагальний випадок — і мчала до чоловіка, котрий ген на обрії рухався за стадом, аби місячної ніченьки у високій траві, у срібній ковилі бодай раз на тиждень зайнятися з чоловіком любовю, якої вимагали і тіло, і душа.. Чи еросом, як називали любов греки. Це коли богиня кохання Агрімпаса та раптом насилала на них свої чари, від яких відбитися — та й для чого відбиватися — раз бо на світі живеш, та й скільки того життя! — не могли ні царі, ні вожді, ні самі боги, не кажучи вже за простих смертних.
Та й діти були потрібні Скіфії, спадкоємці батькам, майбутні кочовики, скотарі і воїни на прудких конях з луками в руках — для поповнення народу синів змієногої богині.
І була щаслива любов, коханнячко вірне під огромом зоряного неба посеред степу широкого і життя тоді здавалося просто таки прекрасним а, безперечно, вічним. Бо як же інакше.
А, може, воно таким і було насправді, га? Тим більше, Папай, батько богів і всіх скіфів день і ніч пасе Скіфію, дщерь свою.
Але так чи інак, а вранці стада вирушали на нові пасовиська, а за ними покірно скрипіли деревяні вози з кибитками, запряжені лінивими, флегматичними волами з короткими рогами, а то й зовсім без них.
З цією святою вірою і жили скіфи, жили доти, доки не зникли — усі до одного, — з планети Земля.
Але жили і радувались життю.
З цією вірою живемо і радуємось життю і ми...

Бо як же інакше?

СТЕПОВИК: — людина, яка народилася або постійно живе в степовій місцевості. Тварина, що живе у степу або яку вивели у степу. Рослина, яка росте тільки в степовій зоні. Вітер, який віє тільки у степовій зоні.

Як свідчать анатоми, знавці з остеології (розділ анатомії, що вивчає форму і структуру кісток у взаємозв’язку з їхньою функцією), разом із скіфами у причорноморських степах з’явилися комолі, безрогі тварини. Вони були невисокими (105—125 см), з масивною статурою. Ймовірно, це була порода робочої (тяглової) та м’ясних напрямів.

Псалії — давні деталі вудил, пара вертикальних стрижнів, що прикріплювалися перпендикулярно до кінця вудил. Застосовували кістяні, бронзові, пізніше залізні. З початком 2-го тис. до н. е. поступово вийшли з ужитку.

Мечет (мечеть) — у чорноморських рибалок та запорожців — піч для випікання хліба.

Поряд із скіфіками в ужитку греків збереглася і назва посудини для пиття — скіфос, — у формі чаші з двома горизонтальними ручками. Виготовлялася із обпаленої глини.
Та ще сьогодні Донецький пивзавод випускає пиво під назвою “Золотий скіф” — цей сорт є благородним в колекції донецьких пивоварів. Романтик знайде в ароматі напою відчуття простору степів — батьківщини безстрашних скіфів, — із реклами. — Колір — м’яко-золотий, смак витончений і багатогранний дякуючи гармонійному поєднанню солоду і рису. Спирт — 4,2°. До столу подають охолодженим до температури 8—10° С. з великою шапкою піни у фірмовому бокалі.
Також випускається пиво — іншими пивоварами — “Сармат”.
Назва “скіф” збереглася в спорті. Так називається спортивний човен для академічного веслування, різновид академічного судна. Відзначається граничною легкістю конструкції, обладнаний виносними кочетами для весел, рухомими сидіннями, упорами для ніг.
Та ще в науці зберігся термін — скіфська платформа — тектонічна структура на південному сході Європи. Міститься в межах України, Росії, Польщі та Румунії, частково в акваторії Азовського і Чорного морів. Простягається у вигляді дугоподібної смуги шириною від 30 до 100-120 км. З геологічним відкладами скіфської платформи пов’язані родовища нафти і газу, будівельних матеріалів, мінеральні і термальні води.

Грузильця для веретен.

Зернь — один з прийомів художньої обробки виробів з металу — вироб покривається найдрібнішими металевими кульками, що укладаються та припаюються до його поверхні у вигляді трикутників, ромбів, гілочок. Ця техніка була відома крім античної Греції давньому Єгипту і Київській Русі, його знали навіть за раннього залізного віку. Приклад — золоті підвіски з намиста в похованні багатої скіф’янки з кургану Темір-Гора на Керченському півострові біля с. Бакси.

Жертва (одне із значень) — за релігійними обрядами деяких народів — предмет або жива істота, яких приносили як дар богам.
Жриця мусить вміти в потребі всяку жертву заколоти рукою власною” — Л. Українка.

Бабина Могила — скіфський курган в районі с. Кам’янка, неподалік м. Орджонікідзе, Дніпропетровської області, належав царській знаті. Висота 8,2 м, діаметр — 72 м — “восьмиметровик”, на мові археологів.
У ньому була родинна усипальниця — поховання цариці, царя, трохи пізніше поховання, напевне, другої дружини царя і царевича. Усі чотири поховання були повністю пограбовані в давнину.

В одному з Мелітопольських курганів з жіночим похованням було знайдено дуже багато дрібних золотих прикрас, діадему, скроневе кільце, перстень і БІЛЬШЕ 3500 ЗОЛОТИХ БЛЯШОК, що прикрашали одяг та взуття похованої скіфської цариці.

Частина  п’ята

“ЧОРНІ  ЛЮДИ”  З  ЧОРНОГО  ЛІСУ
Чорноліською археологічною культурою прийнято називати культуру перехідного періоду від пізньої бронзи до раннього залізного віку.
Назва походить від назви Чорного лісу, де її вперше, у 1949 році у верхівях Інгульця і було виявлено. Її памятки займають лісостеп між Дністром та Дніпром і основну частину басейну р. Ворскли на Лівобережжі . Хронологічно чорноліська культура поділена на два ступені: ранню (1050—900 рр. до н. е.) і пізню (900—705 рр. до н. е.). Заселення басейну Ворскли чорноліськими племенами відбулося в результаті їхньої міграції з Правобережжя наприкінці бронзової доби. Селилися чорнолісці на мисах корінних берегів рік, поселення їхні були добре укріпленими, оточувалися валом з деревяним палісадом у вигляді прямокутних секцій — кліток і захищалися ще й ровом. (Іноді з напольного боку зводилися ще й додаткові захисні споруди, щось схоже на передграддя).
Такі фортеці правили за сховища — при раптовій появі ворога, коли населення спішно втікало під захист валів, мурів та ровів. Мешкали чорнолісці в деревяних наземних житлах та в землянках чималих розмірів. По кутах біля стін стояли стовпи, що підтримували перекриття. У підлозі рилися ями господарського призначення, вздовж стін знаходились різні речі: посуд, сільськогосподарське знаряддя тощо. Переважав обряд трупоспалення з похованням в урнах у безкурганних могилах. Поряд з поодинокими відомі групові, ймовірно сімейні поховання.
Основу господарської діяльності чорноліських племен становило землеробство і скотарство, велику роль відігравало металообробне виробництво.
Вважається, що чорноліська культура брала участь у складанні загальної культури скіфського часу.
Хто вони були, чорнолісці, яка їхня етнічна приналежність — про це свого часу точилася жвава дискусія. Одні дослідники відносили їх до франкомовних племен, інші переконані, що чорноліські племена повязані з протословянами — ця концепція на сьогодні перемогла. За даними археології у VIII — на початку VII ст. до н. е. мали місце активні контакти прасловянського та фракійського світів, і, як результат, змішування різномовного населення, в якому переважили наші предки, прасловяни, які досить дієво, разом з іншими творили Велику Скіфію. І все було б добре, якби не войовничі кочівники. Чорноліські племена успішно займалися землеробством, ремеслами, тож мали, як кажуть, хліб і до хліба. Принаймні, поживитися у них було чим. Тож кочовики, які самі не дуже любили трудитися — особливо, біля землі, а ремесла зневажали як “неблагородне” заняття - і внадилися за добром до наших пращурів словян — очевидно ще чи не з кіммерійських часів, але особливо посилилися напади у VIII ст. до н. е. Бо саме тоді й зводиться потужна захисна лінія в багатьох чорноліських фортецях уздовж Тясмина, а в Чорному лісі споруджується потужне — захищене трьома рядами валів, — городище, південний форпост племен, де надто дозоляли кочовики. Єдина система оборони свідчить, що в чорноліських племен вже тоді був своєрідний центр координації дій, а його “столицею” могло бути Суботівське городище , підступи до якого прикривалися окремими фортецями.
Кочовики завжди налітали несподівано (надто під осінь, як чорнолісці збирали не бідні врожаї і їхні ями були повні золотистого зерна, що пахло сонцем), галасливими ордами — земля двигтіла, а в небі не видно було сонця з-за хмари стріл...
Іржали коні, дерли горлянки вершники, намагаючись штурмом взяти вали, подолати, — що було нелегкою справою — глибокі рови. Населення висипало на вали, відбивалися стрілами, а коли доходило до рукопашної — списами, дротиками, мечами й довбнями...
Іноді — мирилися. Це коли мешканці городищ погоджувалися платити тодішній рекет прийшлим кочівникам — данину. Золотим хлібом. Але мешканці городищ не могли збагнути: за віщо? Кочовики не орали, не сіяли, не збирали врожай — за віщо їм платити, як вони взагалі до них — приший кобилі хвіст! Але мусили. Платити. Взагалі, боротьба з добре озброєними, зорганізованими й навченими вояками-кочовиками була тяжкою справою. Майже безнадійною, зарані приреченою на поразку. Всього траплялося. Часто штурмові лави кочівників досягали свого — в полумї пожеж загинуло Тясминське городище, лютувало полумя на Суботівському та Чорноліському городищах і сліди пожеж та руйнацій і через тисячі років вражали археологів.
Степ, що його уособлювали скіфи-кочівники на летючих конях, — був постійною загрозою, яка з року в рік нависала над поселеннями чорнолісців, тож вони постійно мали тримати зброю в руках і бути щомиті готовими до відсічі чужим кінним ордам, що зненацька виринали з марева далини.
Хліб теж вирощували зі зброєю в руках. В майстернях ремісників завжди напохваті стояли списи, лежали мечі, луки зі стрілами.
На валах городища вдень і вночі маячила добре озброєна зіркаста варта.
Хлібороби, йдучи в поле орати, сіяти чи жати, озброювались як на війну. Виснажливим було таке життя, життя на межі тривоги й загибелі, життя, що могло будь якого дня негадано урватися.
Матері лякали дітей “чорними” кочівниками, захованими в шкіру та металеву луску панцирів, що виринали зі степу на гарячих конях, у яких здавалося були крила й по кілька голів. Як і в самих вершників, бо скільки їх не рубай, а їх щораз більше й більше несеться з безмежних степів...
Та й самі вершники — чужі і незбагненні, жорстокі й люті, — здавалися крилатими чудиськами, грифонами, що терзають їх з літа в літо, багатоголовими, зрештою, зміями...
Довгими зимовими вечорами, коли вили-завивали заметілі і все потопало в сніговій круговерті, діди розповідали онукам про багатоголових зміїв, що жили у Степу і онуки їм вірили — такі чудиська на конях щоліта налітають з того страшного степу. Та й сам загадковий, страшний і незбагненний степ, що хвилями котився до далекого звідти моря, здавався чорнолісцям одним великим змієм з багатьма головами. Той змій мав багато пащек (три й більше) і з кожної вергав всеспопеляючий вогонь, сам зрісшись зі своїм конем і спину йому не було.
Ось тоді, в ті далекі первісні часи в словянському фольклорі вперше почав створюватися образ багатоголового Змія, що спалював міста й забирав жінок та дітей, того Змія, що став прообразом Горинича з руських билин і казок — з 3, 6, 9 чи й з 12 головами. А ще ж були його родаки — Кащей Безсмертний, Зміулан — змійовидний демон.
Скільки Русь стояла, стільки й боролася зі Степом — скіфи, потім печеніги, половці, татари — і стільки й прилітали зі Степу на Русь багатоголові змії. В первісних легендах з такими зміями успішно боролися перші ковалі Козьма і Демян, а це вказує, що міфи про зміїв почали зароджуватися ще на початку епохи заліза, але остаточно сформувалися вже за скіфського та половецького часів. Звідтоді й на тисячі років Степ став для прасловян і словян, для русичів уособленням зла, батьківщиною вогнедишного крилатого і багатоголового Змія, який ніс горе, тому й звався Гориничем. І уособлювали його кочівники. І з ним нашим пращурам з лісостепової зони довелося витримувати нелегку багатовікову боротьбу, що з віку в вік тривала з поперемінним успіхом. Та, власне, й війну скіфів (після їхнього повернення з Передньої Азії) з нащадками рабів, що про неї розповідає Геродот, можна трактувати і як довготривалу боротьбу синів змієногої богині за утвердження свого панівного становища, і як підкорення місцевих землеробів та інше осіле населення Лісостепу.
ПРО СКІФІВ-ГЕОРГОЇВ, ЗВАНИХ ЩЕ ЗЕМЛЕРОБОАМИ

“...Стратегічні інтереси примусили основне ядро скіфських племен перекочувати у Нижнє Подніпровя, що відновило боротьбу за остаточний контроль над лісостеповим населенням. Здається, ця боротьба було досить вдалою, про що свідчить не тільки збільшення власне скіфських поховань у лісостеповій зоні, а й початок економічного занепаду в південних районах Лісостепу (зокрема басейн Тясмину), який припадає на другу половину V ст. до н. е. Найвірогідніше, цей занепад пояснюється долученням цих районів до складу причорноморської Скіфії, що супроводжувалося прямою і жорстокою економічною експлуатацією місцевого населення на кшталт тієї, що мала місце в Передній Азії, де скіфи, за Геродотом, “грабували все, що тільки було в кого”. В інших регіонах Лісостепу цей тиск, мабуть, був дещо слабкішим і зводився до збирання якоїсь фіксованої та більш-менш регулярної данини.
Довготривале й тісне співіснування предків східних словян разом зі скіфами-іранцями мало відчутні наслідки. Як зазначає Б. О. Рибаков, східна половина словянської прародини міцно увійшла в широке коло “скіфської культури”, яка глибоко вплинула не тільки на зовнішні вияви їхнього буття (зокрема в сфері матеріальної культури), а й на мову та релігійні погляди східних словян, іранський за походженням корінь “don” (вода) простежується у назвах майже всіх основних річок України — Донець, Дніпро, Дністер, Дунай. З іранської мови до нас прийшли такі важливі для суспільного життя поняття, як “бог” та “цар”. Відгуки мотивів скіфського “звіриного” стилю й досі наявні у народному мистецтві східних словян.
Треба врахувати, що спільне існування власне скіфів та предків східних словян у межах єдиного етнополітичного утворення обовязково мало привести в дію механізм етнообєднувального процесу” — К. П. Бунятян, В. Ю. Мурзін, О. В. Симоненко. “На світанку історії”.
Про це свідчить й інше авторитетне видання — “Історія Української РСР”: “Панування скіфів у Північному Причорноморї глибоко впливало на економіку, соціальний устрій, матеріальну культуру, ідеологічні уявлення та на інші сторони життя населення Правобережного Лісостепу. Особливо великий вплив степові сусіди справили на жителів придніпровської та південної частини цих земель, що межували зі Степом (північна частина нинішньої Кіровоградщини, Черкащина, Київщина). Далі на північ і північний захід скіфський вплив помітно зменшувався і місцеві доскіфські риси зберігалися більше”.
Ще повторимо про панівну роль царських скіфів у політичному обєднанні, відомому під назвою Велика Скіфія:
“Царські скіфи вважали себе “найкращими і найчисленнішими”: сучасники називають їх також “вільними скіфами” або “власне скіфами”. По відношенню до цієї панівної групи решта племен була залежною, “підвладною”. Царські скіфи вважали їх своїми “рабами”. В основі цієї залежності, безперечно, лежали відносини данництва, що спиралися на воєнний примус. Несплата данини служила причиною, прямим приводом до війни, з усіма її наслідками — пограбуванням майна, полоном, рабством. Та навіть і виконання данницьких зобовязань не давало гарантії від набігів. Але у таких випадках це були рейди окремих загонів, що діяли з власної ініціативи, а не “за загальним рішенням”. Чудовою ілюстрацією такого становища є розповідь Лукіана про те, як у відповідь на скарги боспорців на часті набіги, скіфські посли відповіли: ці загони “не висилаються за загальним рішенням, а кожен з них займається грабіжництвом на свій страх, заради прибутку”, і той, хто захищається, може сам покарати їх, якщо зуміє.
Форма залежності підвладних народів від царських скіфів, мабуть, була різною. В одних випадках вона могла бути більш мякою, такою, скажімо, як у стосунках зі скіфами-кочівниками і скіфами-землеробами, в інших випадках — жорстокішою, як, наприклад, зі скіфами-орачами та підлеглими фракійськими племенами. Прямий вплив на характер взаємовідносин міг мати ступінь етнічної спорідненості, коли ближчі за етносом і культурою народи потрапляли в більш привілейоване становище, ніж етнічно чужі”.
Історики-скіфологи характеризуючи господарство прасловянського населення Лісостепу, що було так чи інакше повязане зі Скіфською державою, зазначають: воно було багатогалузевим, але безперечний пріоритет надавався землеробству, адже “лісостепова зона з її помірною вологістю, родючими ґрунтами та полями, захищена від вітрів і посух гаями й дібровами, за своїми природно-кліматичними умовами якнайкраще відповідала потребам такої “сільськогосподарської діяльності” — “На світанку історії”.
Продуктивність первісного рільництва значно збільшилась з появою залізної сокири — з її допомогою великі ділянки лісових хащів перетворювалися на доглянуті лани. Недарма ж прадавні землероби називали тоді сокиру матінкою своєю, годувальницею родів.
Яке було рало, що ним користувалися племена Лісостепу, видно з глиняної моделі цього знаряддя, знайденого на Більському городищі разом з моделями дишла, ярма та глиняними фігурками волів.
Спершу воно не мало залізного наральника, а тому ґрунт ним оброблювався на незначну глибину і лише винахід плуга різко змінив картину. Давні землероби застосовували не лише підсічну, а й перелогову та двопільну систему використання орної землі.
Переважали ярі культури, проте вирощували й озиме жито. За даними ботаніків, які досліджували залишки рослин, основними культурами у скіфів були плівчаста пшениця (полба), плівчастий ячмінь та просо. Ще сіяли голозерну мяку та тверду пшениці, жито, овес, горох, боби, квасолю тощо.
Жали серпами та косами, молотили ціпами, перетирали збіжжя з допомогою спеціальних камяних плит (на жорнах, що складалися з двох камяних кругів, автор цих рядків ще пахолком молов зерно по закінченню Другої світової).
Як у кочовиків, так і в землеробів на чільному місці все ж залишалося скотарство, а в ньому велика рогата худоба займала визначальне місце. Чимале було й поголівя свиней.
Величезну роль в осілих землеробів відігравало ремісниче виробництво, успішно розвивалася металургія, хоч це був обтяжливий і складний процес. Так, наприклад, для виробництва 20 кг заліза з бурих залізняків та зокрема з болотяної руди треба було перетворити на деревне вугілля 800 кг деревини твердих порід, в першу чергу дубу, аби температура плавлення сягала 1300°.
Крицеве залізо, що одержували, було мяким і ковалі вміли перетворювати його на готові вироби.
В Більському городищі знайдено і мідну руду, мідні шлаки, уламки плавильних тиглів, бронзові відливки наконечників стріл тощо.
Для лісостепового населення були традиційними домашні промисли, виробництво ліпного посуду (гончарству скіфи-орачі навчалися в гончарів чорноліських племен).
Поширеними були різноманітні промисли з оброблюванням деревини, кістки, рогу, шкіри та хутра. Кушнарі користувалися особливою шаною, адже без них не взуєшся, не зодягнешся, не спорядиш коней і навіть не озброїшся як слід — це вони виготовляли шкіряні сорочки — основи залізних панцирів.
Широким попитом користувалося ткацтво, основною сировиною для якого була овеча вовна. Між іншим, саме у скіфів зявилися спеціальні ножиці для її стрижки, а також коноплі та льон. Не просто було випрясти 16 кг куделі, доводилося затратити майже 1000 годин! Але вже були перші, ще примітивні ткацькі верстати з човником із кістки (Більське городище), вироблялися прості тканини типу полотна, більш складні (репс і саржа). Вовняні тканини фарбувалися натуральними речовинами — корою вільхи, бузиною (ще в середині минулого століття на Полтавщині полотняні штани фарбували бузиною - як і в скіфські часи!), вохрою.
І все ж головним і визначальним заняттям осілої Скіфії було, як і слід чекати, землеробство. І землеробами охоче ставали вчорашні блукачі степами й осівши, починали займатися рільництвом. Вважається (одна з думок), що до цього в степах Придніпровя їх спонукало збільшення населення (тісно стало навіть кочувати) і нестачі добрих пасовиськ — за умови, що скотарство інтенсивно розвивалося і стада щоліта множились і множились, тож їх десь треба було цілий рік пасти. Тоді в Північному Причорноморї та Придніпровї й почався поступовий перехід частини населення від кочової форми скотарства до напівкочової, а згодом і до осідлої. Наприкінці V та у ІV ст. до н. е. по берегах Дніпра поблизу плавнів виникають десятки скіфських поселень, мешканці яких використовували не тільки природні пасовиська, а й вже заготовлювали корми, зокрема фуражне збіжжя, орали нивки, засівали їх, збирали перші врожаї. Вже тоді скіфи Нижнього Подніпровя вирощували не тільки фуражне зерно, а й збіжжя для власної потреби.
І заколосилися перші скіфські нивки пшеницями.
Урожаї були значні, зернові ями в поселеннях землеробів переповнювалися золотим зерном. Прасловяни (у Геродота скіфи-орачі) разом з іншими племенами (ті ж алазони чи агафірси) вже “сіють і їдять пшеницю і цибулю, і часник, і сочевицю та просо”. (Щоправда, в “батька історії” в оригіналі “скіфи-георгої” що з давньогрецької мови перекладається як “землероби”) .
І заскрипіли з молодої Скіфії до юних приморських міст греків каравани. Везли шкіру, мед, віск, рибу, гнали рабів та худобу, корів і коней, але найбільше везли зерна, золоту пшеницю, що її охоче купували чи вимінювали на свої товари елліни — які, власне, й трималися на скіфському хлібові.

УВІТКНИ ДИШЛО – ВІЗ ВИРОСТЕ
Крім грецьких міст-колоній, одним з основних торгівельних партнерів Великої Скіфії було Боспорське царство, яке утворилося близько 480 року до н. е. у східній частині Криму, на території Тамані та в прилеглих районах. Сюди постійно йшов потік скіфського хліба — як, між іншим, і в материкову Грецію. За свідченням грецького оратора й політика Демос-фена, на початку ІV ст. до н. е. тільки до Афін щорічно прибувало до 400 медимнів хліба.
400 медимнів-це 1 мільйон пудів! Ось яка ріка пливла із Скіфії до материкової Греції!
І все це неоціненне багатство — що тоді неоціненне, що тепер, — давала людству скіфська та прасловянська ЗЕМЛЯ.
В спецлітературі можна прочитати сухі рядки про те, що основним засобом виробництва в провідній галузі сільського господарства по вирощуванню продовольчих, технічних, кормових та інших сільськогосподарських культур виступає земля.
Так і хочеться отут написати великими літерами: ЗЕМЛЯ.
А втім, земля — це ще й місце життя й діяльності людей, край, країна; заодно це й образ, персонаж словянської (це у нас, словян) міфології, українського (це у нас, українців, в інших народів теж) фольклору.
У пращурів наших земля була матірю і виступала як образ-тотем. Вважалася живою, священною істотою. (“Навесні гріх землю бити — вона вагітна”. “Гріх землю бити вона ваша (наша) мати”).
Земля — наша годувальниця, а тому найцінніша з усіх скарбів, які були, є чи будь-коли будуть. Вона — найбагатша. (“Будь здорова, як вода, а багата, як земля”). Це для живих, а для померлих земля — вічна домівка, тож і зичим споконвіку тим, хто вирушив в інший світ, аби земля йому була пухом.
Земля — символ родючості, плодючості: “Увіткни в неї ціпок — дерево виросте”. “Увіткни дишло — віз виросте”.
Ще давні наші пращури-словяни, обожнюючи землю, цілували її (“Цілуй землю! Клянись землею!”), нею скріплювали свої клятви і вважалося, що це була найміцніша у світі клятва.
Найбільша і віковічна мрія селян (землеробство зародилося ще в середині камяної доби, в ІІІ—ІІ тисячолітті до нашої ери, було основним заняттям трипільських племен, які населяли територію сучасного Правобережного Лісостепу України, давніх словян і... І — до наших днів. І — так буде у наших онуків, правнуків і праправнуків, у всіх наших нащадків) — мати свій клаптик (бодай клаптик!) землі. Чи не тому селяни на перший засів ішли, як на свято, зодягали чисті сорочки, молилися, і недарма землю називали матірю і святою, адже все, що отримувало людство, народжувала природа, земля.
А різні свята, обряди з чим повязані? Із нею, з матінкою землею. І ось що вражаюче: археологи не раз знаходили в посудинах зерно. Саму посудину (залізо!) зїдали тисячоліття, а зерно, що протягом тисячоліть зберігалося в ній, залишалося свіжим і родючим. Посій — зійде! Через тисячі літ! Це ж у ньому сила землі, сила давня, вічна і всеперемагаюча. Сила землі, її родючість. (Недарма ж фашистські окупанти вивозили з окупованої ними України до своєї Німеччини цілі ешелони, завантажені нашими ґрунтами-чорноземами ). А з якою любовю опоетизована земля у фольклорі, літературі! Згадаймо хоча б пророче-віщі слова Василя Симоненка:
З нею я ділити завжди буду
Радощі, турботи і жалі,
Бо у мене стукотить у грудях
Грудочка любимої землі.

ВІД КОПИРСАЧКИ ДО ПЛУГА

До ста найбільших винаходів людства, безперечно належить винахід мотичного землеробства (рала і плуга) — це факт!
З пра-прадавніх, первісних часів основним заняттям людства було збирання (призбирування). Кожна жінка тоді була збирачкою — з того сім’ї, роди й племена і жили. Під цим терміном мається на увазі збирання їстівних зерен, горіхів, фруктів (ясно, що дичок, здебільшого, кислих і несмачних), коріння, личинок, яєць тощо. А головним знаряддям при цьому була товста палиця-копачка (копирсачка), один кінець якої був загострений і для міцності обпалений на вогні. Згодом на роль копачки-копирсачки почали підбирати палицю з поперечним сучком, на який при копирсанні можна було натиснути ногою. Спрощено кажучи, це був віддалений предок майбутнього рала, а з ним і плуга. В крайньому разі, мотики-сапи то вже точно. Згодом кінець її — робочу частину — почали робити з рогу чи з кістки і привязували її до палиці жилами тварин. Так і зявилися камяні мотики, насаджені на деревяну ручку. Це був перший значний крок — майже семимильний! — у винайденні землеробства, адже такою копачкою, кам’яною (пізніше) мотикою можна вже було копати землю, перевертати її, розбивати грудки — геніальний, взагалі, винахід первісних збирачів! Якщо взяти до уваги, що чоловіки займалися в основному мисливством, то винахід мотики є винаходом прекрасної половини роду людського, яке тоді ходило в шкурах тварин. Зважте: коли людство перейшло до культурного обробітку рослин, мотика на протязі тисячоліть (!!!) залишалася найголовнішим сільськогосподарським інструментом землероба і цей геніальний винахід людства витримав перевірку на протязі тисячоліть. Та й досі витримує, бо й досі в кожній селянській сімї мотика (сапа) — річ вкрай необхідна і незамінима, без якої не посадиш город, не виполеш буряни. Слава сапі! Слава мотиці, винайденої нашими жінками ще в камяному віці, коли вони гуртами никали степами, збираючи різне їстівне збіжжя!
Проте шлях від простого збирання їстівних плодів і до свідомого обробітку землі й вирощування культурних рослин був неймовірно довгим — він розтягнувся на сотні тисяч... Так, так, на сотні тисяч літ! Таким довгим і тяжким був шлях людства в науку, адже найраніші землеробські культури на землі склалися біля 9—8 тисяч років до н. е.
Копирсаючись палицею в землі, викопуючи поживні корінці, збирачі мимовільно розрихлювали землю і чиясь світла голова нарешті додумалася кидати туди сімя, аби воно виросло й біля стійбища, щоб більше не доводилось далеко ходити в його пошуках — так зявилися крихітні городці, що згодом переростуть в перші нивки. Так почалася нова ера людства, коли хомо сапієнс від просто збирання перейшов до свідомого вирощування рослин. Але тут потрібна була вже не палиця-копачка, не якась там копирсачка, а щось значніше.
Так з’явилося рало.
Але ще довгі тисячоліття землеробство залишалося мотичним — аж доти, доки не почало тупцювати на місці. Там, де були мякі ґрунти (наприклад, в долині Нілу чи Месопотамії) то й мотикою можна було врешті-решт якось обробити поле — хоч продуктивність праці все одно залишалася низькою. Та і як мотикою цілинні луки, що заросли багатолітніми травами, де так щільно переплелося цупке коріння перетворити на поле? Майже неможливо. Хіба що якийсь там клаптик — ціною великих затрат праці. Але ж результат залишався дрібним і, як кажуть, шкурка не була варта вичинки. Потрібно було таке знаряддя, яке б не копало, а підрізало пласти дерну знизу.
Таким знаряддям і мав стати плуг.
А втім, спершу те знаряддя — ще примітивне — гай-гай! — звалося “бороздовою палицею” — нею прокладалися в полі борозни, що ділили його на грядки. Робоча частина таких палиць була спрямована під гострим кутом до руківя. І прадавні ратаї здогадалися: оброблюваний ґрунт треба не копати — що ж тут довго думати?! — а волочити. Так і зявився прообраз плуга — роздвоєна палиця із загостреним кінцем (тут вже видно зародки майбутніх дишла і лемеша). Землероб тягнув (згодом це за нього робитимуть тяглові тварини) за собою таку штукенцію, а вона утворювала борозну. Правда, це було можливим, лише на мяких ґрунтах, що вже не раз оброблювалися, за відсутності каміння й дерну, а на твердих ґрунтах доводилось значно посилити тиск на леміш.
Так зявилося руківя.
Ще удосконалили свій винахід і ось на давньоассірійському памятнику вже видно первісний плуг, дишло, леміш, рукоятку. Працювали у парі — один тягнув плуг, другий спрямовував його і тримав у землі. Тільки значно пізніше, як землеробам набридло (та й сил не настачиш, особливо як збільшувалися поля) тягати плуг, вони й додумались запрягати в нього биків (згодом волів). Спершу плуг просто привязували до ріг тварин, потім зявилося ярмо і примітивна упряж. І швидкість обробітку землі відразу ж виросла, а сама робота для селянина стала значно легшою.
Перші плуги виготовлювалися з кореневищ дуба, бука, клена, були цільним шматком дерева. Минуть ще роки та роки, доки римський письменник І ст. н. е. Пліній не опише плуг, у якому вже є колесо, ніж і відвальні диски. Колесо не давало плугові занадто глибоко заходити в землю, ніж підрізав дерн, а відвал перевертав його так, щоб бурян і трава опинялися під землею. І таким плуг існував аж до наших століть, коли винайдення залізного лемеша не зробило переворот у плужній справі.
Плужне землеробство стало ще одним величезним — більш, як семимильним! — кроком вперед, таким значним, що в уяві давніх людей його винахід був здійснений богами: єгиптяни вважали плуг дарунком бога Осіріса, греки — Афіни-Паллади, індійці — Агні, китайці божественного Шенпунгу.
А ось скіфи... З цього приводу в скіфів є чи не найдревніша і чи не найпоетичніша легенда ( передання, міф).

КОЛИ ВІДБУВАВСЯ ШЛЮБ БОГА ПАПАЯ З БОГИНЕЮ АПІ

Соціальний устрій землеробських племен Скіфії, хоч як це не дивно, але мало чим відрізнявся — бодай за зовнішніми ознаками — від устрою кочівників. Адже землероби для захисту мали свої збройні сили, що складали з ополчення і озброєного дорослого населення, мали вождів і військових ватагів, як їх мали, приміром, кочовики — причому основу їхнього війська складала теж важкоозброєна кіннота, як і в кочовиків, у них теж існувало патріархальне рабство. А головним, як і в кочовиків, у землеробів теж залишалося скотарство.
І все ж між членами землеробської общини великої різниці не було — принаймні, вона не була такою різкою, як у степових кочовиків. Земля перебувала у власності родової общини й час од часу переподілялася між окремими сімями. Це вирішувало загальне зібрання поселення, всі члени “комуни”. За такими давніми традиціями і зберігалися великі патріархальні сімї і це дещо стримувало зростання приватної власності. Родоплемінний устрій за таких умов залишався головною в формою суспільних відносин.
Гіршим було інше — землероби постійно перебували в данницькій залежності від кочовиків. А це — що ярмо для вола. Аби хоч якось уберегтися від розбоїв, поселяни змушені були створювати системи укріплень своїх поселень, завжди перебувати на чатах, як на війні і по можливостях давати дієвий відсіч різним озброєним ватагам, що нишпорили степами в пошуках легкої поживи.
Ось що пише Страбон:
“Номади займаються більше війною, ніж розбоєм і війни ведуть за данину: віддавши землю у володіння звиклим займатися землеробством, вони задовольняються одержанням встановленої помірної данини..., а в разі несплати... починають з ними війну... А не платять їм ті, хто впевнений у своїх силах так, що може або легко відбити нападаючих, або перешкодити вторгненню... А землероби, хоч і здаються щодо войовничості людьми більш мирними і більш цивілізованими, будучи користолюбними і контактуючи з морем, не втримуються від розбоїв і тому подібних засобів збагачення”.
І все ж, будучи залежними від кочовиків, з якими жарти куці і які за непокору карають смертю, хлібороби змушені були платити їм щорічну данину (такий собі сучасний рекет!), адже не завжди могли дати відсіч зброєю — та й не завжди це входило в їхні плани. Тож змушені були виплачувати данину — так собі ж і вигідніше. Але незважаючи на таке становище, в господарському житті, в самоуправлінні зберігали повну самостійність. Головне плати, а там живи як хочеш — цього правила дотримувалися кочовики. Тож поселяни мали своїх вождів, своє військо і жили за своїми законами, хоч і входили до Великої Скіфії, підкоряючись її верховенству. (Дрібнішим зграям гультіпак-драпіжників вони завжди могли дати гідну відсіч). До всього ж, вожді та старійшини і взагалі військово-родова верхівка розумно підтримували союзницькі відносини з верхівкою царських скіфів (з вовками жити — доводилося по вовчому вити і підтримувати з ними сяку-таку дружбу). З цього вони мали й певні вигоди, брали участь у військових походах скіфів, за їхнім посередництвом встановлювали торгівельні звязки з кочовим населенням Скіфії, грецькими колоніями Північного Причорноморя, з фракійцями чи сарматами.
У землеробів були свої культи і свої священні місця. Як і всі скіфи, вони не зводили храмів чи якихось приміщень, їхні обряди, культові свята відзначалися під відкритим небом, але в певних місцях, що вважалися у них священними, функції жерців у них виконували царі та представники родоплемінної знаті.
Були священні краї як місцевого значення, того чи того племені, так і загальноскіфські, для всіх. Особливо обряди, повязані із землеробством і культом родючості. В осілих племен Лісостепу значної ваги набули землеробські культи. В городищах знайдені спеціальні жертовники із слідами вогню. (Наприклад, такі жертовники відкриті на Черкащині, Пастирське й Мотронинське городища). Вони мали вигляд круглого підвищення діаметром близько метра, зверху мископодібне заглиблення з сімома концентричними колами. Поверхня жертовників обпалена, навколо залишилося вугілля, обвуглені колоски пшениці, кістки тварин. На городищі Караван (Сіверський Дінець) відкрито жертовник у вигляді глиняної “тарілки” діаметром у півтора метра і заввишки чверть метра, до якого вела доріжка, викладена камінням. На жертовнику зберігся товстий шар обгорілої соломи, а поруч — купа попелу, у якому знайдені глиняні коржики з домішкою зерен та моделі зерен хлібних злаків і бобових рослин, виліплені з домішкою борошна. Ідея родючості уособлювалася й у виліплених з глини примітивних фігурках різних домашніх тварин. Магічні дії біля жертовника під час свят у присутності всього населення здійснювали вожді та старійшини і
такі свята скіфські землероби проводили постійно і охоче на них збиралися. В кожній окрузі, в кожному поселенні були такі жертовники — прообрази майбутніх язичницьких капищ Давньої Русі, а потім християнських храмів.
Але головним, найбільш шанованим і масовим, спільним для всіх землеробських племен святом (частково й для кочовиків) було щорічне свято на честь “священних дарів”. За однією з легенд, скіфам ще на зорі їхньої історії впали з неба три золоті речі: плуг, ярмо, сокира і чаша. Вони — крім чаші — і стали головними землеробськими знаряддями скіфів-хліборобів, їх обожнювали й оберігали, як своїх годувальників. Це було свято пробудження природи під час якого — вважалося — відбувався шлюб бога Папая з богинею Апі (за іншими варіантами — Геракла із змієногою дочкою Бористена). Свято проводилось гучно, збиралися чи не всі племена, велелюддя було від обрію й до обрію, палили багаття, пили кумис та бузат, грецькі вина, танцювали й співали, вшановуючи своїх предків. Жертви — безкровні, — приносили як Великій богині, що посилала хліборобам дощ, так і богу сонця Гойтосіру. І проказували ґречно: славимо білий день на чорній землі, нивки наші родючі, зерно золоте, що дає нам життя і над усе славимо ясне сонце у небі, бога славного нашого Гойтосіра... Ось і такі були скіфи, менше, правда, знані в історії. Бо той, хто вирощує хліб, завжди залишається в тіні тих, хто неліченими ордами, в хмарі пилу й тупоту копит бойових коней іде на війну...
...І сьогодні, коли я дивлюся на безмежні хлібні лани України, багаті її пшениці, то в шерхоті колосків вчувається ледь-ледь чутний шерхіт вусатих колосків із далеких-предалеких скіфських ланів — за туманами, за далями, за віками...
Звідти родом золоте наше хлібне зернятко...

 

ЛАН

Ораний-горьований,
                       вічноплодний лане,
Хай твоє весілля
                       повниться — не в’яне,
Хай громи гранують колоски лискучі,
Водоспадить сонце з голубої кручі.
Гей, тебе орали
                       списами й носами!
Гей, тебе кохали
                       й били до нестями!
Сивий, таємничий,
                       ніби скіф в скафандрі,
Кличеш в мрію марев,
                                у немарні мандри.
Хто тебе, мій лане,
                       тільки не скородив?
Скільки сповивав ти
                                й колисав народів?
Ти, напевне, знаєш,
                       де вони поділись:
Ти ж — нетлінна книга,
                                ти — моя надійність!
Все у твій чорнозем
                       роки вкарбували:
Як справляли війни
                       чорні карнавали,
Як гули весілля,
                       як пісні кружляли —
Все промацать можна
                                в борознах-скрижалях.
Не дивуйся, лане,
                       не посмикуй вусом —
Розрубай заклятий
                       азіатський вузол,
Щоб заспрагла мука
                       серце не в’ялила:
Я — нащадок скіфа,
                       а чи слов’янина?
“Поздоровся, хлопче,
                                і прийми — добридень...
Як тобі дурниці
                       шкрябать не набридне?
І навіщо сили
                       на здогадку тратить:
Хто був твій напевний
                                прадесятий прадід?.
Хто промордувався,
                       мов мара, на світом;
Ким пишатись мусиш —
                                русичем чи скіфом?
Я таки не геній,
                       а звичайний свідок,
Я тобі пораджу:
                       плюнь, і хай їм ідол!
Хто летів стрілою,
                       хто в пилу гадючив —
Все те прахом стало,
                       мирним і родючим,
І не треба в ньому
                       півнем кушпелиться —
Хай із нього сходять
                                жито і пшениця!
Скільки тут товклося!..
                                плакали й гикали —
Мерли піонери,
                       мерли могікани.
Де вони пірнули,
                       де богів молили,
Запитай, як хочеш,
                       краще у могили.
Та моя порада:
                       ніс туди не совай,
Дай довічний спокій
                       костям перетлілим.
... Плюнь же на полову псевдофілософій,
Бо єдине щастя —
                       дарувати хлібом!                                                 М. Чхан.


Чорний ліс — лісовий масив між річками Інгулом та Інгульцем у Кіровоградській області. Державний заказник. Був одним з центрів формування гайдамацьких загонів. На території Чорного лісу й виявлено памятки культури, що їх названо чорноліськими.

Правий берег р. Суби, у с. Суботові Чигиринського району Черкаської області на береговому схилі, що був самою природою зміцнений глибокими і широкими ярами.

Вважається (принаймні, є й така думка), що в азіатський похід пішли не всі скіфи, якась частина їх залишилася вдома. Логічно. До того кочівники, вони змішавшись (а де й породичавшись) з місцевими племенами і створили племінні союзи в лісостеповій зоні Дніпра, ті союзи, що їх Геродот згодом назве “скіфами-землеробами”. Місцеві племена навчилися землеробству ще від людей трипільської культури (VIIV ст. до н. е.) і свої знання та досвід передали скіфам, які осідали на землю — так заколосилися рясні скіфські ниви і золотий потік зерна поплив до греків на продаж, а це сприяло економічному зростанню племен Лісостепу. Тоді ж місцеві племена вкупі з осідлими скіфськими почали зводити городища, захищені валами та ровами і частоколами. То були досить надійні фортеці. Так зявилося хоча б Більське городище на Полтавщині, місто Гелон, що його згадує Геродот у будинів, городище на околицях Немирова, що на Вінниччині, городища під Києвом (Хотівське), біля Переяслава, Люботина, Трахтемирова та в інших місцях уздовж обох берегів Дніпра.

Чорнозем — ґрунти, що утворюються під лучно-степовою і степовою рослинністю, на різних материнських породах (крім пісків), в умовах помірно континентального і континентального клімату. Для ч. характерна наявність досить потужного (до 20—50 см) темно-сірого перегнійного горизонту з міцною зернисто-грудочкуватою структурою і багатим вмістом гумусу. Відзначається високою родючістю ґрунту. Чорноземи займають близько 6 відсотків усієї площі суходолу світу. На Україні — близько 44 відсотків!
Шість відсотків чорноземи займають усієї площі суходолу планети Земля, а в Україні — СОРОК ЧОТИРИ! Ось яка наша Україна! Справді, іншої такої немає у світі!

Частина  шоста

МІДНИЙ КАЗАН АРІАНТА,
або ПОДОРОЖ НА ЕКСАМПЕЙ

                     “Але це я бачив на власні очі...”
Нроботос. Гісторіис аподейксіс.

Гіпаніс — третя, якщо рахувати із західного прикордоння, ріка Скіфії. (Перша — Істр, друга — Тірас). Така ж знана в ній, як той же Істр чи Борисфен. Чи Танаїс на сході скіфських володінь.
Згодом Геродот запише до своєї “Історії” в дев’яти книгах, що Гіпаніс “випливає (також) зі Скіфії і пливе з великого озера. Довкруги того озера пасуться дикі коні білої масті” .
Бачив їх з палуби трієри.

У Скіфії з диких коней — це він знав — водилися лише тарпани — невисокого зросту, мишачого забарвлення, з характерною чорною смугою вздовж спини (по хребту), кінці ніг та хвіст у них майже чорні, грива коротка, стояча .
Вони добре знані у Скіфії, водяться в її степах повсюдно і скіфи навіть вважали диких коней своїми. Під час мандрівок Скіфією, Геродот іноді бачив їхні табуни на обріях. А якось поталанило бути свідком (азартне то було видовисько!), як тарпани, ставши в коло (в середину його сховалися кобили з лошатами), відбивалися від зграї степових вовків — кільком сіроманцям розкроїли череп копитами задніх ніг, що є разючою зброєю в тарпанів. Вони сильні, швидкі, як вітер, в неволі, кажуть, швидко гинуть, тож скіфи й облишили спробу їх приручити й використовувати в господарстві, сміливі, вовків, єдиних своїх ворогів (не рахуючи людину), ніколи не бояться, а відважно вступають з ними в двобій.
Свійські ж коні у Скіфії порівняно дрібні, невеликі й низькорослі, звичайні коні простих кочівників, бо в багатих і заможних коні добрі — їх вони вивозять з Середньої Азії.
А ось чи водилися в Скіфії ще й дикі білі коні, Геродот не знав. Дивно, але хоч він їх і бачив своїми очима, але все одно був певний, що білих коней у Скіфії немає. Можливо, то альбіноси — відсутність нормальної для даного виду організмів пігментації, забарвлення? Альбінізм в конярстві вважається ознакою виродження. Але в поезії та пісенній творчості білі коні чи не найпоширеніші. Та ще їх полюбляють полководці — особливо для своїх тріумфів, щоб в’їхати на білому коні в повержене місто! То що таке дикі білі коні Скіфії — окрема порода чи то всього лише альбіноси?

З ним був Тімн, молодий, але вже знаний навіть у греків скіф, якого він найняв за добру плату собі в провідники — до всього ж Тімн не лише знав шляхи-дороги своєї батьківщини і вмів знаходити спільну мову з одноплемінниками, а й слугував йому за товмача — вільно володів еллінською, а це серед скіфів — рідкість.
— Білі коні — теж тарпани? — питав Геродот, коли вони з палуби трієри спостерігали за диво-кіньми на березі озера.
— Мабуть, що... ні. Хоча, може, що й... так, — чи не вперше завжди впевнений у собі невпевнено відповідав Тімн. — Тарпанів ще можна спіймати, хоч їх не можна вкоськати, бо в неволі вони швидко гинуть, а білих коней — ніколи. До них ще жоден скіф — навіть з тих, що знаються на конярстві, — не зміг доторкнутися бодай рукою. Вони невловимі, їх можна лише дивитися очима. Здалеку. Як пощастить... Один наш цар пообіцяв тому щасливчику-везуну (чи — відчайдусі), який спіймає і приведе йому білого коня, десять звичайних, але з того нічого не вийшло. Білі коні невловимі...
— На все воля богів, — замислено мовив Геродот.
— У нас кажуть, що білі коні — то коні богів, які іноді відпускають їх пастися в степах.
— Можливо, адже кому, як не богам на таких конях їздити.
Табунець біляків з шести чи семи голів то пірнав у білий ранковий туман у долині і тоді здавався марою, фата морганою, то наче з нізвідки виринав на зеленій траві — все тією ж марою-примарою.
— Вони є і їх мовби немає, — Тімн пошкріб пальцем в бороді. — Бачити їх усі бачать, в кого очі є. Але близько до себе білі ще нікого не підпускали. На рівному щезають. Може то й не коні, а всього лише омана? Цур їм пек!
— Але ж які гарні!.. Так би й дивився на них... Жаль, трієра надто швидко йде...
Вперше білих коней Геродот побачив, як плавав на Ексампей, до мідяного казана царя Аріанта. Вони паслися побіля озера, що звалося в тих краях “матір’ю Гіпаніса” . Мандрівний грек так і занотує до записника (згодом він ті нотатки перепише до своєї “Історії”): “Це озеро цілком правильно називається “матір’ю Гіпаніса”, бо “він із нього випливає. Звідти пливе ріка Гіпаніс протягом п’яти днів шляху ще мілка...”
Місцями навіть доводилось сушити весла і йти на жердинах, а це марудно, дно драглисте, мочаристе, жердини часом входили в нього так глибоко, що потім спробуй їх витягти. А військова трієра — не річкове суденце на кількох веслярів.
У верхів’ї Гіпаніс — рівнинна ріка, привільно тече широкою долиною, на якій серед боліт і луків блищать озера й озеречка, протоки і єрики, переповнені рибою і птаством (пташиного галасу там було стільки, що аж вуха глухли!) — вони й виповнюють живлючі джерела ріки. Від озера Гіпаніс швидко і широко пливе вниз, вода в ньому ще солодка (прісна), цілком придатна для пиття. Геродот бачив, як тарпани з чорними смугами по спині, забрівши по черево в річку, неквапом цмулили чисту джерельну воду ріки. Він і сам її пив пригоршнями прямо з ріки — справді джерельна вода, справді солодка — п’єш і ніяк не нап’єшся. І так протягом перших п’яти днів плавби. Але на наступних чотирьох днях шляху і ген аж до моря вода в Гіпанісі стає чомусь гіркою, непридатною для вживання ні людям, ні тваринам. Чому?
І він занотує собі (щоб потім переписати вже в Афінах до задуманої “Історії”):
“Звідти (від озера, званого “матір’ю Гіпаніса” — В. Ч.) пливе ріка Гіпаніс протягом п’яти днів шляху ще мілка і солодка, а наступних чотири дні шляху аж до моря дуже гірка, бо до неї впадає гірка річка. Вона настільки гірка, що хоч і мала собою, але її домішок дуже значний в Гіпанісі — великій річці. Ця річка пливе на межі скіфів-орачів і алазонів. Річка і та околиця, що з неї вона витікає, називається по-скіфськи Ексампей, а грецькою — Святі Дороги”. (Переклад Теофіля Коструби).
У скіфському логосі Геродот називає вісім великих рік Скіфів: Істр — Дунай, Тірас — Дністер, Гіпаніс — Південний Буг (або ще Бог), Борисфен — Дніпро, Танаїс — Дон. А ось ріки Пантікап, Гіпокірсіс та Герос, неозначені й досі лівобережні ріки.
Серед неозначених і гіркий Ексампей, що впадає (чи тисячоліття тому впадав?) у третю ріку Скіфії і своїм йменням дав назву цілому краю, що його греки нарекли як Святі Дороги.
...Врешті-решт, після багатьох пошуків, припущень, суперечок та гіпотез, для локалізації загального Ексампея гуртом відібрали чотирьох кандидатів (всі, як і має бути за умовами пошуку, ліві притоки Південного Бугу): Гнилий Сланець, Мертвовод, Синюха та Чорний Ташлик... Кого з них скіфи свого часу називали Ексампеєм, а греки — Святими Дорогами? І про кого з них писав Геродот у своїй “Історії” і на березі якої з них цар Аріант поставив свій знаменитий казан?
Добре, що батько історії заздалегідь уточнив: річка Ексампей — ліва притока Гіпаніса. Але от загадка: на сьогоднішній карті України такої річки немає і не було за нашої пам’яті. Чи висохла і щезла тисячу років тому (чи й усі дві тисячі літ!), чи тепер вже по-іншому називається? Чи Геродот щось переплутав?
Отож, сьогодні річки з йменням Ексампей на теренах України немає (навіть ім’я це невідоме, ніколи раніше не чуте), а в скіфів це була добре знана річка — як і однойменна місцевість, де вона протікала і яку врочисто звали Святими Дорогами.
Також було відомо: місцевість Ексампей — то колишній релігійний центр Скіфії. Знаходився він десь у межиріччі Гіпаніса — Борисфена. Достовірно відомо, що Ексампей-річка впадала в Гіпаніс з лівого боку і не де-небудь, а за чотири дні плавання вгору від моря. Але що мав на увазі Геродот під словом “море” — лиман чи Понт Евксінський? Та й берегова лінія звідтоді кілька разів змінювалася (все ж таки минуло ледь чи не три тисячі літ!) — то від чого ж починати вести відлік днів? До всього ж тоді і тепер були різні плавзасоби, тож і різну відстань вони проходили за день плавби. І ось уже 250 років сперечаються спеціалісти про те, де ж був, де впадав у Гіпаніс — Південний Буг загадковий Ексампей і як він сьогодні має зватися? А раптом він взагалі висох і слід його навіки загубився на лоні землі?
Геродот зазначив, що в Ексампеї є джерело гіркої (солоної) води, а сьогодні серед лівих приток Південного Бугу немає такої, яка б виділялася своєю солоністю. Тож спірка, яку річку Геродот називав Ексампеєм, не затихала ніколи. Одні дослідники ототожнювали скіфський Ексампей з невеликою річкою Синюхою, що впадає в Південний Буг в районі міста Первомайська, інші доводили, що це притока Мертвовод, що текла нижче Синюхи, треті, що то Гнилий Сланець (він впадає в Буг нижче Мертвовода), четверті ототожнювали загадковий Ексампей з річкою Чорний Ташлик. Шукають його й далі названих чотирьох річок, десь аж на територіях Вінницької та Хмельницької областей, адже там колись багато було мінеральних (звідки гірка вода) джерел та солонців, що теж давали гіркоту водам. Але ж кандидат на звання скіфського Ексампея має неодмінно бути лише за чотири дні плавби від моря.
Тоді засперечалися: чому рівний один день плавання в часи Геродота? Проаналізувавши історичні дані, скільки стадій за день проходили грецькі судна тих часів, зійшлися на тому, що стадій загалом рівний 36—37 кілометрам.
І почали шукати Ексампей на відстані 220—237 км від гирла Гіпаніса, а це відстань якраз до... гирла Синюхи. До всього ж тамтешня місцевість з давніх давен відома солонцями та солонуватими озерами. Ґрунтові води теж гіркуваті. Варто зазначити, що у верхів’ї Синюхи вода в озерах за солоністю не відрізняється від морської, тому там аж до початку XIX ст. інтенсивно добували сіль. А в часи скіфів її було задосить. Вона ж і змінювала склад води в Гіпанісі, роблячи її солоною. Себто гіркою. Але з віками запаси солі вибрали і смак води в Гіпанісі та Синюсі різко змінився — вода стала прісною, або, як кажуть на півдні, солодкою.
Врешті-решт переважна більшість дослідників зійшлися на тому, що скіфський Ексампей — це і є теперішня річка Синюха.
В довідниках можна прочитати, що Синюха — ліва притока Південного Бугу, довжина 111 км, площа басейну 16 725 км2, тече в межах Кіровоградської та Миколаївської областей. Утворюється злиттям трьох річок — Гірського Тікича, Гнилого Тікича та Великої Висі. Злившись докупи, три різні річки далі течуть до Південного Бугу як одна річка під йменням Синюха. Тече Придніпровською височиною, місцями порожиста, на ній стоять смт Новоархангельськ та в гирлі місто Первомайськ. У тамтешніх краях ніхто досі й не підозрює — крім спеціалістів-істориків — що їхня річка Синюха — це і є скіфський Ексампей. Правда, невідомо, що колись означало скіфською мовою це слово. Можливо, щось таке на кшталт солоний край, солона вода, адже ті краї споконвіку славилися і солоними, і гіркими водами.
А спеціалісти тим часом почали доскіпуватися: а яка з трьох річок — Гірський Тікич, Гнилий Тікач та Велика Вись — і є верхів’ям Синюхи? Найсолонішою з них у давнину була Велика Вись, в її долині знаходились солоні озера, з яких ще скіфи добували сіль, до всього ж там багато солонців, а ґрунтові води надто гіркі. (Не забуваймо: скіфський Ексампей був таким гірким, що від нього й Гіпаніс у тих краях “страждав” гіркотою). Все це й дало підстави авторові книги “Загадки Понта Эвксинского” М. Агубнову оголосити верхів’я Великої Висі загадковою скіфською річкою Ексампей. А тому, мовляв, і навколишня місцевість теж звалася Ексампей, що її греки переклали як Святі Дороги, там був релігійний і торговий центр Скіфії, куди постійно прибували або Гіпанісом на трієрах, або степами грецькі купці, там знаходилось головне святилище Скіфії, тож там — і тільки там — стояв її знаменитий казан, званий ще казаном Аріанта.
Скіфи-орачі жили починаючи від теперішньої Вінниці. Землі алазонів знаходились в районі зближення Дністра та Південного Бугу (це за Геродотом) і тяглися до теперішнього Гайсина (це їхні північні межі), далі до Саврані — південна межа.
А саме гирло Ексампея, себто теперішнє Великої Висі (чи — Синюхи?) було в межах калліпідських країв.
Сьогодні Велика Вись — річка в Кіровоградській області та на її межі з Черкаською областю, лівий витік Синюхи, довжина 166 км, площа басейну 2 860 км2.
То хто ж з них — Синюха чи її лівий витік Велика Вись — колись був скіфською річкою Ексампей?

Бойова трієра на три ряди весел йшла з Ольвії аж десь у верхів’я Гіпаніса, до пограниччя алазонів та скіфів-орачів: якраз до того краю в межиріччі Гіпаніса та Борисфена, що його скіфи називають Ексампеєм. Бувалі ольвіополіти порадили Геродоту неодмінно скористатися такою нагодою. По-перше, не щодня туди ходять трієри, по-друге, це значно дешевше й зручніше, як з купцями, а по-третє, і це головне, з військовиками надійніше й безпечніше — як не як, а команда їхнього судна, що однаково добре ходить морем і ріками, складається з 200 чоловік: 170 веслярів (а це швидкість!), 20 матросів і 10 воїнів. На випадок чого — це добрий захист, бо в тих краях, в межиріччі Істра й Гіпаніса всього можна чекати, а по-четверте, бойовий вітрильник, це хоч і просте, але ж надійне, легке в маневрах і досить швидкісне судно — що можна краще побажати мандрівникові, який зібрався в чужоземні краї ледь чи не на край ойкумени? Місцеві племена, а серед них у Скіфії трапляються й дикі і навіть канібали, як ті кляті андрофаги, що грецькою й означають “людоїди”. Але навіть вони не зважуються нападати на військове судно, на якому три ряди весел наче живі ритмічно піднімаються й опускаються. А спіймавши у свої вітрила попутний еол, трієра летить як на крилах...
І Геродот дав згоду. Тим більше, він якраз і хотів потрапити в Ексампей, аби на власні очі побачити диво-казан Аріанта, а тут справді така нагода! Коли ще так поталанить?

“Вони проіснували біля тисячі років...”
Це про грецькі міста на північному узбережжі Понта Евксінського, що з’явилися там у VII-VI ст. до н. е.
Від гирла Істра на заході і до Танаїса на сході на берегах приморської частини Скіфії виникли Істрія, Тіра, Никоній, Одесс, Ольвія, Офіусса, Керкінітіда, Пантікапей, Феодосія... Від Візантія на Боспорі і до Істра в Північному Причорномор’ї виникли Салмидеса, Аполлонія, Месембрія, Каллатіс, Томи. Але вже у IV столітті нашої ери (вже нашої ери!) майже всі античні міста, колись велелюдні, гамірні, де цікавились мистецтвом, театром, де творилася філософія, література Північного Причорномор’я, “припинили своє існування, були забуті і поступово перетворилися в руїни, — писатиме історик. — Античний світ Причорномор’я пішов у минуле і був забутий на віки”.

В славетну Ольвію, що в перекладі з грецької означає щаслива і яка стояла на березі Гіпаніса, власне, його Лиману, грецький історик Геродот син Лікса родом з Галікарнаса прибув року 450-го до нашої ери на борту торгової трієри, що привезла в своїх трюмах, як і завжди возила, тканини, прянощі, вино у великих амфорах, золоті та срібні прикраси, посуд тощо. Назад, у материкову Грецію вона повезе те, що завжди возила — золотий скіфський хліб, шкіру, сіль, мед, віск, рибу і, звичайно ж, рабів, рабів, рабів... А втім, що везти додому, то справа і клопіт купців, а Геродот збирався побути в Ольвії декілька місяців, об’їздити бодай найближчі до Понта скіфські краї, познайомитися з синами змієногої богині, які самі себе в урочистих випадках величали скіфи, з їхнім життям, звичаями, історією — хто вони, звідки взялися і чого хочуть. Він був переконаний і це стало його кредо: всі народи чудові в якому-небудь відношенні, всі зв’язані між собою спільними долями та інтересами, і греки, і взагалі всі люди є творцями єдиної людської культури.
Це був міцний, натоптуватий, кругловидий бородань з приємним виразом обличчя і особливо очей та посмішкою, що налаштовувала співрозмовника на відвертість і щирість, до всього цікавий чоловік. Він багато знав, але мав невичерпну жадобу знати ще більше, тож і розпитував всіх, і кожного уважно вислуховував. Він знав, здається, все, але все одно слухав і тих, хто нічого не знав — бо й у таких щось для себе знаходив.
Мандрівки були для нього цілющим повітрям, без якого він не міг жити. Ще хлопчиком Геродот любив приходити в гавань рідного міста Галікарнас і спостерігати, як швартуються кораблі з найвіддаленіших країн Сходу і Заходу, тоді ж у нього виникло й міцніло бажання самому спізнати далекі й невідомі країни... Минуть роки й палка дитяча мрія підлітка з Галікарнаса стане реальністю його життя.
Десять років мандруватиме він світом (455—445). Відпливши кораблем до фінікійського міста Тір, Геродот об’їздив величезні простори від Лівії до Вавилона, Ассірії і Екбатана. У Єгипті він пробув три місяці, потім — Мала Азія, Геллеспонт і Північне Причорномор’я, за ними будуть грецькі держави Балканського півострова і острови Егейського моря.
Повернувшись до Афін, які стануть йому другою батьківщиною, Геродот напише свою “Історію в дев’яти книгах”.
У четвертій книзі розповість про Скіфію — скіфський логос — стане основним джерелом історії нашої батьківщини, коли була Скіфія, та інших народів, які жили в Північному Причорномор’ї. Вже сучасники зарахують працю Геродота до найзнаменитіших творів історіографії. Згодом Ціцерон удостоїть його звання “Батько історії”.
Арістотель вважатиме Геродота найвидатнішим істориком — не стільки за наукові заслуги; але й за блискучий талант оповідача, майстра художньої прози, який зумів із найрізноманітніших матеріалів — власних спостережень, розвідок, легенд, міфів, історичних анекдотів, усних розповідей, документальних даних і т. п. створити яскравий і цілісний за своїм характером твір.
Живучи в Ольвії, Геродот зробив три мандрівки в Скіфію незнанну, принаймні, так вважається.
Перша — до скіфів-орачів — верхів’я Бугу. Місцеві скіфи (та інші землеробські племена, звані навзагал скіфами) возили хліб до Ольвії, неквапом скрипіли їхні вози із великими дерев’яними колесами, а назад поверталися з грецькими товарами. З однією з їхніх валок і поїхав Геродот до берегів Тірасу. В своїй “Історії” він згодом розповість, що бачив “могилу кіммерійських вождів” у степу, а на скелі біля Тіраса — “відбитки ноги Геракла”, який залишив її, буцімто мандруючи тамтешніми краями. “Одна тільки річ, крім рік та обширу землі, варта уваги: скіфи показують на річці слід ноги Гераклової, відтиснутий на камені і схожий на слід людський, але завбільшки у два лікті”. Як гадають дослідники, знаменитий слід Геракла — можливо, або витвір якогось майстра карбування на камені, або природи, — треба шукати на скелястих берегах Тіраса між теперішніми містами Хотин і Могилів-Подільський.
Другу подорож по Скіфії історик з Галікарнаса здійснив головною рікою Скіфії — грецькі купці піднімалися Борисфеном аж до великих порогів (або по теперішній Дніпропетровськ, або лише по Запоріжжя) куди прибули купці з Скандинавії для менової торгівлі, Борисфен за його ж словами можна було порівняти хіба що з Нілом.
“Четверта ріка (Скіфії — В. Ч.) — Борисфен, що після Істру є найбільшою, на нашу думку, він найбільш плодовитий, не лише між скіфськими ріками. Він має найкращі й найпридатніші для худоби пасовиська, він же має щонайбільше доброї риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між мутними. Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава. У його гирлі нагромаджується сама по собі величезна кількість солі. У ньому водяться великі риби без костей для сушення, що звуться антакеї (рід осетрів) й багато іншого, гідного подиву. Аж до країни Геррос, що до неї сорок днів плавби, відома його течія, знаємо, що тече з півночі, а через які краї пливе у вищій течії — ніхто не скаже, мабуть, пливе через пустелю аж до країни скіфів-хліборобів, бо ці скіфи живуть над ним на просторі десятьох днів плавби”.
Такі слова підібрати і так написати про Борисфен з чужих уст неможливо — Геродот особисто проплив Борисфеном до його порогів і лишився в захопленні від великої ріки Скіфів.
А ось на третю подорож він поклав собі за мету відвідати загадковий Ексампей — річку та однойменну місцевість, що її греки називали Святими Дорогами (а, може, це точний переклад скіфського слова “ексампей”?).

Був ранній, прохолодно-свіжий ранок, що так приємно бадьорив тіло і душу. Геродот піднявся з каюти на палубу, з насолодою вдихнув повітря (“Повітря Скіфії” — чомусь подумалось). Дув легкий денний бриз — з охололої за ніч ріки в бік теплої суші, вітрила пообвисали й трієра йшла на веслах. Лиман просто розкішний — як він привільно лине скіфськими степами і на його могутніх грудях вітрильник, певно, здавався метеликом.
Під щоглою на дудочці грав раб, під його мелодію веслярі здіймали й ритмічно опускали весла — трієра йшла плавно.
Кормчий кивком голови привітався з Геродотом, не втримавшись, показав білі зуби, що були сліпучими на його чорній бороді.
— Добре йдемо, хоч і проти течії.
Йшли справді добре. Дорогою завернули до Гіпполаєвського мису, аби відвідати святилище богині Деметри і принести їй жертву — так робили всі, хто вирушав з Ольвії в далеку дорогу. Помолившись, попрохали в богині доброї путі та щасливого повернення додому, і невдовзі мис Гіпполая, а з ним і Ольвія залишилися далеко позаду, а попереду все ще вільно і широко котив свої води Лиман. Попереду було дев’ять — перші чотири дні по “гіркій” воді, наступні п’ять по “солодкій” — днів плавби туди (стільки ж назад). Відразу ж за Ольвією пішли землі калліпідів, за ними — алазонів, а вище них скіфів-орачів, де й мав бути Ексампей.
Хоч до моря звідти було вже не близько, але вода все одно була морською — себто гірко-солоною. То низовик (як звуть вітер у тих краях) наганяв морські води в лиман. Він дув проти хвилі, знизу вгору великої ріки, гнав солоні води, казали, на кілька днів путі.
Долаючи по двісті стадій за день, йшли до того місця на Гіпанісі, що звалося Ексампеєм, де Геродот і хотів подивитися одне з чудес тогочасного світу — мідяний казан, своєрідний пам’ятник скіфам, що його спорудив їхній кмітливий та винахідливий цар Аріант.
Якщо про знаменитого (найзнаменитішого серед усіх скіфських царів, вождів, принаймні, нам відомих) Іданфірса, історія знає, що це він, не числом, а вмінням переміг меншою силою перського царя Дарія, коли той із своїми ордами приходив захопити Скіфію і перетворити її на свою сатрапію; романтика Скіла історія знає тільки тому, що він закохався в красуню-еллінку з Ольвії і відмовився — в ім’я кохання, — від царської влади у Скіфії, за що й був як відступник убитий братом по батькові Октамасадом; чи, скажімо, про Анахарсіса, скіфа із царського роду, відомого мудреця (навіть мудрі греки були вражені його мудрістю!); про Атея (після Іданфірса чи не найвідоміший скіфський владика) те, що він об’єднав під своєю владою скіфські племена, ледь чи не створивши державу, успішно воював з Філіппом, царем македонським, поширивши свої володіння на Дунай, і загинув у битві з македонцями у віці 90 років; то про Аріанта тільки й відомо, що він якось провів у своєму царстві, як би ми сьогодні сказали, перший і останній у Скіфії ПЕРЕПИС. Завдяки цьому неординарному факту (скіфські владики славились лише війнами) та ще мідяному казану, що на віки й тисячоліття став легендою, — його ім’я й збереглося в історії Скіфії, а, отже, й людства.
Це ж треба! Ніхто в ті часи не проводив перепису населення, — навіть, пізніше, хоча б і за часів Київської Русі, — а ось Аріанту така задумка довго не давала спокою, як захотів дізнатися, а скільки ж скіфів у Скіфії?
Тільки ось біда: як провести перепис населення в країні, мешканці якої не знають письма? І тим більше ті, хто робитиме перепис. Та й у рахуванні вони не мастаки — з великими сумами, коли рахунок піде на сотні тисяч, навряд чи впораються.
Наймати ж письменних людей, умілих до лічби, хоча б у тій же Греції — Аріант не захотів: і накладно, і не престижно. А він був патріотом свого краю.
Поміркувавши так і сяк, зважаючи, що підвладне йому населення не знає грамоти, Аріант справу вилагодив на диво просто: хай кожен скіф, звелів він, принесе йому по наконечнику стріли. Всього лише по одному наконечнику! Луки і відповідно стріли з наконечниками у кожного скіфа є — знатного чи простого, багатого чи бідного, бо скіфа без лука й уявити не можна. Скіфи як ніхто вправні стрільці з луків — хоч кінні, хоч піші. Та й без лука у степах довго не протримаєшся. Отож, хай кожен, гласило царське повеління, — від вождя до пастуха принесе до царя по наконечнику стріли. Скільки виявиться наконечників, стільки відповідно й скіфів у царя Аріанта. Наказ був пресуровий і закінчувався погрозою: хто його не виконає, той буде страчений! Аріант — і це знали всі, — крутий і на кару швидкий, слів на вітер задарма не кидає. Сказав — значить зав’язав. Або неси, або прощайся з життям!
Тож скіфи хоч і подивувалися — що це забаглося їхньому цареві? — а чимскоріш понесли до царя по гостряку стріли. Швидко чи ні (а скіфи були розкидані на великій території — від Істра на заході й до Танаїса на сході, від моря Акшайни на півдні й до неврів на півночі, за якими вже починається пустеля), а невдовзі в межиріччі Борисфена й Танаїса, де того літа кочував Аріант, біля урочища Соколиного, де була його літня ставка, виріс чималий ворох наконечників — ледь чи не на висоту вершника!
Видовисько було з небачених раніше і багато цікавих прибивалися до царської ставки аби подивитися на той ворох гостряків, похитати головою й поцокати язиком. Аріант був гордий, що так утнув, але досить швидко й задумався: як ті наконечники порахувати? Тим більше, що гостряків тьма-тьмуща, рахунок піде на такі цифри, що скіфи й не чули про них. Аріант довго метикував як йому бути, радився з мудрецями, сам голову ламав, шкріб бороду, чухав потилицю, скалив око, ще і ще роздивляючись ту гору гостряків і врешті вирішив: а рахувати й не варто. Треба з цього зібрання наконечників виплавити (мідь бо) чашу чи великий казан і поставити його у степу. І хай тоді всі знають, скільки в Аріанта скіфів. Чим більший вийде казан, тим більше скіфів виявиться в Аріанта. І вся тут лічба!
Весла востаннє піднялися, й застигли над водою (після команди кормчого: “Суши весла!..”), трієра зупинилася в прибережжі. Чотири дні плавби спливли як за водою. Геродот в супроводі Тімна зійшов з судна по хисткому й вузькому — з однієї дошки — трапу, що пружинив під ногами й опинився на першій п’яді ексампейської землі.
— З прибуттям в Ексампей, — привітав Тімн свого підопічного, теж сходячи на берег. — Так тут називається річка з гіркою водою — он вона впадає в Гіпаніс. І вся навколишня місцевість теж Ексампеєм зветься — святою землею Скіфії.
— Жаль, що в річці вода гірка і непридатна для пиття.
— Чому — непридатна?
— Але ж вона — гірка? Тімн сам про це щойно сказав.
— Гірка. І не просто гіркенька, а — гірчуща! Але — цілюща. Хто животом страждає чи ще якимись хворобами, в Ексампеї всі болячки вилікує. Тільки треба знати, як її пити і скільки, і від яких болячок. Алазони та орачі, які живуть у цих краях, віками п’ють гірку воду, а тому завжди здорові. Вони й царя Аріанта, який страждав животом, вилікували своєю водою — він сюди щоліта приїздить пити гірку воду та обкладає ноги й поперек ропою з озер. Видужав він тут, тож і чашу свою саме тут велів поставити — на ознаку свого видужання та як пам’ятник цілющій гіркій воді.
— Еге-ге, цікаві виходить речі, — подивувався грек. — Розказуй мені, скіфе, побільше, люблю слухати те, що я не знаю.
Широке прибережжя місцями було заболочене, ще далі блискотіли озерця з ропою, там і там путівцями сунули вози, запряжені комолими волами, одні везли сіль, інші ще тільки прямували до неї і Тімн, метнувшись сюди-туди, погомонів із тим-тим візником і далі мандрівники поїхали возом.
Воли йшли неспішно, ремегали, візник хльоскав їх батогом.
— Ворушіться, ліниві, ворушіться! Бо скільки того дня вже лишилося, а ще ж маю солі набрати!
До казана Аріанта їхали цілими сім’ями, здіймаючи пил, проносились верхівці, йшли піші. І всі в одному напрямку. На багатьох возах рідні везли недужих — спершу причаститися до казана, а вже потім пити гірку воду, од якої навіть сам цар видужав.
Геродот, сидячи на возі, навсібіч вертів головою, стараючись побільше побачити й загніздити в пам’яті. Час од часу, наче спохопившись, він щось квапно занотовував до свого дорожного записника і знову вертів на всі боки головою, прислухався до скіфів. Тімн перекладав йому, про що говорили його одноплемінники.
З долини піднялися на узвишшя — далі простилався степ. Аж до неблизького обрію. Де-де на тому обширу золотилися пшеничні гони, в повітрі пахло достиглим хлібом. Але загалом природа там була різноманітною: лісисті горбогір’я змінювалися безлісними плато, то там, то там — дубові переліски, липняки і знову рівнинні степи з узвишшями та прадавніми могилами, у різних напрямках бігли, часто перехрещуючись між собою второвані путівці, на обрії рухались каравани, виднілися кибитки, біля яких здіймалися синюваті димки, паслися коні та худоба.
Було парко хоч і хмарно. Та ось зненацька виглянуло сонце і враз у степу щось спалахнуло сліпуче і яскраве — наче там зайнялася пожежа.
— Казан Аріанта! — загаласували скіфи.
На далекому узвишші, найвищому на видноколі, і справді в промінні сонця спалахнуло щось велике й сліпуче.
Ще довго скрипіли дерев’яні колеса скіфського воза, що їх віз (поруч, ліворуч і праворуч, попереду й позаду скрипіли інші такі ж вози, великі й малі, з галасливими скіфами, дорослими й дітьми), доки високий взгірок із сліпучим полум’ям на ньому почав нарешті наближатися до них, наче сам рухався їм навстріч.
Та ось уже й приїхали. Спинилися на рівнині перед узвишшям, схожим на чималу могилу з покатими схилами — з одного боку на неї вела добре протоптана тисячами ніг дорога.
Людська черга не міліла й не ріділа, просувалась повільно.
— Все літо не уривається людський тлум до казана Аріанта! — гордо вигукнув Тімн. — Мабуть, тут вже вся Скіфія перебувала!
По тих словах він кудись зник, а повернувшись, жестом запросив Геродота вийти з людської вервечки.
— Геродота, як заморського гостя, пропускають без черги...
Піднялися крутосхилом до майданчика. З узвишшя простилалися вабливі видноколи — степова далечінь з рівнинами й кряжами на обріях, нелічені дими похідних багать кочовиків, валки, табуни коней, кибитки, пшеничні поля, змійки путівців, хати скіфів-орачів, криті очеретом. Це вони вирощували золоту пшеницю “не для їства, а на продаж”, бо греки з узбережжя Понта, маючи купецьку жилку, більше торгували. І над усім тим краєм — високе небо з чередою білих хмар, низом раз по раз пробігали легкі чорні тіні, як хмари пропливали небесним океаном під гарячим сонцем Скіфії.
Диво-посудина Аріанта стояла в центрі майданчика і сліпила сяйвом своїх крутих боків. Щодня той казан, що став уже знаменитістю, відвідували сотні скіфів. До всього ж Ексампей був ще й релігійним центром Скіфії, тож у ті краї звідусіль, з півдня й півночі, зі сходу і заходу, від Борисфена та інших рік прибували скіфи — помолитися, полікуватися, поторгувати, бо Ексампей ще ж був і осередком торгівлі, куди прибували знизу грецькі купці, а згори — прибалтійські, скандинавські та інші. І кожний сколот неодмінно відвідував казан, ще й тулив долоні до крутих його боків. Це — вірили, — принесе удачу й здоров’я та всілякі гаразди. Долоні й відполірували посудину Аріанта так, що вона блищала, як добре натерта піском. Доторкуючись до лискучих боків казана, бородаті, чорноокі кочовики добродушно посміхалися: “А здорові були, скіфи! Як вам тут у казані? Та й багато ж вас, якщо казан вийшов таким здоровенним!..” І кожний пишався, що і його мідний наконечник стріли, розплавившись, став частинкою спільного казана Скіфії, найбільшого з усіх, що були на її просторах, в кочів’ях і поселеннях. А тому казан Аріанта наче об’єднував скіфів, викликав у них почуття не лише гордощів за свій край, а й спорідненості та братерства — у ті часи то було рідкісне відчуття, адже тоді сусіди здебільшого робили наскоки на сусідів — і на своїх теж.
Витвір Аріанта в промінні бога-сонця Гойтосіра був як земне сонце, що зігрівало Скіфію.
І Геродот притулив долоні до крутого боку казана, і теж відчув тепло. Навіть на мить аж пошкодував, що він не скіф, а навколо нього не його батьківщина. Як просто й водночас геніально придумав Аріант, об’єднавши своїм дивом усю Скіфію!
Кілька разів неспішне обійшов з усіх боків казан на високій ніжці, міркуючи, кого чи що він йому нагадує? Та ось пригадавши, вигукнув “Евріка!” (що грецькою означало “Я знайшов!”): казан Аріанта, як і взагалі традиційні скіфські казани для варіння м’яса, був схожий на популярні чаші з острова Лесбос для змішування вина. Тільки останній у тисячі разів більший.
Ніжка (хоч швидше нога) — масивна, товстезна, схожа на отруб стовбура. А вже на ній — об’ємна чаша. Під ногою — вилита з міді (для рівноваги й стійкості) — грубезна і важка плита. Кожен з підданих Аріанта приніс всього лише по одному маленькому наконечнику стріли, а яке диво вийшло — що то значить злютований гурт! Недарма ж кажуть: в гурті сила, що гуртом і батька добре бити!
Очевидно спершу, міркував Геродот, як завжди в задумі мнучи кучеряву свою борідку, була збудована плавильна піч для виплавки міді з наконечників, потім заготовлено достатню кількість древесного вугілля, споруджено майстерню, житла для ливарників та їхніх помічників (робота довга і більше всього кипіла все літо). Спочатку підготували потрібний майданчик на узвишші, викопали коло діаметром біля чотирьох метрів і, знявши шар ґрунту, добре втрамбували його. А вже потім у нього залили розплавлену мідь — вийшла основа, плита, або ще “ступня” ноги. Казанярі виплели з лози опалубку циліндра висотою до двох метрів і обмазали його глиною. Як він висох і затвердів, підсипали на його висоту землю — щоб зручніше було заливати ногу.
Чашу казана теж виплели з лози у вигляді двох напівсфер, що їх потім з’єднали, обмазали глиною і теж дали їй добре висохнути. А потім досипали вгору курган — аж до висоти чотирьох метрів. Себто до країв чаші. А вже тоді на дно сферичної опалубки заливали шар розплавленої міді з наконечників товщиною в шість пальців. Затим встановили внутрішню напівсферу, закріпили її на кургані і вже киплячу мідь заливали по периметру чаші (плавильна піч, яку завантажували наконечниками і древесним вугіллям, звичайно ж працювала безперебійно). На глиняній обмазці великої напівсфери викарбували різні малюнки, що й з’явилися вже як випуклі — на зовнішньому боці чаші. І коли все вичахло, вистояло й затверділо, розібрали насипний курган, глиняні опалубки і казан вперше засяяв в промінні бога-сонця Гойтосіра.
Розглядаючи казан, Геродот схвально кивав бородою до своїх думок: добра робота! Зразу видно умілі руки майстрів!
— Чи не моїх співвітчизників бува запрошував Аріант для сього діла? — поспитав Тімна, майже впевнений у своїй правоті. — Мені здається, тільки грецькі майстри могли створити таке диво?
— Греки — майстри з майстрів, але казан відлили наші, — вигукнув Тімн, радий за своїх співплемінників.
— Вражаюче, вражаюче, — Геродот порадів за скіфів як за своїх.
Неможливо з певністю сказати, чи підрахував Геродот (бодай з цікавості) масу мідяного казана-велетня — про те в скіфському логосі він не залишив ані згадки. Не зберегла й історія даних про масу Аріантового казана. Але відомо — завдяки Геродоту, — що вміщував він 600 амфор. Вже в наші дні спеціалісти та історики заходилися вираховувати вміст і вагу казана. Відомо, що вміст однієї амфори — 40 літрів. Казан вміщував 600 амфор. Ось уже й маємо дані перших підрахунків. А далі арифметика, якщо тільки вона правдива, така. Товщина стінок (дані Геродота) — шість пальців. Візьмемо середню товщину пальця за 18,9 мм. Маса наконечників від 20 до 50 г, об’ємна маса міді — 8,9 т/м3. Підрахували внутрішній діаметр казана, вийшло 4,5 м, зовнішній — 4,72. Отже, маса казана (без ноги) — має бути 31,4 тонни. Вага ступні (плити) і ноги — біля 7,7 тонн. Ну, а тут, якщо підрахунки, повторюємо правдиві, арифметика проста: загальна маса казана — 39,1 т.
І нарешті про головне. Якщо домовитись, що наконечники були вагою в 35 г кожний, то загальна кількість скіфів у часи Аріанта була... Знаєте скільки?
1  МІЛЬЙОН  116  ТИСЯЧ ЧОЛОВІК.
Саме чоловіків, бо з луком (а де лук — там і стріли, а де стріли — там і наконечники) ходили чоловіки, то була особиста зброя кожного. Але, повторюємо, чоловіків. Жінки, приміром, користувалися луком не всі. Не користувалися ним і діти, хоч вони теж були населенням. Тож виходить, що Аріант забаг дізнатися не скільки у нього всього населення (чоловіки, жінки, діти), а скільки у нього тих, хто володіє луком, чоловіків. Себто воїнів.
Їх у нього і виявилося 1 мільйон 116 тисяч.
Загалом, непогана і немаленька армія! Але й вона, як час покаже, не порятувала свою батьківщину від повного розгрому. А втім те станеться вже в перших століттях нашої ери.

В краю гірких вод і казана-пам’ятника всім скіфам Геродот поспілкувався з тамтешнім відьмаком, як захоплено назвав його Тімн. Той чаклун, як він заприсягався (та й скіфи, загалом наївні й довірливі, хоч і жорстокі часом до безміру, вірили тому) все відав — кому ще скільки жити зосталося (чи не жити), що буде завтра-позавтра, а то й через тисячу літ.
— Для ексампейського відуна у віки зазирнути, чи в долю чиюсь, все одно, що нам завісу в кибитку чи в шатро відхилити, — шепнув Тімн і аж сам боявся того, що вимовляли його уста.
Відьмакував старий у тих краях, як пошепки баяли, вже сто літ. Та ще ж по стільки багато разів, бо ні плину часу не знав, ні смерті. Всі навколо старіли, відходили в кращий світ, а він як був дідом, так дідом на віки й залишався і до нього навіть царі з острахом приїздили — про долю свою дізнатися. Що скаже їм старий, то як на віки зав’яже — так і буде, як він напророчить. Відьмацтво його всіх відлякувало (як гляне старий на чоловіка, так в того мурахи по спині враз і побіжать, побіжать), і водночас усіх вабило, бо кожному кортіло дізнатися про долю-судьбу свою, що завтра з ним буде, позавтра? А відьмак той, як бачив, що тому чи тому добре випадає, то казав про те охоче, а як зле, довго мовчав, супився, навіть невідь чому сердився, до чоловіка того чіплявся і, зрештою, застерігав його поберегтися...
Відьмак вівчарив у тих краях, казали, споконвіку. Вівчарня його, з лози плетена й глиною обмазана, стояла в урочищі Вовчому (ох там і люті сіроманці водяться!) і йому сірі, як вірні собаки, допомагали овець стерегти — так заморочив їх! І були вони в діда на побігеньках — так це чи ні, точно ніхто не відає, лише казали. Але, мабуть, так воно й було. Хоч і низького росту старий вдався, але коренастий, натоптуватий, голову завжди в плечі вбирав, тож на вид дещо був ведмедкуватий, лице широке, подзьобане віспою, на голеній голові, що блищала проти сонця, як мідяна, мав один лише довжелезний пук сивого волосся, що його заплітав у косичку, а ту косичку кілька разів закручував навколо вуха — як то в орачів водиться, котрі вище алазонів живуть. Казали, що він буцімто родом з тих країв.
І влітку, і взимку жив у благенькому лабазі, критому очеретом, але ні холод, ні спека над ним не владними були, бо він їх міг і руками відігнати, як хмару, що йому чимось заважала. До нього, до куреня його у Вовчому урочищі завжди була черга — і кінних, і піших, можних і простолюдинів. Геродота прийняв без мороки. Як він з Тімном підійшов, дідуга той гостро (іншого погляду, як гострий, він, здається, не мав) зиркнув на Тімна (“свій”), а потім — на Геродота.
— О-о! Віду мав ще зранку: з далеких заморських країв чоловік сьогодні до мене приблудиться. Ось ти й приблудився, чоловіче добрий...
— А звідки знаття, що я добрий?
— Про такі речі мене не питають, бо коли ти такий знаючий, то нічо й до мене йти. А як вже прийшов, тоді відання моє потрібне? Так я гуторю, чоловіче, який світом по добрій волі мандрує?
— Я подорожую, щоб і світ, і людей в ньому пізнати, — відповів Геродот (Тімн старанно перекладав, злякано звертаючись до відьмака майже ласкаво: “Дідуньо”).
— То ти маєш бути чаклуном.
— Я лише учень знаючих.
— Достойна відповідь мудрої людини.
Дідуган щось варив у закіптюженому горщику на кабичці, кописткою помішував зелене варево.
— Випий нашого зілля, чужоземцю, — раптом запропонував. — І вже ніколи не забудеш Скіфію.
І протягнув глиняний кухлик із зеленим варивом. Геродот трохи надпив зілля.
— Гірке...
— Що вдієш, таке життя... Бо коли б воно було солодким, його б вже давно виплюнули.
— О, вже ніби в роті солодко стає...
— Після гіркоти завжди солодко — для рівноваги. І навпаки. Щоб люди всього спізнали в цьому світі.
Тімн старанно перекладав — слова Геродота на скіфську, а слова дідиська на еллінську і з острахом позирав на чаклуна, боячись до нього навіть ближче підступитися.
— Дай мені руку, чоловіче, — і довго роздивлявся Геродотову долоню.
— О, промандрував світом ти чимало. А це вже, бачу, додомоньку засобирався.
— Я повернуся додому, до отчих могил? — з тривогою запитав Геродот.
— Не квапся. Все тобі, що на долоні в тебе, викладу, а вуха маєш, то слухай... Ти повернешся до свого народу, до таких же мудреців, як і сам. Будеш щасливим. Тільки міцніше стій у своєму щастю. І не бійся бути щасливим.
Геродот м’яко заперечив скіфському любомудру:
— На мою думку, ніхто не може бути упевненим у своїй долі — хоч би як високо він не піднявся.
— І чого б це? — запитав старий, хоча видно було, що він наперед знає відповідь.
— Та хоча б тому, — почав запалюватись Геродот, як завжди збуджувався, коли вдавався до філософських викладів чи суперечок з опонентом, — що талан-долю визначають боги. Все у світі з часом стає тліном, тільки одні боги незмінні. І вічні. Але вище всіх стоїть фатум — долі не можуть уникнути навіть боги.
Скіфський знахар, який спершу було ледь зверхньо поглядав на чужоземця, тепер дивився на нього вже з повагою і, майже, як на рівного йому — що-що, а мудрість людську він шанував.
— За огорожею твоїх зубів, — сказав з похвалою, — ховається неабияка розсудливість.
— А тому не треба збільшувати виділену тобі міру щастя-долі чи талану. Це викличе заздрість богів і, як наслідок — кару (бодай і несправедливу, лиху): щастя, коли його занадто, завжди несе в собі лихо. Фатум хоч і сліпий, але він карає всіх, хто забажає собі більше щастя, як йому виділено. Це основний закон історії.
— Дивлячись на тебе, не скажеш, що ти — хитрик чи лис. Але з тобою, характернику заморський, розумувати, що із старим хитрим лисом — добре. Ти, я бачу, не згоден бути щасливим? У тобі од моїх слів якийсь протест? Чи — хитруєш по-своєму, по-лисячому?
— Ні, я хочу бути щасливим. Бо я — людина.
— Так і будь ним. Щастя тримається лише того, хто його вартий. І хто вміє за нього постояти. Але тобі, — ще раз глянув на долоню, — нещастя не загрожує. Ти станеш славетним, тебе всі знатимуть... — ще гостріше витріщився на Геродота. — Послухай, хитрий лисе. Що ти за чоловік такий, що тебе всі знатимуть, га? Га??. — перепитував і наче аж дивувався: — Ти не цар. Але й не царського роду. Хоча й не бідного. Твій батько був заможнім. А царі... Вони хоч і царі, але проти смерті такі ж безсилі, як і останні неприкаяні... Ти ж не такий... Навіть померши, — а ти помреш, — ти станеш безсмертним.
— Я всього лише простий мандрівник.
— Після своїх мандрів, простий, як ти кажеш, подорожанине, ти станеш вельми славетним. Куди тим царям! Тебе навіть назвуть батьком... Ото, що ти створиш. Так ось таких славетних мені ще не доводилося у своєму Вовчому урочищі в краю Ексампей бачити і чути. Тебе, чужинцю, всі знатимуть — і ті, що живуть нині, і ті, що колись житимуть після тебе. Навіть через віки. То хто ти такий, повідай старому дідугану із Вовчого урочища, із скіфського краю Ексампею.
— Скажи старому дідугану, — повернувся Геродот до Тімна, — що я — логограф. Ти теж, я бачу, цього терміну не чув. То знай, і чаклуну вашому розтовкмач: історик я. Геродот із Галікарнаса. Але, повернувшись зі Скіфії, де віку доживатиму, ще не знаю. Може, в Афінах, або у Фурії. Мандрую світом. Але не один я такий серед греків. Моїх співплемінників здавна приваблює Схід. І особливо Єгипет. Там уже побували такі мудрагелі, як Солон, Фалес, Піфагор, а тепер ось я... Життя та звичаї різних народів вивчаю. Це дуже цікаво: слава богам, у кожного народу свої звичаї і традиції. Наприклад, хоча б у єгиптян. Для прикладу. Жінки у них сечу виділяють стоячи, — посміхнувся. — Дзюрять — аж-аж! А чоловіки лишень сидячи. Га, як тобі? Але це так. Найбільше мене цікавлять люди. Чому? Та тому, що силою, яка рухає історичний процес, є людина. І тільки людина: відносини між ними, пристрасті, вади-ґанджі, різні пороки і хиби, прихильність чи, навпаки, ворожість. Від людських відносин, характерів, достоїнств та недостатків і залежить прихід тих чи інших подій. Так вважаю я, Геродот із Галікарнаса. Так і передай вашому чаклуну-мудрецю.
Тімн старанно переклав, весь час показуючи пальцем на Геродота. Скіф слухав його з напівзаплющеними очима. Та ось він стрепенувся.
— Оскільки ти добрий, — сказав Геродоту, — то в тебе й добрий шмат життя ще залишається... — І по хвилі, зненацька. — Тобі сказати, коли ти підеш зі світу цього? Не боїшся?
— Смерть — природне явище, хоч і не з веселих. Тож людині од неї нікуди не дітися. Як від самої себе. То чому ж її боятися? Це доля всіх, хто був рокований і приречений життям. Чи тих, що колись житимуть. Не помирають лише ті, хто не народжувався. Та ще мертві.
— То слухай, мудрагель із чужих країв. Помреш ти через 25 літ після нашої зустрічі. Он скільки в тебе ще залишається життя! Встигнеш здійснити задумане.
— Радий, що я напишу і скіфський логос ...
— Карбуй свої хитромудрі письмена, відомі тільки посвяченим. Скіфія тебе не забуде. Та й більше в неї часу зостається, як у тебе. Скіфія більше за тебе проживе, але не більше тисячі літ.

  1.  Як? Скіфія зникне?
  2.  Я сказав те, що сказав, чужоземцю.

Старий повернув жар у кабичці, підіклав якогось зілля, блакитний дим густими клубами раптом шугнув угору і відьмак зник у ньому, як його й не було...
Тімн аж хоркнув з подиву й відскочив подалі од того місця. Геродот наздогнав його і вони йшли мовчки. Історик думав: що його вік урветься — не дивно. Всі люди смертні. І він теж. А ось що Скіфія? Себто цілий народ?.. Невже над нею висить фатум, зла недоля? І химородник те відчуває?.. Хотів було поспілкуватися на цю тему з Тімном, але провідник його був забобонним і Геродот промовчав.
А ген біля озера з білого туману виринали білі коні і зникали в ньому — наче в інший світ переходили.
— То не коні, — бубонів Тімн і його чомусь тіпав дріж. — То — чари-мочари бродять. Вони підвладні тільки чаклунам-химородникам.
— Скіфії не стане менш як через тисячу літ, — бурмотів Геродот. — Хіба таке може статися — щоб народ зник?
— Не знаю. Але якщо той відьмак таке каже — то станеться. Він ніколи не помиляється, його мудре дідівство триває вже не одну сотню літ. Він все відає, недарма ж його й звуть відьмаком.
А білі коні то виринали з туману, то знову в ньому ховалися.
— А, може то й, правда, не коні, а — чари?

До смерті Геродоту таки залишалося 25 літ.
Менше тисячі — Скіфії.
А втім, агонія скіфів триватиме ще не одне століття, після того, як їх поступово витіснять із степів Причорномор’я, південної теперішньої України савромати. І ще довго давні історики згадуватимуть Велику Скуфь (поминатиме її і Нестор у “Повісті врем’яних літ”), а військові ватажки Київської Русі мали подвійні імена — скіфське і слов’янське. Чому? Вважали себе спадкоємцями скіфів?
Можливо. Ймовірно. Скіфи-орачі і скіфи-хлібороби, як титулуватиме невідомі племена Великої Скіфії Геродот та інші логографи суть правослов’янські племена, що платили всього лише данину кочовим царським скіфам, які були політичними володарями в тих краях і ледь було не створили свою державу — не вистачило в них часу. Коли вони відійшли спершу до Криму, а потім і за Дунай, осілі хлібороби, теж навзагал звані скіфами, залишилися в тих краях. І хто б звідтоді не завіювався у степи, хто б не кочував там після савромат — готи, гунни, половці, хозари, печеніги, торки, запорозькі козаки, - а осілі хлібороби, Геродотом наречені скіфами, все вирощували хліб в українських степах. Це ж їм за легендою в кочовій Скіфії впали небесні дари: золоті плуг, ярмо, топірець (ліси та чагарі викорчовувалися лише сокирами) і чаша. Підійшли до них три сини першого Скіфа, родоначальника їхнього: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Старший до золота наблизився — воно спалахнуло вогнем, середульший —  те ж саме, і лише молодший Колаксай узяв ті речі — чи не вождь осілих орачів та хліборобів, себто слов’ян, нині сущих?
Скіфи остаточно зійдуть з історичної арени у III столітті вже нашої ери, коли їх після сармат поб’ють готи, гуни. А потім ураганом пронесеться цунамі переселення народів. Частина скіфів-кочових — підхоплена тією хвилею, подасться за Дунай і далі до самого Риму (разом з іншими варварами кочовики з Північного Причорномор’я братимуть приступом Рим, візьмуть його, понищать, щоб потім і самим щезнути, розчинившись в інших народах і племенах, як золото в тиглі, — осілі ж племена, здебільшого землеробські залишаться у своїх краях і зачнуть праслов’яни творити вже свою історію на колишніх теренах Великої Скуфь...

Де подінеться мідяний казан Аріанта в краю Ексампей — того археологи не знають. Того нині ніхто не відає.
Іноді думається, що витвір той Аріанта навічно зник у пітьмі історії. Скільки віків звідтоді кривавою віхолою прошуміло в степах України, скільки племен і народів змінилося на її південних теренах! А скільки серед них було грабіжників (а втім, грабували всі, це було нормою тогочасних часів), гробокопачів, які віками, починаючи з сарматів, руйнували скіфські могили і все, що ті лишили на землі.
Особливо пам’ятливим був похід перського царя Дарія І, чиї орди вторглися в межиріччя Борисфена і Танаїса здавалося назавжди, але все скінчилося для них крахом! Їх хитрістю та військовою кметою із значно меншим військом переміг Іданфір. Але перси не могли захопити казан Аріанта, адже Геродот його бачив після їхньої навали.
Казан міг зникнути в ті тяжкі часи Скіфії, коли вона гинула під непосильними для неї ударами сармат. Хоча ні сармати, ні пізніше готи, гунни не могли його возити з собою — майже сорок тонн ваги тягати за собою для них було не під силу. Та й для чого? Щоб похвастати своєю побідою над скіфами? Але історія про це зберегла б вісті. Переплавити ж такий громіздкий казан в умовах похідного кочового життя ні сармати, ні готи з гуннами не могли. Та й не було серед них подібного досвіду металургів та ливарників, як і плавильних печей. Особливо в чужих зайд — готів та гуннів. А ось сармати могли. Тим більше вони не один вік господарювали у Великій Скіфії, яка після їхньої перемоги над автохтонним населенням Північного Причорномор’я стала зватися Великою Сарматією.
Давньогрецький історик та географ Страбон побував серед племен, які жили в західній частині Північного Причорномор’я і займали простір між Істром і Борисфеном — у тих краях знаходився Ексампей, там стояв казан Аріанта. Історик згадує язигів, так званих царських сарматів і ургів. “Всі вони в більшості кочівники, — пише Страбон, — але невелика їх кількість займається і землеробством”.
У Великій Сарматії союз племен очолювали царські сармати (як до них — царські скіфи). Вони багато віків залишалися господарями колишніх скіфських країв. Кочуючи, сармати могли надибати в Ексампеї казан Аріанта і пустити його на переплавку — мідь їм потрібна була для наконечників стріл. Але подібна акція сарматів не могла залишитися непоміченою (та й самі сармати похвасталися б своєю “перемогою), в історії ж про такий можливий випадок — анічичирк. Очевидно, диво-казан Аріанта зник — загадково й, безперечно, в таємниці — перед самісінькою навалою племен з-за Танаїса. Його могли заховати як самі скіфи, так і природа. В степах постійно утворювалися все нові й нові яри, розширювалися, розросталися протягом віків старі. Який-небудь яр, століттями розширюючись під час весняних та осінніх злив, підійшов до того узвишшя, на якому стояв казан Аріанта. Був він важенний і коли яр наблизився до узвишшя надто, земля під вагою багатотонного казана обвалилася, він у хмарі куряви загуркотів на дно яру і зник у глині. (Можливо, в ті часи, коли скіфи з останніх сил відбивали навали савроматів і їм було не до Ексампею, як у них відбирали всю Скіфію). Стіна яру ще і ще обвалювалася, доки, зрештою, і не поховала казан на віки й тисячоліття — десь він і досі лежить в колишньому краю Ексампей — чи в старому річищі, чи на дні зниклого яру і чекає на нас... (Ймовірно, що казан могли заховати й самі скіфи — наприклад, відступаючи під ударами савроматів, віддаючи їм п’ядь за п’яддю рідну землю. Наприклад, могли підкопати один край узвишшя, казан під власною вагою посунувся б униз — а, можливо, там йому вже була викопана глибока яма? — його загорнули, місце зарівняли, навозили туди дерну — це скіфи уміли, — і казан зник на віки...)

Геродот повертався з Ексампея тією ж трієрою, що нею приплив у верхів’я Гіпаніса — виконавши своє завдання, трієра, попливла  до Ольвії, взяла курс на низ, до моря. Геродоту це було на руку.
Накинувши на плечі хламиду, звичну одіж грецьких мандрівників та військовиків, він годинами стояв на палубі, віддаючи їй перевагу перед крихітною й тісною каютою, повної задухи й дерев’яного скрипу. (Тімн, його добрий супутник, якого він полюбив, виявився соньком, день і ніч спав під щоглою і почувався від того щоякнайкраще).
Трієра йшла під вітрилами — дув попутній еол і судно летіло на його крилах. Геродота не полишало відчуття легкості, якоїсь піднесеності, бажання жити й жити, але жити не заради того, щоб жити, а щоб здійснити задумане, написати свою — СВОЮ! — “Історію”. Такої полегкості він вже давно не відчував. Невідривно дивився в степ, що починався відразу ж за береговою лінією і слався вдалину аж ген-ген до потемнілих кряжів, де небо сходилося із землею. Рівнини були покриті типчаком та ковилою. На видноколах там і там носилися вершники, здіймалися дими на стоянках кочових скіфів. І Геродоту чомусь здавалося, що вершники мчать не на війну (війни у тих краях ніколи не затихали), а неодмінно повертаються додому, до своїх вогнищ, що синіють на обріях. І все то була Скіфія, чужа, незбагненна країна Іданфірса, Атея, Скіла, Аріапейта і звичайно ж чаклуна-характерника, скіфського відьмака з Ексампею. І ще думав: які ж бо щасливі ті вершники, якщо вони живими повертаються з війни до кибиток з жінками та дітьми, що вже давно їх виглядають у степах, піднявшись вранці й увечері на високі могили.
Але хіба збагнеш Скіфію, проносячись через її степи в грецькій трієрі і дивлячись з палуби на її терени?
Скіфи були мовби ж і добрі, але водночас і жорстокі. Але їхня жорстокість то є всього лише жорстокістю світу. Та ще їхньою традицією. Якось йому показували людську шкіру — здерту з правої руки жертви, її стягли разом з пальцями, на яких збереглися навіть нігті нещасного — великі, загрубілі, із чорними смужками землі під ними. Він доторкнувся до неї рукою і хотів було на пам’ять про Скіфію купити собі здерту шкіру руки, з пальцями й нігтями, що бовталися внизу, як китички на рушничку, але в останню мить передумав, мабуть, не зважився. Власне, не був певний, чи триматиме її вдома і чи не стане вона йому, якщо й не бридкою, то тяжкою. Кажуть, скіфи здирали шкіру з ними ж поверженого ворога, щоб обтягувати нею сагайдаки. Він все-таки доторкнувся до шкіри і навіть помацав її — шовковисту і холодну. Виявляється, людська шкіра є міцною й блискучою, вона найбіліша з усіх шкір. Скіфи охоче здирають їх з убитих ворогів і не лише з рук, а й з голови — разом з волоссям. У волоссі і шик. Її очищають, вимочують, дублять і перетворюють на такі собі рушнички, що їх чіпляють біля вуздечки коня — об неї витирають руки. Як переможці. Ще і ще принижуючи убитих. І чим більше висить таких скальпів, тим знаменитішим є воїн і слава його супроводжує всюди, адже це перша ознака хоробрості — в’язка здертих шкір біля вуздечки — з волоссям голови і пальцями та нігтями з рук...

Та ось задув легкий денний бриз — з охололої за ніч ріки в бік теплої суші. Вітрила пообвисали і трієра далі йшла на веслах. Під щоглою сидів раб і безугавно грав на дудочці. Під його ритмічну мелодію сто сімдесят дебелих веслярів ритмічно піднімали й опускали три ряди весел і трієра все так же плавно неслася голубими водами Гіпаніса. У верхів’ях Гіпаніс — рівнинна ріка у широкій привільній долині, але десь з половини свого шляху до моря, вона звужується, на її берегах почали з’являтися селі, що стискували Гіпаніс з обох боків, у руслі вигулькнули пороги, у яких вода нуртувала й клекотіла. Долати їх було не просто. А вже в пониззі Гіпаніс знову вирветься на Причорноморську низовину і русло його розшириться до двох кілометрів.
Пливли в очі вітрові.
Геродот з насолодою вдихав повітря Скіфії й іноді йому здавалося, що він відчував запах диму скіфських багать, терпкий запах полину і бачив, як колихається на вітрах ковила.
Та ось на фарватері ріки його увагу привернула темна пляма. Вона прудко вертілася на одному місці. Вертілася-вертілася і з неї раптом почала формуватися воронка, збільшуючись, росла-виростала на очах і, зрештою, сягнула хмар. Між потемнілим Гіпанісом, по якому рясно побігли брижі і ріка швидко старіла, і небом завертівся величезний стовп — знизу вузький, а вгорі, під хмарами, він закінчувався широким розтрубом.
— Водяний смерч, — блискаючи зубами й білками великих очей, викрикнув чорнобородий кормчий і в його голосі вчувався захват.
Смерч повертівся на місці (“Воду!.. Воду п’є!..” — вигукували веслярі зі страхом), а тоді рушив річкою в напрямку трієри. На судні зчинилась тривога. Кормчий вже більше не захоплювався величчю смерчу, а, бігаючи палубою, охриплим голосом віддавав команди. Веслярі спішно розвертали трієру так, щоб смерч вона зустріла носом і посеред ріки, аби її не викинуло на берег. Здавалося, що так воно й станеться, якщо тільки те водяне страховисько налетить на судно.
Готувались до найгіршого, як смерч раптом різко змінив напрямок і рушив до берега. Ще мить і він вже понісся вглиб степів, перетворюючись дорогою у степовий вихор, бодай і потужний. Вже в далині він налетів на поселення, вилив воду, підхопив кілька шатер, вертячи, підняв їх над землею ледь чи не до хмар і сипонув збіжжям. Внизу забігали маленькі постаті, сюди й туди носилися коні й худоба — шарварок там зчинився чималий. А розбишака-вихор вже понісся далі, здіймаючись гігантською лійкою між небом і землею.
Та ось на трієрі залопотіли вітрила й почали виповнюватись вітром. І вона знову легко понеслася Гіпанісом до Лиману, на березі якого була Ольвія, а Геродот все ще спрагло вдивлявся в далечінь Скіфії — коли ще йому пощастить побувати в її краях? Та й чи пощастить?
Іноді вдалині раптом щось зблиснуло білим сяйвом — певно блікували під сонцем далекі озера, а йому здавалося, що то в промінні сонця спалахує мідяний казан Аріанта, до блиску натертий долонями скіфів, одне з їхніх чудес. Він став, власне, першим загальноскіфським пам’ятником, якщо не рахувати святилищ їхньому мечу, що здіймалися чи не в кожному краї землі сколотів.
Мандрівник все думав про подорож до Ексампею, пригадував кожен свій крок, все що бачили його очі, думав, співставляв, дошукувався першопричин. Чому Аріант звелів поставити казан не де-небудь на велелюдному узбережжі Понта, а в глибині своєї країни, десь аж на заході, на річці Ексампей? Відповідь була простою: та тому, що Ексампей — це Святі Дороги Скіфії, куди раз на рік з’їжджалися на прощу всі сколоти й підвладні їм племена, — з країв теперішніх Хмельницької, Вінницької, Миколаївської, Кіровоградської, Одеської, Черкаської, Полтавської, Київської, Харківської, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської областей. Туди кочівники приганяли табуни коней, череди худоби, отари овець, везли хутра, шкіри, гнали рабів, хлібороби везли зерно. З Ольвії та інших грецьких міст узбережжя у ті дні поспішали купецькі каравани, пливли Гіпанісом та Бористеном судна — міняти в Ексампеї свої товари на скіфські. Там хворі й недужі лікувалися гіркою водою. То де ж бути казану, як не в Ексампеї? В Ексампеї він його й бачив і притуляв свої долоні до його крутого, нагрітого скіфським сонцем боку.
Але дехто ставить під сумнів як сам казан (це, мовляв, красива легенда, міф чи передання), так і саме відвідування Геродотом загадкового і сьогодні невідомого Ексампея. А все, про що він розповідає в своїй “Історії” (книга четверта, про Скіфію), взято нібито ним з розповідей ольвіополітів (Ольвію відвідати йому дозволили), різних джерел тощо.
У деяких працях про подорож Геродота до Північного Причорномор’я зустрічається сьогодні маловідоме і малозрозуміле слівце — автопсія. Дослідники доскіпуються: чи Геродот насправді був в Україні — автопсія — чи ні?
Іншими словами: чи все те, що він описав, бачив власними очима — автопсія — чи, може, спирався тільки на праці своїх попередників, розповіді ольвіополітів чи скіфів, які прибували до грецької колонії на березі Бузького лиману.
Але, як пише один з істориків: “Ніхто не може й не прагне заперечити, що наш історик користувався із джерел інших письменників та з усних джерел. Але автопсія теж була чинником, який підніс твір історика з Галікарнасу до великого значення та дав йому почесне місце між найновішими та найбільш вірогідними джерелами старовини” — О. Домбровський. Із передмови до Геродотової “Скіфії”, Київ, 1992.
Геродот мав автопсію, він все бачив на власні очі.
Але прихильники першої точки зору не вгамовуються:
— Якщо Геродот був на Ексампеї і навіть і бачив, і навіть руками доторкувався до мідяного диво-казана Аріанта (ах, все це — міф, міф, із чужих переказів узято!), то чому він не залишив точних координат місця, де стояв той витвір?
Чому не залишив?
Залишив. Найточніше: гірке джерело (річка), що впадає в Гіпаніс — Південний Буг та ще однойменний край, де знаходився релігійний центр Скіфії. Яких ще треба точніших даних? Хіба історик міг передбачити, що за тисячоліття зникне і Ексампей (чи здобуде собі іншу назву), і сама Скіфія?
А про те, чи був він біля казана, чи все то записано з чужих уст, двох думок не може бути. Про це він прямо й написав у своїй “Історії”: “...це я бачив на власні очі”. Якої ще клятьби від нього треба? Бачив на власні очі — цього досить для такого рівня історика, як Геродот. А де подівся казан, хто тепер достовірно скаже, як звідтоді минуло чи не три тисячі літ. Скіфи самі зникли в пітьмі історії, то що вже говорити про казан!
А про свою поїздку на Ексампей і про відвідання казана Геродот ось як написав у своєму всесвітньо відомому творі:
“Про кількість скіфів я не міг точно дізнатися, але чув різні свідчення про їх число: одні кажуть, що скіфів дуже багато, а інші, що, власне, скіфів дуже мало. Але це я бачив на власні очі. Є між Борисфеном і Гіпанісом край, що зветься Ексампей — той самий, який я щойно згадував, як говорив про тамтешнє джерело гіркої води, що впадає до Гіпаніса і робить його воду неможливою для пиття. Отже, в тому краю є мідяний казан... Як хто не бачив його, то так опишу. Той казан, що є у Скіфії, легко вмістить у собі шістсот амфор, стіни ж того скіфського казана грубі на шість пальців. Місцеві люди казали, що він вилитий з вістрів стріл. (Це було так). Їхній цар, на ймення Аріант, хотів знати кількість скіфів і наказав, щоб кожен скіф приніс вістря стріли, хто не принесе, згине (за кару). Вони й позносили величезну кількість вістрів. І цар задумав зробити з того пам’ятку: з тих стріл зробив казан і поставив його в краю Ексампей. Таке я чув про кількість скіфів”.
“Але це я бачив на власні очі” — на тисячоліття закарбує Геродот і тому немає ані найменшого сумніву, чи бачив його Геродот і чи був взагалі казан Аріанта, а чи це красива легенда.
Геродот ніколи не вигадував. Та й не в його це правилах і моральних принципах писати “бачив” про те, чого він не бачив, а про що тільки чув. В іншому випадку він так і застерігав: це я чув. А коли писав: це я бачив на власні очі, то таки бачив на власні очі казан скіфського царя Аріанта, одного з наших предалеких предків і рівного якому — казану, — світ нині не знає.
Він ще ховається в надрах української землі, колись скіфсько-ексампейської і з’явиться на світ білий і на узвишші — просто ще не настав час йому. Як і бронзовому Геродоту, батькові історії, авторові четвертої книги “Історія”, у якій він так яскраво і достовірно (археологічні дані раз у раз підтверджують його правоту) описав далеке минуле нашої батьківщини — України, спадкоємиці Великої Скіфії — це наше чи не єдине джерело про ті часи!
І з’явиться бронзовий Геродот — віримо! — в краю Ексампей, як мусить врешті-решт повернутися в ті краї і сама його первісна, історична назва ЕКСАМПЕЙ.
“Геродот із Галікарнасу зібрав і записав ці відомості, щоб події, що минули, з плином часу не потрапили в небуття”.
Нроботос. Гісторіис аподейксіс.

 

 

 

Гіпаніс — Південний Буг, річка на південному заході України в межах Хмельницької, Вінницької, Кіровоградської (а також по її межі з Одеською) та Миколаївської областей. Довжина 806 км, площа басейну 63 700 км. У давні часи називалася Богом.

Сьогодні це вимерлі європейські дикі коні, невизначеного, як вважають спеціалісти, таксономічного рангу. Висота в холці — 107—136 см.

Останнього коня тарпана в Україні вбито у 1879 році за 35 км від Асканії-Нової. За особливостями біології був близьким до коня свійського, одним з предків якого вважається. Сьогодні близьким до вимерлих тарпанів є кінь Пржевальського, що в незначних кількостях ще зберігається в деяких місцевостях Монголії.

Мова, очевидно, йде про болота біля джерел Бога. Сьогодні верхів’я Південного Буга та його джерела знаходяться на території Хмельницької області неподалік містечка Купель.

День плавби містить за даними Геродота 200 стадій. Стадії були олімпійські (192 м), й античні (177 м).

Логос. Найдавніші твори грецької прози — на відміну від поетичних, чи, щоб відрізнятися від них — носили назву логос, що означало: слово, розповідь, оповідка. Як літературний жанр логос відрізняється від байки, казки чи міфу. Для нього характерною була традиція розповідати про те, що справді зустрічалося, але на практиці ця дійсність була переплетена з міфічними і просто фантастичними подробицями, що були цікавими для слухачів. (Логографи здебільшого читали свої твори перед зібранням вибраних). Першими істориками Еллади і були логографи.

Автопсія — від двох грецьк. слів — авто і autos — сам, що крім значення “автомобільний”, “автоматичний” тощо має первинне значення: “свій”, “самохідний”, “власний”, “само...”. Напр. автобіографія, автопортрет і третього орвія — бачення. Себто сам бачив.

Частина  сьома


ЗМІЯ З ЦІЛЮЩОЮ ТРАВИНКОЮ У РОТІ...

Когорту ста великих лікарів світу від найдавніших часів і до наших днів розпочинає звичайно напівлегендарний лікар-бог родом із Давньої Греції. У римлян він Ексулап (це від його імені лікарів, медиків взагалі стали прозивати ескулапами), латинська ж форма його імені Асклепій. І нічого дивного, наприклад, лікар із мусульманського світу Абу Алі Хусейн Ібн Абдаллах Ібн Хасан Ібн Алі Ібн Сіна в християнському світі відомий під латинізованим прізвищем Авіцена. Кажуть, що вів був реальною постаттю, історичною, а вже згодом його обоготворили.
Як лікар він і справді був рівний богові, тож і став богом лікування, в статусі якого його й проголосили після возвеличення в ранг божества . А ще він був проголошений сином Аполлона, тоді ж як мав цілком земних батьків простого походження — не виключено, що батьком його був пастух-чередник. За якоюсь там легендою — всуціль легенди! — мистецтва лікування Асклепія навчив сам Хірон, мудрий і вчений кентавр, напівлюдина, напівкінь. Мовляв, під його наукою (бо хто ж із простих смертних міг так навчити простолюдина) він і став вдатним лікарем, зумівши перевершити навіть свого навчителя!
Пізнавши силу коріння лісу (про хімію тоді, звісно, й не чули) і соків трав з полів та луків, він не лише зцілював хвороби чи дарував дідам молодість (віковічна і до сьогодні нездійсненна мрія людства!), а й, навіть, повертав померлих до життя — чим і прогнівив володаря царства мертвих Аїда. При нагоді останній накапав громовержцю Зевсу — зазнався, мовляв, Асклепій, порушує той порядок, який батько богів завів на Землі — мертвих воскрешає, тоді ж як мертві мусять бути мертвими і перебувати в Аїді-пеклі, в підземному царстві... Розгніваний Зевс (до слова, дід Асклепія за легендами-міфами) блискавкою вразив свого непокірного онука, який воскрешав мертвих, а вже його самого після удару Зевса, ніхто звісно, не воскресив.
Справжня слава Асклепія почалася після його смерті — наглої і несправедливої. Коли його обоготворили, то почали повсюдно споруджувати на його згадку численні святилища. Було навіть афінське свято в честь Асклепія — епідарії — і до святилищ та храмів за зціленням (а там працювали учні й послідовники бога лікування) збиралися недужі з усієї Греції. Спеціально обладнані приміщення для лікування називалися асклепійонами — зображення їх навіть карбувалося на монетах тих часів.
Самого ж бога лікування зображували в образі людини зрілого віку (між іншим, схожого на Зевса — як не як, а його онук!). Асклепій мав сімох дітей (всі вони були лікарями і — не рядовими), а від імені його дочки Гігієї, яка відала чистотою, походить термін гігієна, як від сина Панацеї — панацея, універсальний засіб, який буцімто запобігає будь-якому лихові (термін є, самого засобу, себто панацеї немає). Асклепій був викарбуваний на монетах 162 міст Давньої Греції з посохом, що його обвивають змії. (В ранній період його шанування він сам зображувався у вигляді змії!). У храмі Асклепія жила одна, казали, мудра змія, яка приймала жертовні приношення.
Існує легенда, що коли Асклепій якось побачив на своєму посохові змію, то зопалу вбив її. Але тут невідь звідки вигулькнула її товарка з травинкою в роті і воскресила вбиту. Меткий Асклепій загледів, що то була за трава і заходився з її допомогою воскрешати померлих (за що згодом і поплатився власним життям). Звідтоді й понині змія — символ медицини. Сучасної теж.
В ранню епоху розвитку культури відношення до змій було різним. В первісно-общинні часи їх шанували (змієпоклонство). Вавілоняни вбачали в них уособлення зла, єгиптяни — мудрості. В тих краях, де водилися отруйні плазуни, виникали касти заклинателів, а ось в часи грецької античності змій тримали як домашніх тварин — для боротьби з мишами. Тоді до них не відчували відрази (огида з’явиться лише за часів пізньої античності, під впливом християнства) і навіть дозволяли дітям гратися з плазунами. Знатні жінки в спеку носили змій обмотаними навколо шиї — для прохолоди.
В Афінах у спеціальному храмі утримувалася священна змія Афіни. Вакханки (шанувальниці бога Діоніса) під час свят носили в руках кинджали, тірси (жезли) і змій. В Дельфах була споруджена бронзова колона із трьох сплетених зміїних тіл, які несли золоту триногу.
А сам бог Асклепій незмінно зображувався з посохом, оповитим зміями і той посох досі є символом медицини.
У сивій давнині змія також була символом єгипетського бога Тота, покровителя лікарів, тому в храмах тримали цих плазунів як священних тварин. А єгипетська богиня життя і здоров'я, незрівняна Ізида теж зображувалася із зміями, що символізували для єгиптян вічне життя. (Фінікійці, наприклад, вірили, що змія володіє — таки володіє! — здатністю омолоджувати старих).
В прадавньому Вавилоні бог лікарів Нінгішзіда теж мав подібну емблему — двох змій, що переплелися навколо посоха. Самі ж вавилоняни із змією пов’язували омолодження, видужання, тривалість життя, мудрість і, взагалі, стан здоров’я людини.
В Африці (Дагомея) теж боготворили змій, мали навіть небесного змія Данг-бе, який посилав людям на землю дощ.
Кецалькоатль (“Пернатий змій”, “Змій, покритий зеленим пір’ям”, “Птахозмій”) — був одним із найшанованіших богів майя та інших племен Центральної Америки. Одні його шанували як кетцая (птаха), інші — як змія. А взагалі, він звався змієм, що звивається і водночас птахом кетцуалем, який покритий зеленим пір’ям.
В Японії існував лютий Ямато-поороті — “змій-страховсько восьмихвостий — восьмиголовий”, який пожирав людей, зокрема юних дівчат — такі мав гастрономічні смаки. Людиноподібним був і Яюя, який мав копита коня, голову дракона і обличчя людини.
А в Китаї дракон — Лун — найпошанованіша, ледь чи не національна істота, з якої сім разів виникали божественні сутності, що не мали статі. Лише на восьмий раз виник Ідзанокі (чоловічий початок) та Ідзаномі — жіночий. Вони зійшлися — після ряду пригод — так виникла перша людина.
Одна з іпостасей Анхра-Аньго — бог зла, пітьми і руїн у давніх персів — це триголовий змій-дракон Ажі-Дахаота, як у давніх русичів Змій Горинич.
Греки впродовж тисяч років теж мали культ змії і шанували її. Плазун цей у них теж символізував мудрість науки і взагалі — пізнання. За міфом Зевс подарував людям чудовий засіб омолодження. Люди доручали віслюку нести Зевсів дарунок, а віслюк передоручив це змії. І звідтоді люди страждають від старості, а змії насолоджуються вічною молодістю. (Це було викликано тим, що плазуни міняють шкіру і людям здавалося, що разом із старою шкірою вони позбуваються і старості, а з новою омолоджуються). А ще греки вірили, що плазуни володіють усіма знаннями, вищою і найвищою мудрістю, тому й поговірка була: “Будьте мудрі аки змії”.
Згодом у Фессалії — область на північному сході Греції — змія стала емблемою тамтешніх лікарів. Тож і Асклепій незмінно зображувався з посохом, що його обвиває змія (іноді дві), і всі його спадкоємці теж мали змію за свою провідницю. По всій Греції були храми, в яких навчали мистецтву лікування. В такі храми й святилища (пізніше названі асклепійонами) приходили хворі, переважно бідняки й отримували там допомогу. Не обходилося і без магічних прийомів та містики — відлякування демонів, магічні заклинання, амулети тощо. Хворі — хто міг — жертвували храмам за лікування золото, срібло, коштовне каміння, а також гіпс. В VIІ—VІ ст. до н. е. з’явилися професійні лікарі, які свій родовід вели від Асклепія — вони й заклали основи і перші наукові принципи медицини.
Але мало хто знає, що й у скіфів (і в кочових, а особливо в осілих землеробів) була досить розвинена як для того часу (про що свідчать старогрецькі писемні джерела) народна і, навіть, професійна медицина та ветеринарія.
У синів змієногої богині змія при лікуванні теж відігравала не останню роль. Лікарями, крім знахарів та різних ведунів-чародійників, були здебільшого жерці, які й лікували на професійному рівні. Вони вміли виймати наконечники списів і стріл, накладати пов’язки, зупиняти кровотечу, застосовували ліки і напої, що знімали біль, лікували зіллям від різних недуг, болячок, простуди, застосовували різні масажі і навіть дієти. Вони високо цінувалися не лише вдома, слава про них ішла по світу, їх знали у Греції, в античних містах як добрих діагностів та прогностів. Скіфські лікарі були знані в Афінах. Як, наприклад, Токсаріс, скіфський лікар, про якого згадує Геродот. На батьківщині “батька історії” він був особливо популярним і бажаним — жив в Афінах (VI ст. до н. е.).
Ходив він з посохом, що його обвивала змія. Вона жила в нього на посохові і ніколи його не залишала — приручена чи що, дивувалися греки, і це їх, забобонних, вражало. Але скіфського лікаря вони шанували за знання та вміння лікувати недужих, тож до нього завжди була жива черга. (Якщо лікар знається зі змією — це справжній асклепіад, — така тоді була віра).
По смерті Токсаріса греки проголосили його своїм національним героєм. Себто визначним діячем. Скіф нікому з тих, хто до нього звертався за допомогою, не відмовляв — багатих лікував за ту суму, яку вони йому самі давали, бідних — за так. І став національним героєм і одним з семи мудреців світу .
Інший великий скіф, мислитель і винахідник VI ст. до н. е. Анахарсіс теж уславився в Афінах як видатний лікар. (До речі він теж вважався одним із Семи мудреців світу, йому приписують винахід тліючого трута, двозубого якоря і міф (легенду) про золоту стрілу, придатну для польоту людини у майбутнє. Більш детально про Анахарсіса в історичному романі автора “Ольвія”).
При дворі боспорського царя Мітрідата VI Євпатора постійно жили скіфські лікарі. Вони використовували зміїну отруту як засіб лікування при багатьох хворобах. Недарма ж славнозвісний старогрецький лікар V-VІ ст. до н. е. Гіппократ нарочито відвідував Північне Причорномор’я, аби ознайомитися з медициною скіфів.
Скіфські лікарі готували Мітрідату теріаки — лікувальні суміші з майже 70 речовин — лікарям інших країн боспорський владика не довіряв. Мітрідат цікавився зміями. Власне, їхньою отрутою. І тут скіфські лікарі були йому добрими помічниками і навчателями. Люди Мітрідата з веління, звичайно, царя, ставили жахливі досліди: дозволяли зміям кусати засуджених до страти людей, а тоді пробувала різні способи лікування. І все було дарма, адже спасу від укусу змії ніхто не знав. А ось скіфи знали його, і це страшенно інтригувало Мітрідата. Отрута змії була найзручнішим способом усунення невгодного — діяла швидко і надійно. До того ж на випадок викриття, убивця не міг бути покараним, адже укус змії називався “божою карою” і той, хто підсунув змію, вважався виконавцем волі богів...

ПЛІНІЙ СТАРШИЙ: ПО ВСЬОМУ СВІТУ ЗАРАДИ ЗДОРОВ’Я
РОЗВОЗЯТЬ СКІФСЬКУ ТРАВУ...

Лікар-фітотерапевт, доктор медичних наук Євген Товстуха розповідає у своїй книзі “Раджу ліки, перевірені часом” про українську народну медицину, вік якої він нараховує 12 тисячоліть; наводить конкретні поради щодо застосування ліків рослинного походження, подає 630 рецептів фітопрепаратів (ліків із трав). Розповідає і про найбільш поширені рослини, якими користувалися у свій час ще скіфські знахарі (та й до скіфів їх теж знали, зокрема трипільці). Це хоча б спориш звичайний, кропива дводомна, подорожник великий, деревій звичайний, м’ята польова, медунка лікарська, підбіл звичайний, чебрець звичайний, спаржа лікарська... Ці рослини (як і багато не названих тут, але популярних в народній медицині) використовуються в медицині тисячоліттями.
Серед цих та інших, не названих тут цілющих трав, у скіфських лікарів були дві загадкові рослини. Це — хаома, а також рослина, що описово називається як солодкий корінь.
Почнемо з першої. У давньому Ірані, ще до Заратустри жерці й воїни під час релігійних обрядів пили сік рослини, що її вони називали як хаома. Під час споживання перебродженого соку, вони хмеліли, впадали в транс і переживали ніби почуття безсмертя. Чи екзальтації. Збуджуючись, бачили якісь видіння, сила їхня тоді збільшувалася і вони відчували себе чи не богатирями.
Хаома у давніх іранців ритуальний напій, що його славили як могутнє божество, а також рослина із соків якого його й одержували. Але й досі лишається загадкою — яка саме рослина в давніх іранців називалася хаома (подібна рослина-напій-божество сома відома з індійської міфології). Тож напій той (і рослина) використовувалися чи не з часів індоєвропейців. Або це якась одна рослина, відома, до речі, на Північному Кавказі, в Середній Азії, Ірані та Індії, або кілька різних рослин, що мали наркотичні й галюциногенні властивості. Різні дослідники під хаома розуміють і коноплі, і блекоту, і молочай, і ревінь, а дехто й мухомор, але ясності немає. Можливо, що при підготуванні напою сік змішували з молоком і додавали в нього ще якесь зілля, що його секрет знали тільки жерці. Згідно Авести, а також Рігведі хаома має жовто-золотистий колір і росте переважно в горах. Вживання хаома викликає прилив свіжих сил, викликає явне загострення розуму, зміцнює здоров’я, сприяє довголіттю, це його і відрізняло від інших напоїв (пиво, вино), що притлумлювали розум (як вони притлумлюють і нині), пробуджували гнів і несамовитість. Ось чому хаома вважалося — на відміну від пива-вина, — божеством. Хоча не виключено, що хаома викликало наркотичну залежність, руйнувало психіку і врешті-решт вело до деградації особистості, а це вже лихо сильніше за пиво чи вино.
Але були й інші думки. Ось уривок з Авести. Вранці Хаома підійшов до Заратустри, який запалював жертовний вогонь та співав гімни. Його запитав Заратустра: “Хто ти, о муже, якого я побачив як найкращого у всьому тілесному світі, по своїй зовнішності осяйний, безсмертний?”
І відповів йому Хаома праведний, який перемагав саму смерть: “Я єсмь Хаома праведний, який перемагає смерть. Збирай мене, Спітамі, вичавлюй мене в їжу”.
І тоді мовив Заратустра: “Поклоніння Хаомі. Добрий Хаома, гарно створений Хаома, правильно створений Хаома, добрий цілитель, красивий, доброчинний, побідоносний, золотоколірний, із свіжими гілками, що (його) смакував кращий, і для душі в дорогу (в той світ) запасся”.
Тоді й почалося прославлення хаоми, який дарував людям духовні й тілесні достоїнства. Він навіть сприяв народженню кращих дітей і праведного потомства, надавав чоловіків старим дівам, доставляючи багато насолод.
Очевидно, спершу хаома вживали як напій тільки на певні свята, а пізніше його почали вживати жерці, вельможі, правителі і він набув широкого поширення. Вживати хаома скіфи навчилися ще під час свого перебування в Передній Азії. Особливо, на похоронах. Та й на інших заходах чи святах.
Але що то за незвичайна рослина хаома і яке її народне (чи якесь інше) найменування, так і залишилося загадкою (а певно ж у скіфів хаома звалася якось по-іншому, по-своєму).
Так само досі ще цілком не розгадана таємниця і другої скіфської знаменитої рослини, популярної у сколотів, так званий скіфський корінь. (Скіфським його називали інші народи, самі ж скіфи очевидно називали той корінь якось інакше. Можливо просто корінь, епітет скіфський додали вже інші, адже корінь той, як і сама рослина були у ті часи популярні в багатьох народів. Про нього писав ще Пліній Старший (23 або 24—79 рр.) — римський письменник, учений і державний діяч, автор праць з природознавства, історії Риму, військової справи, філософії (він загинув під час виверження вулкану Везувій). Зберігся його капітальний труд (37 книг) “Природнича історія”). Так ось Пліній Старший писав:
“По всьому світу заради здоров’я людей розвозять скіфську траву від Меотійських боліт...”
Що ж це за така трава? Чи не панацея від усіх недуг, що її, якщо вірити Плінію Старшому, розвозять по всьому світові?
Скіфська трава. Але не будь-яка (трав багато), а лише якась одна. А ще той загадковий солодкий корінь, званий скіфською травою, величали триквіткою. (Очевидно, ця трава мала квіти?)
Самі скіфи називали її солодким коренем, тож ясно, що для лікування використовувалась не вся рослина, а лише її корінь.
Солодкий корінь ріс в Меотійських болотах. Принаймні, там його добували і звідти він розвозився не тільки по Скіфії, а йшов на експорт — “по всьому світові”. І з того золотого кореня скіфські знахарі й лікарі виготовляли цілющий бальзам, склад якого (в нього вочевидь крім самого солодкого кореня входили і якісь інші компоненти) так і залишився загадкою.
За легендою золотий скіфський корінь допомагав швидко загоювати рани, відновлював силу (навіть поранені чи ослабілі після його вживання могли легко натягнути тугу тятиву лука) і спритність, ослабілому чи пораненому знімав біль — навіть зубний. У ньому була божеська сила і цьому вірили не тільки скіфи, а й греки та інші народи тогочасного світу, але так ніхто й не міг розгадати, що ж це за корінь, якої рослини і чому вона росте тільки в далекій Скіфії і лише на Меотійських болотах?
Теофраст (справжнє ім’я Тіртам, 372—287 рр. до н. е.), один з перших ботаніків, природознавець і філософ Давньої Греції, учень і друг Арістотеля у своїй праці “Про рослини” писав: “ Солодкий скіфський корінь... Він росте у Меотіди: корисний проти ядухи, проти сухого кашлю і взагалі проти грудних хвороб; крім того з медом корисний проти ран, може також задовольняти спрагу, якщо тримати його в роті; а тому, як говорять, скіфи задовольняються ним...”
Про цілющі властивості солодкого кореня скіфи дізналися очевидно від персів під час своїх походів у Передню Азію (а вже потім виявили місця, де він росте вдома) — тамтешні мешканці називали його одним перським словом “салеп”. Перські воїни завжди брали його з собою в походи (чи шукали в інших краях під час походів) і охоче жували його — кілька бульбочок кореня рятували не тільки від ран чи якихось інших недуг, а в першу чергу знімали втому й відчуття голоду при відсутності харчів, надавали сили й бадьорості.
Як тільки воїн споживав кілька бульбочок салепу, почуття голоду зникало, у тілі з’являлася бадьорість, свіжість, сила, і тоді воїни й по кілька днів могли обходитися без перепочинку — воістину чудодійний корінь салеп!
То що ж це за диво таке — салеп? Що за цілюща і незвичайна рослина — скіфський корінь, званий персами салепом?
Є така родина однодольних багаторічних рослин — зозулинцеві. Трав’яні ліани. Квіточки в неї різноманітного забарвлення, запашні, з медвяним духом. Ростуть зозулинцеві на луках, болотах, у вологих місцях, лісах, чагарях тощо. З 20 тисяч видів зозулинцевих в Україні росте близько сімдесяти. Серед них венерині черевички, любка дволиста та інші.
Так ось бульбовидні корені деяких зозулинцевих під назвою “салеп” використовуються й нині в народній медицині — ось уже яке тисячоліття поспіль!
Їх вживали скіфи, а ще раніше перси. В пізніші часи запорожці в походах — для підняття бадьорості й сили.
Сьогодні цілющі властивості салепа дещо забуті, як забутий і склад скіфського бальзаму — із яких степових трав чи їхніх компонентів він складався, що піднімав на ноги ледь чи не мертвих? Хто тепер скаже. Як немає і впевненості, що перський салеп і скіфський солодкий корінь — це одна і та ж рослина.

ІМЕНЕМ АДОНАЯ: ХАЙ ЗГАСНЕ У МЕНІ ПРИСТРАСТЬ ДО Н.
Із порад скіфських знахарів

Але скіфська народна медицина знала й курйози.
Ось кілька з них.
Щоб позбутися зубного болю, потрібно потерти десну, де болить зуб, кісточкою із правої (неодмінно з правої!) ноги жаби.
Щоби вигнати з кибитки (чи з будь-якого іншого помешкання) цвіркунів, треба повісити за клешню живого рака, хай він висить доти, доки не почне псуватися (у ті часи цвіркуни у житлах були аналогом наших нинішніх прусаків), і цвіркуни зійдуть геть. Якщо ж повісти його на дереві — з нього пропаде вся гусінь.
Щоб знищити в собі всяку хіть до недостойної особи, — треба прохолодивши у склянці води шматочок розжареного заліза, сказати на воду словами так, щоб дихання торкалося води: “ Іменем Адоная, хай згасне у мені пристрасть до Н., подібно тому, як залізо вихололо у цій воді!” Повторити п’ять разів і негайно випити воду. (Ми тепер знаємо, що вода має своєрідну “пам’ять”). Ритуал цей слід зробити у вівторок, при місяцеві, що “худне”...
Не треба думати, що європейські знахарі та маги тих часів (чи й пізніших, включно аж по наші дні) далеко відійшли у своїх порадах від скіфських своїх колег.
Ось один з їхніх рецептів з циклу “ Герметичні (магічні) засоби лікування”: якщо у пацієнта випадає волосся, то магнетизер, що має здорове волосся, може передати пацієнтові усі якості свого волосся, якщо обріже кілька пасм (непарну кількість) та покладе їх у воду, якою пацієнт щодня буде змочувати свою голову.
Щоб вилікувати хвороби шлунку і, головним чином, нирок та міхура, треба зварити шматок свинини в урині хворого, дати тричі википіти, добавляючи свіжої, а потім дати з’їсти свинину собакам.
Щоб залікувати рану потрібно, коли сонце і місяць знаходяться під знаком Рака, покласти у горщик кілька живих раків, закрити його, замастити герметично і розжарювати, поки раки не перетворяться на білий порошок. Цим порошком присипати рани.
Від звичайної лихоманки — покласти у шкаралупу грецького горіха живого павука, заклеїти щілину воском, і, зашивши в ганчірочку, носити під ложечкою. Коли павук здохне, лихоманка мине.

“ГОВОРИТЬ, ЯК СКІФ”

У царя Гнура було чотири дружини — три сколотки, а одна еллінка. Вона й народила Гнуру двох синів: Савлія та Анахарсіса.
Першим вдався воїном, справжнім скіфом, для якого бойовий кінь, лук і мечі — все його життя, а другий — мудрецем вдався. Крім батькової мови знав ще й материну, еллінську. І зовсім байдужим був до бойового коня, без якого скіф не уявляє свого життя, до лука чи меча. Зброю йому заміняло слово. Дотепне, образне і мудре. Тож після смерті батька шляхи братів розійшлися: Савлія, як старшого в роді вибрали царем, Анахарсіс же, більш схильний не до влади та меча-акінака, яким і втримують владу, а до слова мудрого, а тому й помандрував у Грецію — до тамтешніх мудреців. Еллінські філософи тільки дивувалися ясному розумові скіфського царевича й охоче з ним бесідували. Це про нього, мандрівного скіфського любомудра, розповідає у своїй книзі “Про життя, вчення та висловлювання знаменитих філософів” Діоген Лаертський: “У вільнодумстві своєму він був такий, що це про нього пішла примовка: “Говорить, як скіф”.
В Афінах Анахарсіс прийшов до будинку Солона і велів одному з рабів передати, що до господаря завітав Анахарсіс, щоб його бачити і стати, як можна, його другом і гостем. Почувши таке, Солон велів рабу передати, що друзів, звичайно, заводять у себе на батьківщині. Та Анахарсіс передав через раба, що Солон якраз у себе на батьківщині, то чому б йому і не завести друга? Вражений його винахідливістю, Солон впустив його і став йому кращим другом.
Це він, скіф Анахарсіс, сказав, додає далі Діоген Лаертський, що виноградна лоза приносить три грона: гроно насолоди, гроно сп’яніння і гроно огиди. Це він, Анахарсіс, коли плив у Грецію на кораблі та дізнавшись, що товщина корабельних дощок чотири пальці, зауважив: корабельники пливуть на чотири пальці від смерті. А на запитання які кораблі безпечні, відповів: “Витягнені на берег”.
Коли ж в Афінах один мешканець почав над ним насміхатися, ще й попрікати його тим, що він варвар, скіф Анрхарсіс відповів:
— Кажеш, що мені є ганьба моя скіфська вітчизна? А ти ганьба своєї вітчизни!
І коли його запитали, що хороше в людині, а що погане і добре водночас, відповів: “Язик”. А якось один афінянин — юний, але з тих, хто вже нахильці глушить вино, почав його з п’яних очей ображати, Анахарсіс спокійно йому відповів:
— Якщо ти, хлопче, за молодих літ не можеш винести вина, то в старості тобі доведеться носити воду.
А ще любив Анахарсіс за ясною бесідою і гарне вино. Тільки дивно йому було, що греки розбавляють вино водою.
— Вино славне своїм хмелем — прудконогим конем, — говорив він. — Ви ж розбавляєте вино водою, убиваєте прудконогого коня, а натомість осідлуєте лінивого вола.
І навчив греків пити нерозбавлене вино, і греки відчули в ньому смак. І звідтоді казали:
— Цей скіф — мудрий чоловік. Ану, вип’ємо ще під скіфа... нерозбавленого...
Звідтоді греки, коли пили вино, то казали один одному:
— Підскіф ще... — себто долий нерозбавленого вина.
Царю Крезу Анахарсіс так писав:
“Я приїхав в еллінську землю, щоб навчитися чужим звичаям, золота мені не треба, досить мені повернутися у Скіфію, ставши кращим, аніж я був”.
Анахарсіс повернувся в рідну Скіфію прославленим мудрецем, але був убитий рідним братом Савлієм за те, що він, Анахарсіс, молився чужим богам і їм посмів приносити жертву. З точки зору скіфів це було кощунством — коли скіф поклонявся чужим божествам. І дарма Анахарсіс запевняв свого брата-царя:
— Всі ми діти однієї землі, хоч скіф, хоч не скіф, і тому треба жити в мирі та дружбі, кохатися в мудрому слові і дякувати богам, чиї б вони не були, за життя і добро.
Дарма. Савлій послав братові в груди смертоносну стрілу.
І такими були скіфи.

ХІРУРГІЧНА ОПЕРАЦІЯ, ЩО БУЛА ЗРОБЛЕНА... КАМ’ЯНИМ
“СКАЛЬПЕЛЕМ”

До історії, про яку оце нижче піде мова наша, в якості епіграфа добре б підійшли рядки у свій час дуже популярного в СРСР дагестанського поета Расула Гамзатова, тож автор і вирішив їх навести (правда, в російському перекладі — за браком українського):
Лежащий здесь недолгий прожил век,
Неведомо, где жил он, что он знал.
Известно только: был он человек,
Родился — плакал, умирал — стонал...
А сама історія одним з авторів, що про неї писав, названа як “Хірургічна операція...при допомозі каменю”. А втім, чому тут дивуватися , адже наші пращури і взагалі — предки (тут добре підходить російська поговірка: голь на выдумки хитра!) і не на такі речі були вдатними мастаками! Як кажуть, біда навчить. І вона, пеня, між іншим, багатьох навчила і багатьох вчить і буде завжди вчити — доброю навчателькою є лихо-біда!
Так ось.
Це трапилося в один із сонячних і теплих вересневих днів 1979 року, коли в полях летіло срібне павутиння, а на болотах і ріках, готуючись до небесної подорожі в теплі краї, сумовито-прощально кричали журавлі. (Чомусь вони завжди журливо курликають, прощаючись — бодай і не надовго — з рідною землею, і властиво це не лише хомо сапієнсу, а й друзям його меншим!)
Отож, біля одного з сіл на Нижньому Дністрі розкопували прадавній (не то скіфський, не то ще й ранішній, епохи бронзи) могильник, групу курганів. А втім, радше скіфський, адже в тому могильнику ще раніше було знайдено скіфське навершшя у вигляді голови птаха, виготовленого з бронзи. Хоча в тій групі курганів були й поховання, що належали до різних археологічних культур, вироби з кераміки, міді, бронзи, кістки та кременю, а це свідчило про те, що кургани залишили різні племена у різні часи. Ті кургани заважали прокладенню зрошувальної системи — таке часто трапляється в наших південних безводних степах.
Вже знято насип сорока метрів у діаметрі.
У чималій овальній ямі археологи зачистили три скелети — чоловіка, жінки і дитини. Всі вони були густо пофарбовані червоною вохрою і лежали у витягнутому стані на спині — чоловік орієнтований головою на південь, а жінка з дитиною чомусь на північ.
Ясно, що то була родова усипальниця одного сімейства.
Виявлена катакомбна культура датувалася приблизно початком II тис. до н. е. Біля черепа жінки чомусь лежав кремнієвий ніж, а біля черепа чоловіка — якесь своєрідне кам’яне знаряддя із заполірованими краями — гм-гм... Воно — те знаряддя — і привернуло увагу археологів. Значно пізніше після детального дослідження поховання в секторі палеоантропології Інституту археології України виявили на чоловічому черепі сліди штучної трепанації — вельми складної хірургічної (навіть сьогодні складної!) операції, здійсненої нашими предками кам’яним знаряддям кілька тисячоліть тому!
Ось кілька рядків із висновків спеціалістів:
“На тім’яній частині черепа чоловіка відмічено протертий прямокутний отвір, що залишився від вишкрібання рівномірними круговими рухами твердого тупого інструмента. Після операції відбулося заростання країв. Це вказує на початок заживлення кісткової тканини”.
Отже, майже чотири тисячі років тому прадавні кочівники (їхні знахарі, жерці чи взагалі, лікарі) зробили своєму постраждалому родаку унікальну за складністю хірургічну операцію! В умовах чи не антисанітарії проведено трепанацію кремнієвим ножем — ось чому той ніж і покладено в домовину врятованого чоловіка (а раптом і на тому світі знадобиться інструмент?). А ще більше вражає те, що операція на черепі, зроблена кам’яним “скальпелем”, закінчилася успішно! Прооперований ще довго потім жив — свідченням цьому є заростання кістки.
“Виходить, прадавні кочівники були не тільки добрими мисливцями, досвідченими скотарями і безстрашними воїнами, — пише далі автор згадуваної праці, — а й вдатними лікарями! Не маючи спеціальних у нашому розумінні інструментів, вони з успіхом проводили хірургічне лікування і напевне ж мали досить чітку уяву про людський організм і методи лікування. На думку сучасних медиків, подібні операції могли знижувати внутричерепний тиск. Робилися вони із вражаючою майстерністю і, як правило, не приводили до смерті хворих. Про це свідчить більше десятка аналогічних знахідок в українських та південноросійських степах. У всіх зазначених випадках також було зафіксовано заростання кісткової тканини... Значення цієї унікальної операції важко переоцінити, вона відкрила досі невідому на цій території сторінку життя прадавніх племен. Це найдавніша хірургічна операція по трепанації черепа, що врятувала життя смертельно хворій людині”. І, повторюю, зроблена ця операція на черепі всього лише кам’яним ножем в кам’яну епоху! Виходить, — а втім ми й не сумніваємось — наші прапращури були не такими вже дикунами, адже подібні операції на черепі в Європі почали здійснювати лише кілька століть тому!

ВСЕ ЛЮДСЬКЕ ЗАВЖДИ БУЛО ВЛАСТИВЕ ЛЮДЯМ

Ось ще одна історія, що дає нам досить ясну уяву про те, якими були наші далекі-предалекі прапращури, зокрема й у моральному плані. І вона теж з розкопок, проведених на Нижньому Дністрі. Під одним з курганних насипів зачистили в ямі скелет, що теж був густо пофарбований вохрою. Біля його ніг лежала ліпна посудина з двома вушками, а на ньому — мідний ніж. На перший позір — поховання як поховання, воно нічим особливо не виділялося з багатьох інших поховань, відомих у степовій смузі Східної Європи. Кістки вже були нетривкими, їх обережно — перед упаковкою — наситили спеціальним розчином спеціального клею.
І раптом антрополог вигукнув:
— Зверніть увагу, колеги, на череп чоловіка — у верхній щелепі немає жодного зуба! Але й не це головне. Гляньте, тут спостерігається повна атрофія альвеолярного краю, тобто зубні ячейки верхньої щелепи повністю заросли. А для цього необхідно кілька років після втрати всіх зубів.
Більш уважніше й прискіпливіше оглянули череп. Ясно стало, що чоловік помер у віці 60—70 років і в молодості був здорованем хоч куди — зріст його сягав чи не двох метрів! То як же він жив без зубів в останні роки? Такому організмові — як добрій машині — щодня потрібно було чимало їжі, а зубів — нуль!
Похований був скотарем, а вони часто ворогували за території з іншими кочівниками та з осідлими племенами. В якійсь із таких сутичок чоловікові тому і був нанесений сильний і тяжкий удар кам’яною сокирою в лице, що й позбавило його зубів — вони після такого удару просто посипались!..
І все ж поранений уцілів — диво з див! Уцілів і вижив, і потім жив собі й жив, маючи сплюндроване, жахне покалічене обличчя, все в шрамах.
Але — як? Особливо, якщо згадати, що він був беззубим. Адже той дід не міг самостійно... їсти. А все одно дожив до глибокої старості — як на ті часи. (Середній вік того періоду рідко коли перевищував 30—35 років, а він благополучно прожив удвічі більш. До всього ж етнографам відомі випадки, коли часто в подібних ситуаціях у деяких племен дідів, які не могли самостійно харчуватися, аби не мати  клопоту, просто... убивали. Аби позбутися зайвої мороки! А цей вижив і прожив без зубів довге життя.
Виходить, немічного діда... доглядали? Так, доглядали і берегли, готуючи для нього м’яку їжу (зокрема молочну), іншу подрібнювали (чи, можливо, й пережовували для нього, як то ще в недавні часи робили для дітей). І це в ті непрості століття й тисячоліття, коли біда могла нагрянути в будь-який день (і налітала). Тоді не затихали війни та криваві сутички, тоді смерть чигала на кожному кроці, а плем’я не лише не позбавилося від непотрібного каліки, який не міг навіть самостійно їсти, а берегло його, годувало і допомагало йому як могло. Виходить, вже тоді у скіфів-кочовиків (та й не тільки в кочовиків) шанували старих людей, турбувалися про них, пам’ятаючи, що старим і немічним стає наприкінці життя кожен, отже, святий обов’язок, — власне, людяний, — допомагати йому. Аби самим залишатися людьми! (Можливо, той беззубий дід в молодості подвигами своїми заслужив до себе таке ставлення, от родаки й віддячували йому своєю турботою?) Одне ясно — людина завжди була людиною! Навіть у ті далекі лихі часи заради ближнього навіть жертвували своїм життям і ніколи не кидали одноплемінника в біді. Себто любов до старих людей, як і до дітей завжди була властива людям — навіть на ранніх стадіях їхнього розвитку. І цим теж славен і прекрасний рід людський.

ТАЄМНИЦЯ ТРЬОХ ІМЕН,
або СКІФИ — ХРИСТИЯНСЬКІ СВЯТІ?

“Слава Христової Церкви — її святі. Число святих дуже велике. Кожного дня згадується пам’ять багатьох святих, а всіх їх разом з тими, що нема їхнього окремого дня пам’яті, згадується в першу неділю по Святій Трійці, що носить назву неділі Всіх Святих”, — так розпочинає протоієрей Анатолій Дублянський свою працю “Українські святі” (Мюнхен, 1962 р., видання Богословсько- наукового інституту Української автокефальної православної церкви).
Так ось святі, про яких піде мова, імена свої мають і дні пам’яті теж: це мученики Інна, Пінна і Римма. За національністю вони буцімто скіфи. В юності стали учнями святого апостола Андрія, котрий започаткував християнство в південній частині теперішньої України, над берегами Чорного моря та в Криму, відомий він як святий апостол Андрій Первозванний (Христос покликав його йти за Ним одним з перших, звідси й первозванний). Так ось, скіфські юнаки Інна, Пінна та Римма, ставши учнями святого апостола, своїми проповідями віри Христової “привернули багатьох поган до Христа й охрестили їх, — розповідає Анатолій Дублянський у своїй праці “Українські святі”. — Один з поганських володарів, що на території, яка підлягала йому, де вони проповідували, запалав ненавистю до них і зажадав, щоб вони зреклися віри Христової й перестали проповідувати християнство. Коли вони відмовилися виконати його жадання, цей поганський князь наказав вбити стовпи до льоду на річці й прив’язати до цих стовпів мучеників, які закінчили життя в страшних муках на холоді. Припускають, що це сталося на Новому Дунайці і час їхнього мучеництва відноситься на кінець І або початок ІІ століття”.
В православних святцях “Житие святых” пам’ять про трьох скіфів, котрі загинули мученицькою смертю за віру Христову церква відзначає 20 січня і 20 червня — за старим, звичайно, стилем.
Чи могли скіфські юнаки (як і загалом, скіфи) стати такими затятими проповідниками віри Христової? Чи — перейняти християнство? Це не виключено. Хоча скіфи, маючи своїх богів на чолі з богом-батьком Папаєм, жорстоко переслідували та карали тих своїх співплемінників, котрі поклонялися чужим богам, але степовики ні, ні та й приставали до чужої віри. Згадаймо, що останній скіф, принаймні, відомий з історії як останній, Діонісій Малий теж став християнином, був ченцем і вислужився навіть до настоятеля християнського монастиря. І згадувані три скіфи теж могли цілком ймовірно стати християнами. Більше того, проповідниками віри Христової. Ось тільки їхні імена можуть викликати подив у необізнаного читача.  Інна, Пінна і Рима... Що за дивні чоловічі імена? За винятком другого імені, Пінни, котре вийшло з ужитку, Інна і Римма відомі й сьогодні, але на відміну від давніх часів, вони чомусь із чоловічих стали жіночими .
В історії Скіфії таких чоловічих імен, як Інна, Пінна та Римма не зафіксовано (але скіфська історія багато чого — ой, багато! — не зафіксувала). Не будучи національними іменами, вони були запозичені скіфами в інших народів. Проте чиї саме — невідомо. Значення і походження цих імен вченими досі ще не з’ясовано. Звідки вони, чиї? Теж не відомо. А що коли вони й справді скіфські імена? Не виключено, що перекручені, все може бути. Таємниця цих загадкових імен буде колись розгадана. Одне можна певно сказати: і такі були скіфи!

ПРО СКІФСЬКОГО ЗВІЗДАРЯ, ЯКИЙ БІЛЯ ПОЛЯРНОЇ ЗІРКИ
НАПУВАЄ СВОГО КОНЯ ТА ПРО... ІНОПЛАНЕТНОГО
КОСМОНАВТА, ЯКИЙ ПРИЛІТАВ КОЛИСЬ ДО СКІФІВ

...А пригадалася мені ця дивна — якщо не предивна — історія ось з-за якого приводу. А втім, все по-порядку...
Я довго вагався (та й нині ще вагаюся, перебуваючи в нерішучості): чи передавати гласності придибенцію, свідком якої я був — ношу її в собі, як вагітність, — про скіфського... гм-гм... звіздаря? Хоча, якось подумав принагідно: рано чи пізно, а всяка таємниця стає гласністю. А коли так, то й вирішив почуту оповідку оприлюднити. А вже хто як її сприйме — за фантазію чи за правдиву реальність, — то хай так для кожного й буде... А згадавши термін “фантастика”, помислив: хай буде це розповідь про те, як мій знайомий археолог Геннадій Олефірович та написав перше у своєму житті — і — останнє — фантастичне оповідання “Золота платівка, або Скіфський звіздар”. До речі, Олефір Геньо — а саме так підписано згадане оповідання, — не справжнє прізвище автора, а псевдонім — так його, Геннадія, кликала в дитинстві бабуся — Геньо, — у якої він, рано втративши батьків, і виріс. Ім’я ж батька — Олефір, — Геннадій взяв до вигаданого прізвища як власне, а тому й підписав оповідання, жанр якого визначив — змушений був — як фантастика: Олефір Геньо.

Отож, Олефір Геньо, “Золота платівка, або Скіфський звіздар”.
Коли я запізнався з Геннадієм Олефіровичем, він уже був на пенсії, у вельми шанованих літах, але все так же — як і замолоду, — відзначався прудкістю та жвавістю — хоч іноді й хапався за поперек. Маленький, сухенький, на вигляд підліток, він чи не цілий рік пропадав на риболовлі — мав від того втіху превелику! І, додавав, зайві дні життя, яких у нього залишалося вже не так і багато.
Колись він як фахівець, консультував мене по Стародавній історії України і, зокрема, про скіфо-сарматський її період (це коли я працював над історичними романами “Ольвія” та “Смерть Атея”) і ми звідтоді заприятелювали. Принаймні, вряди-годи я відвідував його, охоче приєднуючись за компанію, як він збирався на рибалку, бо й сам був затятим ловцем риби. Власне, дозвілля з вудкою.
Віку свого старий археолог (а себе він любив називати польовим копачем) доживав у Нікополі (південь Дніпропетровщини), куди перебрався після виходу на пенсію — поближче до козаків, до скіфів та риби, казав радо посміхаючись і аж руки від задоволення потирав. До всього ж він мав деякі проблеми з легенями, часто підхоплював пневмонію, тож потребував сухого і теплого клімату. На околиці міста, у якому він раніше частенько бував, коли у тамтешніх краях розкопував прадавні могили-кургани, придбав хатинку з городцем та садком, завів пасіку на три рамочні вулики й одну дуплянку. А крім городу, садка й пасіки, захоплювався ще риболовлею, тож чи не все літо пропадав на Каховському водосховищі, де хіба ж таких лящів вивуджував! (При оказії, бувало, й мені пару-другу золотих рибин передавав). Особливо полюбляв (про те в листах до мене прямо живописав!) нічну ловлю — там я від нього й почув (коли влітку трохи погостював у нього) оповідь про золоту платівку, що її пощастило йому ще в далекій юності під час польового сезону знайти і за якою він все життя потім шкодував і кляв себе, що так йому і не вдалося скористатися знахідкою як науковцю, а сама платівка була назавжди втрачена для науки, для скіфології загалом. Жаль, жаль, але це, якщо повірити йому — що йому справді трапилася та знахідка. Хоч я іноді ні-ні та й думаю: а чи не приснилася йому бува та приключка? Чи він її не створив своєю бурхливою уявою, га? А створивши, сам же й повірив у неї так, як начеб вона лучилася насправді. Хоча, зізнаюсь, байок від нього я ніколи не чув. Лише розповіді про правдиві пригоди.
Тієї теплої липневої ночі ми сиділи з Геннадієм Олефіровичем у його симпатичному, бувалому в бувальцях човнику, сиділи заякорені в тому місці, де за словами старого археолога ”відбою від лящів не було”. Але того разу чомусь не було самого кльову і ми, облишивши донки з принадливою пахкою макухою на одному кінці, що були на дні і дзвониками на другому, вже в човні, ліниво перемовлялися про се і те, насолоджуючись чарами літньої ночі (коли вдруге пощастить на таку ніч, та ще для мене, міського жителя!). Оскільки ж ніч видалась на диво зоряною (а втім, на півдні всі ночі такі), то й розмова наша мимохіть закрутилася навколо зоряного неба. А нічні світила тоді висипали над Каховським водосховищем як на замовлення — рясно-густо і такі яскраві, що були аж наче волохатими, наче всі вони були всуціль найбільшої зоряної величини. Небо — повне-повнісіньке зоряного блиску і здавалося, що й притихле водосховище теж заколисано мріло в тому блиску і було мовби аж срібним.
Справді, коли ще трапиться така ніченька! Хоч і не ловилося, та ми були задоволені. На кормі човника стояла незмінна курильниця, що її Геннадій Олефірович завжди брав з собою на риболовлю — від комарів. Про сію штукенцію варт сказати окремо, адже то була не просто глиняна посудинка, схожа на чашку, а — скіфська курильниця. Справжня культова посудина, взята археологом з якоїсь могили. У ній скіфські жерці спалювали пахучі рослини під час релігійних церемоній і кадили во славу своїм богам... Геннадій Олефірович завжди брав той раритет з собою на рибалку як талісман і спалював у ній пучечки якоїсь висушеної ароматичної трави (здається, в її складі був і степовий чебрець). Травка собі тліла, розповсюджуючи дещо різкуватий, але й своєрідний запашок, а голубий димок тихенько вився собі над кормою, затишно так, по-домашньому і Геннадій Олефірович, позиркуючи на курильницю, почувався на рибалці гаразд і в душі в нього тоді була прямо благодать. Для цього він і брав з собою скіфську курильницю, добряче в минулих тисячоліттях закіптюжену.
Іноді то там, то там чулися сплески...
— Риба грає, — невідь чому радів Геннадій Олефірович і потирав руки. — Ех, і спопадимо ж ми сьогодні лящика — чує душа! Ось-ось клюне. Неодмінно задзвенять наші донки.
Не клювало і наші донки не дзвонили.
Як і перше, то там, то там в зоряному мареві ночі чулися сплески — вони й вселяли надію. Та й ночі ще попереду був добрий шмат — має поталанити.
Прямо над нами в зеніті зоряного неба одиноко сяяла яскрава зірка.
— Полярна? — здогадавсь я.
— Атож, — кивнув старий археолог і чомусь зітхнувши, додав: — Сьома зірка Малої Ведмедиці. Разом вони — сім зірок, — якщо між ними подумки провести лінію, утворюють фігуру ковша. Полярна зірка, як бачиш, на кінці ручки того уявного ковша. Друга візуальна зоряна величина. Розташована біля Північого полюса світу. — Ще помовчав, ще чомусь зітхнув: — Гарна зірка, та, жаль не щастить мені під нею. Мабуть, не моя зоря. Бог чи хто там, — я, знаєте, напіввіруючий, напіватеїст, — послав мені колись це сузір’я на золотій платівці і міг я в археології залишити слід, але... Не судилося. Сам і винуватий. Хоч платівка та золота і була в моїх руках. Була і... загула. Ідіот! — лайнув він невідомо кого, а радше себе. — Пожадібничав, а жадоба, як в Одесі кажуть, фраєра згубила!
Все ще не клювало, легенькі хвильки ласкаво плескалися в борт човна, гойдали його, навіваючи лінькувату дрімоту, на кормі затишно вився запахущий димок. Комарі, правда, чомусь не звертали на нього аніякої уваги, але то дарма, нам так імпонував той димок і добре було. На моє прохання Геннадій Олефірович і заходився розповідати про те, як він колись, за його словами, “дав пречудового маху”.
— Давно се було, як був я молодим та... дурним. А ще я був тоді студентом і вперше брав участь в польовій археологічній експедиції на півдні України. Перший мій виїзд у поле. На розкопки! Ви не повірите, але мені, якомусь там студентику, неймовірно повезло! Ми тоді працювали на розкопках Кам’янського городища, скіфського ясна річ, часу. Розташоване воно, як ви знаєте, на лівому березі Дніпра у містечці Кам’янка Дніпровська, що на Запоріжжі. Там ціле скупчення скіфських курганів, поховань поселень і селиш ІV ст. до н. е. Досліджується з 1938 року, особливо інтенсивно — з 1987 року. Площа — 12 га. Городище, це ми його так називаємо, було торговим, ремісничим і адміністративним центром Степової Скіфії. Чи не її столицею. Інші фахівці вважають городище всього лише сезонним торжищем кочових скіфів. Ще інші, що це — конгломерат невеликих скотарських селищ на місцях зимівок. Мабуть, праві і ті, і ті, і треті. Там були добрі плавневі пасовиська і місця схрещення сухопутних та водяних, торгових шляхів, тож у часи його розквіту життя в столиці-городищі вирувало. Там я розкопував — вперше у своєму житті! — одне поховання. Правда, незначне. Воно було ще в скіфські (можливо, сарматські) часи пограбоване. Вичищене, як кажуть, до цурки! Навіть кістки покійника не вціліли — все винесли! Археологам там не було чого робити, тож, мабуть, тому й доручили мені, студенту, поритися. Так, на всякий випадок. А конкретно, дослідити грабіжницький лаз, яким колись скористалися тодішні кримінальні гробокопачі. Але для мене й пограбоване поховання було як дарунком небес. Перше самостійне завдання! І я певний був, що не підкачаю. І неодмінно щось відкрию таке... розтаке! Що світ тільки ахне. А вже скіфологи й поготів. І так, повірите, ледь було не сталося. Власне, до того йшлося, аби я хоч трохи мав тоді обачності та лою в голові, а не дурний хлоп’ячий гонор. Треба вам сказати, що я з першого польового сезону вирішив стати знаменитим! Таким, про якого навіть в енциклопедіях напишуть... І ось, розкопуючи грабіжницький лаз, що був забитий землею, я наткнувся на кілька нашивних золотих бляшок з грифонами. Це вже було щось. І серед них виявилась золота платівка розміром п’ять на сім сантиметрів. Судячи з усього, покійник носив її за свого життя на ланцюжку. На грудях. Як відмітний, розпізнавальний знак, що свідчив про якусь його кастову приналежність. Наприклад, до жрецтва. Робота, безперечно, античного майстра, платівка виготовлена на замовлення — чи не в майстернях Боспору? Художня її вартість навіть на побіжний позір — незаперечна. Та й платівки — на відміну від бляшок, що їх знаходять часом і сотнями штук, — трапляються рідко. Тож можете уявити мою радість, коли та знахідка опинилася в моїх руках! А зображено на ній було — методом тиснення — в лівій частині берег річки і скіфа, який напував коня... Всього тільки: скіф напуває коня. Але це було не зовсім звичайне зображення. Повірте, в мініатюрі відчувалася душа, щось таке... м-м... настроєве. Навіть ліричне. Кінь, забрівши у річку і витягнувши струнку шию, неквапом (так здається) п’є воду. Цмулить у своє задоволення. А верхівець, бородатий скіф в гостроверхому башлику, роззувся, зняв свої сап’янці, звані скіфіками, закачав до колін шаровари і теж забрів у воду... Певно, за день перепікся під степовим сонцем і тепер з насолодою вбирав босими ногами лагідну річкову прохолоду. Вже вечоріє, над ним і над річкою завис вузенький серпик молодого місяченька — його навіть у воді видно. Чекаючи, доки кінь нап’ється, скіф звів голову до вечорового неба, на якому вже проступили перші зорі... Погляд його звернений угору, в правий кут пластинки, себто в небо. “Цікаво, — подумав я роздивляючись платівку, — що цей бородатий скіф видивляється в небесній височіні?..”
Пильніше оглядаючи правий верхній кут платівки, загледів там якісь крапочки... Кругленькі такі цяточки. Більші й менші. Повніші й ледь видимі. А розташувалися вони не як-небудь, а в певному порядку, що мені щось нагадував. А що — спершу не міг згадати. Тобто цяточки були не випадкові, не якісь там подряпини на платівці, а наче... наче точки. А що таке точка? Графічне зображення чогось. Значок. Як ото в алгебрі, у нотному письмі, телеграфному коді, на географічних картах і планах... Простіше, вони щось символізували. Чим більше я вдивлявся в точки, тим чіткіше вони мені нагадували... нагадували щось знайоме. Ще через мить, сидячи в розкопі, я все збагнув: зоряне сузір’я! Ось що означали ті точки. У мене аж руки затремтіли, дихання прискорилося. Скіф у башлику, чекаючи доки нап'ється його кінь і сам ніжачись босими ногами у воді, дивився у вечорове небо на... На зоряне сузір’я! І він знає те сузір’я, якщо воно — напевне ж на його прохання, — зображено на платівці. Я підрахував цяточки-точки. Так і є — сім точок. Семизір’я! Чотири точки — це ківш, а ще три — вигнута лінія — ручка вгорі. Отже, Ведмедиця! Сузір’я Північної півкулі зоряного неба. Але яка саме Ведмедиця (їх дві): Велика чи Мала? Остання цятка на кінці ручки ковша, сьома, найповніша. Що означає: вона найяскравіша у небі. Принаймні, за шість інших. Ба,ба! Та це ж... Це ж Полярна зірка! Виходить, на платівці зображене сузір’я, що його ми звемо Малою Ведмедицею. Українська назва Малий Віз. Або ще — Пасіка... Між іншим, у прадавнину, коли у первісних північних мисливців був культ лося (людина-лось — це було їхнє божество) сузір’я тоді носило ймення Лосів. Як пізніше — Оленів . І лише значно пізніше, вже в слов’янські часи сузір’я Лосів-Оленів було перейменоване на сузір’я Ведмедів (лосі були замінені ведмедями). Але ще в першій половині І тисячоліття до н. е. це сузір’я називалося сузір’ям Лосів. На території України його видно протягом року, і скіф... Скіф із свого, із ІV ст. до н. е. задивлявся на сузір’я Малої Ведмедиці. Чи — на Полярну зірку. Отже, він знав — ЗНАВ! — його. І я мав таке відчуття, що в моїх руках — відкриття, адже нічого подібного археологи ще не знаходили. І мені випала честь зробити це відкриття. Ну як було не порадіти! Я ладен був стрибати й співати. І хотів було бігти до свого керівника аби моїй знахідці хутчій поставили номер і вписали її до колекційного списку — знахідка вельми цінна. І з художнього боку робота доброго майстра! Творця. Кому ще на таке щастило?
— Невже той скіф був... астрономом?
— Не думаю. Не було у скіфів таких звань. А ось звіздарем він міг бути. Тим, хто займається ворожінням по планетах і зірках. Вважається, що доля людини залежить від руху планет і зірок. Особливо цим захоплювалися у всі віки й тисячоліття на Сході, а скіфи там були, тож і набралися знань від тамтешніх ворожеїв та звіздарів. І на золотій платівці був зображений саме такий звіздар-віщун. Який ворожив по звіздах, знався на зоряному небі. Очевидно, він ворожив як по Малій Ведмедиці, так і по Полярній зірці — ось чому вони були на персональній платівці звіздаря. Тепер я думаю, що скіф на платівці — то якийсь конкретний скіфський звіздар і був він зображений з портретною схожістю. То, врешті решт, була його візитна карточка.
— Але ж не виключено, що скіфи в степах просто орієнтувалися по зорях? Хоча б по тій же Полярній зірці розпізнавали частини світу. Тому й знали зоряне небо.
— І така думка не виключена, — погодився Геннадій Олефірович. — Але це теж відкриття і підтвердження того, що скіфи зналися на зоряному небі. Більше того — орієнтувалися по зорях. Мала Ведмедиця у скіфів якось звалася по-іншому, по їхньому (може, й сузір’я Лосів чи Оленів), але я певен — чуття мене ще ніколи не підводило, — на платівці зображено саме звіздаря, ворожбита їхнього, який віщував своїм співвітчизникам долі по зорях. В цьому й полягала цінність знайденої мною платівки. І я став першовідкривачем цього, так би мовити автором знахідки. А тому й почувався на сьомому небі. Студент, перша самостійна розкопка і така знахідка!
А далі... Далі я припустився непоправимої похибки. Розуміючи, яке відкриття потрапило мені до рук — скіфи знаються на зоряному небі. Вони — зорепоклонники! У скіфів були свої звіздарі, такі собі астрологи, і я поласився... Вирішив до пори до часу нікому не показувати свою знахідку, а самому, все вивчивши, написати для наукового журналу чи збірника статтю. На тему: скіфи і астрономія. Ні більше, ні менше! Тому й приховав — каюся! — золоту платівку. А ось золоті бляшки, знайдені в грабіжницькій норі, здав своєму керівнику. Як годиться. Платівку сунув до кишені, не обмовившись про неї і словом. Боявся, що першість знайдення платівки буде приписана (таке часто трапляється) керівнику експедиції. А він... відомий вчений-скіфолог, академік. А хто я? Без року тиждень як студент.
Одне слово, я повірив, що Полярна зірка із скіфської платівки стане моєю щасливою зорею, уведе мене в науку.
Мешкав я в ближньому селі, в однієї селянки наймав кімнатку. Там — попереду була ніч — і гадав дослідити платівку. Проте був таким стомленим — цілий день на розкопках під пекучим південним сонцем, — що незчувся коли й заснув. А платівку необачно поклав на стільник біля свого ліжка. Власне, заснувши, необачно її там залишив... Вранці, коли проснувся, платівки не було. Скільки я не шукав її в кімнаті, під ліжком, всюди-всюди — марно. Як лизень її злизав! Як хап її хапонув! Дворукий! У мене все обірвалося в грудях. Я до хазяйки: так і так, сталася пропажа... А треба вам сказати, що в хазяйки було п’ятеро хлопців — від року до десяти. Один одного розбишакуватіші, така собі ватага малолітніх зірвиголів, які ні перед чим не зупинялися. Галайстра, явно злодійкувата. Хлопці, — я потім дізнався — мали славу злодюжок у селі, обчищали садки й городи, заскакували й до незапертих хат... Ясно, що зникнення золотої платівки — їхніх рук справа. Та й хто з малих не спокуситься золотою цяцькою — діти є діти... Та ледве я заїкнувся чи діти не прихопили бува на стільці “одну пластиночку блискучу”, як ті шибайголови здійняли несусвітнє ревище. Що вони ні сном, ні духом... А не пійманий, як відомо, не злодій. Хазяйка накинулась на мене, кричала, що її синочки чесні (вигукувала: “чеснюги!”), нічого не крадуть, що то я сам... украв платівку. Ту “цяцьку блискучу”. Виходить, у самого себе... Кінчилось тим, що вона виштовхала мене з хати і викинула на вулицю мої речі...
До кого апелювати? Іти в сільраду? Але чим я доведу, що в мене була золота платівка? Та й потім... Факт, що я утаїв знахідку, стане відомим моєму начальству і мене... Я боявся, що мене виженуть з вузу... А так хотілося вчитися...
— Ет! — зрештою оповідач махнув рукою. — Що тепер розказувати. Діло давнє...
І вмовк.
На кльов все ще не було й знаку, хоч час уже був чи не третіх півнів. Хвилі все так же ритмічно погойдували човен і небо все так же було повне зоряного блиску... І все так же над нами у зеніті нічного неба сяяла Полярна зірка.
— Золота платівка так і не знайшлася, — дивлячись на непорушні донки, зітхнув Геннадій Олефірович. — Досі не можу собі пробачити... І ніколи не пробачу! Що утаїв знахідку, приніс її — дорогоцінність — до сільської хати, повної злодійкуватих хлопчаків. Малі шибайголови (а вони всюди нишпорили) і загледіли, як я заснув, на стільці блискучу цяцьку... Де вони її поділи, чи хто з дорослих у них відібрав і продав як золотий лом — хто тепер скаже? Вперше ту платівку з могили викрали злодії, але загубили її в грабіжницькому лазі, вона вціліла і тисячі років зберігалася в землі... Мабуть, доля тоді послала їй шанс уціліти. І вона вціліла, аж доки я її не знайшов. І по суті, теж викрав, привласнивши знахідку, утаївши її, але вдруге доля не була до неї прихильною. Вдруге її вкрали і назавжди. І виною тому був я — тож і не можу собі пробачити такого. Про платівку я так нікому й не сказав нічого. Спершу думав, що вона знайдеться... Ось-ось знайдеться, а коли переконався, що все — не зважився зізнаватися. Аби мене не вигнали з інституту... Звідтоді минули десятки років. Статті про свою знахідку для наукового журналу я так і не написав. Яка стаття, як самої знахідки немає — хто повірить? Тож звідтоді й несу свій хрест, вину свою, яку нічим спокутувати... Кінчилось тим, що я написав фантастичне оповідання “Скіфський звіздар” і надрукував його в одному художньому журналі...
Але фантастика є фантастикою. Авторова вигадка, одне слово... Звідтоді, кажу, минуло багато років, я вже доживаю віку. Більше нічого рівного золотій платівці мені так і не пощастило знайти на розкопках. Тільки чомусь звідтоді ні-ні та й здається, що все то моя фантазія. Що ніякої золотої платівки із скіфом і зоряним сузір’ям я не знаходив... І мені тоді легше стає. Хоча знаю, що все було. Насправді. І я справді тримав у руках золоту платівку, на якій скіф напував свого коня і дивився на Полярну зірку....
Тут на одній з донок нарешті дзенькнув дзвоник і ми по хвилі витягли першого ляща. Чималого, наче із щирого золота викуваного. А потім почалося таке клювання, що наші донки на борту човника все дзвеніли й дзвеніли і ми кидались до них і наші серця завмирали в передчутті удачі... Ніч була і справді, як на замовлення — не часто такі ночі випадають риболовам. Подзвонювали донки, Каховське водосховище ні-ні та й зітхало і тоді до нашого човна прибігала із зоряної ночі хвилька й гойдала його... На кормі, де стояла прадавня скіфська курильниця, тихо вився запахущий димок, нам здавалося, що то прадавній жрець здійснює свою магічну церемонію... А вгорі був безмежний огром зоряного неба, у якому над нашими головами, над обширом Каховського водосховища, над усім світом білим сяяла Полярна зоря. І нам здавалося, що ми бачимо скіфського звіздаря, який десь там, над нами, далеко-далеко в зоряному блиску біля Полярної зірки напуває свого коня...

...А пригадав я цю історію ось з якого приводу.
В Неаполі Скіфському біля головних його, південних воріт археологи виявили залишки прадавнього — ясна річ, що скіфського, — святилища.
Там же було знайдено уламки — на жаль, лише уламки, — кам’яної плити, що тепер зовсім по-іншому освітлює скіфську історію і примусить нас по-новому сприймати синів змієногої богині, адже не такими вони, виявляється, були дикунами, як їх дехто все ще сприймає.
На плиті викарбувано людину.
В ореолі... проміння.
А ще на плиті (власне, уламку тім) зображено Сонце і три незбагненні об’єкти — скажемо так, — що летять з космосу до планети Земля.
А поруч земної людини, — зрозуміло, що скіфа, — зображена загадкова фігура — хоч і більша за людину, але вельми на неї схожа.
І фігура та — інопланетянин. Пришелець з інших світів. Археокосмонавт. (Тут годиться поставити не один, а кілька знаків запитання).
Не поспішайте іронічно — чи бодай недовірливо-скептично посміхатися. Річ у тім, що на голові тієї явно неземної особи — назвемо фігуру так, — шолом.
ШОЛОМ!!!
З антенами!
Дозвольте вам нагадати, що термін антена тлумачиться як провід або система проводів, що служать для випромінювання радіохвиль під час радіопередачі або для їх уловлювання під час радіоприймання!
Так ось на голові тієї загадкової фігури, викарбуваної скіфським майстром в ІV ст. до н. е. (вочевидь, з натури), шолом з антеною!
Де й коли міг бачити — а бачив же, якщо відобразив! — скіфський майстер шолом з антеною?!.
А пильніше до неї придивившись, можна побачити... скафандр! (Дозвольте вам нагадати, як словники тлумачать сей термін: спеціальний одяг із шоломом і дихальним апаратом, що ізолює людину від зовнішнього середовища (рідинного, газоподібного або від розрідженого простору).
Але й це ще не все. На тій плиті біля фігури в шоломі з антеною зображені стріли, що вказують шлях у... космос. До не відомої нам планети!
На місці знахідки тієї розколотої плити археологи розкопали культовий майданчик з менгірами.
І стало вочевидь, що то — прадавня скіфська обсерваторія, де скіфські звіздарі відстежували шлях Сонця під час його переміщення з Південної півкулі до Північної і навпаки.
Тодішній “науковий центр” скіфів!
І діяв він у період розквіту геліоцентричної системи побудови світу Клавдія Птоломея, давньогрецького вченого (II ст.), автора “Альмагеста”, де було зібрано основні астрономічні праці його попередників та власні дослідження, подано каталог 1 022 зір, а також “Посібника з географії”, в якому систематизовано тодішні географічні координати 8 000 відомих здавна пунктів і покладено їх на карту.
І хай видатний астроном античності Птоломей жив і працював переважно в Александрії (Єгипет), але скіфи — особливо через еллінів Північного Причорномор’я — цілком могли познайомитись з його геліоцентричною системою світу і не без її впливу збудувати в своїй столиці Неаполі власну обсерваторію...
...А втім, як у подібних випадках кажуть: хочте — вірте, а хочте... перевірте .

ПАЛЕОКОСМОНАВТ ІЗ СУЗІР’Я ЛЕВА
Зноска-мініновела

Здогадно палеоконтакти (контакти з представниками позаземних Цивілізацій в давнину) відбувалися і на китайській землі. (Єднальний сполучник “і” означає, що такі контакти відбувалися і в інших краях, в інших народів). У давньокитайських текстах надибуємо багато повідомлень про мудрих і гуманних “синів неба” (пізніше в Китаї так стануть називати імператорів). Кожного разу з’яві таких “синів неба” передували різні космічні явища (можливо, то були незбагненні для землян літальні космічні апарати, що їх політ і сприймали за космічні явища — ледь чи не катаклізми). Першого “сина неба”, який приземлився в Китаї, названо Хуанді. Так ось, під час його посадки, “сяяння великої блискавки оперезало зірку Цзі в сузір’ї Ковша”. (Великої Ведмедиці). Хоча сам Хуанді (приземлись він, наприклад, в Давній Русі, його неодмінно б прозвали Ярославом, Добринею чи яким-небудь Ільком Муромцем) за свідченням хронік був родом із ще дальших місць, аж із сузір’я Лева. Буцімто цей пришелець правив Китаєм на протязі чи не століття, але стомився від того невдячного заняття — та ще серед землян, — і, зрештою, “повернувся на свою зірку”.
Так ось, такі “сини неба”, потрапивши на Землю, виготовляли і користувалися фантастичними як на той час (та й на наш теж) технічними засобами. Наприклад, Хуанді “виплавив дванадцять великих дзеркал і використовував їх, слідкуючи за Місяцемі”. Дивно-чудернацькі властивості мали ті дзеркала. Так, коли “на дзеркало потрапляло проміння Сонця, то всі зображення і знаки його зворотного боку виразно виступали в тіні, що її відкидало дзеркало”. Себто воно просвічувалося наскрізь. А ще Хуанді мав чотириметрові “чудесні триноги”, наведені прямо на сузір’я Лева. По команді Хуанді, вони пересувалися з місця на місце і при цьому в середині їх щось гуло й клекотіло. А ще “син неба” володів інформацією про минуле і майбутнє, знав секрети гравітації. Були в нього й роботи — як механічні, так і біологічні, з усіма внутрішніми органами. Додому, на своє сузір’я Лева він повернувся на “драконі”, що злетів у космос із величезною швидкістю — в текстах написано, що дракон “в один день долає міліарди верст, а людина, що на нього сіла, досягає віку дві тисячі років” — без коментарів.

 


Асклепію ще й повезло, адже, наприклад, Земмельвайс, чиє вчення за його життя не здобуло визнання, закінчив свої дні в божевільні, інший видатний лікар Ауенбруггер помер забутим, жебраком із жебраків (його поцінують і повернуть із забуття лише через десятиліття), Лаєннека рано звели в могилу сухоти, а найвидатніший анатом всіх часів і народів Везалій, несправедливо звинувачений своїм учителем (до всього ж іспанська інквізиція засудила його до страти) трагічно загинув у віці 50 років, опинившись — після аварії корабля, — на безлюдному острові...

Сімома мудрецями світу називають грецьких мислителів і державних діячів VII і VІ ст. до н. е., які відзначалися житейською мудрістю і глибоким державним розумом. В різні часи різні автори називали різні імена семи мудреців світу — загалом біля 20 чоловік (в їх число входив і скіф Анахарсіс), але частіше всіх чотирьох: Фалеса, Біанта, Солона і Піттака (також часто називали Клеобула, Хілона і Періандра). Свої думки — в першу чергу питання практичного життя, мудреці світу висловлювали у формі афоризмів (гном): “Краще всього — це знати міру” (Клеобул). “Нічого занадто” (Солон). “Пізнай самого себе” (Хілон). “Зберігай міру” (Фалес). “Нажива ненаситна” (Піттака). “Погані люди складають більшість” (Біант).

Збереглися дані, що сік якоїсь рослини сома (а може це індійська назва хаома?) вживали в Індії жерці, перебродивши, сік ставав хмільним і п’янив. Власне, це не пиво й не вино, а галюциногенний наркотичний напій. У нього жерці добавляли певні препарати (наприклад, конопляні чи опіумні). Сома вживали воїни перед битвою, він збуджував, відновлював силу, надаючи їм зваги й відваги.

Солон (бл. 640—560 до н. е.) — афінський політичний діяч і поет із знатного, але збіднілого аристократичного роду.

Є. В. Яровий. “Раскрывая тайны курганов”, 1992 р.

ВОХРА — жовтий або червоний окис заліза. Поширена в природі, широко застосовувалася для розмалювання зображень у печерному мистецтві, керамічному виробництві, можливо, при татуїровці. Червона вохра як символ вогню й потойбічного життя, використовувалася у поховальному обряді починаючи з мезоліта.

ПАЛЕОАНТРОПОЛОГІЯ — розділ антропології, що вивчає рештки викопних людей.
Антропологія — наука про природу, походження, еволюцію людини та її рас і про нормальні варіації фізичної будови людини.

ТРЕПАНАЦІЯ — складна операція розкриття кісткової порожнини. Здебільшого роблять трепанацію черепа з метою здійснити певну операцію на мозку (видалити пухлину, спинити кровотечу з поранених судин тощо).

ПОГАНСТВО — термін богословського походження, вживаний у християнській літературі для означення нехристиянських, в широкому розумінні первісних політеїстичних релігійних вірувань. Виник ще в Стародавньому Римі в перших християнських громадах, де поганами (від лат. paganus— іноземець, варвар) називали нехристиян.

Інна — лат. inno — плаваю, можливо, від. болг. Ина — скороч. імен типу Катерина; раніше було лише чоловічим ім’ям.Римма — слов.; можливо, із болг. Рима — жін. ім’я до чол. Рамен — Роман; раніше було чол. іменем.Можна лише здогадуватись, як сталася помилка (“переадресування” чоловічих імен на жіночі). Либонь, принесли якогось дня хрестити дівчинку, а священик подивився поспіхом — яку святку читати побачив імена із закінченням на –а і прийняв їх за жіночі — “Книга рекордів України”.

На російській Півночі існує (існувала?) легенда про оленят, які народжуються на небі. Її ще у ХІІ ст. записав новгородський літописець. Хоча, легенди про священних оленів та про жертвоприношення пов’язані з ними, збереглися у багатьох народів. (Наприклад, гуцули на писанках зображували двох оленів серед зірок). Взагалі ж, культ оленів ховається в прадавній давнині. Як свідчить одна з первісних легенд, десь на краю світу, у моря-океана біля самого сонця дві жінки-прародительки з оленячими рогами випускають у небо оленят — на споживок людям та звірам.

Менгір (від бретон. men — камінь і hir — давній) — неотесаний довгастий камінь, поставлений вертикально. Один з видів мегалітичних споруд. Бувають 4—5 і більше метрів заввишки. Інколи менгіри становлять довгі алеї чи кільцеподібні огорожі.
Споруджувалися за часів міді-бронзи і, можливо, були пов’язані з культом мертвих. За іншою версією — це первісні обсерваторії, пункти для спостереження за небесними тілами.

Частина  восьма

МІЙ ДРУГ КРИЛАТИЙ ЛЕВ ГРИШКА

Колись на Україні любили вишивати. (А втім, Україну нашу без вишивки і не уявити, гаптують і нині, але це вже, правда, не те, що колись було!). Прикрашали вишивками чи не все: одяг, інтер’єрно-обрядові тканини. Це — очіпки, намітки, хустки, сорочки (в першу чергу сорочки — яке багатство!), кожухи, свитки, корсетки, кептарі, юпки, плахти, обруси тощо. Для вишивання використовували нитки заполоч, біль, гарус, шовк тощо.
Зображували ромби, кола та інші геометричні фігури, хрести, хвилясті й рівні лінії, горизонтальні знаки, а також тварин, птахів, рослини (особливо дерева, кущі калини і грона ягід, вишні), голубів, всюдисущих змій, коней, цибатих журавлів, качок, лебедів і звичайно ж людей — недарма ж в Україні налічується близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мережання, бігунець, плетіння тощо).
Фантазія і колорит композицій у вишиванні — безмежні й невичерпні. Все залежало від уміння, уподобань і смаку самої вишивальниці.
Любила і вміла вишивати моя бабуся Зіна. Особливо рушники — все життя гаптувала квіти — червоні, зелені, сині, чорні і тварин. З птахів частіше традиційних червонястих — горіли як жар на полотні! — півнів-когутів українських, розкішних і величних. (Досі вчува-ється мені як вони піють на бабусиних рушниках). А ще бабуся любила вишивати якихось чудовиськ. З останніх мені найбільше запам’ятався (на все життя в пом’ять врізався) лев.
Могутній лев! Але не простий, не звичайний, а — крилатий. Чомусь крилатий — диво з див! Я гадав — малим — і так, і сяк, не вірячи власним очам, але за плечима у вишитої моєю бабусею тварини здіймалися здоровенні й широкі крила, а далі все як у лева — чотири могутні лапи, хвіст, грива... А ось голова (і тут мене чекало друге чудо-юдо), в нього чомусь була... людська. Що мене, малого, жахало й страшило і я ні-ні та й дивувався: і де це бабуся, моя добра бабуся, та бачила тварину з крилами? Хоча б того ж лева.
Що символізував той незвичайний лев — крилатий та ще й з людською головою — того й сама бабуся не знала (десь у когось взяла зразок — здається, в далекої родички з сусіднього села) і по готовому зразку й собі утнула. Те чудо-юдо!
— Добрий дух, що оберігає добрих людей, — казала бувало про той свій витвір, про крилатого лева, а мені все було невтямки.
Звали ми те чудисько дивно: Гришка. Не Левко, не Льова, як то слід було чекати, а — Гришка.
Ну, Гришка, то й Гришка.
Малим я смикав бабусю за спідницю.
— А де бувають леви з нашими (себто людськими) головами і крилами, як у птахів? — доскіпувався.
— Звідки я відаю де, — чесно відповідала бабуся моя добра. — Люди мережать таку звірюку, от і я втнула за їхніми зразками.
Взагалі, лева я хоч на картинках у книжках бачив, а бабуся моя по причині неписьменності так і на картинці його ніколи не бачила. Скільки себе пам’ятаю, крилатий лев Гришка з людською головою у нас висів та висів біля вікна (правда, з часом нитки почали дещо тьмяніти, вигорати на сонці, що світило у вікно). Ми навіть звикли до того чуда-юда, воно прописалося в нашій хаті, як у себе вдома. Симпатичний, добрий і зовсім, як на мене, був не страшним лев Гришка з “нашою” головою. Правда, спершу він мене лякав, але згодом я до нього звик, як до члена сім’ї і ми навіть “подружилися” з ним. Принаймні, так я вважав і так був упевнений.
Пізніше, вже школярем старших класів я задумувався — звідки в селянських хатах на Україні взявся крилатий лев? В Україні леви взагалі не водяться і не є нам звичними тваринами (хіба в містах, у зоопарках та звіринцях), тож як народний персонаж (чи й фольклорний) крилатий лев був для нас чужаком, а бач...
Значно згодом в одній з книг (в ній розповідалося про розкопки в Месопотамії, в дворіччі Євфрату і Тігра ассірійських міст, чи того, що од них зосталося — горби в пустелі) я вичитав таке. На тім місці, де колись була столиця Ассірії Ніневія, розкопали (він охороняв вхід до царського палацу) статую крилатого лева — з людською головою. Я з цікавістю розглядав його на малюнку: довге волосся на потилиці людської голови, на ній висока, напівкругла шапка, довга, лопатою, істино ассірійська борода, чималі крила... А все інше, як у звичайного лева: могутні лапи, хвіст, грива, тулубище. Тільки голова людська, ассірійська. Під малюнком був підпис: крилатий геній у вигляді людиноподібного лева. Часів якогось там ассірійського царя Ашшурбаніпала номер такий-то...
Як вперше поглянув на того ассірійського крилатого лева, то аж здригнувся — до чого він був схожим на бабусиного крилатого лева на ймення Гришка! Тільки й того, що без бороди, без шапки і без довгого волосся.
Взагалі, лев, що лежить, був улюбленим сюжетом в народнім архітектурнім декорі ще домонгольської Русі. Зустрічався часто. Хоча б на капітелях храмових колон. Але то лев, як кажуть, натуральний, а тут — з головою людини та ще й крилатий! Але тим він і був для мене, малого, незвичайним, не таким, як усі леви і то був мій лев, адже більше ні в кого в нашому селі не було такого чуда — бодай і на вишивці. І я частенько бувало приводив своїх малих приятелів подивитися на “мого” Гришку...
Ніхто й ніколи не бачив у Скіфії грифонів.
Навіть самі скіфи.
Та їх і не могло бути в природі, в реальному світі взагалі, а не лише у скіфському, адже грифони “жили” тільки в грецькій міфології. І були то дивовижно-страхітливі птахи з орлиним дзьобом і тілом лева — такий собі своєрідний гібрид птаха з твариною. (Не плутати з грифами — хижі птахи з ряду соколоподібних, з розмахом крил у 3 м!),. Їх ще називали “собаками Зевса” в країні гіпербореїв , де вони стерегли золото від однооких міфічних людей арімаспів. (Серед казкових насельників Півночі — ісседонів, арімаспів та гіпербореїв Геродот згадує й грифонів).
Скіфи вочевидь запозичили грифонів, крилатих левів у греків — для них та їхньої міфології такі чудиська були не характерними. А ще вони особливо були популярними в давній Ассірії — іноді з головою орла.
Грифон в еллінському світі був уособленням пильності й вірності. Елліни ставили зображення грифонів на могилах, на двосхилих крівлях храмів. (У пізнішому мистецтві він просто декоративний образ або геральдичний мотив). Грифон, до речі, зображений на сходах південної башти Софійського собору в Києві.
Досить швидко крилатий лев у скіфів став своїм, персонажем їхнього “звіриного” стилю, знаменитого і нині відомого на увесь світ.
Спеціалісти зазначають, що більшість предметів побутового вжитку з металу, кістки, а також з дерева й тканини у кочових і землеробських племен Скіфії мали своєрідне художнє оформлення. Цей стиль прикладного мистецтва дістав назву скіфського “звіриного” стилю. Характерна риса названого стилю взагалі — зображення тварин або частин їхнього тіла. Зрозуміло, що виник він в первісному суспільстві (шанування священних звірів, а також тотемізм). Найдавніші зразки “звіриного” стилю (розвитку свого він досягнув у залізному віці) — це третє тисячоліття до н. е. — Єгипет, Месопотамія, Кавказ, потім друге тисячоліття до н. е. — Передня Азія, Індія, Китай, звідти він поширився на Поволжя, Приуралля, Південний Сибір. Найбільшого розвитку досягнув у скіфсько-сарматському прикладному мистецтві. Своєрідний варіант прикладного “звіриного” стилю існував у Давній Русі (ювелірні вироби, зброя, архітектура, різьблення, книжкова мініатюра). Своє значення “звіриний” стиль втратить лише з поширенням християнства на Заході і мусульманства на Сході. Хоча мотиви “з. с” збереглися й до наших днів у народному мистецтві, в орнаментуванні килимів, вишивок, різьбленні по дереву. (Такі пам’ятки зберігаються в багатьох музеях України).
В ранньоскіфському мистецтві улюбленими персонажами були олені, орли, барси, пантери, лосі, гірські козли. Часто використовувалися голівки коня, орла, грифонобарса чи й просто пазурів птахів тощо.
В той період тварини зображувалися в спокійному стані, але пізніше почали зустрічатися риси лютості й сили — запозичення з мистецтва давньосхідного світу. Леви, орли, пантери, змії, своєрідний орлиний дракон, що розриває барана (Алтай, аплікація сідла в кольоровій повсті), дикі кабани та різні чудиська заполонили скіфські мініатюри. І всуціль — сцени боротьби, терзання звірів звірами, і звичайно ж, різні чудиська, зокрема, й крилаті леви, звані грифонами.
А ще — ведмеді, орли, яструби, соколи, якісь дивовижі, що крокуючи, стріляють з лука, деякі з головами баранів, левів, людини чи орла. А ще змії, що скручуються в спружинені спіралі...
Таке зображення в “звіриному” стилі не лише відповідало естетичним смакам населення, а й уособлювало певну символіку, такі собі магічні силуети, що були покликані захищати людність від недобрих ворожих сил, якими за тодішніми уявленнями кишів навколишній світ.
Скіфи любили прикрашувати одяг різними мереживами (у них, очевидно, було поширене й татуювання), що мали певну символіку, пов’язану з родовими і племінними уявленнями, та релігійний характер. Існували (і паралельно розвивалися) два напрямки — реалістичний і фантастичний. Особливо любили скіфські майстри підкреслювати силу звіра, його м’язи і загалом — лють, звагу, шал боротьби — здебільшого — в дусі тих часів — тільки смертельної.
“Звіриним стилем” прикрашали речі побуту, зброю і збрую коней (наприклад, на сагайдаках незмінно зображували око сокола чи орла).
В Давній нашій Русі теж часто зустрічаються грифони з орлиною головою, що терзають лань — традиційний загалом сюжет. Взагалі, сцен у народному мистецтві, коли грифон терзає лань чи якихось інших тварин вистачає. Це було досить поширено в епоху раннього середньовіччя по всій Європейській Півночі, хоча ніхто й ніколи в живі очі не бачив чудо-грифонів, але їх охоче зображували і таким зображенням без сумніву вірили.
Зустрічалися крилаті леви й на аплікаціях — прообразах українських рушників. Звідти, зі скіфських аплікацій, крилаті леви-грифони і перебралися спершу на слов’янські, а потім руські та українські рушники. Очевидно, як я тепер думаю, звідти, із далекої Придніпровської Скіфії і друг мого дитинства, крилатий людиноподібний лев, симпатяга на ймення Гришка, що його вишила на рушникові моя незабутня бабуся. Слово грифон незвичне для українського вуха (та ще полтавського), ось чому йому й дали ймення Гришка. І я нині ні-ні, та й думаю, що Скіфія не зникла безслідно, вона прийшла-завітала і в наші хати, вигулькнула на наших національних рушниках різними крилатими чудиськами — симпатичними і незнаними моїм предкам крилатими левами. А ще раніше слід їх — через Скіфію — тягнеться вглиб тисячоліть, в Месопотамію, в Передню Азію, на Схід, де колись були найранішні цивілізації, а через них і ще далі, далі — у залізний вік, у первісне суспільство. Все в цьому світі, у світі землян міцно пов’язане, бо з нічого нічого й буває.

ЗОЛОТА САХНОВСЬКА ПЛАТІВКА

Він був воїном, а на дозвіллі любив грати на лірі.
Є така золота платівка, що називається Сахновською і зберігається в Музеї історичних коштовностей України. Так ось на ній серед інших персонажів і зображений скіфський воїн, який грає на лірі (правда, дехто з дослідників обережно додає: “ На музичному інструменті типу ліра”. Але ж все одно — музичному).
Ліра, прадавній (ще давньогрецький) струнний щипковий інструмент, була відома і в Скіфії, якщо на ній грає рядовий воїн. А може то співець, такий собі скіфський аед? В часи Гомера, аедом звався поет і співак, який сам собі акомпанував на чотириструнній лірі. Греки вважали, що героїчні пісні вкладалися в уста аеда самими богами. Частіше всього співами аеда супроводжувалися бенкети і танці, під час воєн аеди часто виступали перед воїнами, як би ми сказали, на передовій, надихаючи їх на подвиги своїми піснями (іноді аеди й самі були воїнами, хоча зазвичай грецька традиція приписує їм сліпоту — мовляв, талант співака дістався йому замість зору).
А раптом і в скіфів були такі мандрівні співці-аеди? А, можливо, що швидше всього й так, вони були ще й воїнами, а на дозвіллі тішили й надихали своїми піснями однополчан. Але так чи інакше, а скіфи були мастаками й на лірі грати, себто не позбавили їх боги музичного обдарування, слуху й мистецтва співів. (В Бердянському кургані знайдено залишки якогось предмета, що дещо схожий на свирінгі — один із різновидів флейт і більше археологам не щастить на знахідки музичних інструментів. А втім, вони й не могли зберегтися в могилах протягом тисячоліть). Жаль, але золота Сахновська платівка, що на ній зображено скіфа, який грає на лірі, не може передати самої музики сколотів і ми вже ніколи не почуємо як звучали їхні пісні.
А вони ж були у них, пісні, мелодійні і гарні, і любили їх співати скіфи, ось тільки пісні їхні пішли з цього світу разом зі співаками.
Як не знаємо ми й скіфських танців, — а були ж вони, бо як же без танців, як без пісень, як без музики і музик, що образ одного з них донесла до нас золота платівка. І не треба нині всерйоз сприймати розповідь Плутарха про те, що скіфський цар Атей вважав найкращою мелодією іржання бойового коня. Просто у скіфів, на відміну від греків була своя музична традиція, зовсім не схожа на грецьку. А музику та музичні інструменти вони любили, грали й співали охоче. Навіть воїни. І свідченням цьому — золота платівка із Сахновщини. Хоча... Як задуматись, замріятись, дивлячись у Музеї на скіфа, який на золотій платівці грає собі на лірі та й грає, то можна, — тільки як дуже-дуже захотіти, — почути його гру і спів... І така лірика тоді огорне душу, така, що хочеться повторювати рядки, теж ліричні, Володимира Сосюри: “І груди орденом... мені прикрасив мій народ за голос мій, за пісню щиру, що славить сонце і степи, що не віддавав я кату ліру у дні страшної боротьби”.
Воістину!

“Не знаємо ми й казок, які розповідали скіфи-діди своїм онукам. Лише окремі уривки скіфських легенд, які дійшли до нас у записах Геродота та інших давніх авторів, дають змогу здогадуватись про зміст таких розповідей. Були серед них оповіді про походження скіфського народу та його славних першопредків — Таргітая із синами Колаксаєм, Арпоксаєм та Ліпоксаєм, про мудрість скіфських воїнів, які з допомогою нагаїв приборкали непокірних нащадків рабів, про звагу скіфських лицарів за часів їхнього панування на Близькому Сході. Ми можемо навіть простежити, як складалися такі фольклорні твори, — адже в основу записаної Геродотом історії скіфо-перської війни безперечно покладений один із варіантів скіфського народного переказу. Очевидно перебільшення сил Дарія, а отже, героїзація міці скіфської зброї, яка перемогла незлічені загони персів, яскравий епізод із скіфськими “дарунками”, розповідь про скіфське полювання на зайця перед очима грізного ворожого війська — все це свідчить про те, що за кілька десятиріч після скіфської перемоги реальний перебіг подій у народній свідомості був уже значно опоетизований, а оповідь про них набула характеру епічного твору. Навряд чи буде перебільшенням припускати, що такі твори зберігалися у пам’яті й переказувалися визнаними оповідачами — можливо, саме такого співця скіфських билин зображено з лірою на пластині із Сахнівки” — “На світанку історії”.

...КОТРІ СТОЯЛИ НА КУРГАНАХ АБО МОГИЛАХ

“БАБИ КАМ’ЯНІ — стародавні кам’яні статуї (до 4 м заввишки), що ставились у кочових народів на могилах і були пов’язані з культом предків. Поширені в степовій частині Європи й Азії від Прикарпаття до Монголії. Зображують чоловічі й жіночі постаті. Належать до бронзового віку, раннього залізного віку й часів середньовіччя. Б. к. на території України залишені скіфо-сарматськими племенами (VII ст. н. е. — IV ст. н. е.) і тюркомовними народами (VI—XIII ст.),зокрема половцями” —
                                            УРЕ, т. І. стор. 312.
“Антропоморфне мистецтво скіфів, на відміну від прикладного зооморфного, репрезентоване переважно кам’яними монументальними скульптурами, які вінчали колись вершини курганів” —
                                        “На світанку історії”.

Дмитро Телегін, український археолог, доктор історичних наук, все життя досліджуючи первісних людей, проводив розкопки багатьох поселень і могильників епохи неоліту, мідного віку і бронзового віку, залишив цікаву наукову спадщину. Серед них праця “Вартові тисячоліть”, про антропологічні стели, обеліски і статуї різних часів епохи міді-бронзи, кіммерійського і скіфського часу, скульптури пізніших степових кочівників і ранніх слов’ян . Так ось він пише:
“Посол австрійського імператора Ерік Лясота, що побував у запорожців 1594 року, проїжджаючи по Дніпру, писав: “Поминули ми сім маяків — висічених з каменю зображень, числом більше двадцяти, що стоять на курганах або могилах...” Про такі самі “маяки” — скульптурні антропоморфні зображення з каменю, що часто зустрічаються на півдні України, ще раніше згадували фламандський монах Рубрук і великий азербайджанський поет Нізамі. Пізніше про них говориться в “Книге Большому чертежу” — першій карті Російської імперії, де, зокрема, називаються “кам’яна людина” на р. Терновці поблизу Бєлгорода і дві “кам’яні дівки” на р. Самарі.
Тисячі таких “маяків” нашої стародавньої історії і культури стояли, немов вартові віків, у степах України ще 100—150 років тому. Тепер від них збереглася, мабуть, лише десята — двадцята частина. В наш час багато кам’яних скульптур — стел, статуй, “кам’яних баб”, ідолів уже звезено в музеї, але деякі з них ще стоять без нагляду або в напівзруйнованому стані знаходяться в землі . А кожна з них може розповісти багато цікавого про історію і культуру наших далеких предків”.
Перші кам’яні монументи — стели, почали з’являтися в епоху міді-бронзи, близько 5 000 років тому. Вони виявлені в Криму і степах України, висічені з плоских брил каменю, здебільшого заввишки з дорослу людину. Зустрічаються й примітивні — початок кочівницького мистецтва. На таких первісних творіннях передається лише людська постать з плавно заокругленими плечима і низько посадженою головою, в інших вже краще відтворені риси обличчя, частини тіла, одяг, прикраси, зброя тощо. Це вже майстерні твори  монумент-тальної скульптури. Справедливо пише Д. Телегін, що “за плавністю ліній, витриманістю пропорцій, композицією сюжетних зображень стели України можна поставити поруч з видатними зразками первісного мистецтва Європи — печерним живописом Західної Європи, мезолітичними статуями Нижнього Подунав’я, петрогліфами Карелії і Прионежжя тощо”.
Сотні стародавніх кам’яних скульптур на Україні залишили пізніше половці — вони теж звані кам’яними бабами. В часи російської імператриці Катерини ІІ кам’яні баби часто використовувалися як верстові стовпи на трактових шляхах. Це про них говориться в одному із стародавніх сказань: “И везде в полях стоять яко человеки по древнему обычаю от камня сделанные, но тыя камения уже мохом поростоша”.
Найяскравішими монументальними скульптурами між епохами міді та бронзи і пізніших часів на Україні є кам’яні статуї скіфо-сарматського часу, що змінили кам’яну творчість кіммерійців. У скіфів найчастіше в камені втілювалися образи воїнів, воєначальників. У таких зображень добре вирізьблені частини тіла, риси обличчя, незмінним атрибутом тих статуй є меч-акінак, сагайдак, рідше бойовий молот, нагайка тощо. Деякі з них тримають в руках ріг достатку, їхня антропоморфність підкреслена більш чіткіше й повніше, як у кіммерійців. Скіфи були надто войовничим народом, тож у них склався свій набір наступальної і оборонної зброї, що й відображено на стелах і кам’яних скульптурах, званих бабами: мечі, акінаки, лук і стріли, панцир, шоломи тощо. (“Скіфи у варварському світі особливо славилися умінням стріляти з лука. Не випадково Геракл, згідно з міфологією майстерності стрільби із лука навчився саме у скіфів. Слово “скіф” у греків взагалі було синонімом слова “лучник”, “стрілець із лука” — Д. Телегін, згадувана праця).
Нині відомо кілька сот скіфських антропоморфних скульптур — в основному в степах Північного Причорномор’я. Кращі з кращих знахідок виявлені біля с. Бутори в Молдавії, Ольховчик в Донбасі, Тернівка, Калинівка і Новоселівка на Миколаївщині, Грушівка на Херсонщині. Ерделівка, Медерово — Кіровоградська область та ін. А ще скіфські стели-статуї відкриті в Румунії (Сібоаре, Ступіна, Добруджа), на Нижньому Дону і в Передкавказзі. Виготовлялися вони з різних порід каменю висотою від 70—80 см до 2 м і більше. “Як правило це плоско-об’ємна скульптура округло-підпрямокутна в поперечному перетину. Характерною рисою скіфської скульптури є підкреслена антропоморфність зображення, що досягалося... чітким виділенням у стел-статуй голови, плечей, а в більшості випадків і шиї. В цьому відношенні “кам’яні баби” скіфів відрізняються від кіммерійських стилізованих стел-обелісків” — Д. Телегін.
А загалом скіфська кам’яна скульптура ділиться на дві чималі групи. Перша — це реалістичні зображення з чітко проробленими частинами тіла і різними речовими атрибутами, друга — дещо схематичні зображення людської постаті, без будь-яких реалій. Перші у вчених умовно називаються “стели-статуї”, другі — “схематичні стели” або просто стели. Перші виконані здебільшого в ріст людини, у них добре пророблена лише верхня їхня половина, нижня (та, що вкопувалася) лише натяками. У таких стел-статуй чітко пророблена голова, плечі і шия. Завжди позначені руки, в одних зігнуті в ліктях кисті складені на животі, в других — одна рука дуже зігнута в лікті, кисть біля грудей, а друга рука майже рівна. У них завжди виділені риси обличчя — ніс, очі, рот, зрідка брови, борода, вуса чи вуха.
Майже на всіх зображено пояс, на ньому підвішене озброєння — меч-акінак, кинджал, сагайдак (горит) з луком. Зустрічаються бойова сокира і нагайка — останню іноді воїн тримає в руках. Нерідко зображувалися шоломи, нагрудні бляхи, на шиї — насічена гривна, представлені також речі побутово-культові — ріг для пиття, ритон, чаша-піала, брусок і ніж.
Особливо привертає увагу скульптура із Ольковичка (Донбас). Це ґречна постать воїна, скорше воєначальника, вождя (можливо й царя) в шоломі античного типу і з великою крученою гривнею на шиї. Він зодягнений в довгополий каптан з пишною окантовкою спереду. Бородате обличчя з вусами — мужнє і владне. Руки вельможно складені на животі, у лівій руці нагайка як символ влади. До пояса підвішені кинджал, бойовий молот — все промовляє про велич і владу того, кого навічно зобразили в камені.
Ось як коментує подібні скульптури спеціаліст (П. М. Шульц):
“Головна особливість статуї — портретизація, виразність зосередженого обличчя: насуплені надбровні дуги, глибоко посаджені очі, добре передані зіниці, маленький енергійний рот, великі звисаючі вуса. В цьому пам’ятнику образ мудрого вольового вождя, переданого перш за все в обличчі”.
Кам’яні баби поодинці чи групами розташовувалися на курганах (могилах) чи на підвищених місцях. Встановлені по степах на узвишшях статуї пережили своїх творців і весь той народ, що колись був їхнім прообразом.
“Як зазначалося, степове Причорномор’я і деякі суміжні території становлять окрему провінцію кам’яної антропоморфної пластики. Далі на північ у лісостеп і полісся антропоморфні скульптури як правило, не проникали. Можливо, саме в степовому оточенні криється одна з причин існування тут такої сталої традиції у виготовленні стел. На підвищенні такі монументи, які можна було розгледіти здалеку, вражали своєю величністю. Немає сумніву і в тому, що факт появи такої скульптури впливав і на психологічно-інтелектуальний склад людських громад, які населяли ці території...” — Д. Телегін.
Як кіммерійці, так і скіфи (на відміну від, приміром, половців) встановлювали свої статуї, як пам’ятники знатним воїнам або воєначальникам, героям-родоначальникам, померлим царям. І якщо половці встановлювали статуї також і жінкам, праматерям і, взагалі, степовим своїм мадоннам, то у скіфів — переважно чоловікам, але якось так уже утрадиційнилося, що чоловічі статуї в нас звуться — а народна назва, як відомо, на віки, — не кам’яні діди, а тільки — кам’яні баби. Так вони сприймаються і в поезії — як статуї жінок, скіф’янок, богинь і праматерів. Їх обожнювали і в давні часи, обожнюють і нині — тільки вже поетично.

СКІФСЬКА ВОЛЕ І СКІФСЬКА СЛАВА ЛИЙСЬ ЗА СИНІ БЕРЕГИ...

Один з кращих українських байкарів минулого століття Анатолій Косматенко (1921—1975) все життя писав байки (чудові, незрівнянні!), видав їх з десяток збірок. Але починав творчий шлях як поет-лірик. І ось, вже ставши відомим сатириком-байкарем, А. Косматенко несподівано в 1972 році видає збірочку творів під несатиричною назвою “Скіфська сережка”. Складається вона з поеми, що дала назву збірці і циклу незмінних байок.
Отож, “Скіфська сережка” з визначенням жанру, як легенда степу. (Автор родом з Донеччини, з тамтешніх степів). Твір цей про Скіфію і скіфів, наших далеких предків, про скіфську Бабу на кургані...
За сюжетом в степу неподалік Скіфської Баби чарівної ночі зустрічаються Хлопець і Дівчина.
ДІВЧИНА: Смійся, смійся. По-новому... А сам завів мене на тисячу як не більше років назад. До оцієї старезної замшілої Скіфської Баби.

ХЛОПЕЦЬ:
Не кривдь бабусю задарма...
Вона степи ці берегла,
І їх красу, і таємниці.
А скільки горя, крові, зла
Їй довелося надивиться!
ДІВЧИНА (сміючись): Ну, якщо вона в тебе така мудра, то спитай — бо я оце не пішла сьогодні на танці, — спитай, чи вміли скіфки танцювати і які в них були танці.

ХЛОПЕЦЬ:
Уміли, вміли. Достеменно.
Зберуться. Стануть. Оком блись! —
І вже пливуть чи прагнуть ввись
Завзято, пристрастно, шалено...
А то віночками, дивись,
Зав’ються цнотно, тихо, зграйне,
Щоб не схлюпнуть дівочу тайну...
Були танки на всякий темп.
ДІВЧИНА (сміється): Скіфки, кажеш, були дуже цнотливі. Певно, і ця Кам’яна теж? Так потривож її цнотливість,спитай,чи був ускіфів стриптиз

ХЛОПЕЦЬ:
Цього й питать не слід. Вони
Були украй нормальні люди,
А не якісь там дикуни,
Не будем добрих скіфів гудить.
ДІВЧИНА: А міні-спідниці у скіфок були? Чи вони носили все таке, що тільки до самих п’ят?

       ХЛОПЕЦЬ:
             Були. Ймовірно, що були.
На шаровари одягали.
Хоч їм і лекцій не читали,
Та скіфки — гідні похвали:
Скромняги не о тому дбали,
Як тіло власне оголить,
Чи навпаки — все затулить
Якимсь чадровим покривалом.
Носили міні, щоб скоріш
В сідло злетіти і завзято
До бою з мужем поруч стати,
А не для того, щоб зручніш
Якогось дурня осідлати.
ДІВЧИНА: Хе-хе! А яких вони пісень співали?
ХЛОПЕЦЬ:
Пісень?.. А нащо нам гадати,
Як можна в Баби запитати.
Скажи, Бабусенько, мені,
Що скіф співав у давні дні?
А то Діана з нас сміється.
Ось притулюсь тобі до серця.
ДІВЧИНА: Ат, облиш дурниці! Ходімо вже назад. Мені вже нудно. Якийсь ти кумедний. Дивний якийсь, наївний. А може, хильнув сьогодні трохи?
ХЛОПЕЦЬ (удавано-патетично):
Що хміль мені усіх напоїв —
Я п’яний степом і тобою!..
       (знову припадає вухом до Кам’яної Баби)
А все-таки вона співа!
Чекай, затямлю лиш слова
І сам тобі їх проспіваю.
Прадавня пісня, і яка!
Готово. Слухай. Починаю.
Це пісня скіфа-вояка.
Співає:
“Степ колючий — моя держава.
Степ у квітках навкруги.
Скіфська воле і скіфська славо,
Лийсь за сині береги!
     Стріли на луки,
     Риньмо, як круки,
     Тнім вороги
     До ноги!
Бий!.. Бий!.. Бий!..
Оболоня тирсою шумує,
Степ на грозу закипа,
Скіфське серце битву чує,
Ярсь, відваго — сліпа!
Рвись, мій коню,
За оболоню,
Тнім вороги
До ноги!
Бий!..Бий!.. Бий!..
Дівчина сміється. Вони, побравшись за руки, йдуть у степ. А з-за Кам’яної Баби зіходить щербатий місяць.
КОНИК:
— Сюр!.. Сюр!.. Сюр!..
Молодий студент-художник із поетичної легенди Анатолія Косматенка “Скіфська сережка” мріє намалювати картину “Скіфська баба”: “...високе небо, а отак — степ, скільки око візьме, і могила. А на могилі наша Баба... І степ. Та який степ! Наш, донецький. Хомутівський ніби є то. Квіти по ньому — і дрок, і звіробій, і нечуйвітер, і... Різнобарвно так. Дивишся — аж пахнуть наче. Бовваніє вдалині терикон. А над Бабою — пасмуга дугою. Від реактивного. Та ще в ногах у Баби пшеничний колос викинувся...”
Жаль, що й досі така картина не створена.
Немає й досі такої картини — який жаль!
А коник у степу все — сюр!.. Сюр!.. Сюр!..

МІДНИЙ НІЖ У БІЛИХ ГРУДЯХ ВСТРОМЛЕНИЙ ПО РУКОЯТКУ...
Ще одна новела про любов, що її чотири тисячі                                                       років тому поховали у скіфському кургані

“О любви немало песен сложено...” — здається ще в не такому далекому минулому задушевно співали на чималих тоді просторах червоної імперії під абревіатурою СРСР (загалом, пісня гарна, з тих, що бере за душу) і співак запевняв, що хоч і багато пісень про любов складено та він заспіває “ще одну”. І співав... Тема любові невичерпна, жива і вічна — у будь-які часи-епохи, у будь-яких народів, вимерлих і нині сущих і за будь-яких суспільних чи політичних формацій. (А втім, завдяки їм — любові вірній та пісні задушевній — і тримається рід людський на планеті Земля).
Так ось, я теж розповім вам про любов, що на тисячоліття була похована у скіфському кургані — себто заспіваю ще одну пісню про любов, а їм — нєсть числа. І в кожного народу вона своя — як свої у кожного народу Ромео і Джульєтти, Трістани та Ізольди, свої Мавки й Лукаші. У кожному столітті, кожного тисячоліття. Що колись, що тепер, що в епоху міді та бронзи, у племен давніх кочівників на євразійських тоді неміряних просторах.
Так, так, вже й тоді, а не тільки у нас була любов. В тім числі й вірна. А розкопав її — трагічну любов — археолог Євген Яровий на березі Середнього Дністра в році 1980-у, в місяці серпні...

...Дивне, щоб не сказати загадкове поховання було знайдено в шостому кургані могильника епохи кочівників-скотарів...
У великій, вічній домівці, великій прямокутній ямі, що була перекрита товстими колодами, знаходилося парне поховання, у якому упокоїлися чоловік та жінка. Хто вони, що лежали рядком і так любесенько? Він — її любко-любимець, а вона — його жона чи любляща  любля? Не інакше були вони люблені і любилися любісінько тисячоліття поспіль, аж доки їхню люботу-сон не потривожили археологи.
Обоє лежали скорчено на боці, обличчям одне до одного, ладком так, рядком; щільно — що вразило навіть звиклих до всього археологів, — притиснувшись одне до одного...
Їхні ноги — і це теж вразило й аж розчулило копачів, бо з таким здибувалися вперше, були переплетені між собою.
Подивовані і ледь аж розгублені археологи ніяково перезиркувалися, наче мимо своєї волі стали свідками інтимної сцени — як правило, покійників клали у ті часи хоч і скорчено, але неодмінно на спині, окремо одне від одного, якщо було парне поховання, а тут поклали двох чомусь тісно одне до одного та ще й лицем до лиця, ледь чи не губами до губ...
Переплетені ноги...
Вже одна ця деталь багато чого говорила, кричала крізь товщу землі й тисячоліть. А його рука навічно упокоїлась на ній — і заклякла та пара чи не в обіймах.
Гм...
І це при тому, що одне з них померло (чи загинуло) раніше, друге — трохи пізніше...
Чоловік був мисливцем, або швидше всього хоробрим воїном (не виключено, що й майстром-зброярем). Знаним у тих краях, якщо його з таким пошанівком поховали в степу на кургані, а ось жінка...
Як виявилось, вона лежала, притискуючи руки до грудей, а чоловік обіймав любаску свою...
Мертвий мертву.
Таки були у них за життя любощі, що й смерть-загибель не могла їх розлучити, і чоловік той обіймав свою голубку, обіймав під багатотонним насипом кургану чи не чотири тисячі років — якщо не більше.
Ще більший подив виник, коли зачищали скелет жінки, адже надибали колодочку мідного ножа — між кистями її рук. Вона трималася за неї обома руками — щоб несхибно нанести удар? Але — кому?
А ось і відповідь. Як сонце вже хилилося до заходу, як над Дністром заспівали перші комарі, а в очеретах кричали птахи і тінь перекреслила могилу, знайшли і тонке позеленіле лезо ножа — воно було між ребрами лівої половини жіночих грудей, колись, мабуть, білих і пишних.
Усе увійшло між ребра — по саму колодочку.
Увійшло якраз на рівні люблячого серця...
І положення рук та ножа свідчили про одне: тонким гострим лезом того ножа сама собі жінка завдала смертельного удару.
І втямки стало археологам: перед ними — трагедія, що спіткала молоде подружжя чотири тисячі років тому...
Коли так же неподалік плинув Дністер, а на плесах його, заквітчаних білими маківками і жовтими глечичками латать кричали птахи.
Далі працювали старанно й обережно, щіточками, пінцетами, ледь дихаючи, збираючи — здуваючи пил грушами...
І тайна була розкрита і все стало на свої місця.
Але здавалося, що кістяки все ще волали, і все ще клекотіла трагедія у глибокій поховальній ямі...

Йому — вельми міцному молодику, вдатному з себе — зростом вдався за життя чи не під два метри, жити б такому та жити! — такий собі геркулес-дужак, — було 27 років, як він нагло загинув у сутичці. І ніхто вже й ніколи не скаже, як  його звали. Як її величали. Молоде подружжя — та й по тому. Ворогів вони перемогли, адже тіло його урочисто заходилися ховати край стійбища, а не покинули на полі бою, як би то сталося, коли б верх узяла супротивна сторона.
За їхнім стійбищем здіймався степовий курган, що вже в ті прадавні часи був прадавнім і належав невідомо яким племенам людям (чи не ямної, як ми кажемо, культури), що як покочували з тих країв в пошуках щастя-долі — чи прихистку — так і щезли повіку.
Аби не споруджувати новий курган, а це загалом морочливе і надто тяжке діло, що вимагало сотень і сотень робітників з волами та возами і могло б затягнутися на декілька молодиків у вечоровому небі, родаки загиблого, шанованого майстра і воїна викопали впускну яму в старому кургані, в заплаві Дністра нарубали дубів, волами перетягли обтесані колоди до місця поховання, а жінки тим часом принесли від річки кулі очерету для циновки на дно ями та корзини з рідкою глиною.
Інші розминали, подрібнюючи вохру, щоб порошком, як і годиться, посипати тіло, що його віддавали землі.
І ось вже на вершині кургану і біля самої ями спалахнули очищувальні багаття з жарким червонястим полум’ям, хвостатим і крилатим що півнями танцювало й поривалося до високого степового неба.(Багаття мали горіти і в першу ніч, аби й у пітьмі здалеку видно було, що добра людина пішла у світ пращурів...)
Чаклун племені, трясучи бронзовими бубонцями та брязкальцями та кістяними круглячками, почав свій ритуальний танок, підстрибуючи, викидаючи вгору руки, то щось вигукуючи (чи не до богів звертався), то співаючи — протяжно і сумно, наче в степу за могилами завив осиротілий вовк...
Заголосили-затужили жінки і загиблого опустили в яму, дно якої вже було заслано очеретяною циновкою, сплетеною тут же, нашвидкуруч, бо — для одноразового використання. Небіжчика поклали скорчено, як прийнято було в племені ховати покійників, але — на спину. А поруч — випрямлювач для стріл — покійний за життя був майстром з виготовлення луків та стріл. На тім світі, де він теж виготовлятиме луки та стріли дзвінкі до них, випрямлювач йому ой як знадобиться! А вже як танок чаклуна досягнув апогею, коли він, підстрибуючи, бризкав слиною й трясся в трансі, закидаючи за спину закудлану голову на тоненькій і на диво довгій шиї і як бронзові його бубонці аж невгавалися, так ось тоді зненацька наперед ступила удова загиблого, що до того трималася відсторонено, не бачачи світу білого. То була молода і гарна жінка, хоч і змарніла та почорніла від горя. На ній — чорне покривало, що спадало їй на плечі й відтак на груди (під ним вона тримала руки і тоді ще ніхто не знав, що там у неї).
— Чого тобі, небого? — глухо запитав її сивий як степовий полин вождь і насупив густі, кущуваті і геть білі брови. — Ти хочеш попрощатися зі своїм ладо? Почекай, ниньки й будеш голосити.
— Я йду з ним, з любчиком-голубчиком своїм, — раптом сказала, як зітхнула удова.
Всі знали, що вони — молоде подружжя, недавно побралися — по злагоді по любові-симпатіях взаємних, дітей ще не нажили, а тепер вже й не наживуть, але любили вони одне одного, воркували туркотіли як двоє горличок біля Дністра. Та що тепер... Того, що сталося — не переграєш, а мертвого і чаклун до життя не поверне, бо так вгодно богам. І хоч у тому племені був у пошані прадідівський звичай, коли удова, якщо виявляла таку свою добру волю, ніким не силувану, то могла піти за чоловіком на той світ, та ближні жінки зашепотіли, як зашипіли:
— Що ти надумала, згорьована? Не смій! Зя! Ти ще молода, тобі треба жити. Ти ще знайдеш пару, адже на тебе вже накинули оком самотні чоловіки. І навіть нарубки не проти...
— Без нього, — чорною брівонькою повела удова на яму, — мені немає пари. І не буде споки-віку.
— Цить!.. Не ти перша, не ти остання удова в цьому світі. То й живи тут. А там... ТАМ і без тебе вистачить люду.
— Я буду ТУТ, а він буде ТАМ? — з болем у голосі запитала удова. — Сам-один? ТАМ? А я сама-одна ТУТ? Ніхто мені не замінить любов мою. Тож і смерть не може нас розлучити; ні його зі мною, ні мене з ним. Ось чому я йду за ним у ТОЙ світ і ми ТАМ будемо разом, і нас ТАМ вже ніхто не розлучить, бо двох смертей не буває. Тільки одна. А одну він уже запізнав, тепер моя черга. Мушу з ним іти, бо тут мені без нього і сонце не світитиме і місяченько темну ніч не звеселить...
Зітхнули всі гірко й завмерли. Бо ж правда в мові удовиці була. Тільки в тиші, що запанувала тріщали очищувальні вогнища.
Діди на чолі з вождем почали радитись і степовий вітренко, що залітав до могили зі степу широкого, колошматив їхнє довге сиве волосся, перехоплене на лобі стрічками...
— Хай іде, — висловили свою волю і згоду старійшини. — Йому в потойбічному житті буде потрібна лагідна і любляча жона. Хай іде... Інакше вона буде маятись у цьому світі та побиватися за ним, єдиним своїм, з яким ще й не встигла намилуватись-нажитись... Була йому вірною, тож хай вірно йде за ним на той світ. Ми покладемо її до нього в могилу, але убивати її не будемо. Ні в кого з наших людей на се діло не підніметься рука.
— Це зробить моя рука і вона не схибить, — одказала жінка і напрочуд легко зістрибнула в могилу, наче на крилах на дно ями опустилася...

Ось тоді вождь і велів двом чоловікам змінити позу полеглого і ті, опустившись у яму, повернули небіжчика на бік.
І тільки вони те зробили, як удова, все тримаючи руки під покривалом на грудях, опустилася на коліна. Щось прошепотіла і, зашурготівши очеретяною циновкою, лягла на бік і притислася до холодного, вже задубілого тіла мужа свого, рідного їй, колись такого пружного і гарячого молодого-молодого тіла, як були у них ночі любові, — зоряні і місячні. І темні, що здавалися їм світлими. А тепер навіть сонце, що стояло в зеніті над головою й отже, над ямою, здавалося чорним, і вона й не подивувалась тому, коли востаннє в своєму житті подивилася з глибокої ями на ясне-преясне сонце — вона знала, що без милого сонце й справді здається чорним.
Ті двоє чоловіків, що були в ямі, як вона лягла, поклали руку покійного на жону його, на бік її ще живого тіла — як ніби муж обіймав жону свою, а вже тоді переплели їхні ноги — мертві із ще живими. Щоби вони й на тому світі нерозлучними були й тілами відчували одне одного у вічній й глухій пітьмі могили.
— Прощай, небого, — поклонилися їй — і ті, що були в ямі, і ті, що навколо неї товпилися. — Ти мужня жінка і вірна жона. А смерть... Ту, що з косою не вибирають, вона сама вибирає кого підтяти під серце. І коли баба вибрала вас — значить так вгодно богам. Йому буде ТАМ з тобою добре. Як тут було. Він буде щасливий з тобою і там ТАМ, як і ТУТ був щасний. Прощай, сердешна і не поминай нас лихом. А коли що не так — не гнівайся, а пробачай нам.
І вибралися з ями (їм подали держак лопати, за який вони по черзі хапаючись та впираючись ногами в стіну ями і вигулькнули на світ білий). І відійшли від ями, аби не бачити того, що у ній далі буде...
— Але ж вона ще — жива, — казали ті чоловіки невідомо до кого звертаючись і всі мовчали, бо ніхто не знав, що відповідати і ніхто не зважувався закривати яму колодами — яму із мертвим чоловіком і ще живою його жоною.
— Вона ж задихнеться в ямі, як її перекриють колодами й засиплють землею, — побивалися жінки і не знаходили відповіді.
І всі знали, що вона довго і тяжко задихатиметься в пітьмі ями, як вичерпається у ній повітря і прийде ядуча задуха, — думав кожен з поховальників і мав таке відчуття, наче тут, у степу широкому під небом високим ураз повітря зникло...

Ще яріше, як лютіше, ще гарячіше й пекучіше спалахнули поховальні огнища, як їх погодували хмизом і від них всі відійшли, бо полум’я й на відстані пеком пекло...
І в небо полетіли снопи золотих іскор, ляпаючи степове гайвороння, воно каркало і тому сумно було у степу, де хвилями срібної ковили та жовтіючого типчаку літали молоді вітри...
Над ямою, у якій лежала ще жива удова з мертвим мужем своїм лице в лице і мертвий обіймав її, як колись обіймав місячними ночами, високо викидаючи довгі ноги, цибатий чаклун забігав, а тоді заходився сипати у яму жменями подрібнену вохру — “Сію-повіваю, на життя у тім світі” — гундосив. Вохра була символом вогню, крові і вічного життя.
— Хай вам буде щасно у світі тому! — вигукував ворожей, звертаючись до ями та її пожильців.
— Хай буде їм щасно у світі тому! — врочисто проказували одноплемінники. — Хай... хай... хай...
А старий характерник сипав і сипав у яму червону вохру, а очищувальні вогнища гоготіли, посилаючи в небо рої золотистих іскор, що швидко згасали, перетворюючись на чорні попелинки — як і людське життя в цьому світі.
— Чи добре тобі, небого, в домовині твоїй, хаті вічній твоїй? — питав, нахиляючись до чорного отвору ями. — Чи щасно тобі там? Не самотньо?
— Ой добре мені у вічній моїй домівці, — з ями ледь чутно одказувала молодиця. — І щасно, і не самотньо, бо я з любим удвох...
— Чи затишно тобі в домовині твоїй? — ще питав чаклун. — Чи не каєшся ти, не шкодуєш, що так учинила, небого?
— Ой затишно мені в домовині, сухо і не крапле ніде, — одказувала молодиця. — І не каюся я, не шкодую, що так учинила.
— То й залишайся зі своїм голубом у тій хаті-домовині, яку сама й вибрала. Будемо закривати твою вічну хату... Бувай, небого, і недобрих помислів на нас не май. По твоїй волі ми такечки чинимо, не по своїй. А коли хто з нас і зобидив тебе бувало — в житті всього трапляється — вибачай нам, жінко.
— Вибачаю і прощаю, батьку. Зоставайтесь здорові у світі білому.
— А ти з мужем у світі тому.

І по знаку чаклуна чоловіки племені почали носити дубові колоди і перекривати ними яму. Щільно одну до одної вкладали колоди, щоб ані шпаринки не було, ні зашкалубини, намагаючись важке дерево опускати тихо й обережно, аби не завдати зайвого болю смертниці.
А колоди дубові були такі важенні, що на кожну з них, аби підняти її, ставало по четверо чоловіків — надійно домовину закривали. Справді, на віки.
Жінки тим часом розпочали замазувати глиякою, що її брали в корзинах, щілини між колодами — аби земля, як її будуть зверху нагортати, не посипалась у яму...
Чисто буде у тій домовині в прадавньому кургані — ні світла не буде, ні вітру, ні дощу і буде вона у тій домовині дбайливою господинею і доброю жоною мужу свому...

...Ще тужливіше, ще сумовитіше залунали ритуальні пісні, якими плем’я завжди прощалося, відправляючи своїх родаків у ТОЙ світ... Туди, куди вони й самі колись прийдуть — недовге життя у цім світі, не вічне. Вічне буде ТАМ. Віковічне, без ліку, без часу, коли й сама вічність там здаватиметься лише однією миттю...
Тріщали очищувальні багаття, пожираючи хмиз...
І коли жінки замазали глиною останню шпарку між колодами перекриття, що стануть стелею у тій домовині, у ямі зник останній світлий промінчик, теплий і лагідний;стало чорно. Так чорно, як буває чорно тільки в домовині.
І тоді удова, яку обіймав мертвий чоловік, зітхнувши, заплющила очі, вже сухі, бо виплакала їх. Заплющила, бо вони вже не були потрібні їй у домовині... І ворухнула рукою у себе на грудях. Тією рукою, що під покривалом задерев’яніло і цупко тримала колодочку мідного ножа. Зробила лише один різкий, але рішуче-безжалісний рух, як наче тихо гекнула, натисла кістяну, гладеньку на дотик колодочку і тонке та гостре лезо ножа, скоряючись її силі і волі, увійшло в її плоть — між двома ребрами, де було м’яко...
І увігнала ніж у свою плоть, не минувши серця — по саму колодочку.
Як через чотири тисячі років переконаються археологи — точно собі в серце, що було у неї серденьком...

Те болюче дійство, коли посилала тонке і гостре лезо мідного ножа у білі груди. Свої, було їй легше зробити, аніж жити під чорним сонцем без нього, без любчика-голубчика свого.
Так чотири тисячі років тому відпалала любов на березі Дністра, та вірна любов, яку через віки та віки оспіває великий Шекспір...

Що сказати насамкінець?
Про любов і справді немало складено пісень, а я проспівав вам іще про одну, про ту, що похована у скіфському кургані з мідним ножем у білих грудях, але про ту любов, що вічно жива — покіль рід людський співатиме свою пісню на планеті Земля...

Геній — у римлян добрий дух, хранитель людини (його часто ототожнювали з грецьким демоном). Вважалося, що геній формує характер людини і супроводжує її все життя. Але допомагає тільки чоловікам (захисницями жінок були особливі духи юнони). День народження римського громадянина вважався як свято в честь його Генія і в такий день Генію приносилися безкровні жертви. В народних віруваннях генія часто уявляли у вигляді змії. В мистецтві він зображувався крилатою істотою.

Гіпербореї — в грецькій міфології народ, який живе на Крайній Півночі, “за Бореєм”. Один з небагатьох народів, близьких до богів. Блаженне життя супроводжується у гіпербореїв піснями, танцями, музикою та бенкетами, одне слово — вічні веселощі.Навіть смерть до них приходить як бажана, як та, котра позбавляє їх від перенасичення життям і вони, випивши до дна чашу радощів, спізнавши всі насолоди, кидаються зі скелі у море.

Ми не знаємо як йменували їх кіммерійці, скіфи чи сармати (чи ще раніше племена кам’яного віку, епохи міді-бронзи та заліза), а ось ближчі до нас (у часі) половці називали їх “балбал”, що по тюркськи означає ідол, себто статуя, що зображує бога (божка). Руські літописи, дещо переінакшивши “балбал”, писали “болван”. (В “Слові о полку Ігоревім” згадується “тмутороканський болван”). В народі ці статуї й понині називаються — теж мабуть за співзвучністю з “балбал” — бабами.
В сучасній українській мові бовван — божок. А ось болван лише у значенні дерев’яна форма для розправлення капелюхів, париків тощо та болванка — злиток сталі, шматок заліза для якого-небудь виробу.
Нині термін ідол вживається у значенні той, кого обожнюють, перед ким схиляться, кому служать — не перевелись ще ідолопоклонники та ідоловірці.

Якось українське телебачення в новинах передало сюжет про те, що останнім часом почастішали крадіжки прадавніх статуй, званих “кам’яними бабами”, які ще де-де вціліли. Злочинці викрадають їх, тисячолітніх вартових наших степів — скіфських, сарматських чи половецьких кам’яних баб і продають — кожна оцінюються в кілька тисяч доларів — а багаті покупці потім прикрашають ними свої дачі.
Більш детальніше про “кам’яних баб” в повістях автора “Камінний чоловік на Дінці”, “Дике поле”, оповіданнях “Проводжали половецьку бабу” та в інших історичних творах, в романах “Ольвія”, “Смерть Атея” чи, скажімо, в деяких частинах книги “Сини змієногої богині”, зокрема в розділі про розкопки скіфського кургану Чортомлик.

Мезоліт, 10—7 тисяч років тому, — епоха кам’яної доби, що була перехідною між палеолітом і неолітом. За мезоліту сімейно-родові общини жили в легких куренях і напівземлянках; займалися рибальством, збиральництвом і мисливством. У той час поширилися лук і стріли та плоскі гарпуни з рогу благородного оленя.
Петрогліфи — те саме, що й наскельні зображення.

Слід розрізняти, що гривна (шийна прикраса) у східних слов’ян переважно жіноча прикраса, мала вигляд металевого обруча; у вождя — знак гідності, нагорода. Відома в різних народів з часів бронзового віку; гривни були бронзові, срібні, золоті або залізні, а гривня — зливок срібла, що був грошовою і ваговою одиницею в Давній Русі. Гривні були різні — київська, чернігівська, новгородська, литовськатощо. В XIII ст. з’явився зливок, що дістав назву карбованця і в XV ст. витіснив з обігу гривню. Відновлена як грошова одиниця вже в незалежній Україні.

Частина дев’ята

ЧОРТОМЛИК

“Чортомлик — великий (заввишки 20 м, діаметром 350 м) скіфський курган 4 ст. до н. е. біля с. Чкалового Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл. — Це з УРЕ, т. 12, стор. 344. І далі: — Досліджував його 1862—63 І. Є. Забєлін. Під насипом відкрито два колодязі глибиною бл. 11 м та кілька печероподібних ніш, у яких... ”
А втім, що було далі, що в тих колодязях та нішах виявилося — про це й повість.
До речі, назва кургану походить від ймення річечки, що тихо-мирно тече-плине собі в тих краях. Чортомлик — права притока Дніпра, один із синів батька Славути, у сивочолі віки званого ще Бористеном.
А звідки ймення таке у річечки — Чортомлик? Про це теж у повісті “Чортомлик”.

— То ти питаєш, добрий чоловіче, звідки оті високі могили у наших степах узялися та хто їх і коли і над ким понасипав-понагортав? А ясно, що давні люди, бо теперішні на кладбищах манюні горбики над могилками нагортають, а первісні, ті, які до нас — ого які понагортали! А, може, то й наші понагортали над своїми козаками, га? Як писав Поет: “Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять... ” Ось ти сам і розберешся, хто їх понасипав і хто в них віками лежить — для цього, кажуть, ти до нас приїхав і копачів-грабарів наймаєш... Сідай. Хоч ти й не наш чоловік, вроді як чужинець, заїжджий, а все ’дно розповім. Мо’ й знадобиться тобі моя байка. Кажуть, ти вже багато понаймав у наших краях копачів з кіньми та грабарками... Сідай і слухай. Тобі це тре знати, коли вже зібрався наші могили розоряти... Для науки, кажеш? Не спорю, мо’ й для науки. Тілько наука теж розоряє. Був у нас курган і ниньки є, оно-но до неба здіймається його огром, прапрадіди наші нагорнули, а ти розкопаєш і не буде більше у нас Могили — тілько в пам’яті й зостанеться.. Та — слухай... Бог його зна, чи до потопу, чи до Христового народження жили тут, біля Дніпра нашого великі люди — велені. Здоровенні такі богатирі і кожен як три чи й усі десять наших дядьків, їхні костомахи й тепер знаходять, тіко дуже глибоко в землі.
Діди наші розказували, а я оце їхні байки та билиці тобі переповідаю: як стали заходити сюди люди, — а вони тоді були дрібні, як на теперішні виміри, вроді й не люди, а оті, як їх... Ліліпути. Такі малі тоді були наші люди. Кажу, наші, бо велетні хоч і теж люди, але не наші, а бозна чиї... Так ото почали малі люди собі потихеньку орати й сіяти усяке збіжжя. А чого? Земля гожа, гарна, ори, сій... Живи і Богу дякуй, що хлібець маєш святий... От раз, кажуть, виїхав чоловік з погоничами, запріг вісім пар волів у плуг, оре собі, оре. Борозенку веде й веде. Коли це де не візьмись — гульк! Він. Велень з-за Дніпра прицурганився. Чи як по вашому — велетень. Здоровидло несусвітне, а не чоловік. Забрав він усіх з волами, з плугом собі в жменю, ступив там стільки разів і опинився верстов за сто біля своєї матері.
Приніс людей і питає в неньки своєї:
— Дивись, мамо, яка мала муравка, а землю псує...
Мати глянула і каже:
— Однеси, синку, де взяв; нехай псує: з неї колись люди будуть.
Вернувся той велетень і пустив людей на ріллю, де взяв...
Ось такечки з тієї дрібноти і появилися перші люди. Вже такі, як ми, бо добре робили, тож людьми справжніми й поставали. Жили вони давним давно, як ще і наших прапрадідів- пращурів не було. А вони вже й тоді жили. Бо — первісні люди. Тож вони й понасипали у наших краях могили, звані курганами, і самі тепер у них лежать та ждуть Христового пришестя, щоби з могил повиходити і ще пожити в наших степах. Бо немає нічого луччого, як жити у світі білому!... Оце така побрехенька, що її відаю. А чого не відаю, того й не розказую, бо чого задарма й рота розкривати, як не знаєш... А хочеш, добрий чоловіче, ще більше взнати, запитай старших за мене, мудріших, бо мені тіко дев’яносто, я ще не все встиг узнати. Старші мене діди, які вже другий вік почали, то вони більше за мене знають. Вони тобі таке нарозказують... Що буцімто в курганах і не люди лежать, а оті, як їх... Песиголовці, звиняй на слові. Тьху, тьху, тьху, прости мене, Господи, що нечистих поминаю. Вони такі, як ми з тобою. Люди, значить, тіко з одним оком на лобі, до носа ближче, а голова у них песья. Ну, собача. Були колись і такі дияволові створіння та виплодки. Недолюди-перевертні. Так вони живцем поїдали людей справжніх — отаке творилося! Старі люди розказують, а я їхні балачки тобі переказую: колись буцімто був такий час химерний... Чого — химерний? Та химородь тоді така плодилася-множилася, біда була на людей наслана. Яка? А така... Смерті тоді, тієї що з косою, не було і в помині. І знаку на неї. Тоді замість смерті, кажуть, песиголовці жили з одним оком і людською подобою. На двох ногах і з двома руками. Глянеш — вроді як людина. Оддалеки. А придивишся ближче і мороз по спині. Песьї голови у них. Отаке враже створіння. Було спіймають чоловіка та закинуть у яму. І — годують його, годують... Чим? Та чим же, як не цукерками та пряниками. Годують, годують, покіль чоловік стане гладкий, як, даруй, свиня. Тоді песиголовці полізуть у яму, полапають його за боки, чи багато наросло сала? Як до кісток долапають — не годиться, бо худий. Ще його підгодовують. Цукерками найсолодшими та найсмачнішими і пряниками медовими, здобними та пухкими... Знову полапають чоловіка: як до кісток не долапають, тоді візьмуть — чикнуть ножем йому пальця. Як біжить кров, то ще цукерками та пряниками медовими пригодовують, а як ні, значить, уже годиться на заріз — і ріжуть. Та й з’їдять чоловіка. За здорово живеш.
Стали тоді люди Бога просити, щоби послав на них краще смерть. Бог добрий, тож  змилостивився і послав страшну смерть з косою. Заходилась вона біля песиголовців і давай їх як чортополох викошувати — всіх позводила зі світу білого! Туди їм і дорога! Гірше, що вона потім в охоту увійшла і за людей взялася. Але тут уже нічого не вдієш — смерть є смерть і від неї ніде не дінешся... Але все ’дно людей більше, вони й нині у світі білому живуть, а песиголовців мало, тож вони й пощезали. Ну, де-не-де мо’ й позоставалися. Так ось ті песиголовці, як вціліли й поховали тих песиголовців, яких смерть викосила. І кургани над ними понасипали . Ото й наша Могила такечки на світі білому з’явилася... Як будеш курган розкопувати, пильнуй кріпко. Мо’ й справді там песиголовці лежать. А мо’ й порядні люди. Тіко дуже давні — хто тепер точно скаже. Сам дізнаєшся, як до могил їхніх доберешся.

Тоді ще світ не знав таких унікальних за художньою значимістю виробів із золота, срібла чи електру, як їх пізніше видобудуть зі скіфських могил V—IV ст. до н. е. Коли вони почнуть з’являтися з того світу, із світу мертвих у світ живих, то наш світ буде вкрай вражений: хто такі скіфи, що в них незвичайні скарби? А тоді цього не знали ще й самі вчені. Скіфи надавали перевагу торевтиці — художнім виробам з металу. Це еллінське мистецтво вражало світ монументальною скульптурою, живописом, мозаїкою тощо, а скіфи вміли вразити світ навіть якоюсь пластинкою, маленькою золотою бляшкою. А одяг, кінська збруя і зброя, військові обладунки, посуд, ритуальні предмети, що покривали рельєфними зображеннями людей і тварин у похованнях — хто їх виготовив? Але навіть при побіжному знайомстві з ними відчувався вплив грецьких неперевершених майстрів, сліди їхньої високо розвиненої вже на той час культури — то невже скарби скіфських поховань належать грецьким майстрам-торевтам, карбувальникам по металу? Хоча усяко було. Були греки, але були й скіфські майстри.
Золото було найзручнішим матеріалом для художнього карбу по ньому. Воно м’яке, ковке, пластичне — для техніки ювелірних робіт годі шукати кращого матеріалу — для литва, карбування, гравірування, філіграні тощо. А більш ні на що золото — воно тоді ще не стало еквівалентом грошей — не було потрібне. І все ж чи не всі знайдені вироби в скіфських могилах були виробами грецьких майстрів — в барельєфі, в техніці басми методом металопластики — це видно із здобутих скарбів багатих скіфських поховань.
Покладали такі надії-сподіванки і на курган Чортомлик, що в ті часи — друга половина позаминулого століття — ще звався Товстою Могилою. (Чортомликом — і — на віки, — він стане зватися пізніше. Чи не в часи запорожців, котрі мали на ньому сторожовий бекет, пост для спостереження за татарами та за Диким Полем).
Як і водилося, на вершині кургану стояв кам’яний бовван — ледь-ледь висічена з каменюки людська постава. Як прийнято в подібних випадках казати — антропоморфна. Вірили, що та “баба” володіла чудодійною силою — зцілювала недужих від пропасниці. (Казали, що якось забрали з однієї могили кам’яну бабу і відразу ж почалася засуха. Суш настала така, що все, що росло, почало гинути. Люди й здогадалися від чого те лихо і повернули на могилу боввана. І суховій одразу ж вгомонився.)
Після керченської Куль-Оби і перед Солохою та Товстою Могилою з-під Орджонікідзе світ вразив курган, що здіймався біля дніпровських порогів, в двадцяти з чимось верстах від Нікополя, де було поховано вочевидь наймогутнішого і найбагатшого скіфського царя, ім’я якого хоч і залишилося навіки невідомим, але для самих скіфів воно вочевидь було добре знаним і шанованим, якщо над його вічною домівкою побратими насипали величезний курган, що спершу в Україні отримав назву Товста Могила (бо ж і справді на позір був товстелезним!). Його висота рівнялася 20 м, а діаметр біля 350 м!
Це ж треба було навозити стільки землі, аби нагорнути отаку громадину! Але — нагорнули. Гадали, що навічно, а виявилося, всього лише на дві з чимось тисячі років.
Двадцять метрів! Щоби на його вершину знизу подивитися — доводилося голову аж на спину закидати, головний убір руками притримувати, відчуваючи себе поруч з тим велетнем якоюсь там козявочкою! По висоті Чортомлик (для порівняння) — це сучасний шести-семиповерховий будинок. І на тій височині стояла кам’яна баба! Далеко ж їй було колись видно, ой далеко! Чи не у віки.
Звідки взялися у стеках кам’яні люди? І на це в селян була своя відповідь, як своя правда. Ось вона.
Кам’яні баби колись були людьми. Живими-живісінькими, такими, як і ми, тілько що громідзкими. І жив той превеликий народ ще до створення сонця.
А вже як послав Господь сонце, стали ті велетні виходити на могили та плювати на сонце, щоби не сліпило їх, адже вони звикли жити у темряві. От велені — здорові, а ума катма! Таке й серед наших людей трапляється, — плюють на небесне світило і плюють... Господь як побачив те неподобство, так розгнівався, що прокляв їх усіх разом. Вони й почали зменшуватися, зменшуватися, а вже потім і закам’яніли. Хто де стояв на могилі, плюючи на сонце, той там і скам’янів... У нас, розказували селяни, цих бабів до гибелі, а найбільше їх у Таврії, хоча повсюди в степах чимало. У слободах ними підпирають тини та ще ставлять їх на воротях...

Курган Чортомлик з давніх давен був овіяний легендами та переданнями, билицями й небилицями (а втім, важко було розібратися де там правда, а де красива побрехенька), казками й різними міфами. Місцеві селяни, з повагою позираючи на степового богатиря, розповідали, як про найбільшу таємницю, що в ньому поховані нелічені скарби (“Одного лише золота сорок мішків буде! Та ще й зверху торбів зо три набереться!...”), але всі вони — закляті. Хто зуміє зняти з них закляття, той і поживиться добром. А кам’яній бабі, що стояла на його вершині і з висоти своєї оглядала село, люди поклонялися, будучи певними, що вона оберігає їх від лиха та пені-біди і різних нещасть. Ось тільки треба того боввана шанувати, бо інакше, як розізлиться “ота каменюка” — чекай біди!

В травні 1862 року Російська імперія, яка була тоді володаркою України — на її мові — Малоросії — вирішила нарешті розкопати Чортомлицький курган і дістатися до його скарбів. Як добре завесніло, як дні нарешті випогодилися і стали після весняної мокви сухими й гожими, то й заходилися. Від імені Петербурга діяла Археологічна Комісія, що була кількома роками раніше створена при міністерстві двору. В її відання було передано право розкопок на всій території імперії прадавніх курганів, дослідження старожитностей: “преимущественно относящихся к отечественной истории и жизни народов, обитавших некогда на пространстве, занимаемом Россией”. (...Це, на жаль, так, “занимаемом Россией” — про братерське ж, буцімто, “возз’єднання” України з Росією тоді не розпатякувалися — в такій ролі тоді була Україна — і все тут!), собирание сведений о памятниках старины и ученая оценка открываемых древностей”.
За суворим приписом тільки до Комісії могли надходити всі археологічні знахідки, зроблені на “казенных и общественных землях”. З 1889 року лише Комісія буде надавати виняткове право і дозвіл — відкритий лист, — на здійснення розкопок на казенних, громадських і приватних землях імперії. А тоді, у 1862 році розкопки Чортомлицького кургану були першими в діяльності Комісії і мали стати, як би ми сьогодні сказали, пілотним проектом новоствореної організації.
Але...

Негадано виявилась одна суттєва перешкода, перед якою спасувала навіть здавалося б всемогутня Археологічна Комісія міністерства двору його імператорської величності.
Річ у тім, що земля, на якій бовванів скіфський велет, належала місцевій поміщиці, удові генерал-майора Зейфарта. Довго її уламували — приватна, а, отже, священна і недоторкана власність! — так і сяк підходили до неї, ледь чи не на козі, як кажуть, під’їздили. Але... Поміщик — цар і бог у своїй земельній вотчині, і без його згоди ніяка комісія нічого не могла вдіяти. Зрештою, після довгих уламувань вдова генерал-майора ніби почала погоджуватися. Тоді її “добили” ось такими умовами: пообіцяли пані генерал-майорші віддати кожну третю (!!!) знайдену річ. Правда, однакову. (Якщо знайдуть дві одинакові бляшки, одна з них неодмінно належатиме удові-поміщиці!) А якщо предмети будуть в єдиному екземплярі, доскіпувалась удова, вже немолода, бездітна (для чого їй ті скарби? На той світ із собою забере? Так вони й лежать на тім світі, а вона й сама там вже однією ногою стоїть). Якщо в єдиному екземплярі, було їй обіцяно, тоді за такі предмети їй буде сплачено третину вартості дорогоцінного металу. Не художньої цінності предмета (він може виявитися просто безцінним!), а третину вартості того золота, з якого річ виготовлена. Пані генерал-майорша все ще вагалася і жадібно плямкала тонкими синюшними губами, прикидаючи так і сяк — жаба, як нині кажуть, душила. Зрештою, було обіцяно, що у власність пані Зейфарт перейдуть вироби, які “не матимуть археологічного інтересу”. Пані генерал-майорша нарешті зі скрипом погодилась, хоч на її думку умова була дещо розпливчастою. Археологи можуть про кожну річ казати, що вона має “археологічну цінність” і залишать її з носом... Тоді їй було обіцяно віддати всі ті знайдені речі, які не могли прикрасити імператорський Ермітаж. (У ті часи археологи, люди науки, не дуже відрізнялися від звичайних скарбошукачів, підбирали лише коштовні речі, а все інше “череп’я” просто вимітали геть! А воно ж стільки могло розповісти про своїх господарів, що лишилися десь там, за туманами тисячоліть).

Розкопки почалися 26 травня 1862 року. Керівництво усіма роботами Археологічна Комісія доручила здійснювати “своему младшему члену”, Івану Єгоровичу Забєліну.
Тому Забєліну, котрий...
Це сьогодні Івана Єгоровича титулують в Росії “одним из крупнейших представителей русской археологии ХІХ в.”, а тоді, у 1862 році він був усього лише археологом... самоуком. Простіше, диваком-оригіналом, любителем від археології, але не яким-небудь, а — неперевершеним (треба віддати йому належне), наділеним таланом від Бога. Проте він так і залишився археологом, який всі знання здобув самотужки. Родом був з бідної сім’ї дрібного чиновника казенної палати. Малому Іванку ледь виповнилося дев’ять років, як негадано помер батько, залишивши сім’ю на грані катастрофи. І все ж здібного хлопчика якось вдалося “приткнути” до Преображенського училища Московського приказу громадської опіки, де він і “пригрівся”. До сімнадцяти років. На цьому грошова наука здібного юнака й завершилася. Про яке подальше навчання могла бути мова, як Іванові, сину Забєліна не було навіть за що жити, тож треба було заробляти. Не лише для себе, а й для сім’ї, котра ледве-ледве зводила кінці з кінцями. Юнак з безвиході і з ”жаждой учения” поступає в Оружейну палату. Звичайнісіньким канцеляристом. Другого класу. На цілих двадцять два роки, протягом яких він за гроші до отупіння переписуватиме різні папери архівних справ.
Але талант є талант і, якщо він справжній, то ніде не загине. (Коли кажуть, що десь у когось обставини життя “погубили талант”, то це означає, що таланту якраз і не було. Бо коли він в наявності (а він, як відомо, або є, або його немає) — талант нікому не під силу погубити, адже обдарування людині дається від Бога). Справжній талант кинь у річку, а він все одно винирне. З рибиною в зубах. Так сталося і з Іваном Забєліним. Двадцять два роки в ранзі дрібного писарчука, переписуючи в палаті якісь там папери, він так затято займався історичними науками — після служби! — що невдовзі цей самоук стає визначним знавцем старожитностей! А до кінця життя канцелярист-писар Іван Забєлін, як прийнято вважати лише “ціною власної праці” та самоосвіти стає одним із найбільших спеціалістів в галузі скіфської і слов’яно-руської археології та історії, досягнув — самоук! САМОУК!!! — високих учених звань, шани і всезагального визнання. Не маючи дипломів, жодного разу не переступивши поріг вузу в ранзі студента, канцелярист стає почесним доктором руської історії Київського університету, товаришем — спершу помічником, а потім заступником — голови управління московського історичного музею, одним із організаторів якого він був, головою імператорського Товариства історії та старожитностей російських, почесним академіком Російської Академії наук, почесним членом багатьох учених товариств і нарешті — головне! — автором близько 200 наукових праць! Ось які у світі білому, у світі хомо сапієнса бувають самоуки! Якщо вони й справді хомо сапієнси. Себто люди розумні.
Але... Автор дещо, а, може, й забагато — забіг наперед, бо тоді, в році 1862-му на Нікопольщину за дорученням Археологічної Комісії міністерства двору прибув усього лише молодший (хоч уже й мав 42 роки власного життя) член названої Комісії, нікому до того невідомий — археології та історії теж — Забєлін. Але в нього попри все була одна з найбільших переваг — головна! — що його призначили на розкопки в Малоросію: він був росіянином. Чистокровним, який стояв на імперських позиціях, твердо відстоюючи у всьому пріоритет і виключне право росіян “на занимаемых ими территориях”. В часи Російської імперії Романових, у складі якої більше трьох сотень років перебувала Україна, кургани на її території (“занимаемые Россией”!) могли розкопувати лише етнічні — владні й провладні — росіяни, і всі скарби — а це скарби світового значення — видобуті з українських, сиріч малоросійських — земель як трофеї забиралися в Росію. В обхід Києва, на який в імперії ніхто й уваги не звертав — така доля всіх колоніальних держав. Не обминула вона й тодішню Україну — в Петербург, в Ермітаж відвозили все видобуте з українських земель. Така практика продовжувалася ще й за часів іншої російської імперії — під червоними прапорами, коли теж до Москви плавом пливли українські скарби!

То був другий приїзд Забєліна на Україну (для нього, як істинного русака, — Малоросію). Вперше він з’явився на Нікопольщині кількома роками раніше — для попереднього огляду Товстої Могили, але розкопкам тоді завадила Кримська війна 1853—56 років, що її затіяла його царська батьківщина проти коаліції держав у складі Великобританії, Франції, Туреччини і Сардинії — за зміцнення позицій на Близькому Сході, коли та бездарна війна потоптом пройшлася по Кримському півострову й частково по південній Україні і яку один відомий вождь затаврував як війну, яка показала “гнилість і безсилля кріпосної Росії”.
Востаннє перед розкопками канцелярист Оружейної палати і за сумісництвом член (молодший) Археологічної Комісії побував на півдні України у 1859 році, а через три роки на основі його звіту Комісія доручила саме йому провести розкопки Чортомлицького кургану і саме йому видала офіційний дозвіл — відкритий лист. І дні знаменитого кургану, який простояв в українських степах не одну тисячу літ, стали вже ліченими.
Приїхав Іван Єгорович не з порожніми руками: на розкопки міністерство імператорського двору виділило чималу, як на той час суму: 5000 рублів! Тож обмежень в коштах Іван Єгорович не знав, і це теж прискорило загибель кургану, адже молодший член Археологічної Комісії сходу найняв 25 грабарів з кінними возами, а через пару-другу днів їх у нього вже нараховувалося 86! І кожний з кінною підводою (інакших не брали, хіба що трохи на роль підпомогачів) і все на кургані й біля нього заворушилося розтривоженим мурашником.

Із донесень І. Є. Забєліна  Археологічній Комісії міністерства двору:
“Работы очень трудные. Лошади часто скатываются кубарем с крутизны (не забуваймо, висота кургану співставима з нинішніми шести-семиповерховими будинками!) или скользят вниз на задних ногах”.
Навіть не спеціалісту із земляних робіт стало ясно, що за рік з роботою не впоратись — занадто потужний курган нагорнули скіфи, не відаючи, що далеким їхнім нащадкам його доведеться колись розкопувати! За перші півтора місяці роботи буде вийнято 2187 кубічних сажнів ґрунту — себто більше 17 тисяч кубометрів, — але кінця задуманому і не видно було!

Із донесень І. Є. Забєліна Археологічній Комісії міністерства двору із Нікополя, з “южнорусских степей”:
“Могила так огромна, что, несмотря на достаточное число рабочих и отличную спешность работы, мы нынешним летом не успеем окончить расследование и едва ли можем дойти к сентябрю даже до материка. Во всяком случае тогда продолжать исследование будет весьма затруднительно по случаю осенней погоды... ”
Із донесень І. Є. Забєліна Археологічній Комісії міністерства двору із нікопольських (“южнорусских”) степів:
“Предлагаю прервать работы, не доходя до могильной ямы, так как оставлять неисследованную могилу на зиму опасно ввиду посторонних исследователей” — так він делікатно називав грабіжників-скарбошукачів, що вже тоді рискали навколо Чортомлика. У степах підозріло багато збиралося різних бродяг-шарамижників і взагалі, осіб без певної національності і занять.
В середині липня роботи були припинені, Забєлін розплатився з кінними грабарями і розпустив їх до кінця весни наступного року.
— Жаль, — зітхали селяни, які виступали в ролі грабарів із власними кіньми та возами, — такий зарібок втратили.
Грабарями в ті часи називали також і гробокопачів, що й відповідало тому, чим селяни у 1862 році займалися за плату в Забєліна — правда, не копали нову могилу, а розкопували стару.
І грабарі — робітники на земляних роботах, землекопи, — поторохтіли із своїми грабарками — возами з довгими ящиками для перевезення землі — по своїх селах.
Товстій Могилі — правда, вже напівзруйнованій, — ще залишалося стояти у степу один рік і ще на рік лишалися нерозкритими її таємниці. І рік той Іван Забєлін, повернувшись до Петербурга, провів у напруженому чеканні, коли рахував ледь чи не кожен день: швидше б уже надходила осінь 1862-го, за нею зима, а там — Різдво Христове, кінець зими, весна 1863-го, а за нею й початок літа, коли він знову поїде в Малоросію, теплу і сонячну, у степи, звані “южнорусскими” — що його там, під до кінця не розкопаним курганом чекає? Які таємниці зниклих народів, хто покоїться під товщею Чортомлика і чий вічний сон — вже не вічний! — він порушить на початку літа шістдесят третього?
Чуття підказувало, що в кургані-велетні на далекій Малоросії його чекає щось незвичайне. Але тоді, качаючись безсонними ночами на постелі, він і гадки не мав, що Чортомлик не просто принесе йому всесвітню славу, а й обезсмертить його на віки, бо хто б сьогодні й знати знав — та й чи потрапив би він до енциклопедій?! — що колись у світі білому жив якийсь Іван Забєлін, самоук-археолог, якби йому не трапився Чортомлицький курган в Малоросії?!.

— Хто з людей не знає розрив-трави? — запитував його старий дід із села, що було неподалік кургану і сам же відповідав: — Усі, пане, знають розрив-траву. Хоча її не кожному й дано побачити. Важко її знайти, а все ж таки можна. Як дуже захотіть. Як забаганка така непереборна в чоловіка виникне і ним заволодіє. Тоді варт лише підгледіти де черепаха покладе свої яйця. А коли вона піде, впевнившись, що полишила яйця в безпеці, треба ті яйця щільно обтикати кілочками — так, щоби черепаха більше до них не могла добратися. Коли вона повернеться насиджувати яйця (люди не знали тоді, що черепаха залишає яйця напризволяще і далі про них турбується сонце зі своїм теплом) і побачить, що до них не можна доступитися, то піде на якийсь там час, а потім повернеться і принесе в роті листочок розрив-трави. Як тіко вона доторкнеться ним до кілочків, то вони миттю й попадають. Ось тоді треба пильно слідкувати, куди упаде листочок, підхопити його і, не оглядаючись, іти додому. Кому пощастить заволодіти таким листочокм, талісманом таким, оберегом, той уже нікого і нічого не боїться. У його руках тепер відчинятимуться найхитромудріші замки, як павутинки розриватимутьтся тяжкі окови, валитимуться запори і яко ягниці лежатимуть найнеприборканіші тварини. А земля від дотику розрив-трави так прямо репатиметься та розколюватиметься і всі скарби, сховані в її глибинах, тоді стають видними і доступними.
“Мені б отаку розрив-траву, — слухаючи розповіді наївних малоросів про свої вірування в дусі Миколи Гоголя та його чарівних “Вечорів на хуторі біля Диканьки” думав тієї осені, зими й весни Іван Забєлін, а не вірячи вірив, що є така розрив-трава, насправжки є, бо чого б то в неї вірили тамтешні селяни — чи не далекі бува спадкоємці тих, хто тисячоліттями лежить під гігантською товщею Чортомлика.
От йому б таку фантастичну розрив-траву — то й мороки б не мав і вже б знав, про всі таємниці Чортомлика, які йому вдасться — якщо вдасться! — знайти лише наступного року — але як довго його чекати — здається, життя не вистачить. І довгими зимовими ночами в холодному промерзлому Петербурзі, що його наскрізь продували зимні вітри Балтики, перечитував Геродота та інших античних істориків, визбируючи в них чи не по крихтах, все, що стосувалося загадкової Скіфії та її синів, в одну з могил яких він намагався проникнути.

Другий тур розкопок Чортомлика розпочався, як і було заплановано в травні 1863 року.
Все складалося ніби на успіх. Комісія імператорського двору виявила підвищений інтерес до Чортомлицького кургану, одного з найбільших скіфських курганів, що зберігся в... гм-гм... “южнорусских” степах України і навіть підганяла Забєліна, квапила його не тягнути, а пошвидше розпочати розкопки (хоч до цього поривався й сам археолог): казна, зазвичай скупа, як і всі скарбниці світу, і байдужа до науки, цього разу — з якого дива? — неймовірно розщедрилась. На продовження розкопок в новому польовому сезоні відвалила ще 5000 рублів (нечувані гроші!), а на випадок необхідності (Господи, збожеволіти можна від везіння!) пообіцяла додатково виділити ще 2000 рублів і Забєлін прибув до річки Чортомлик хоч і знудьгований довгим чеканням нового польового сезону, але як ніколи упевненим в успіхові задуманої справи. Вірив, що за другим заходом Чортомлик нарешті здасться і відкриє свої таємниці, що ховаються у землі вже більше двадцяти віків!
Маючи кошти, цього разу найняв аж 160 грабарів з підводами, розказав їм (і показав) як і що робити і в червні після молебня (нарочито бідкою привозили попа) робота закипіла. Люди мурашвою обліпили курган, що, незважаючи на минулорічні розкопки і вже зіпсований “фасад”, все ще вражав своєю величчю, — заторохтіли перші підводи, везучи з кургану землю. І хай на крутизні схилів падали на задні ноги коні і вози, навантажені важкою землею, сунучись, бувало їх і калічили, але робити не зупинялися й на день.
Швидко чи ні (а втім, швидко лише казки розказуються), а гігантський насип степового велета, його шолом було нарешті знято і вивезено геть до найближчого яру, вже дісталися до материка, а потім відкрили й могильну яму — її глибина сягала чи не до дванадцяти метрів! Штольня! Шахта! Неймовірної праці й багатьох каліцтв коштувало вийняти з такої глибини сотні кубометрів ґрунту — до кінця життя чутиме археолог скрипіння ворота, який піднімав на поверхню цебро за цебром, наповненим землею і з кожним днем цебро опускалося все глибше й глибше, в темну глибінь ями, де копошилися землекопи, часто й ризикуючи опинитися під обвалом чи потрапити під цебро, що ні ні, та й зривалося й зі свистом летіло в яму — на чиїсь голови...
І ось вже пройшли останні метри.
Вже з’явилася біла глина вічної домівки скіфського владики.
Вже розчищено останні метри могильного дна.
І тут Забєліна, який до того не знав ні дня ні ночі, підстеріг перший удар. Хоч він і допускав (правда, як передбачення), що могила може виявитися пограбованою, проте вона й виявилася такою. Пограбованою!
МОГИЛА ВИЯВИЛАСЯ ПОГРА-АБО-ОВА-АНОЮ!!!
Як підметеною під мітлу!
І пограбована вона була ще в ті далекі віки, одразу ж після похорон скіфського владики. Не виключено, що одні й ті ж особи, які ховали царя, облаштовували йому вічну домівку (й отже, знали де що у ній лежить цінне й безцінне!), самі її й пограбували, як скіфи, поховавши царя, покочували далі безмежними степами і край той знелюднів.
Життя Забєліна, здавалося, зупинилося і втратило свій сенс, як росіяни кажуть, в одночасье. Все. Можна випрягати коней із грабарок і розпускати по селах грабарів. І як тепер звітувати перед казною за витрачені минулого літа 5000 рублів і стільки ж цього літа?
Порожньою, наче підметеною могилою?
Ні, життя таки й справді втратило тоді для Забєліна сенс.
Так здавалося Івану Єгорововичу, і він навіть не підозрював, що його ще чекає у пограбованій могилі...

Але...
Третє “але” в нашій розповіді, що виражає здивування і третє — щасливе. Недарма ж М. Номис (він же Смирнов Матвій Терентійович) український етнограф, фольклорист, письменник і педагог зазначав у своїй видатній праці про українські приказки, що “нема нічого без але”.
Не обійшлося без “але” і в нас.
Але, на щастя, тільки-но прадавні здирники, прокопавши грабіжницький лаз в товщі кургану, а потім і в материковій частині поховання дісталися до царських скарбів і заходилися вичищати — тут вони встигли, — центральне поховання, як стався рятівний обвал. (Для нас рятівний). Грабіжники поклалися на міцність материкового нечіпаного ґрунту і нічим не скріпили проритий лаз, як то роблять гірники, і поплатилися за свою безпечність. Правда, їм ще й повезло — крім крайнього, — і вони, притьмом кинувшись в куряві землі, що обвалилася, визадкували назад, але одного з них, що, певно, забарився, таки завалило... Тільки-но він, охоплений жахом в пітьмі тісного лазу розкрив рота аби заволати про поміч (але хто йому там, на глибині десяти чи й більше метрів у вічній пітьмі, в тісному лазі міг допомогти, як кожен сам рятувався як міг?) як земля, що ринула на нього, загасила його смолоскип і забила його широко відкритий було рот... Невдаха-грабіжник, хруснувши кістками під вагою землі, коли й ребра його повилазили з боків, навічно залишився в чужій могилі — воістину не треба вже було копати йому ями і хоронити його. Це зробив курган. Там і пролежав непроханий гість скіфської могили доки його у 1863 році не знайшов Забєлін. Під землею, що обвалилася, стояло відерце із викраденими у могилі золотими прикрасами, а поруч лежав роздавлений скелет самого крадія — одержав, як кажуть, по заслугах!..
Біля його потрощених кісток археолог знайшов чимало золотих бляшок великої художньої цінності, що колись прикрашали багате вбрання покійника, шість мечів (їхні руків’я були обкладені золотими пластинами), а також золоту обкладку дерев’яних піхов меча, на якій була викарбувана сцена битви скіфів з греками. Але й це ще не все. В грабіжницькому ході знайшли золоту оббивку горита, з поквапу загублену. Його покривала тонка пластинка з кількома смугами карбованих рельєфів, що на верхньому фризі відображала мить боротьби диких тварин та різні сцени з міфів із життя знаменитого грецького героя Ахілла. Горит, очевидно-був виготовлений в одній з грецьких колоній Північного Причорномор’я, здогадно Пантікапея і майстер, судячи з його унікальної роботи, був великим художником (жаль, що його ім’я залишилося невідомим!). Скіфи не знали прикладного мистецтва та й не поривалися ним займатися — краще за них це виконували грецькі майстри — тільки плати. Аби не втрачати багатих замовників, грецькі умільці намагалися догодити знаті тубільців, тож старалися і виготовляли такі вироби, що користувалися стійким і незмінним попитом у Скіфії.
Ось на верхньому фризі в смертельній сутичці левиця, бик, вепр і лев...
Пантера терзає дикого козла, а на другій половині пантера і лев — оленя...
Все передано динамічно, зі знанням справи, навіть відчувається та напруга, що оповила схватку.
На середніх широких фризах — різноманітні сцени з міфів про легендарного Ахіллеса.
Вище — якогось скіфського юнака навчають непростому мистецтву стрільби з лука.
На цьому фризі головним персонажем виступає чи не всюдисущий на обкладці Ахілл з мечем в руках, ліворуч од нього сидить Одіссей з товаришами та інші герої міфів.
Видно по всьому, що творець горита — футляра для стріл та лука — був добре обізнаний з перипетіями грецьких міфів про популярного Ахіллеса — його культ у ті далекі часи був вельми популярним серед номадів Північного Причорномор’я і майстер знав як і чим догодити багатим замовникам.
Археологи будуть вражені, адже після знахідки золотої оббивки чортомлицького горита (а так він став звідтоді зватися в науці) у різних місцях — що цікаво, на значних відстанях одна від одної — будуть знайдені ще три точнісінько такі ж оббивки: в кургані біля села Ільїнці (Вінничина), потім в Мелітополі і, зрештою, біля станиці Єлизаветинська на Нижньому Дону (1954, 1959 роки). Стало ясно, що територія їх поширення від Дніпра й до Дону, як і те, що все то були копії чортомлицького горита, виготовлені в одну місці на продаж.
Спершу майстром була виготовлена воскова копія-модель, а вже по ній — бронзова матриця. На неї клалася тонка золота пластина і видавлювалося зображення. Із зворотного боку високий рельєф заповнювався якоюсь мастикою на клею. А коли все застигало, золоту оббивку золотими цвяшками прибивали до дерев’яної основи горита. Тож і виходить, що одна матриця слугувала для виготовлення кількох речей (на сьогодні відомі чотири копії з первісної матриці). Навряд аби майстер, видатний знавець своєї справи, воістину умілець з Пантікапея, столиці Боспорської держави та обмежився ними — можливо в нерозкопаних курганах лежить, очікуючи свого часу ще не одна копія знаменитого чортомлицького гориту.

І Забєліна ледь чи не вхопив грець. Від однієї лише думки: які ж величезні, воістину безцінні багатства — багатства з художнього боку, — ховалися в пограбованій могилі, якщо навіть те, що не встигли винести мародери, не мало собі ціни?!. Археології ж перепали лише крихти — було від чого схопити апоплексичний удар, званий в народі кондрашкою.
І все ж Іван Єгорович, незважаючи на те, що могила виявилася пограбованою, вирішив і далі продовжувати розкопки, сподіваючись лише на чудо: а раптом... А раптом ще щось перепаде? Бодай лишки від минулих скарбів. Але наука і їм буде рада. Надихало Забєліна й те, що поховальна камера Чортомлицького кургану була не простою підземною спорудою: від кожного з її кутів відходили в різні боки великі земляні ніші, печерки, що були засипані землею, тож грабіжники на них і не наткнулися. (То вочевидь була маленька хитрість, не зайва обережність творців могили). Чи “потрошителі” могили не встигли до них дістатися, як стався обвал і вони змушені були в спішно-пожежному плані ретируватися. В трьох нішах-печерках Забєлін наткнувся на нові поховання, ніким не чіпані і в кожній з тих печероподібних ніш, власне, у трьох з них, знайшли додаткові поховання. Теж не чіпані. Слава Богу, світ для археолога ніби розвиднився! Стало легше дихати! Навіть у могилі! Адже нечіпані поховання були багатими. У них щедро і рясно виявилося коштовних ювелірних прикрас — посуду, шийних гривен, перснів, озброєння. Варто сказати, що тільки золотих пластино-бляшок знайшли близько 2500 штук! А ще бронзові наконечники стріл, ножі.
Виявилося, що під товщею Чортомлика було поховано “царя” і “царицю” (в лапки ці титули беруться тільки тому, що немає точних даних про соціальний стан небіжчиків, хоча за величністю й багатством курган Чортомлик відповідав статусу степових монархів — для вождів чи для старійшин та й просто багатіїв то була занадто грандіозна й багата споруда!).
Ще багатшим виявилося поховання цариці (будемо називати її так, хоча не виключено, що то була наложниця царя, його коханка, любка-голубка степового монарха номадів) і царського виночерпія. Очевидно, він був улюбленцем владики, цар любив вино, а виночерпій у такім ділі завжди найближче до монаршого тіла. Чи то пак рота.
Жінка — власне, те, що від неї зосталося, — напівзотлілий кістяк — лежала на ложі, що було колись розмальоване блакитними, синіми, червоними, зеленими і жовтими фарбами й, очевидно, грало всіма барвами-кольорами. Була вона вбрана в плаття розшите золотими бляшками, на голові мала убір — стефана. Безліч золотих прикрас було в неї на зап’ястях, на пальцях рук (колись довгих, тонких і виразних) та біля скронь — підвіски, що за її життя при ході тонко подзвонювали, та на шиї. На підлозі стояло 14 глиняних амфор, велике срібне блюдо з черпаком і чимала срібна позолочена амфора — якій судитиметься стати найвидатнішою знахідкою кургану, що нині всьому світові відомий, як Чортомлик.
Вся амфора була обцяцькована карбованими позолоченими рельєфними зображеннями квітів і птахів, що сидять на гілках.
Внизу — три отвори для виливання рідини, прикрашені скульптурними головками левів та крилатого Пегаса. Колись із роззявлених пащек тварин витікало вино — вони затикалися корками на срібних ланцюжках. (Збереглися навіть срібні ситечка для проціджування вина). На плечах амфори — двома смужками різні зображення. На верхньому — крилаті фантастичні чудиська грифони з тулубами левів та орлиними головами терзають (терзання — улюблений мотив “звіриного стилю”) оленя.
Але чи не найцікавіша друга смуга зображень. На ній — який реалізм, яка напруга і колоритна жвавість та художня довершеність! — скіфи ловлять диких коней. Очевидно, тарпанів. Видно двох коней, що мирно собі пасуться. Ще мирно. Чи,  вже мирно. А ось вони — чи інші — вже заарканені, люто борсаються — передано навіть напругу спружинених м’язів! — намагаючись вивільнитись... Туго натягли степовики аркани-повальці — не бачити більше привільним скакунам степу своєї волі. А коні сильні — три дужих скіфи ледве стримують одного заарканеного коня! Та все вже позаду, кочівники таки домоглися свого — вони були неперевершеними приборкувачами коней! — і підкорені тварини вже й загнуздані. А поруч табунник силкується поставити на коліна іншого коня, ще один тим часом його стриножує.
Все відображено з мистецьким талантом і в той же час з натуралістичною точністю — добре видно навіть одяг скіфів, передано їхню зовнішність. Майстер мабуть добре знав синів змієногої богині і їхнє життя та побут, тож і відображував їх на побуті з фотографічною точністю.
Між іншим. Сюжет для роздумів. Зберігалася Чортомлицька ваза — та й нині зберігається — в Державному Ермітажі Росії, в Ленінграді (тепер Санкт-Петербург) — найбільшому в царській імперії (в червоній теж) музеї історії мистецтв і культури, що вважається також одним з найвизначніших музеїв світу, який спершу виник як приватна палацова збірка художніх творів Катерини II. Сьогодні Росія пишається, що одне з джерел “поповнення (Ермітажу) — археологічні розкопки, проведені, зокрема на території України (чомусь цим пишалася й Україна— хоча б її офіціоз УРЕ). Вони збагатили (ще б пак! — В. Ч.) музей цінними пам’ятниками античного мистецтва (зокрема знайдений у грец. містах-колоніях на узбережжі Чорного моря”.
Так ось. Комусь довго муляла ваза з українського Чортомлика (чи то пак, “южнорусских степей”, адже навіть Геродот, як виявляється, колись приїздив не куди-небудь, а в — “южнорусские степи”, хоч у часи Геродота, “батька історії”, ніякої Росії, звісно, (ні “южной”, ні ще якоїсь, і в помині не було. Пізніше ж степи стали українськими, але все одно в північної сусідки вони вперто значаться, як “южноруские”), що експонувалася в Ермітажі і вже за радянських часів її намагалися викрасти (те викрасти, що по суті свого часу було самою Росією викрадене в України). Але об’ємна ваза не пролізла через розбиту кватирку. Протягуючи той скарб, відірвали в нього ручку і на тім мусили крадіжку облишити й ретируватися не солоно сьорбавши. Посудину відреставрували і вона з новою ручкою як і раніше “милує око відвідувачів музею”. А мусила б милувати очі в Україні — жаль! Що то значить, перебувати в статусі колоніальної країни — бодай і в обіймах “братньої” сестри .
Невідомий скіфський владика помер біля двох з половиною тисячоліть тому. Багатим він був до безміру і мистецькі шедеври його усипальниці й сьогодні хвилюють людство. Його поховали в головній могилі, що виявилася пограбованою, але, на щастя, вціліли бокові поховання його жони та слуг. Крім них під курганним насипом було виявлено ще п’ять могил, у трьох з них було поховано одинадцять царських коней — для пишного кортежу на тім світі владики, — коні були в багатих уборах, прикрашених золотими і срібними бляшками, в решті двох — конюхи та зброєносці. Всі теж у розшитих золотом та сріблом пишних шатах, яких вони звичайно ж ніколи не носили за життя, то смертна одіж (коли їх подушили чи повбивали довбнею по голові, тоді й зодягли як на парад), а біля них лежали розкішні сагайдаки, повні смертоносних стріл, якими вони так і не встигли скористатися. Там же знаходився — крім виночерпія — кухар, аби на тім світі готував для владики смачні наїдки та вістун.

Але й на цьому історія дослідження одного з найбільших курганів нинішньої України Чортомлицького не закінчилася — вона мала ще сумне продовження. Річ у тім, що за згодою, укладеною між Археологічною Комісією і власницею землі, на якій знаходився Чортомлик, удовою генерал-майора Зейфарта, третина всіх знахідок, як ми вже знаємо, мала належати поміщиці. Тільки-но закінчилися розкопки й дослідження поховання невідомого скіфського царя, як генерал-майорша пані Зейфарт і пред’явила на них свої “законні” права. Занепокоєний Забєлін запропонував удові продати Комісії її третину для Ермітажу, але... (Чи не четверте “але” в нашій розповіді, тільки цього разу воно виявиться з присмаком гіркоти й жалю). Поміщиця-удова, наслухавшись про скарби, знайдені у “її” кургані, навідріз відмовилася продати те, “що по праву приватної власності належало їй за угодою”. Ніякі вмовляння, що це “всенародне достояніє”, що знахідки цінні для історії, науки, для майбутніх поколінь, що все буде збережено в музеї на віки і тому нащадки будуть їй вдячні і її ім’я збережеться в історії, не подіяли на жадібну поміщицю. А перечити їй не зважилися. Демократія — навіть за царизму! — будь вона неладна. Священна приватна власність, що була недоторкана й оберігалася законами “проклятого самодержавства”!
Археологічна Комісія змушена була лише розвести руками — як дівка, яку окрутив парубок. Так значна частина безцінних знахідок (ми навіть не знаємо і ніколи не будемо знати, які ж вони хоча б на вигляд!) із кургану Чортомлик потрапила до генеральської удови і назавжди була втрачена. (Не виключено, що поміщиця просто продала мистецькі шедеври на вагу — як золотий лом, і вони були спритними ділками переплавлені в злитки й продані на чорному ринку).
Все, що вціліло — після пограбування могили ще тисячі літ тому і після того, як її пограбувала у 1863 році ще й поміщиця Зейфарт, експонується нині (як і дорогоцінні речі з українського кургану Куль-Оби) в залах Ермітажу. Вони, як писало одне московське видання, “еще раз показали, как богата археологическая почва юга нашей страны”. (Мається на увазі, не українська, як насправді, а — російська на теренах України).

Минуть роки і в 1981—1986 роках Чортомлицький курган, колись, ще дві тисячі років тому пограбований скіфами, а потім розкопаний російським археологом (тоді Україна вдруге позбулася скарбів — і це лише з одного поховання!) досліджувала — ще раз, на всяк випадок, — спільна українсько-німецька археологічна експедиція. Навіть у розібраному, простіше зруйнованому назавжди кургані (а втім, курган дослідити, не зруйнувавши його неможливо) змішана експедиція зробила чималі відкриття. Коли досліджувала знищений ще при розкопках в позаминулому столітті курганний насип. Виявилося, що як основний будівельний матеріал при зведенні царської усипальниці її будівничі використали шматки дерну розміром 25 х 15 см, покладені трав’яним шаром донизу, і в тому ховалася своя символіка: дерн мав означати щільно складене, зібране в одному місці пасовище, на якому пастимуться душі померлих та принесені в жертву тварини.
Біля підніжжя знайшли чимало слідів тризни, поминальних обідів, а також скелети людей і коней — це ще раз підтвердило свідчення Геродота про те, що через рік скіфи вбивали п’ятдесят юнаків, настромлювали їх на кілки, вбивали стільки ж коней і на них прилаштовували жертви, як ніби вони сидять верхи і оберігають курган. Це була своєрідна варта навмисно вбитих і посаджених на коней юнаків, чиє молоде життя було так безглуздо знищене.
А ще при дослідженні розібраного поховання змішана міжнародна експедиція знайшла в середині колишнього кургану одну могилу, яку не помітив при розкопках Забєлін. У ній виявився бронзовий казан, оздоблений двома орнаментальними фризами, срібні кубок та килик (кухлик для пиття) і гераклійська амфора... І все це незначні залишки тих воістину безцінних скарбів, що їх розікрали могильні крадії в кургані Чортомлик...
До речі, аби пояснити назву річки з таким йменням Чортомлик (перша частина слова зрозуміла, з нечистим пов’язана, а ось що означає друга?) народна етимологія придумала для гідроніма, аби його хоч якось пояснити, слівце “мликнути” — у значенні “мелькнути”. (Пригадуєте прислів’я: “Тільки хвостом мелькнути”?) і загалом топонім Чортомлик збагатився такою легендою, створеною уже явно в козацькі часи.
Кошовий Сірко перемагав не тільки людей, він перемагав і нечистих чортів.
Річка Чортомлик, де стояла Січ Сірка, від того й називалася так, що в ній був убитий Сірком чорт, котрий у воді хлюпостався. Він тільки мликнув догори ногами: коли Сірко луснув його з пістоля. Звідтоді річка й зветься Чортомлик, бо всі стали казати: ото ось тамечки чорт мликнув... Ну, мликнув то й мликнув, якось же треба річці називатися, то хай буде і Чортомлик. (Із власних записів автора).

Ось така сумна та невесела історія колись лучилася з українським курганом з такою символічною назвою: Чортомлик!
Чому сумна?
Та тому, що скарби Чортомлика, видобуті з української землі, справді навічно мликнули в “братню” Росію, котра й помістила їх у своєму Ермітажі. Світ вражати. Скарбами з чужих земель, званих нею як “южнорусские”. А втім, не напишуть же вони: з українських. А раптом тоді українці заявлять на них свої права: наше, мовляв, нам поверніть. Не напишуть, адже Україна з давніх давен традиційно дозволяє “старшій сестрі” плювати собі в кашу. І — нічого. Тому “старша сестра” й не поверне забрані в нас скарби. Бо те, що вона бере, Росія ніколи й нікому не повертає. Амінь! Як писав колись один козацький полковник кошовому отаманові Калнишевському: “Гаплик! Проспали ми свої степи, москаль їх заграбастав”, так воно і є. І, мабуть, ще довго, довго буде.
Насамкінець. Колись в Україні передання таке було (або ж іншими словами, легенда, казка): народні пісні, що їх ми співаємо, звідки б ви думали? Виявляється, не з України — за українськими ж переданнями. Українські народні пісні, виявляється, із... Синього моря. (Де воно? А Бог його святий знає де саме. Хоча всі моря, як розібратися навзагал сині. Навіть те, що зветься Чорним). Так ось...
Люди недоробили панщини, — так починається давня казочка, — а Мусій і давай виводити їх із Єгипки (відгомін біблійної легенди про те, як пророк Мойсей вивів євреїв — а вони при чім до українських пісень? — з єгипетського полону). Першими пішли євреї та цигани, а за ними другі якісь люди — багато людей. А далі ось що лучилося. Передні вийшли, а задніх море залило. Звідтоді вони живуть у Синьому морі, складають пісні — з горя чи що? — списують їх на камінцях і кидають ті камінці нам на берег... А ми підбираємо камінці та й співаємо їхніх пісень — вже як своїх. А далі й приклад наводиться: один чоловік “із нашої слободи служив матросом у Марнополі (слід гадати в Маріуполі Донецької області). То це, каже, п’ють горілку бурлаки, а на камінь дивляться. П’ють і дивляться, а потім давай співати бурлацьких... А чого, питається, наші співають чужих пісень, людей із Синього моря, що записують їх на камінчиках і нам їх на берег викидають? Та того, що “наші люди пісень складати не тямлять”. (В чому дозвольте засумніватися. Україна нині нараховує чи не двісті тисяч пісень — та яких пісень! — В. Ч.) І далі, правда, додається: “окрім же морських людей, пісні про свої вжитки складали ще запорожці, та й ті вимерли, їх пісні найкращі”.
Таке гарне передання, легенда така поетична, а які можуть бути претензії до поезії? Хай буде так, як і закарбувалося в пам’яті народній. Та й поетично звучить: пісні з Синього моря. Бо як послухаєш наші пісні, українські, то й справді здається, що такі незвичайні, божественні творіння не могли скласти прості люди. Мо’ й справді вони з Синього моря?..
А ось скіфських пісень вже ніхто й ніколи не почує. Навіть, бодай, як вони звучали.
Скіфські пісні вимерли, як ще раніше них вимерли, щезли зі світу білого і їхні творці, десь загубившись, розчинившись у тисячолітній пітьмі історії... Залишилися лише їхні могили, а в них — скарби, що й нині звучать як найдовершені пісні із синього-синього моря-океану
Не зовсім добре лазити до когось в могилу, у правічну хату чиюсь, чийсь віковічний сон турбувати, але археологи стоять вище цих умовностей, бо мають розповісти світові, хто ж такі скіфи із наших, із українських степів, як вони жили і яких співали пісень, що ними для нас навічно залишилися їхні художні творіння... Із золота, бо зроблені — і це головне, — із золотом їхніх душ.
...І довго-довго після Чортомлика, що прославив його на увесь світ, згадуватиме Іван Забєлін Україну, згадуватиме з незрозумілою йому самому, русаку! — ностальгією, якусь Україну, званою Малоросією, а згадуючи, ні-ні та й замислено, на душевному щемі повторюватиме рядки її Великого Поета:
Там сонце, там місяць ясніше сія,
Там з вітром могила в степу розмовляє,
Там не одинокий був би з нею і я...
Там справді і сонце, і місяць ясніше сіяють!
Там якось трапилось одному чоловікові проїздити верхом проз прадавні могили і застав його дощ. З’їхав він на могилу, зняв з коня сідло, накрив його половиною бабу, а під другу половину сам сховався. Дивиться, а з сусідньої могили баба йде. Важко човпе вона кам’яними ногами, підійшла й говорить сусідці:
— О, то в тебе, сестро, і гість є? Тепер тобі самотній не сумно...
І заходилися обидві баби розпитувати чоловіка, як і що тепер на світі робиться: чи носять на різдвяні свята вечерю, чи ходять у гості кум до кума, кума до куми, брат до брата, а сестра до сестри? Чи співають тепер півні? І яке воно нині життя-буття в людей? Чим вони веселяться і що їх теперича печалить і що їм болить, і яка радість-журба у них?
— Все так, як ви й питаєте, — одказує чоловік. — Ходять у гості один до одного — і родичі, і знайомі, і односельці, і просто добрі люди.
— Се добре, що ви ходите один до одного у гості, — заспокоїлись кам’яні баби. — Ось і ти до нас у гості прийшов, виходить не перевелися у світі добрі люди...
Тоді баба, що надійшла і каже, зітхнувши:
— Довго, довго нам, сестро, ще доведеться стояти...
А що мала на увазі і не збагнути.
Сказала і, спустившись з могили, поволеньки почовгла на свою ще не розкопану могилу. І заклякла на ній у сірій пелені дощу.
У далину вдивляється. Наші жінки, — у них теж не мед життя, проте вони хоч чоловіків, на одміну од кам’яних товарок своїх, мають, дітей, сім’ї, а кам’яні їхні подруги, на могилах самотиною гибіють, одинокі, як перст одрізаний. То ви вже, пане, учений, уві сні прохали селяни археолога (йому часто снився цей сон, дивний-предивний), як будете їх перед розкопками з могил знімати, не зобидьте жодну. Кожна з них хоч і кам’яна, а все ж — баба... Як той казав, жіночка. Тож з ними треба, як і з нашими жіночками — ласкаво та лагідно... Бо вони своє в самотині за віки та віки відстояли та відгибіли на дощах та вітрах... А взимку й на холодині... Та й давні люди можуть образитись, що ми їхніх жінок обижаємо. А образившись, розгніваються і лихо тоді на нас нашлють. А в нас і свого дівати нікуди — то нащо нам ще й чуже?
Снилось так археологу після розкопок Чортомлика ще довго-довго...

Такий собі українським варіант міфу про циклопів. Тепер песиголовцями називають людей, що втратили кращі риси і людську породу, недолюдків, виродків. Тож і лайка є така заклята: а щоб тебе песиголовець взяв (згламав).

“Тисячі співплемінників тижнями і місяцями тягнулися безконечним ланцюжком до місця поховання, несучи землю в мішках і корзинах, поганяли коней (возили ще й возами у дерев’яних коробах, що їх везли воли — В. Ч.), запряжених у волокуші, які тягли землю. Її висипали на могилу вождя і йшли за новою ношею. Земляний горб поступово ріс, досягаючи іноді величезних розмірів — до 20 і більше метрів у висоту і сотень метрів в окружності”, — І. Брашинський.

Як захоплено писав один з російських істориків, “мільйони людей з усіх кінців нашої країни і з найвіддаленіших куточків земної кулі, приїжджаючи в Ленінград (тепер Санкт-Петербург — В. Ч.), направляються на широку набережну Неви до величної будови Зимового палацу, де в сотнях залів розмістилися найбагатші зібрання світового мистецтва і культури — Ермітаж. Тут, серед інших численних шедеврів, незмінну увагу привертають скіфські старожитності. Таким багатим зібранням античних ювелірних витворів не володіє жоден музей у світі. Довго стоїш як заворожений перед скляними вітринами із скарбами скіфських царів, вражений красою і витонченістю золотих і срібних виробів. Перед деякими речами установлені великі лупи — інакше неможливо роздивитися найтонші деталі золотих прикрас, іноді просто не віриться, що їх могла створити людина, яка жила дві тисячі років тому”.
Ах і ох! Хоча, все так, все правда Шкода тільки, що біля луп не висять в Ермітажі таблички з написами про те, що всі ці скарби, принаймні, переважна їх більшість, вивезені (по суті викрадені) з України і серед білого дня присвоєні та виставлені — навіть з лупами! — у російському Ермітажі. Хай би про те довідалися “мільйони людей з усіх кінців...” і в тім числі — “з найвіддаленіших куточків земної кулі”.

Існує думка деяких вчених, що в Чортомлику поховано саме Атея. Справді, це найвищий і найбагатший курган степової Скіфії, до того ж поки що єдиний серед аналогічних пам’яток, який найбільше відповідає даті загибелі Атея. Кістяк головного небіжчика належав людині дуже похилого віку. Чому б і нам не припустити, що Атея поховано в Чортомлику, а в Товстій Могилі, найближчій до нього і за відстанню, і за змістом — його наступника, сина чи брата?

З ЖІНОЧИМ ІМЕНЕМ СОЛОХА
Оповідання, що складається з двох листів до друга

   Прийшов же я та у неділю —
Дала Солоха сорочку білу,
Дала, дала та ще й наділа,
Ти моє серденько розвеселила...
З української народної пісні

Лист  перший
ІЗ ЗАПІЗНЕННЯМ У ДВІ ТИСЯЧІ РОКІВ.
АЛЕ Ж І ПОБАЧИВ ДЕННІ ЗОРІ

Дорогий сябро!
Даруй, що трохи затримався з відповіддю на твій гарний лист, але нарешті впоравшись із невідкладними справами, буденними й рутинними — те-се, п’яте-десяте, — беруся за відповідь.
“І що тобі коштує розповісти мені про те, що мене цікавить? — запитуєш ти в своєму листі. — Адже ти, знаю, працюєш над книгою про Скіфію та скіфів, що має зватися загадково — “Сини змієногої богині”, тож і про Солоху згадаєш, адже ти в матеріалі, то напиши за одним рипом і мені — про Солоху. Щось у душі моїй завертілося таке... розтаке... Поетичне. Хочу щось утнути — чи віршика, чи розмахнуся — творить — так творить! — на поему. Або ж і баладу. Про неї, про Солоху. Зарані вдячний”.
Нічого це мені не коштує, тож і пишу.
Тебе, поета, зацікавив наш курган Солоха з рідкісним, як ти пишеш йменням. (“Знаю, смерчі в США, звані там торнадо, чомусь носять жіночі імена, а ось що й скіфські кургани — принаймні, один з них — має жіноче ймення, дізнався вперше. Звідки та чому в нього жіноче ім’я Солоха?”)
Курган з жіночим йменням Солоха, що тебе зацікавив, знаходиться — знаходився! — біля села Велика Знам’янка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області — це на березі нинішнього Каховського водосховища. Висота його була вельми пристойною як для таких споруд — 18 м. Себто курган належав до розряду великих. Щоб не сказати величезних, адже ймовірно, що його первісна висота сягала і всіх двадцяти метрів.
Один з авторів, що колись писали про нього, великознам’янського велета, зазначає: “Навколишні мешканці чомусь назвали його Солохою і під цим іменем він і увійшов до світової науки...”
Тебе цікавить чому це курган (чоловічого роду) та носить жіноче ймення? Слід пам’ятати, що українці здавна кургани називали могилами (жіночий рід), і нині наші словники дають таке тлумачення одного із значень терміну могила: високий насип на місці давнього поховання. Себто курган. А до нього в свою чергу таке пояснення: “Насип над стародавньою могилою”. І приклад: “На території, де раніше жили скіфи, зберігається й досі багато курганів. Це земляні горби, які скіфи насипали над могилами своїх вождів”.
Тепер щодо назви. Чому, приміром, могила (курган) називається Гострою (Гострим) — є така в Запорізькій області, — зрозуміло: вершина її різко звужена, наче загострена, гостра, тому й відповідна назва . Але чому Солоха?
Хто така Солоха, що удостоїлась такої честі? Відповідаю: не знаю. І цього ніхто не відає. Чи була історична (реальна) жіночка з іменем Солоха, що саме її ім’ям названо могилу-курган — цього з певністю теж ніхто вже не скаже. Багато звідтоді води з Дніпра попливло. Але я провів деяке своє “розслідування” і ось до якого висновку я дійшов.
Солоха — жіноче українська ім’я (одна з форм імені Соломія — Солоха, Солошка), а глибше, історично Солоха — вже забутий (відомий лише спеціалістам) персонаж східнослов’янської, зокрема української міфології. Паралелями її вважається Баба, іноді русалка. А Баба у давніх слов’ян — жіноче божество. Спершу втілення хмар, пізніше світла. І зокрема — місячного. Божества Баби за віруваннями наших пращурів жили на високих горбах або гірських вершинах, тож і досі в слов’ян, зокрема в українців зустрічаються назви “Бабина гора”. Оскільки ж Солоха була, повторюю, одним з уособлень божества Баби, то й курган тому очевидно назвали Солохою. Себто Бабою. Інших пояснень я не знаходжу. (Хоча можливо, що в давні, вже українські часи, особливо в козацькі, біля кургану жила якась Солоха, як водиться, товста баба, тому й курган прозвали так: Баба Солоха. А потім вціліло лише одне ім’я). Але, певен, що перша моя версія — щодо божества Баба, — ймовірніша.
Розкопував Солоху у 1912 році, дістаючись її таємниць, відомий (а втім, по-справжньому він стане відомим лише після Солохи, як писатимуть дослідники, своєї лебединої пісні) російський (я вже якось писав, що на українських землях у ті часи мали право розкопувати наші кургани і бути повними їхніми господарями і власниками лише представники “старшого брата” — що вдієш, як Україна тоді була безправною колонією у своєї північної сусідки!) археолог, сходознавець, професор Петербурзького університету, один з керівників Археологічної комісії Микола Іванович Веселовський (роки життя — 1848—1918). Імпозантний (правда, дещо товстуватий), з великою і пишною — істино руською — бородою, на вигляд класичний руський інтелігент вісімнадцятого сторіччя (він таким і був) — археолог-професіонал вищого класу! Невгамовний і невтомний! Досить сказати, що він провів — без перерви! — 29 польових сезонів підряд — випадок в практиці археології до того нечуваний! Це дає підстави вважати, що він жив археологією. Досліджував кургани на Дону, Кубані, в Криму і на Дніпрі. Солоха — апогей його наукової діяльності.
Розкопки третього за величиною кургану України (після Чортомлика і Куль-Оби), розпочали наприкінці весни 1912 року. І це при тому, що Веселовський, як досвідчений практик, бувалий у бувальцях одним з перших побачив те, чого не бачили інші: Солоха в давнину була пограбована! (виднілися сліди грабіжницького ходу, проритого від підошви поховання — ями й западини на схилах). І все ж археолог вирішив не відмовлятися від задуманого. Практика свідчила: рідко яким “потрошителям” могил вдавалося пограбувати поховання під мітлу, що-небудь неодмінно залишалося непоміченим — бодай крихти, адже злодії завжди спішили, товклися в тісному лазі, в пітьмі, задихаючись від кіптяви й диму смолоскипів, тож бувало, що дещо й прогавлювали — сховки, бокові захоронення тощо. Як і багато викрадених речей розсипали. А тому Солоха не могла бути винятком. А ще Микола Іванович, як істинний русак, понадіявся на безсмертне руське “авось” — авось що-небудь і вціліло?
З тією надією й почали.
Повністю знести такий велетенський — справді, як гора! — курган з жіночим йменням у Веселовського рішуче не було аніяких можливостей.
— Такий здоровий, що й решетом не накриєш, — жартував археолог і в передчутті доброї — чи — добрячої — роботи потирав руки. — Трохи завеликувата Солошечка, як на ті гроші, що їх мені виділила Комісія. Такенна-такеленна, — повторював він слівце, почуте від місцевих селян. — Одне слово, чималенька. Сот зо дві кінних грабарок потрібно і стільки ж чи не більше землекопів! Та як мінімум два польові сезони каторжної роботи, коли й тачки не витримуватимуть, і як ті скіфи зуміли задарма таке нагорнути, що його і за гроші через тисячоліття не розгорнеш?!.
Але наперед знав — розгорне. Роботу вирішив провести по старинці — глухою траншеєю. Тільки так можна було відносно дешевше і з меншими фізичними затратами дістатися поховання в материковому ґрунті з тією “технікою”, що в нього була найнята — кінними грабарками та землекопами з власною мускульною силою. А суть полягала ось у чому. Посередині кургану (починаючи з його підніжжя) вирізалася широка смуга в напрямку вершини і поступово поглиблювалася — до підґрунтя. Себто в центрі кургану — на глибину 18 метрів (його висота). Та плюс в материковому ґрунті до дна могили треба буде пройти ще метрів з десять чи й більше. Загалом вийде метрів під тридцять — нічогенько! З такої глибини небо вгорі й справді здасться з овчину — є таке російське прислів’я. Чи копійкою в п’ять номіналів. Не доведи Господи, обвалу (а він можливий, бо кріплення — за відсутністю лісу — ніякого) — ніхто не порятує і тоді в скіфській могилі добавиться покійників. Тож для безпеки стіни траншеї доводилося робити похилими. Але ж тоді чим ближче до дна, тим вужчою ставатиме траншея й отже зменшуватиметься площа, на якій доведеться розкопувати саме поховання й робити дослідження — небажана тіснява. Та ще й нервуй, чи не обваляться земляні стіни глибочезної траншеї? Все ж таки насип кургану, хоч і злежався за дві з чимось тисячі літ, проте наносний і не є материком.
Але іншого виходу не було — взявся за гуж — не кажи, що не дуж — не так для помічників та робітників, як для себе повторював Микола Іванович відоме прислів’я і збуджено, аж якось мерзлякувато серед літньої спекотняви потирав руки — пора братися до праці. Десятки найнятих ним кінних грабарок і землекопи з тачками чекали його сигналу, готові потягтися до могили суцільним гужем... (Перед тим вони старанно молилися, просячи у Всевишнього і взагалі у небесних сил прощення за те, що будуть “вдиратися” в чужу могилу, порушуючи вічний спочивок чужих людей, яким можливо і їхні співплемінники бажали колись і царства небесного — якщо бажали, — і землі пухом...)

Минули тижні і тижні тяжкої праці копачів та грабарів-візників, коли надривалися й коні і селяни скаржилися, що це робота до вирвипупа! Траплялися дні, коли й сам археолог, незважаючи на свій уже немолодий вік, хапався за лопатку і не стільки допомагав, як метушився — таке було велике нетерпіння пошвидше дістатися до материкового ґрунту, до таємниць Солохи.
Врешті-решт дісталися.
І коли вичистили лоно материка в глибочезній траншеї на вісімнадцятиметровій глибині, то загледіли обриси чималої могильної ями — її площа сягала 27 квадратних метрів! Чим не підземний палац вирили для свого владики царські скіфи.
Потім довго — день-денно — без передиху (археолог квапив: швидше, швидше, вже осінь не за горами!) виймали з могили землю. І це на дні траншеї, земляні стіни якої здіймалися обабіч чи не на два десятки метрів угору! Глянеш, а над тобою отакунький шмат неба блакитніє. Сонця й не видно. Та археологу не було коли і вгору глянути — копати, копати, копати!
Здоровенний ворот скрипить і скрипить, витягуючи з могили цебро за цебром землю — чи були в тій землі які речі (а могли ж бути, досвід інших розкопок це підтверджував) — не було коли її пересівати на решетах чи й перебирати між пальцями — ломилися до царевої могили.
Та ось вже розчищене і її дно — як і підозрював Веселовський (власне, чекав), вона таки виявилась пограбованою. Ще в сиву давнину, тут його інтуїція не підвела. Вже добре видно грабіжницький лаз, забитий чорною землею, пробитий від підніжжя кургану прямцем у могилу (знали де вона знаходиться?).
Лаз тісний, довжиною довше десяти метрів, небезпечний — як вони зважилися без кріплення лізти в таку дірку? А потім ще й у могилу, і все заради нього, мерзенного жовтого металу, будь він неладний!
Могилу, як підмели!
Правда, грабіжники, як завжди квапилися — боячись аби їх не застукали — розправа тоді швидка — тож дещо з поквапу й погубили. Але так, дріб’язок: кілька нашивних золотих бляшок, срібну чашу кілік для вина з грецьким написом. А ще знайшли — випадково, копач босою ногою наколовся — золоту голку. Археолог насторожився: виходить тут колись була жінка? Хто вона? Цариця? Наложниця? А що жінка була похована, то це так, бо для чого чоловікові голка? Бодай і на тому світові?
В боковому підземеллі, що його невдовзі виявили, був чималий мідний казан і якийсь невеличкий залізний візок із сіткою. Схожий на мангал для підсмажування на багатті м’яса.
Неподалік головної могили, у якій здогадно було поховано царицю (від людини залишився лише тлін) виявили поховання двох коней. Біля них знайшли золоті налобники у вигляді рибок, нащічники, формою схожі на крила, різний дріб’язок із збруї і... І все.
Не густо.
Море праці і такий улов?
Археолог був у відчаї. Хоч і ждав, що могила може бути пограбованою, але щоб так?..
Ох, Солоха, Солоха!..
— Це, мабуть, тому, — зітхав, — що мені ніколи не таланило з жінками...
— Що ж ви хочете, пане, як баба вона і є... баба, — співчутливо, аби підбадьорити, казали грабарі. — Хоч тоді, хоч теперечки. Всі вони... Солохи.
Археолог, ніби шукаючи відповіді на своє розпачливе запитання “Та що ж це таке?”, — глянув угору (голову довелося закинути чи не на спину, аж кашкет зсунувся на потилицю) і з глибини одинадцяти метрів могильної ями та вісімнадцяти кургану побачив над собою... зорі. Що густо висипали у високості — аж зазорів шматок неба!
— Котра година? — поспитав, і діставши годинника-цибулину на срібному ланцюжку, глянув на циферблат. — Було близько четвертої. Літнього дня. А він на півдні — довгий-довгий. До вечора ще і в п’ять годин не вбереш світла, а зорі вже висипали. І тут збагнув — так на денному небові бачать зорі ті, хто перебуває на дні колодязя. Тож угорі так званні денні зорі, і невідь чому археологу від зірок у денному небі стало як ніби легше. Він подумав: а може, ще й не все втрачено? Чого передчасно занепадати духом? Під таким великим курганом, який вони пробили лише посередині мають бути ще й інші могили. Принаймні, бодай ще одна. Навряд аби грабіжники в пошуках другої могили прорили ще один лаз? Та його ніде й не видно. Вони ледве з одним упорались, раді що вибралися з того світу живими та ще й з добрим ужитком.
Але вже кінчався польовий сезон, а з ним і літо. А разом з ними — й казенні гроші, виділені на Солоху. Доведеться розкопки відікласти до наступного сезону і вже за другим разом гарненько дослідити поховання.
Притулившись спиною до земляної стіни (болів поперек, прямо виламувало його), Веселовський жадібно дивився на денні зорі, що так густо висипали на денному небі — висипали наче з іншого світу. Може, там, де зараз світять денні зорі, й скіфи кочують? Ті скіфи, які давним-давно щезли не лише з цих степів, а й узагалі зі світу білого... І відчував себе щасливим. Ну, майже щасливим. Тому, що ясного дня бачив у небі зорі — справді не кожному це дається бодай раз за життя побачити. Хіба що копачам колодязів... Врешті заспокоївшись, розтираючи кулаком поперек, вирішив остаточно: розкопки на цьому завершити, продовжити ж їх у наступному польовому сезоні.
Попереду була зима і її треба буде пережити, істинно — пережити. Бо жити він буде, як почнеться новий польовий сезон і він продовжить розкопки... А над ним, над Придніпров’ям все так же сяяли денні зорі і бачив він їх тільки тому, що стояв на дні скіфської могили, а отже, за крок-другий від її ще не розкритих таємниць. І був за це вдячний Солосі. Що дякуючи їй, вперше — хоч і провів життя на розкопках (раніше він не опускався на таку глибину) побачив денні зорі. Тож за них і був вдячний Солосі і вірив, що наступного сезону вона його не підведе. Має ж він хоч щось значне видобути з чужої могили, бо й життя вже кінчається, пора й про безсмертя подумати, про шану нащадків. І тут його Солоха теж не повинна підвести. Вона й не підведе...

...Дорогий друже — непередбачені обставини! Даруй, але на цьому буду ставити крапку в своєму квапливому листі — вже ранок скінчився (мій звичний робочий письменницький ранок) і мені час збиратися до праці — в редакції. Так було, так є і так, сподіваюсь, буде. А як воно було далі — напишу в іншому листі — чекай. Веселовський хоч і спізнився на дві з чимось тисячі років із першою могилою, але під час другого польового сезону неодмінно щось має знайти. У пограбованому кургані! З жіночим йменням Солоха.

Лист другий
ЗОЛОТИЙ ГРЕБІНЬ СОЛОХИ (НЕ РАХУЮЧИ ГОРИТА),
або “ЕХ, ДОБРА ЖІНКА! ЧОРТ — НЕ ЖІНКА!”

Привіт, привіт, друже!
Аж тепер, впоравшись зі своїми невідкладними справами, завершую свою епістолію і нарешті напишу — ти чекаєш, очевидно, з нетерпінням? — що ж було далі і кого — чи що? — знайшов під товщею Солохи археолог Веселовський у новому польовому сезоні року 1913-го.
Констатую (а втім, це резюме попереднього до тебе мого листа): центральне поховання Солохи виявилося — як, між іншим, й очікував археолог, вірячи й не вірячи — ще в давнину пограбованим. Поховали скіфи свого царя, пом’янули, як водиться за прадавнім звичаєм, потім рік насипали йому курган, справляли тризну, проспівали ритуальних пісень і покочували безмежними — тоді вони й справді здавалися безмежними — придніпровськими степами, а по якомусь часі за діло взялися могильні злодії... Отож, центральне поховання належало цариці. Але повірити, що заради лише однієї жінки, бодай і в статусі жони владики, скіфи нагортали б такий грандіозний курган, один з найбільших у тих краях, археолог не міг. Цариця не мала самостійного значення, як і влади — Скіфія не знала на своєму троні жінок. Покійниця була всього лише жоною правлячого царя кочовиків. Коли ж скіфи насипали таку махину, то виходить, що під її товщею “ховається” ще хтось, і цим “хтось” має бути лише сам цар. Він або помер своєю природньою смертю, або швидше всього поліг у бою, а вже його дружину за жорстоким звичаєм і поклали до нього в могилу аби вона і на тім світі догоджала своїми пестощами високопоставленому мужу...
Тож треба було шукати господаря підземного царства Солохи — десь він там мав бути, повелитель Скіфії, до якого на той світ силоміць було відправлено жону — от уже справді нещаслива доля в жінок! (Хоча не виключено, що цариця добровільно погодилася піти на той світ за мужем — скіфи вірили в потойбічне життя і до смерті ставилися спокійно).
Якщо царицю поховали в центрі, то цар мав бути десь збоку — чи не хитрість це, покласти царицю на видноті, аби грабіжники обібравши її, більше нікого не шукали, обмежившись центральним похованням і таким чином вціліє могила владики.
Так воно, власне, й виявилося.
Центральне поховання — цариці, — було пограбоване, а бокове, — царя — лишилося ніким не чіпаним. На що й сподівався ще раніше Веселовський. Був радий, що саме так і виявилося, і його професійне чуття не підвело. Тепер, власне, тільки й починалися справжні і, головне, результативні розкопки та дослідження.
Взялися за царя, шкодуючи лише про одне: аж жаль, що не збереглося його імені, ніхто не знав, коли він був царем, скільки царював і в результаті чого опинився в могилі. Втішало те, що — поховання невідомого царя (але певно, багатого, можного й авторитетного, якщо його поховано під таким грандіозним курганом) вціліло і тепер багато чого розповість про Скіфію.
Владику Скіфії знайшли в боковому підкопі, що грав роль окремої могили — майже поруч з головною чи — центральною ямою. Археолога Веселовського нарешті відвідала удача — слідів пограбування владики ніде й на позір не було видно.
Широка поховальна камера, у яку вів підземний коридор, була схожа на печеру з трьома додатковими боковими нішами.
В найбільшій — такому собі підкопі, хитро замаскованому в стіні ями, — і лежав цар, у двох інших знаходилися поховальний інвентар та різні речі того ритуалу, посуда тощо.
В головній ніші швидко виявили тайник, де й були заховані цінні речі, і все — ціле-цілісіньке, незаймане-нечіпане, все лежало так, як і було тисячі років тому покладене. (Пограбувавши центральне поховання, грабіжники були певні, що із своїм завданням вони впорались і більше нічого путнього і вартого їхньої уваги під курганом немає, а, отже, й поживитися більше нічим. Треба пам’ятати, що подібні рішення приймалися в тісному лазі, власне, норі, де можна було пересуватися лише поповзом, майже скорченим, в норі, що могла в будь-яку мить обвалитися (що й сталося, наприклад, при пограбуванні Чортомлицького кургану) в задушливій поховальній камері, повній сморіду — навряд чи на час грабунку труп цариці встиг повністю розікластися, — в суцільній пітьмі, яку й уявити — там, на поверхні, серед білого дня, — важко (чадні смолоскипи навряд чи рятували ситуацію), отже все робилося в спішці й хапанині, тож було не до пошуків інших поховань). А цар був поруч, у замаскованій боковій ніші-печері.
Покоївся владика вельможно, в бронзовому грецькому шоломі, вбраний у пишні шати, розшиті золотими бляшками з рельєфними зображеннями і все навколо нього сяяло — як відкрили могилу — золотом і сріблом. На руках — п’ять золотих браслетів, на шиї золота гривна із головками левів на кінцях.
На радощах Микола Іванович поривався навіть станцювати гопак, що його знічев’я, під час дощів, коли розкопки припинялися, навчився в місцевих селян — та так станцювати, щоби і земля задвигтіла! — але заважали умови і тіснота. Та й могила — забобонні дядьки раз по раз хрестилися, — не місце для танців. З трудом заспокоївшись, Микола Іванович перехрестився, помолився й присів навпочіпки біля тлінних останків царя. Біля них стояв парадний посуд: шість срібних посудин (на одному сцени полювання кінних скіфів на лева, що очевидно відбувалося ще за час перебування скіфів у Передній Азії, в Причорномор’ї такі звірі не водилися) і ще велика дерев’яна посудина, прикрашена прибитими до неї рельєфними пластинами. В сховку (коли його відкривали, наперед були певні, що там знаходяться найкоштовніші речі, якщо для них приготували окреме замасковане місце, і не помилилися) лежала масивна плоска чаша — фіала, прикрашена фігурками левів, які терзають козла — традиційний і улюблений сюжет кочівницької знаті, на якому — та подібних — номади виховували молоде своє покоління: будьте воїнами-левами, як леви терзайте своїх супротивників і перемога буде завжди за вами!
Разом із своїм повелителем були поховані (попередньо, звичайно, задушені) двоє слуг — зброєносець та виночерпій, а також п’ять коней. У великих глиняних амфорах колись було вино, а в мідних казанах тоді ж полишили й м’ясну закуску, звану напутною їжею.
Зброя царя прикрашена коштовним металом.
Горит (одна з дорогоцінностей Солохи), у якому виявилося 180 наконечників бронзових стріл (древка їхні, як і сам лук зотрюхли) — оббитий розкішною срібною пластиною.
Обкладка традиційно мала кілька поясів-фризів рельєфних прикрас. На верхньому — лев і грифони терзають оленя (вже знайомий “звіриний стиль”), на широкому середньому фризі — сцена поєдинку кінних і піших воїнів. По одягу й зброї — короткі акінаки, бойові сокири, довгі каптани, оторочені хутром, просторі шаровари, довге волосся, що спадає на плечі — і ті, і ті скіфи. Ось тільки вершники бородаті і явно немолоді, а піші юнаки безбороді. Зрозуміло, що зображена сцена битви представників двох скіфських племен, але яких? І за віщо вони стали між собою на герць? Молоді безкінні воїни вродливі (симпатії творця на їхньому боці), а ось вершники наче аж потворні — вирячені очі, товсті губи, носи “картоплиною”. Чи не боротьба це бува тих скіфів, які після багаторічної відсутності, повернувшись з походів в Передню Азію, зітнулися в степах Причорномор’я з молодим поколінням, яке на той час підросло, і мусили з ним воювати за місце в степах? Про це писав Геродот.

“...Хоча вирішальну перемогу над кіммерійцями скіфи здобули ще в період, який передував їхнім передньоазіатським походам, при поверненні в Причорномор’я вони знову витримали тяжку боротьбу за остаточне утвердження свого панування. Аналіз переданого Геродотом епічного сказання, в якому відображені ці події, дає підставу думати, що супротивниками скіфів було молоде покоління народу, що населяв Керченський півострів (Боспор Кіммерійський). Свого часу жителі цього півострова були підкорені скіфами, і тому скіфи вважали їх своїми рабами. Відновивши силу під час тривалої відсутності основної частини скіфів, цей народ (очевидно кіммерійці) зробив спробу повернути втрачену незалежність. Намагаючись захистити свою землю, повсталі викопали рів “від Таврських гір до озера Меотіди”. Скіфам вдалося знову підкорити цей народ лише після жорстокої битви. На думку дослідників, на срібному налуччі (гориті — В. Ч.) з кургану Солоха зображена сцена битви престарілих скіфів, які повернулися з походу, з молодими супротивниками” — “Історія Української РСР”, т. 1, стор. 134-135.

І нарешті — нарешті! — найбільша коштовність, що стане вершиною скіфсько-грецького мистецтва, відомого на сьогодні: біля голови царя лежав золотий гребінець — як художній виріб він і нині не має собі рівних у всьому світі! Вже за один цей гребінь варто було розкопувати Солоху!
...Друже мій! Пишу тобі листа і з жалем думаю, що ніякий опис ніякими словами не може передати того, що побачиш власними очима, тримаючи в руках гребінь, тож такі речі, дорогий сябро, треба дивитися, як кажуть, в натурі, в живі очі, та все ж я спробую його бодай побіжно і чисто інформативно описати, аби ти міг мати хай і віддалену уяву що ж таке знаменитий золотий гребінець Солохи.
Золотий гребінь (так, так, той відомий і нині нам предмет особистого туалету у вигляді довгої пластини із зубцями з одного боку (можуть бути і з двох) для розчісування волосся — його крім хіба що лисих носять всі чоловіки в кишені (як і для скріплена волосся та прикрашення наприклад, жіночої зачіски), виконаний з таким талантом і майстерністю, що по всьому видно: майстер-гребівник був видатним художником і творцем свого часу! Жаль, що не збереглося його ім’я!
Вага знахідки 294 грами, висота — 12,3, а ширина — 10,62 см. У нього дев’ятнадцять довгих чотиригранних зубців, що скріплені фризом із фігурок лежачих левів, а над ними — скульптурна група, композиційно блискуче побудована, двох піших воїнів, озброєних акінаками, а третій у центрі на коні з мечем.
Скіфи зазвичай довговолосі й бородаті, вбрані в типовий для них одяг — каптани, взуті в м’які чобітки, що їх греки називали “скіфіками” У двох (піших) поверх каптанів зодягнені захисні обладунки, у вершника в центрі (чи то бува не сам цар?) — на голові грецький шолом, на гомілках — поножі, звані у греків кнемідами. Зброя зображена чи не з фотографічною точністю — щити різної форми й конструкцій, горити — повні стріл, короткі скіфські мечі-акінаки, спис...
А як жваво і динамічно, з великою художньою довершеністю, прямо з блиском передана сцена бою двох піших і вершника! Спершу вершників очевидно було двоє, але один з них втратив коня (він лежить під ногами і стікає кров’ю). Прикриваючись щитом, піший захищається від верхівця, який заніс над ним спис. На поміч вже спішить інший вояка, теж піший, з оголеним акінаком і той, котрий втратив коня, вже приречений, адже навряд чи витримає сутичку з двома суперниками!
На лицях воїнів — гнів і лють, віра в свою перемогу. Як все колоритно і з великою художньою якістю передано на золоті — до найменших подробиць, як в одязі та зброї, так і в психології воїнів!
Щодо техніки виконання, то видно, що окремі фігурки — воїнів та коней — викарбувані з шматочків золота, а потім філігранно спаяні.
Насамкінець майстер відполірував гребінь, підправив різцем окремі деталі і шедевр готовий! Чи користувався ним цар за життя, зачісував-розчісував своє доге волосся, чи мав для цього простіший гребінець, наприклад, широко розповсюджений дерев’яний, а золотий беріг і потім забрав його з собою на той світ?
Швидше друге. Золотий гребінь мав слугувати йому в іншому світі, у небесному світі бога Папая.
І слугує й нині, вражаючи світ мистецькою довершеністю. Ні, друже мій, що б не казали, а грецькі майстри постаралися! До всього ж творець солошинського гребінця добре був обізнаний з побутом та життям кочівників, тож і зумів все передати з документальною, як би ми сьогодні сказали, точністю, що в поєднанні з його обдаруванням і допомогли створити шедевр! (Іноді думаєш: а раптом майстер був скіфом — ось звідки його знання скіфського побуту тощо, — а мистецтву своєму він навчився у грецьких майстрів Боспора, га? Таке не виключено).

Є щось спільне між трьома курганами — Чортомлицьким та Солохою з Подніпров’я і Куль-Обою, що здіймався колись біля Керчі на узбережжі Керченської протоки — всі вони грандіозні із грандіозних, зведені в одному стилі (наче один і той же курганний архітектор їх споруджував), належать до найбільших степових пірамід Придніпровської Скіфії, до її найвеличніших курганів, званих царськими.
Вони найбагатші за своїм начинням (навіть попри те, що всі вони у тій чи тій мірі були пограбовані в минулому) і ці три кургани прославили Скіфію і скіфів, увійшли до всіх видань світу. І в кожному з них знайдено по шедевру: в Чортомлику — амфору, в Куль-Обі вазу (кубок), в Солосі — гребінь і ці витвори досі не мають собі рівних. (До вищеназваних курганів за грандіозністю споруд та багатством начиння примикають інші кургани України — Огуз, Козел, Гайманова могила, Олександропільський і, безперечно, Товста Могила, що збагатила людство золотою пектораллю).
Три найбільші кургани Скіфії мають багато спільних рис як поховального обряду, так і подібного інвентаря. Та й споруджені вони були чи не в один час. Точніше, в одну епоху (Куль-Оба — остання чверть IV, Солоха — середина IV, Чортомлик — кінець ІV ст. до н. е.). Вони ж чи не найповніше розповіли світові про те, як у причорноморських степах 2300 років тому жили скіфи .

Геродот, розповідаючи про похорони скіфських владик, зазначає, що своїх царів вони ховають в “області Геррос”, неподалік від дніпровських порогів (до неї буцімто 40 днів плавання від моря).
“Сьома ріка — Геррос, — пише “батько історії”. — Вона відділилася від Бористену в тому місці, доки течія його нам відома. Від того місця пливе осібно. Називається, як і той край, Геррос. Тече в напрямку моря і відмежовує країну кочівників від царських скіфів. Впадає до Гіпакіріса”.
Місцезнаходження трьох рік названих Геродотом — Пантікап, Гіпакіріс і Геррос — точно й нині не встановлено (всі інші ріки, названі Геродотом, означені).
В місцевості Герри, де жив підвладний скіфам народ герри, знаходився в VІ-V ст. до н. е. головний цвинтар скіфських царів і знаті.
Нині існує багато версій щодо знаходження річки Герри і області Геррос. Є й така: вона, загадкова Геррос, насправді там була, де колись здіймалися кургани Чортомлик та Солоха — себто біля Нікополя на нижньому Дніпрі, там, де виявлено величезне кладовище скіфів. (За деякими версіями назва загадкового народу (племені) герри походить від грецького слова “геррон”, що означає плести. Звідси герри — ті, хто плете. Хоча б різні вироби з лози, очерету чи соломи).
Нині всі багатства знаменитих курганів України (за винятком хіба що пекторалі з Товстої Могили) — Куль-Оби, Чортомлика, Солохи й інших, на жаль, в Росії, у її славетному Ермітажі...
Нас простіше кажучи, пограбовано.
Відкрито і серед білого дня. І те, що в нас забрано, виставлено як своє власне...

Вже почався й триває другий десяток літ, як Україна незалежна європейська держава (якою вона, між іншим, і була до “приєднання” її в 1654 році до Росії). Маємо вже третього президента (другий посідав верховне крісло два строки підряд), але жоден з них і словом не заїкнувся про повернення Україні її скіфських скарбів, викопаних у різний час з її надр і нині виставлених в Ермітажі. А подібний прецедент у світовій практиці вже був. Коли Греція втратила незалежність і була окупована турецькими військами, англійці (за згодою султана) вивезли з афінського Акрополя 201 ящик скульптур і ті викрадені скарби згодом розмістили в Британському музеї.
Греція терпіла й терпіла таке зухвальство й нахабство, але після того, як у 1830 році була відновлена її незалежність, уряд звернувся до Англії з вимогою повернути скарби, що по праву належали грецькому народові. І знаєш, друже, що відповіли британці? А те, що, мовляв, лондонський клімат (до речі, мрячливий і вогкий) більш сприятливіший для викрадених скульптур, аніж грецький (сухий і сонячний). Правда, як милість (можливо, в насмішку?) англійці прислали в Афіни гіпсовий зліпок однієї викраденої з Акрополя скульптури — це ж треба, га?
От і думаєш... Можливо, греки самі ж і винуваті? Річ у тім, що колись їхня богиня перемоги, незрівняна Ніка, зображувалася як прекрасна жінка з великими крилами за плечима. І ось, не мудруючи лукаво, греки подумали: перемога завжди непостійна (що загалом і так), а тому перелітає від одного противника до іншого. Тож афіняни, аби Ніка раптом не могла перелетіти від них до їхніх противників, нічого кращого не придумали, як позбавили богиню крил. І безкрилою увічнили в скульптурі. Вважалося, що позбавлена “літального апарату” богиня Ніка назавжди залишилася в Афінах... Тільки то вже була не крилата богиня Ніка, а просто... просто приземлена звичайна жінка. Бодай і вродлива.
Тож іноді думається мені, що й ми, українці, теж позбавили свою богиню здатності до лету. А хто буде рахуватися з народом, у якого богиня перемоги безкрила? От і Росія не рахується з безкрилою Україною, якою вона стала після горезвісного її “приєднання” до Росії.
Ось один з прикладів, що його хотілося б назвати “ПРО ЧОРНОГО ЖУКА, ЯКИЙ СКАЧУЄ З ГНОЮ КУЛЬКИ”.
У 2004 році Москва видала книгу “100 великих заповедников и парков” (серія “100 великих...”) без імені автора (чи авторів), лише зазначено, що автором-упорядником виступає якась Юдіна. Книга побудована за таким принципом: спершу називається країна, а потім розповідається про її заповідники та національні парки. На 248 сторінці значиться: РОССИЯ. Гаразд, Росія то й Росія, тим більше, вона має свої чудові парки та заповідники. Але розповідь під рубрикою “РОССИЯ” починається про... Про який би ти думав заповідник? Та про... Асканію-Нову. Ні більше, ні менше! Росія і Асканія-Нова зовсім не одного поля ягідки. Де Крим, а де Рим! Де Україна, а де Росія. Не забуваймо, це стверджується — що Асканія-Нова належить Росії — у 2004 році, а не за якогось там російського царя Гороха, коли людей було трохи і всі вони були малописьменними ясна річ, а географії й зовсім не знали. Україна вже давно незалежна європейська держава, має свою споконвічну територію і кордони. Та й за есересерівських безправних часів, коли була “соціалістичною” республікою з додатком “радянська”, Україна теж мала свої адміністративні кордони (в рамцях СРСР) і тоді — як і раніше — Асканія-Нова була її територією. То як це згадана Асканія-Нова може належати Росії, як вона — Асканія-Нова — селище міського типу Чаплинського району Херсонської області, що теж належить Україні. Школярам це відомо, але тільки не анонімним авторам виданої в “зореносній” книги. Приписавши собі “уникальный уголок”, ніде й словом не згадується, що той “уголок” знаходиться на території України і є її власністю — в межах кордонів, визнаних, між іншим, і самою Росією. Як ніде й словом не згадується, що він не де-небудь, а на території України — це ж треба? Грабіж серед білого дня! Правда, Україні в іншому місці милостиво дозволено мати Софіївку, Тростянець, Алупкінський парк, Нікітський ботанічний сад і Ботанічний сад Української академії наук. І — все. Асканія-Нова належить — за книгою “100 великих заповедников и парков” — саме Росії. (Слава Богу, Білорусі залишено в тій книзі Біловезьку пущу!).
У матеріалі про Асканію-Нову скрупульозно перераховано все: і кургани та кам’яні скіфські баби на території заповідника у його неозорих степах, наводяться дані про клімат та середню температуру взимку й улітку, перераховані тварини (сайгаки, антилопи, олені, бізони, зебри, антилопи-гну тощо), 60 видів пернатих, рослини, трави, згадуються хом’яки, тушканчики, лісові миші, їжаки, ящірки, степові гадюки, вужі тощо.
Навіть згадується чорний жук “перекатывающий навозный шар” — як чи не головна “достопримечательность”. Чорний жук, це очевидно, скарабей — рід жуків підродини гнойовиків, забарвлення він і справді чорного. І справді скарабей живиться гноєм тварин, з якого попередньо скачує кульки.
Так ось, згадується навіть цей жук, який скачує гнойові кульки, тільки ніде ані словом не згадано, що Асканія-Нова — це Україна, а ніяка не Росія. (Цікаво який же скарабей, жук-гнойовик, скачуючи із гною тварин собі кульки, писав нариса про “уникальный уголок” — заповідні степи Асканії-Нової?)
І ось що сумно. Україна на таку “творчість” жука-гнойовика “братньої” Росії не обурилась і ніяк не відреагувала, не заявила протест на такий грабіж! А це таки грабіж, бодай і зроблений на сторінках книги. Тепер Росія може оголосити не тільки Асканію-Нову своєю, а й усю Україну. В якості, звичайно, Малоросії. Що вона, між іншим і чинить.
А все тому, що ми дозволяємо себе зневажати. До речі, одна з популярних московських газет в замітці (відповідь українському читачеві) “...Чому Україна зневажена”, так роз’яснила суть: “Існує певний закон дипломатії — протилежна сторона може прищемлювати інтереси рівно настільки, наскільки дозволяє “ущемляемая сторона”. І далі додає: питання не в тому, що хтось щось там заявляє, “ущемляя” наші права, а в тому, чи дозволяємо ми, аби нам так чинили, наскільки ми самі господарі політичного і духовного простору країни. Тож поки ми будемо ходити, “кланятись і випрошувати (у північної сусідки) дешевий газ і нафту в обмін на політичні преференції”? Воістину!
Але повернемося до Солохи. А втім, аби не повторюватися, підсумую коротко: всі скарби Солохи (як і інших українських курганів) в Ермітажі, в Санкт-Петербурзі, другій столиці Росії. Як власність Росії. Бо ми самі їй дозволили (і нині дозволяємо) нас оббирати і зневажати. Невже й справді наша українська Ніка безкрила?
...Дорогий мій друже! Закінчуючи свого листа, я хочу згадати поетичні рядки одного українського, сьогодні вже забутого поета: “Я сумую за вами, ліси Білорусі, за піснями моїх синьооких сябрів”.
Я — теж.
Гай-гай, давненько ми не бачились, не зустрічалися (ти зі мною в своїй Білорусі, я з тобою в своїй Україні), але в нас ще все попереду — чи не так? Тим більше, Україна з Білорусією сусідки і колись називалися ще й посестрами. Чому б нам не зустрітися — для початку в моїй Україні? Ми б з тобою наїздилися, находилися б Подніпров’ям, накупалися б в козацьких річках Базавлуці, Самарі, Кам’янці, Томаківці, виходили б долини і балки, байраки й степи, піднімалися б на прадавні могили — скіфські чи й ранішні, бронзового віку, на яких колись були козацькі дозори. Особливо, починаючи з Нікополя, що за часів козацьких був знаний як Микитин Ріг, а ще раніше Скіфією, її чи не головним ядром, де колись здіймалися два її найвеличніші кургани: Чортомлик та в Запорізькій області Солоха, а біля села Олександрополя ще й Олександропільський... Побували б ми й на місці, де колись здіймалася знаменита Товста Могила, що подарувала світові золоту пектораль і в тебе б тоді — певен, — народився б задум щось таки написати — поему чи баладу. Хоча б і з назвою “Курган з жіночим йменням”, історичну довідку за Солоху я тобі дав — тепер справа за тобою.
А ще б ми перечитали невмирущу Гоголеву “Ніч перед Різдвом”. Пригадуєш, про коваля Вакулу та про його матір, жіночку сорока років. Так, так, про Солоху... Про оту, що за Гоголем була “ні гарна, ні погана з себе”, але вміла вража ба... себто жінка “так причарувати до себе найстатечніших козаків (яким, як не завадить між іншим сказати, мало було діла до краси), що до неї вчащали і голова, і дяк Йосип Никанорович (звісно, коли дячихи не було дома), і козак Корній Чуб, і козак Касян Свербигуз...”
“А піде бувало Солоха в свято до церкви, надягнувши барвисту плахту з китайчатою запаскою, а поверх неї синю юпку з понашиваними ззаду золотими вусиками, та стане просто біля правого криласа, то дяк уже, далебі, закашлювався і примружував мимохіть очі у той бік; голова гладив вуси, закладав за вухо оселедець і говорив до ближчого сусіда: “Ех, добра жінка! Чорт — не жінка!”
Отакі вони, українські — воістину українські! — жіночки на ймення Солоха! Можливо такою — справжньою відьмою! — була і та Солоха, чиє ім’я носив — і вічно носитиме в історії! — один з найбільших курганів України, тих далеких і бурхливих часів, що їх ми звемо скіфськими! І хай ми не знаємо (і знати вже не будемо) як називали його самі скіфи (та й чи називали вони взагалі кургани свої), але для нас, як і для всього світу він назавжди залишиться з колоритним українським йменням Солоха. Які були скіфські Солохи ми не знаємо, а ось добре знаємо, які були українські їхні товарки. А були вони, як і кожна істина українська жінка, трохи відьмами. Пригадуєте, як у Гоголя Миколи Васильовича: “Солоха справді відьма... Кизяколупенків парубок бачив у неї ззаду хвіст, не більший за бабське веретено”, пригадуєш, як балакали старі баби (“особливо коли випивали де-небудь на веселій бесіді зайву чарку”), що Солоха “позатой четвер чорною кішкою перебігла дорогу, що до попаді якось прибігла свиня, заспівала півнем, нап’яла на голову шапку отця Кіндрата й побігла назад...”
Тож чи не для таких Солох, — а вони у всіх народів (і в скіфського теж), — одинакові, були, є і будуть, бо прекрасні, як прекрасні всі жінки планети Земля, — і замовив у грецьких майстрів цар сколотів знаменитий золотий гребінь, і з собою у світ пращурів забрав, аби там його... подарувати... Кому? Та їй, незрівняній скіфській Солосі, може й коханій, любці-голубці своїй, бо як же, друже сябро, — нам — і царям теж — жити у цьому світі без любки-голубки, без Солохи, яка, як і кожна жіночка трохи відьма. Одне слово, як влучно зауважив колись голова з повісті “Ніч перед Різдвом”: “Ех, добра жінка! Чорт — не жінка!”  Воїстину!


Частина десята

ЧАС НАРОДЖЕННЯ ВЕЛИКОЇ СКІФІЇ

— Вожді мої і ватаги! Старійшини і знатні мужі! Я, цар Іданфірс, син царя Савлія, онук царя Гнура, правнук царя Ліка, праправнук царя Спаргапіфа, позбирав вас у царську землю, щоб сказати вам лихі вісті: хижий звір підповз до нашого краю. Ім’я йому — цар персів Дарій. Його коні вже п’ють воду з Істру! П’ють воду із першої ріки на заході скіфських земель!

З історичного роману автора “Ольвія”

...Коли перша стріла скіфського воїна досягала ворога і валила його на землю, в ту мить у польоті вже було 5—6 смертоносних стріл, що розсікаючи повітря, летіли одна за одною...

“Нас більше всіх і ми кращі за всіх!” — не стомлюючись, любили повторювати “царські” скіфи, володарі усіх племен і народів Великої Скіфії...
А втім, що вона вже Велика, її владикам і повелителям ще треба було довести — не на словах, а на ділі. А тут і нагода трапилась: 514 року до н. е., коли полчища Дарія І Гістаспа ринулися в край синів змієногої богині.
І скіфи та перси — по суті брати по крові й мові (і ті, і ті — нащадки аріїв) змушені були в кривавій віхолі зійтися в степах Північного Причорномор’я в смертному герці...
Справді, під дзвін мечів і співи стріл народжувалася Велика Скіфія — до того просто Причорноморська. Власне, Причорномор’я, що його скіфські орди, вторгнувшись із сходу, з-за Дону відвоювали в кіммерійців. Тоді ж до прийшлих кочовиків приєдналося аборигенне населення тамтешніх країв (а втім, прибульці його просто підкорили силою зброї) і почалася творитися Скіфія, тоді ще просто Причорноморська. І тоді ж почалася рання історія Скіфії, яку прийнято датувати VI—IV ст. до н. е.
Це був початок скіфської історії на теренах теперішньої України, коли вперше пролунало в степах Причорномор’я ймення невідомого до того народу “скіфи”; час, коди народ той, утвердившись, на віки залишив по собі такий слід, що навіть ім’я його стало прозивним, коли скіфами почали називати всі інші — кочові й не кочові, — народи гамузом, які мешкали в Подніпров’ї та Причорномор’ї, в межиріччі Істра—Борисфена—Танаїса. Ба, навіть поширилось на інші народи, наприклад, Казахстану та Середньої Азії.
Скіфи, запанувавши в європейських степах на початку та в середині І тисячоліття до н. е., підкорили там кіммерійців, здавалося на віки й тисячоліття. Простіше — назавжди.
До першої половини VII ст. до н. е. відносяться найдавніші у Східній Європі знахідки скіфської матеріальної культури. Це як прийнято вважати в науці — відправна точка скіфської історії. З цього часу і починає вживатися термін “скіфи” — щодо кочового населення, яке проживало на просторах північнокавказьких та причорноморських степів і яке вже мало ту субстанцію, що пізніше археологами буде названа як скіфська культура.
Залишилося в минулому більш як чвертьвікове панування скіфів у Передній Азії, що припало на другу половину VII ст. до н. е. (Згадаймо, як Геродот писав про період скіфської зверхності на Ближньому Сході: “Отже, скіфи володіли Азією впродовж двадцяти восьми років і своїм нахабством (не забуваймо: нахабство міста бере! — В. Ч.) і свавіллям (запам’ятаймо й це — В. Ч.) усе перевернули там догори ногами. З одного боку вони вимагали від підкорених народів данину, що вони визначали для кожного з них, а крім збирання цієї данини вони роз’їжджали на конях і грабували все, що тільки було в нього”).
Повернувшись в Північне Причорномор’я скіфи успішно там облаштували нову свою батьківщину і подальша їхня історія пов’язана вже з територією саме Північного Причорномор’я. Тож з кінця VI ст. до н. е. у південних районах Північного Причорномор’я починає збільшуватись кількість скіфських поховальних пам’яток, особливо в межиріччі Дону і Дунаю, а більше їх зосереджено в Нижньому Подніпров’ї та Східному Криму, де згодом буде виявлено найбагатші скіфські поховання того періоду — курган Перша Заводська і Чабанцева могили на Дніпропетровщині, Золотий та Ак-Мечетський у Криму тощо. На час вторгнення у Скіфію перської орди Дарія І Гістаспа наприкінці VI ст. до н. е. простори Північного Причорномор’я були вже оббиті й освоєні скіфськими племенами під владою “царських” скіфів. Були вже визначені й кордони Причорноморської Скіфії — межі східного проходили по р. Дон, західного — по р. Дунаю.
Відбувся найвищий злет скіфської культури в степових регіонах від Передкавказзя й до Дунаю. Скіфи зміцніли і вже почали творити свою державу, т. з. ранню Скіфію, міцно утримуючи степи між Дунаєм та Доном, і саме тоді, на гребені перших успіхів ранньої Скіфії їх і підстерегло перше випробування на виживання — війна з перським царем Дарієм, а в залежності від її результатів вони мали або згинути або здобути славу непереможного народу.

...Коли перша стріла скіфського воїна досягала ворога і валила його на землю, в ту мить у польоті вже було 5—6 смертоносних стріл, що, розсікаючи повітря, летіли одна за одною.

“Нас більше всіх і ми кращі за всіх” — не стомлюючись повторювали гоноровиті й занозисті, зарозумілі й високодумні, розбурхано гарячкуваті, як наче в огні народжені “царські” скіфи, володарі усіх племен і народів тодішньої Скіфії і нарешті докаркались — доля послала їм жорстокий шанс не на словах, а на ділі це довести, коли 514 року до н. е. Дарій І Гістасп, ринувся зі своєю неліченою ордою в край синів змієногої богині...

ІДАНФІРС ПРОТИ ДАРАЯВУША, ВІН ЖЕ ДАРІЙ

“...Посередині шатра — царське вогнище, священне і недоторкане, іменем якого скіфи дають найміцнішу клятву. Бо коли скаже скіф: “Клянусь царським вогнищем!..” — то міцнішої клятви у світі немає. А того, хто дасть брехливу клятву іменем царського вогнища, — чекає страшна кара. Над вогнищем дим піднімається у круглу дірку, наче чорна борода Папая. Біля входу висить бурдюк — шкура, здерта з кози, із перев’язаними ногами: повний кумису... Слуги нечутно розливають його в чаші, розносять царським гостям.
Схрестивши під собою худі ноги, взуті у м’які еластичні сап’янці, прикрашені золотими бляшками, в центрі шатра, біля вогню сидить сутулий, змарнілий владика у царському вбрані. На його маленькій довгастій голові — башлик із золотим шишаком, навколо якого обмотаний рудий конячий хвіст, золоті пластинки закривають лоб і щоки. На царю осяйна куртка із червоного оксамиту, поверх якої наопашки накинутий малиновий плащ, підбитий хутром соболя... Він сидить непорушно, голова його трохи опущена, погляд звернений до вогню. Гострий орлиний ніс, міцно стиснені сухі тонкі губи. Очі звужені, сховані в щілини, щоки по-старечому запалі.
На золотім поясі його висить акінак у золотих піхвах, два особистих його зброєносці стоять позад нього: один тримає царський лук із сагайдаком, обкладеним золотими бляшками, другий — царського списа, до древка й якого приторочений кінський хвіст.
Скіфи дуже поважають свого владику і за його мудрість, за просту, не чванькувату вдачу. Іданфірс хоч і цар, але все може робити, що робить простий скіф чи звичайний пастух: кобилицю здоїти і кумис збити, дикого коня волосяним повальцем спинити і вкоськати його, табуни вміє пасти, юрту поставити й зібрати і, звичайно ж, незгірш них луком володіє, і жадібна до ворожої крові царська його стріла не знає промаху...”
Із роману автора “Ольвія”.

Іданфірс...
І правили тоді Скіфією три царі з роду саїв (владичних скіфів) — Іданфірс, Скопасіс і Таксакіс. Всі вони були царями і мовби ж рівними, але не дуже. Першим в тріаді був Іданфірс, Скопасіс і Таксакіс були мовби “меншими” царями, в усякому разі, будучи царями, підлягали старшому цареві, як владиці своєму і всієї Скіфії. Іданфірс називав їх Своїми Руками: правою (Скопасіс) і лівою (Таксакіс).
Будучи першим царем, Іданфірс в той же час був і ніби єдиним і без його згоди і волі ніщо в Скіфії не творилося, хоч вона й мала ще двох царів. Його, єдиного з тієї тріади скіфи шанували, як владику Золотої Вуздечки Скіфії, як рівного богам і зокрема Папаю...

Дивно (власне, несправедливо), що Іданфірс не потрапив до українських енциклопедичних видань (хоча б до офіційної УРЕ).
Дарій, цар Персії, якого Іданфірс переміг, там є (т. 3, стор. 246, 16 рядків), а його, Іданфірса, який так прославив свою країну, перетворивши її з просто Причорноморської Скіфії на Велику, ту, про яку заговорив увесь тодішній світ, немає.
Більше того, в тому ж томі на тій же сторінці УРЕ Дарію присвячена ще одна стаття на 28 рядків: “Дарія похід на скіфів”, але й там Дарієвого переможця, себто скіфського царя Іданфірса не згадано.
Не згадується він і в статтях УРЕ “Скіфи” та “Скіфія” (т. 10). А ось енциклопедичного видання типу “Скіфія” все ще немає.
Але від цього подвиг його великий не зменшився ні на йоту і ніхто зі скіфських царів — ні до того, ні після, — не був таким славетним, як вікопомний Іданфірс. Це він за життя свого і потім у віках був героєм пісень і легенд, міфів і передань. І ось цей Іданфірс нам незнаний. А втім, подвиг його відомий — на віки, все інше — не суть важливо. Він захистив рідкий край, врятував Скіфію, а будуть його згадувати в історії чи не будуть — не так уже й важливо.
Та й що писати в енциклопедіях про Іданфірса, як не відомий ні рік його народження, ні смерті. Тільки й знано, що був він родом із саїв, “царських” скіфів, владичих, із династії скіфських царів і був першим і старшим водночас царем у ті часи, коли Скіфія була поділена на три номи (області) і що він переміг Дарія. Не силою, а кметою, розумом своїм небуденним. Власне, Скіфія перемогла під його началом. Тобто був він полководцем як для свого часу видатним, але знову ж таки до книги “100 видатних воєначальників” потрапив не він, а той, кого він переміг, Дарій...
Так уже йому не поталанило на визнання (чи щастя-талану не мав), що до й видань типу “100 великих героїв” (хоч справа це, згодні, більше суб’єктивна і залежить від смаку й уподобань укладачів) він не потрапив, хоч потрапили туди навіть племінні африканські вождики, ба, навіть, драпіжники з великої дороги та завойовники чужих земель, а він не був ані авантюристом, ані завойовником — він усього лише захистив рідний край, а такі не завжди в моді, на відміну від тих, хто завойовує чужі краї.
Як той же Дарій І Гістасп.

ПРИЧИНІ І ВЕРСІЇ ПОХОДУ НА СКІФІВ.
АРМІЯ ВТОРГНЕННЯ СЯГАЛА 700 000 ВОЯКІВ?

На відміну від Іданфірса життєпис та діяльність як адміністратора, полководця і царя Дарія добре відомі і ледве чи не по поличках розкладені. Син перського царя Гістаспа належав до молодшої гілки правлячої династії Ахеменідів. Всі джерела не змовляючись зазначають, що це була видатна людина — ще до того, як під іменем Дарія І (насправді він Дараявуш) увійшла в історію Сходу.
Ставши царем, Дарій І силою зброї (попередньо реорганізувавши військо) придушив повстання проти Ахеменідів, що спалахнули у Вавилонії, Персії, Мілії, Маргіані, Еламі (так повсюдно “любили” перських владик!), Єгипті, Парфії, Саттагідії та змови кочових племен в Середній Азії. Себто роками з одного походу відправлявся в інший і всюди його чекав незмінний успіх і всюди повстання придушувалися з неймовірною жорстокістю...
Впоравшись з непокірними, мечем і вогнем утвердивши своє панування, Дараявуш, він же Дарій І заходився завойовувати чужі землі — почав з індійських держав. Між ними не було згоди, тож перс швидко поприбирав їх до своїх чіпких рук.
518 року до н. е. завоював північно-західну частину Індії — західний берег ріки Інд, потім північно-західну частину Пенджаба і так загарбуючи чужі землі рік за роком, захопив чималі шматки чужих країв.
Вельми успішно розширюючи території свого царства, він прославився як великий державний діяч, політик і воєнний реформатор. Задоволений успішним походом в Індію, вирішив підкорити скіфів Північного Причорномор’я.
Існує кілька версій причин, що спонукали Дарія І відправитися в далекий похід (де Персія, а де Північне Причорномор’я) проти скіфів, які аж нічим не загрожували (та й не могли загрожувати) його імперії. Але причини були.

Могутня перська імперія виникла якось раптово в VI ст. до н. е. — на уламках колишніх Мідійського та Вавилонського царств. З кордонами від Єгипту і до Індії. Перші роки новостворену імперію лихоманило, але як у 521 році до н. е. трон посів один із членів правлячої династії Ахеменідів Дарій І Гістасп, все й угамувалося.
Так ось за свідченням “батька історії” офіційним приводом до початку війни стало таке твердження: “Дарій побажав помститися на скіфах за те, що вони колись (колись! — В. Ч.) удерлись до Мідії, перемогли тих, хто намагався їх затримати, і так вони першими розпочали воєнні дії”. Персії та її імперії на той час ще і в зародку не було — то за віщо Дарію мстити скіфам? А по-друге, виявляється, Дарій захищав інтереси Мідійської держави, якої на той час уже не було — щось тут явно не сходиться.
Про цілі й причини походу Дарія в Причорномор’я і сьогодні сперечаються історики. Але як нам здається, ближче до істини підійшли автори згадуваної вже книги “На світанку історії”:
“Не викликає сумніву, що спроба Дарія І підкорити Скіфію була частиною великого стратегічного задуму. Напередодні виснажливої боротьби з материковою Грецією володар міг мати кілька цілей. По-перше, наслідком вдалої воєнної експедиції було б “замирення” не певний час непокірних степовиків, пам’ять про тяжку владу яких у Передній Азії була ще досить свіжою, та забезпечення недоторканості північних кордонів Персії. По-друге, поширення влади Персії на північнопричорноморські землі мало відрізати останні від Греції, куди в обмін на предмети розкоші, вино та олію йшов потужний потік збіжжя, риби, худоби, рабів та інших необхідних грекам товарів”.
Дараявуш під новим тронним ім’ям Дарія І взяв круто, здійснив адміністративні реформи (вони забезпечили йому цілісність його володінь), реорганізував та посилив армію, і розпочав завойовувати світ (в світлі тодішніх уявлень про межі світу). Після походів в Індію, головним суперником Перської імперії було визнано держави материкової Греції. З неї й почав новий правитель Персії свою експансію на захід. В рамках цієї програми і розпочалася операція до Північного Причорномор’я близько 514—512 рр. до н. е. На території України це був перший воєнний конфлікт, про який ми — завдяки Геродоту та його “Історії” — дещо знаємо. Близьким до істини є і твердження “Історії Української РСР“ (т. І, стор. 1З7):
“Найважливішою подією ранньої історії Скіфії було вторгнення на її територію військ перського царя Дарія І у 51З р. до н. е. Формальним приводом для походу послужило намагання Дарія покарати скіфів за попередні вторгнення в Азію і за поразку, завдану ними мідійцям. Насправді, здійснюючи широку завойовницьку політику на Сході, Дарій мав намір підкорити скіфів, зробити їх своїми данниками і тим самим усунути небезпеку їхнього нового вторгнення”.
Головні експедиційні сили очолив сам цар і повів їх від мурів своєї столиці Суз до Босфорської протоки. Там залежні від персів малоазійські греки спорудили понтонний міст. По ньому Дарій переправився з Азії у Європу, з боями пройшов Фракію, підкоряючи місцеві племена (більшість з них, уникаючи сутичок, просто завбачливо розбігалися), вийшов до пониззя Дунаю і ще через один наплавний міст переправився на східний берег ріки і його передові загони опинилися на скіфській землі. Основна ж маса військ переправлялася через Дунай кілька діб безперервно — такою великою була кількість прийшлих завойовників. Взагалі, військо Дарія було трудно керованим — через свою кількість, що переходила всякі розумні межі та через багатомовність — до складу імперії входило понад 80 народів, загальною чисельністю близько 50 мільйонів чоловік. Та ще й дорогою перси всіх, кого покоряли, особливо у Фракії, на ходу мобілізовували тлумища народів. Різномовним гвалт галайстри, у якому трудно було що збагнути на марші, лунав на десятки верст навкруги. На зупинках дими десятків і десятків тисяч вогнищ затуляли небо, жахаючи всіх, хто жив у краях руху персів і племена розбігалися, ледь загледівши на обрії вдень пилюку, підняту до неба, вночі нелічені вогні багать, яких було, що звізд у небі зоряної ночі...
Основу армії, її ударну силу, надійну і вірну, зрозуміло, складали перси. З них же формувалася й особиста гвардія царя — десятитисячний корпус “безсмертних” (на місце загибелі гвардійця в цьому корпусі відразу ж ставав інший і гвардія завжди зберігала одинакову кількість — 10 тисяч чоловік, — ніби була “безсмертною”).
Загалом військо поділялося на піше й кінне, були ще загони бойових колісниць та, як би ми сьогодні сказали, інженерні підрозділи. Майже всі перські вояки — як ударна і найнадійніша сила — були залучені до походу на Скіфію, на батьківщині залишалися лише окремі малочисельні й другорядні підрозділи.
Точної цифри чисельності Дарієвого війська, кинутого на Скіфію нема, і вочевидь вже ніколи не буде. Різні автори та джерела називають різні дані, але всі вони й нині залишаються вражаючими. За Геродотом чисельність “армії вторгнення” сягала 700 000 воїнів. Щоправда, надто тяжко керувати в поході такою кількістю воїнів та й забезпечувати його всім необхідним, а це в чужих краях зробити було не просто. Тож фахівці вважають, що цифра Геродота — 700 000 воїнів — перебільшена, і перебільшена в кілька разів. Одначе півмільйонна — чи десь близько до цього числа — армія в Дарія могла бути (разом із допоміжними загонами).
Над Скіфією нависла така серйозна і смертельна для всього народу загроза, яка ще ніколи над нею не нависала.
Скіфи забили тривогу і правителі її оголосили всезагальну мобілізацію до війська всього населення, яке могло тримати в руках зброю (були навіть створені жіночі збройні загони). І все одно степовиків було мало у порівнянні з персами — нині фахівці підрахували, що загальна кількість населення на той час у Скіфії сягала 600—700 тисяч чоловік. Правда, це разом з жінками та дітьми і старими дідами й бабами. Трохи обнадіювало те, що кожен скіф був вправним лучником і добре володів зброєю, отже ополчення не треба було спеціально навчати, та все ж синам змієногої богині годі було змагатися в кількості з персами. З урахуванням формування союзників (савроматів, гелонів та будинів) скіфське військо могло сягати не більше 150 тисяч воїнів — проти майже півмільйонної орди Дарія! Можна тільки уявити всю ту серйозність проблеми, що в один день постала перед старшим царем Скіфії Іданфірсом, який став головнокомандувачем і все тепер залежало від його особистої кмети полководця. Схибити було легко — один невірний вчинок і прощай воля! Зуміє він із значно і значно меншою кількістю воїнів перемогти Дарія, це вже залежало тільки від нього та його талану. В одну безсонну ніч Іданфірс ще більше посивів і чорне волосся його густо засріблилося інеєм.
— До нашого царя прийшла зима і снігом посипала йому голову, — казали скіфи, і це було так: до Іданфірса прийшла зима, хоч він старанно вдавав, що нічого особливого з ним не сталося.

Коли численні вивідники-розвідники (а вони, самі залишаючись невидимими, постійно супроводжували військо Дарія) повідомили свого царя про ту вражаючу кількість перського війська — пішого і кінного, — на раді в Іданфірса було прийнято перше і єдино правильне рішення: зважаючи на разючу різницю в кількості збройних сил не на користь скіфів, у відкритий бій з персами не вступати, ніколи і ні за яких умов! Своєю масою перси просто задавлять скіфів, розтопчуть їх у першому ж бою і скіфське військо перестане існувати. А з ним і сама Скіфія.
Тактику було вибрану іншу. Перш за все, воєнні загони скіфів було поділено на три великі корпуси-клини — головний (центральний) мав очолити сам Іданфірс, ліве крило цар Скопасіс (перший заступник Іданфірса), праве — Таксакіс (водночас військо Таксакіса мало перебувати в резерві, адже без резерву залишатися було вкрай небезпечно). До лівого крила, очоленого Скопасісом, увійшли також савромати, до головного війська, очоленого Іданфірсом — загони гелонів та будинів. На тій раді вожді, старійшини та ватаги схвалили стратегічний задум Іданфірса: все скіфське військо, зважаючи на переважну кількість військ Дарія, мало уникати прямого двобою з противником, а вимотуючи його, знищуючи окремі загони (партизанська тактика) відходити і відходити углиб степів, все знищуючи на своєму шляху — криниці, джерела, а головне — пастівники. На північ гнати стада худоби, отари овець, табуни коней, все мирне, військово нездатне населення теж мало негайно відходити на північ, залишаючи позад себе випалену пустелю, де ні коня персам попасти, ні самим роздобути їжу чи краплину води...

І ПОЧАЛАСЯ “ДИВНА” ВІЙНА

Переправившись на лівий берег Істру, перси вже були готові до битви. Перед ними була Скіфія і не було... скіфів.
Здійнявши над собою хмару пилу аж до неба, вже два дні перські коні топтали скіфську землю, але жодного володаря цих полинових степів досі побачити не вдавалося. Ні живого, ні бодай мертвого.
А на кряжах та узвишшях, на синіх обріях там і тут раптово спалахували сигнальні вежі, і густі дими круто дерлися в небо, когось невидимого застерігаючи про небезпеку. Але хто застерігав і кого — перси того не знали. Вони рухались і рухались, а сторожові вежі спалахували і спалахували, ніби самі собою. Воїнам царя царів ставало не по собі. Похмуро і насторожено позиркували вони на обрії, бурмочучи: “Прокляття!.. Знову злі духи скаїті палять вежі!..” І вірили, що скіфи — то є перевертні, злі духи або ж дайви з чорного царства Ангро-Манью, які можуть до всього ж ще й ставати невидимими для людського ока.
Орда рухалась трьома велетенськими похідними колонами, і в кожній колоні перед вела кіннота, за нею йшла піхота, замикали обози та загони, які їх охороняли на випадок наскоку степовиків. І однієї з тих колон було б досить, щоб розмести скіфів, розтоптати їх чи, зрештою, просто поглинути. Але скіфів ніде не було видно, і невідомо, що вони затівають і чи є вони взагалі у цих пустельних степах?
Дарій їхав в бойовій колісниці в голові середньої колони, яку вів один з найкращих його полководців Мегабаз. В самій колоні царя царів прикривали “безсмертні”: п’ять тисяч попереду, три тисячі скакали зліва і справа царської колісниці, а тили позад неї прикривали ще дві тисячі гвардійців — з такого кільця “безсмертні” не випускали свого владику й на мить. Крім того, самі “безсмертні” в свою чергу прикривалися десятьма тисячами кіннотників — дістатися скіфам до царя царів (якби це їм і спало на думку) було б не легше, аніж, наприклад, верблюду пролізти через вушко голки.
Рухались на схід, прямуючи до Великої води, куди ходу за даними вивідників було десь біля десяти днів.
Від степовиків Дарій був відгороджений надійним лісом списів, але у всьому світі не вистачило б зброї, щоб відгородити владику від його власних думок, які не давали йому спокою ані на мить. Де скіфи? Скільки їх? Чи готові вони до битви? Поховались вони (і це у відкритому степу?) чи щось затівають? Які в них задуми?
“Невже вони не бачать, що ми йдемо їхньою землею? — вкотре думає цар і не знаходить відповіді. — Моє військо здійняло пил до самого неба, хто має очі, той бачить...”
Скільки розвідувальних загонів не посилав Мегабаз у степ — ясніше від того не ставало. Поїхавши на розвідку за кряжі, загони або поверталися ні з чим, або й взагалі не поверталися — зникали безслідно... А сигнальні вежі на кряжах все димлять і димлять — не підпалюють же їх духи? А самі вони не можуть загорітися, то хтось же невидимий таки слідкує за персами?
За персами таки й справді слідкували сотні очей і вух Іданфірса — його невидима розвідка. Вивідники нишпорили всюди і все побачене та почуте відразу ж передавали своєму владиці. Більше того, вивідники проникли навіть у перський табір. Орда царя була різномовна і різноплемінна, і це значно полегшувало скіфським вивідникам справу. Проникнувши в табір під виглядом фракійців у лисячих шапках, нишпорили всюди і вивідували все, що їм треба було. Вони нишпорили (невидимі, як тіні) степами, слідкуючи за рухом напрямку орди, і про все побачене та почуте передавали нарочитим гінцям, котрі ховалися по балках і байраках. І вісті дуже швидко долітали до вух владики. І все це на очах у персів, і все це — невидимо, бо в степу, як і перше, було тихо та пустельно. І перси губилися в здогадках: де ж ті кочовики?
І раптом на третій день путі скіфи з’явились! Щоправда на обрії, на відстані одного денного переходу, але вони з’явилися.
Перси зупинилися.
На короткій раді у Дарія, що відбулася на ходу, було вирішено, що піші й обози рухатимуться своїм ходом, а кіннота кинеться вперед, здожене кочовиків, оточить їх і зав’яже бій. А тим часом підійдуть піші війська, і відбудеться вирішальна битва, якої всі так жадали. Всі були впевнені, що сьогодні або завтра з кочовиками буде покінчено і скіфський похід закінчиться. Дарій настільки був упевнений у цьому, що навіть відрядив гінців до Персії із вісткою, що скіфи розбиті.
— Доки гінці дістануться Персії, вони й справді будуть покорені, — казав він полководцям, і ті підтвердили, що буде так.
Цілий день, такий довгий літній день, мчала перська кіннота лучників і списоносців, та кіннота, що ні від кого ще не зазнала. поразки, та кіннота, швидшої, навальнішої за яку годі було й шукати, але наблизитись до скіфів за день вона так і не змогла. Бо як прудко не мчали перські вершники, а відстань між ними і скіфами залишалася незмінною: один денний перехід. Летіли вперед перси, летіли з такою ж швидкістю і скіфи, зупинялися перси, відразу ж зупинялися і скіфи. І незмінно між ними була одна і та ж відстань: денний перехід, який персам несила було здолати.
Ставали вони на ніч табором, ставали табором і скіфи на обрії. Горіли у персів багаття, горіли вони й у скіфів. Знімалися вранці перси з місця, відразу ж знімалися з місця і скіфи на обрії, і довгий день гонитви за ними не давав персам ніякої переваги. Відстань до скіфів залишалася незмінною: один денний перехід.
Так тривало четвертий, п’ятий, шостий і сьомий дні.
Таїна якась незбагненна, та й годі!
Як перси не мудрували, яку не застосовували тактику, як не гнали коней вперед, як не охоплювали долини, як не маневрували, дарма! Все дарма! Відстань до скіфів лишалася одна і та ж: денний перехід. І вирішальної битви скіфи уникали, і не тікали. Просто пересувалися степами то вперед, то петляли за кряжами, а перси за ними ганялися і відчували себе кепсько. Бо яка то радість, коли ганяєшся і не зможеш наздогнати! Щоправда, в перші дні переслідувачі були веселі, бо почали гонитву за противником, тому відчували нетерплячку, поривалися в бій і слали на скіфів погрози й нахвалки, які останні, однак, і не чули. Але далі настрій у переслідувачів почав потроху підупадати, нахвалки та погрози вщухали... Та й кому погрожувати? Отим вершникам, що зникають за обрієм, показуючи персам хвости своїх коней? Тут хоч проси їх, щоб зупинилися та прийняла бій, хоч повертай назад. Йшли перси слідами скіфів і вже не мали чим напасти своїх коней. Кочовики, відходячи, знищували позад себе пастівники, лишали голу землю, засипані колодязі. Озер чи річок і не видно ніде. Перси здогадувалися, що скіфи нарочито водять їх безводними степами, вибираючи найгірші місця, де немає води, але інших шляхів вони не знали. Запаси ячменю для коней швидко вичерпувалися, а пастівників попереду не було. В пошуках трав один загін кинувся в ліву руку, кинувся і — не повернувся. Наче хап його вхопив, наче лизень його злизав.
Тоді інший загін взяв у праву руку і зник за обрієм...
Повернулися назад лише одиниці. Перелякані, харамаркали щось собі під носи про таку хмару скіфських стріл, що буцімто з-за них і сонця не було видно. І їх, аби вони не сіяли сум’яття серед війська, Дарій велів таємно знищити. Лякливих було сонними поколото кинджалами й загорнуто в яру до світанку, але від того нічого не змінилося. Настрій у війську почав падати, кінчалися запаси води, а де вони якраз були, — того ні Дарій, ні його полководці не знали. Після Істру військо перейшло спершу одну річку, потім, через кілька днів, ще одну, але обидві вони цього засушливого літа були напіввисохлі, а там, де ще вціліла вода, плавали роздуті й смердючі трупи тварин — скіфи постаралися. Женучись за невловимими кочовиками, перси нарешті дійшли до Великої води, званої по-скіфському Арпоксаєм, а по-грецьки — Борисфеном. Ще на обрії загледівши голубу смугу серед безмежного привілля, вербові гаї і жовті прибережні піски, перси ожили, як начеб там, у тім зеленім царстві, їх чекав кінець походу. Останні дні з водою було зовсім скрутно (скіфи водили їх сухими й гарячими степами, колодязі засипали, а озера, що траплялися на шляху, отруювали — скидали в них трупи тварин), тож військо збадьорилося, загледівши на обрії Велику воду. Підтяглися і люди, і коні, і навіть тяглова обозна худоба. Всі хотіли пити. Багато-багато води хотіли пити. І колони наддали ходу, радіючи, що Велику воду скіфи вже не зуміють отруїти. Про кочовиків, яких треба здоганяти, вже ніхто й не думав, всі поривалися до води, стративши будь-яку обережність. І Мегабаз змушений був стримувати колони, остерігаючись раптової засади кочовиків, а особливо нетерплячих жорстоко наказував. З його повеління колони уповільнили рух, тим часом вперед було пущено розвідувальні загони на швидких конях. По якомусь часі вони повернулися веселими і ситими (напилися досхочу!). Щасливці! Мокрими були і їхні коні, котрі теж напилися уволю і тільки збуджено пирхали та гарцювали.
Розвідка доповіла, що тутешні саки, переправившись на той берег, подалися долиною на схід. “Але поспішали вони не дуже, — додав начальник розвідки, — певно здогадувались, що ми забаримося на переправі”. На запитання Мегабаза: як і на чому переправились скаїті через Велику воду, начальник розвідки відповів лише одним словом: “Перебрели”. — ”Через Велику воду?” — здивувався Мегабаз. “Так, — радо одказував начальник розвідки (він був увесь мокрий, з роздутим животом, у якому булькала вода, і Мегабаз, ковтнувши гірку, липку слину, позаздрив йому в ту мить). — Тільки перебрели Велику воду не прямо, ні. Прямо вони брели тільки до середини ріки, а тоді зигзагами: то в ліву руку візьмуть, то в праву... — І додав, струшуючи зі своєї нечесаної закудланої бороди краплі води: — Я так розумію. У таку спеку, як зараз, навіть Велика вода міліє. Тож між глибинами з’являються мілини, ними й можна перебратися на той берег. Ми запам’ятали, як вони рухались”.
Мегабаз помчав до владики.
Вислухавши полководця, Дарій повеселів, махнув рукою: “Переправлятися бродом! На тім боці головним колонам відійти подалі в степ, стати на ніч табором, а вранці, з першим променем сонця, — в погоню за саками!..”
Коли голови трьох колон підійшли до ріки, хвости їхні ще тяглися сухими й гарячими степами десь на відстані доброго денного переходу до ріки, і задні вперше позаздрили тим, хто вів перед і, отже, зараз уже донесхочу хлебче таку свіжу, таку прохолодну, таку життєдайну воду із скіфського Арпоксаю.
Але спинятися на березі Великої води й тим більше ставати табором Мегабаз несподівано заборонив, велівши начальникам колон починати переправу з ходу, пити ж воду і запасатися нею під час броду — не затримуючи руху своїх загонів. Спускалися з глиняної кручі з гиком, галасом і свистом. Піші, попіднімавши зброю та щити, в хмарі куряви з’їжджали вниз на власних сідницях і, жовті від глини, кидались до води з широко розкритими, пересохлими ротами. Коней зводили не прямо, а навскіс, вони присідали на задні ноги, хрипіли, але все одно поривалися вниз, до води. Гірше було з обозами. Волів та биків випрягали і зводили вниз, вози, обліпивши, як мухи, піхотинці спускали на руках. Вози зривалися і, калічачи та давлячи людей, котилися вниз, і до води докочувались самі лише колеса... А на кручі з’являлись все нові й нові загони кінноти, піших, обози, і переправі, здавалось, не буде кінця.
Мегабаз виставив на всяк випадок дозори і помчав до царя, котрий, зупинившись із своїм почетом неподалік переправи, з високої кручі спостерігав за тим, що творилося біля Великої води. Запилене, обвітрене лице його було наче закам’янілим, без будь-якого виразу.
— Ми заглибились у ці краї на десять днів путі, а втікачів так і не наздогнали, — сказав полководцю, і голос його не віщував нічого доброго. — Скільки ще днів моє військо буде ганятися за саками на тім боці Великої води?
Мегабаз не знав, що відповісти, а тому вдав, що закашлявся.
— Твій кашель не звільняє тебе від відповіді, — в’їдливо зауважив Дарій. — Похід має закінчитися за шістдесят днів. Але я не збираюся всі шістдесят днів ганятися за скаїті. Мені потрібна битва. Хоча б одна битва.
— Царю! Я певний, що на тім боці, дійшовши до середини Скіфії, ми таки наздоженемо кочовиків, — намагаючись говорити твердо, відповів Мегабаз. — Їм просто вже нікуди буде втікати. Хіба що до ріки Танаїс, але за нею вже землі савроматів, які не люблять скіфів. Тому кажу: втікачів ми наздоженемо за Великою водою. І вони — хочуть того чи не хочуть — а змушені будуть прийняти битву.
Дарій якусь мить мовчки дивився на ріку, береги якої аж кишіли від його воїнства, насупився.
— Прискорте переправу! Тих, хто баритиметься, — наказуй! Завтра вранці щоб усі були готовими до походу.


Із розповідей Бориса Мозолевського:
— Всі назви скіфських курганів не скіфські, місцеві. Ось, приміром, рили ми курган, а він не мав місцевої назви, потрібно було назвати цифрою. Але для цього сила-силенна узгоджень потрібна. З Києвом і Дніпропетровськом (курган розкопували на території Дніпропетровської області — В. Ч.). Аби потім не було розбіжностей у цифрах. Ось я й вирішив дати курганові назву — Денисова Могила. Як місцеву. З нами в експедиції працюють шахтарі-пенсіонери. Не завжди кваліфікованих робітників знайдеш для такої роботи. Денис Якович Бондаренко з 1969 року в експедиціях (мова велася у 1986 році — В. Ч.). Без нього якось і експедиція не експедиція. Ну, й назвав я курган на його честь.

Хоч скарби Солохи і вразили світ, але наступного року почалася Перша світова війна — 1914, — потім відомі події в Росії, що перетворили все в розбрат, руїни і розруху (1917), затим — громадянська війна, коли було не до шедеврів із скіфських поховань. Вивчення їх почалося лише через чотири десятиліття.

Розділи з історичного роману Валентина Чемериса “Ольвія”.

ДАРІЙ ПРО ПЕРСЬКУ ДЕРЖАВУ

Я — Дарій, цар великий, цар царів, цар багатоплемінних країн, син Віштаспа, Ахеменід, перс, син перса, арієць із арійського роду.
Говорить Дарій-цар: “Ось ті країни, які я захопив, крім Персії, я над ними володарюю, мені вони приносять данину, те, що мною говориться, вони виконують, вони тримаються мого закону: Мідія, Елам, Парфія, Арейя, Бактрія, Согдіана, Хорезм, Дрангіана, Арахозія, Саттагідія, Гандара, Індія, Сака Хаумаварга, Сака Тігрвхауда, Вавилон, Ассирія, Аравія, Єгипет, Вірменія, Каппадокія, Лідія, Іонія, Сака, які за морем, фракійці, іонійці шоломоносні, Лівія, Ефіопія, Мачія, Карія”. Говорить Дарій-цар: “Коли Ахурамазда побачив цю землю в стані сум’яття, тоді він передав її в мої руки, зробив мене царем. Я — цар. З волі Ахурамазди я її, землю, поставив на місце. Те, що я підвладним народам велів, те вони виконували у відповідності з моїми бажаннями. Якщо ти подумаєш: як численні були країни, якими володів Дарій-цар, то подивись на зображення підданих, які підтримують трон. Тоді ти дізнаєшся, і тобі стане ясно, що спис перського воїна проник далеко, тоді тобі стане відомо, що перський воїн далеко від Персії разив ворога”. Говорить Дарій-цар: “Те, що я зробив, все те я зробив з волі Ахурамазди. Ахурамазда мені допоміг, щоб я здійснив діло. Мене хай оберігає Ахурамазда від усякої скверни, і мій дім, і цю країну. Про це я прошу Ахурамазду, це мені Ахурамазда дасть, хай дасть. О людино! Повеління Ахурамазди хай не здаються тобі поганими, не ухиляйся від правильного шляху, не будь непокірливим”.
І хто б міг подумати, що у степу, рівнинному й відкритому, де навіть одинокий вершник видимий як на долоні, де обрій проглядається від обширу й до обширу, так ось у такому степу міг заховатися цілий народ.
Наче крізь землю попровалювалися скіфи! А з ними і їхні багатотисячні табуни коней, отари овець, стада худоби, на які так розраховував Дарій, ідучи в похід. Не напасешся ж для сімсоттисячної орди свого харчу! А орду треба годувати хоча б двічі на день. А ще краще, то й тричі. Але для чого брати із собою харч, коли йдеш на багаті племена? Так розраховував Дарій та його полководці, про це було оголошено у військах — харч собі здобудете у скіфів, вони багаті. А вже з перших днів походу виявилося, що добути у скіфів коня, вівцю чи яку худобину — не так і просто. Щоправда, перси спершу не падали духом, бо переправившись через Істр, гнали отари овець, які вони захопили у фракійських племен. Тому в перші дні на брак їжі воїни не скаржилися. Вранці хоч і обходились жменею підсмажених зерен гендуму — пшениці, та шматком пеніру — сиру, зате увечері мали кулламе — овече м’ясо. Одного барана видавали на десятьох воїнів. Його різали так вправно, що на землю й не капало. До надрізу на шиї по черзі присмоктувалися усі десять і гарячу, паруючу кров барана висмоктували, висосували до краплини. Зголоднілі за день, швидко п’яніли від гарячої крові, витирали долонями закривавлені роти, поляскували себе по животах — є сила у тілі. Із барана знімали шкуру, вичищали нутрощі і замотували барана в його ж шкуру, міцно зв’язували і клали його у яму на гарячий попіл. Зверху засипали трохи землею і потім розводили вогнище. Годин за три виймали барана, спеченого у його ж власній шкурі, — кулламе, смачне, паруюче м’ясо, яке їси і ніяк не наїсися і яке потім навіть сниться. Та й один баран на десятьох — не те, бо кожний з десятьох сам-один упорався б з цілим... Але терпіли, сподіваючись на кращі, ситніші дні. Не сьогодні-завтра здоженуть скіфів, захоплять їхні табуни, отари, стада, отоді вже від’їдяться за всі дні. А поки що вранці лизькали ще звечора обгризені кістки, все, що залишалося від кулламе, одержували по жмені підсмажених зерен гендуму і на цілий день пускались у погоню за скіфами.
Невловимі скіфи, то щезають на день-два, і перси тоді й зовсім безпомічні, бо не знають, у який навіть бік повертати, то вигулькують раптово на обрії, і перси тоді оживають, бо знають тепер, хоч у який їм бік кидатись... Але скільки б вони не ганялися за кочовиками, відстань між ними і персами завжди залишалася незмінною: один денний перехід.
Вже з перших днів походу Дарія ні-ні та й непокоїла така дивна поведінка скіфів. Але перський цар ще міцно вірив у свою перемогу, адже перевага була на його боці, він мав більше військо. Зрештою, він мав орду, яка могла б просто поглинути, проковтнути кочівників з усіма їхніми стадами і табунами! І хоча скіфів не вдалося застукати зненацька та захопити їхні табуни й стада, але вони все ж відходять, а перси йдуть за ними. А відходять тому, що бояться персів. Але так довго тривати не може, настане день, коли скіфи хоч-не-хоч, а змушені будуть прийняти бій, якого так багне Дарій. А відчувши на своїх шиях міць перських мечів, вони тоді й думати забудуть про свою “дивну” війну.
А поки що “дивна” війна триває.
Поки що відходять і відходять скіфи, водять і водять за собою персів, і кожний день такої гонитви безводними степами під пекучим сонцем виснажує персів і віддаляє од них перемогу.

ДАРІЙ ПРО САМОГО СЕБЕ
Уривок

“...як воєначальник, я — відмінний воєначальник... Я володію невтомною силою в руках і ногах, як вершник, я — відмінний вершник. Як стрілець із лука, я — відмінний стрілець із лука, як у пішому, так і в кінному бою. Як списоносець, я — відмінний списоносець, як у пішому, так і в кінному строю. Це здібності, якими мене нагородив Ахурамазда, і я зумів використати їх. З волі Ахурамазди те, що мною зроблено, я зробив дякуючи цим здібностям, якими Ахурамазда мене нагородив. О, підданий, знай твердо, який я є, і які мої здібності, і яка моя перевага. Хай тобі не здасться лжею те, що почуєш вухами. Хай тобі не здасться лжею те, що мною зроблено”.

ЧУБИ, ЯКІ ВИРОСЛИ У ПЕРСІЇ
“...скіфи вирішили не вступати у відкриту битву із персами... Скіфи почали повільно відходити, женучи скот, засипаючи колодязі і джерела і знищуючи траву на землі. Своє
військо вони розділили на два загони. До першого загону під орудою царя Скопасіса приєдналися савромати. Загін цей на випадок нападу персів на цю область повинен був відходити прямо до ріки Танаїсу, вздовж озера Меотіди. Якщо ж перси повернуть назад, то переслідувати їх... Два інших царства — велике царство під владою Іданфірса і третє, царем якого був Таксакіс, з’єднавшись в одне військо разом з гелонами і будинами, повинні були також відходити, тримаючись на відстані денного переходу від персів, і, таким чином, здійснити воєнний план. Перш за все потрібно було заманити персів у землі тих племен, які відмовилися від спілки із скіфами, щоб втягнути і їх у війну з персами. Якщо вони не побажали добровільно виступити проти персів, то їх потрібно було змусити воювати проти волі...
Прийнявши таке рішення, скіфи виступили проти війська Дарія, виславши вперед головний загін кращих вершників. Кибитки з жінками і дітьми, а також решту скоту, крім необхідної для харчування кількості голів, вони відправили вперед з велінням увесь час рухатись на північ...”
Геродот. “Історія”. Книга четверта. “Мельпомена”.
Розділивши свої війська, царські скіфи почали свою “дивну” війну з Дарієм.
Перший загін скіфів та савроматів, заманюючи за собою персів, повів вождь, повів Скопасіс, повів, знищуючи за собою все, що тільки можна було знищити.
Скопасіс вважався другим вождем після владики. Другим вождем, як для всієї Скіфії. Для своїх же племен він був царем, і підвладні йому скіфи інакше, як владикою, Скопасіса і не звали. Це було відомо Іданфірсу, і він дещо насторожено ставився до другого вождя Скіфії, вбачаючи в ньому свого достойного противника в царстві. Це був хитрий, кмітливий і везучий вождь, якого любили скіфи і за яким охоче ходили в походи. Він мав сильне військо, вірних людей і в своєму краї був повновладним господарем — чинив, що хотів і як хотів. Він хоч і визнавав Іданфірса за свого владику і завжди підкреслював це при зустрічі з Іданфірсом, але завжди чинив по-своєму. Іноді ж, напившись бузату, до якого він був великий охотник, Скопасіс кричав:
— Іданфірс? Хіба він цар?.. Та що ви кажете?.. А я і не знав. Та що мені ваш Іданфірс, як я сам цар. От ви скажіть, хто я вам такий?
І скіфи всі в один голос весело кричали:
— Цар ти нам!.. Цар!!
— Ну так вип’ємо ще бузату, коли я вам цар! — кричав Скопасіс і напував хмільним бузатом всіх, хто до нього приходив. І сам при цьому так напивався, що розганяв все кочовище по степу.
Іданфірс вже б давно його прибрав, відрядивши при допомозі вірних людей другого вождя у світ предків, але Скопасіс хоч і був хитрим, але ніколи не був підступним. А потяг його до бузату, щоденні гульбища і зовсім робили його нешкідливим. Бо далі отих балачок, що він, мовляв, сам цар, Скопасіс ніколи не йшов і Скіфію не підбурював до непокори. А коли визрівав який похід, коли Скіфія збирала усі свої сили, Скопасіс першим приводив до Іданфірса свою орду, таких же відчайдух, яким і сам був, і казав:
— Владико, я і мої люди належать тобі. Куди ти велиш, туди й підемо. Зброя у нас є, бузат є — чого нам ще треба?
— Ще й ворог є, — з іскринкою в очах казав владика.
— Так то ж добре, що ворог є! — вигукував Скопасіс. — Без ворога нудно у світі жити. З ким би я бився, якби не ворог, га? Хіба що із своїми, а так з ворогом душу відведу. А трапиться підходящий вождь у ворогів, то й на герць з ним стану. Чужу силу рознюхаю, свою покажу — веселіше буде жити.
Ось за цю відвертість і незлобивість і шанував Іданфірс Скопасіса, але все ж не спускав з нього недремного ока, хоч і вірив, на віроломство Скопасіс не здатний. Не з тих. Але вибрик, якщо попустити повіддя, може викинути. Бо він, як необ’їжджений кінь: довіряй йому, але тримайся міцно, бо в один мент опинишся на землі, під його копитами.
Коли перси з’явилися по той бік Істру, Скопасіс одним із перших прислав до владики гінця.
— Моє військо спішить до тебе, владико, зі зброєю і бузатом. Прохаю тебе, владико, не винищуй усіх персів, залиш трохи і для мене, давно вже не був у бійці.
Що він затіє, коли скінчиться війна, мабуть, того і сам Папай не відає, але доки бодай один перс лишатиметься у скіфському краї, Скопасіс буде вірний Скіфії. Це знав Іданфірс, тому й доручив Скопасісу очолити найбільший загін скіфського війська. Ще й частину своїх вершників передав йому на підмогу.
— Підеш серединою скіфської землі, — напучував він Скопасіса. — Першим зустріне персів Тапур із своїм летючим загоном, зустріне й почне їх дратувати. А коли розізлить добряче, то почне їх заманювати. А заманюючи, виведе персів на тебе. А далі ти вже почнеш водити за собою Дарія. Та, гляди, без мого дозволу у вирішальну битву з персами не встрявай. Води і води їх.
— Можна й поводити, — шкірив зуби Скопасіс, бо, як завжди, був під хмелем, а тому — веселий. — Покручу їх степами так, що й джмелі у їхніх головах загудуть.
Скіфи дуже любили Скопасіса за його простецьку, негорду вдачу. Хоч він і походив із царського роду (щоправда, по лінії матері), але ніколи не був чваньком, не хизувався, не любив вбиратися в золото і міг з будь-ким — з пастухом, бідняком чи якимось волоцюгою без роду і племені — пити бузат. А напившись, обнімався і горлав пісні. Кажуть, що йому якось не було з ким випити, то він погукав раба і пив з ним, ще й потім обнімався з ним і горлав пісні. А вранці, правда, звелів раба жорстоко висікти за те, що той проспав і пізно став до роботи. Тверезим він був з рабами, як і всі скіфи, крутим і волі їм не давав.
Отож коли скіфи дізналися, що головним загоном буде командувати Скопасіс, схвально загули.
— Гей, відчайдухи?!! — кричав перед військом Скопасіс. — За зброю вас не питаю, зброя у вас є. Бо який же скіф та без зброї. То він без жінки може бути, але тільки не без зброї. А ось за бузат вас запитаю. Гей, скіфи, чи є у вас бузат?
— Є!!! — в одну горлянку весело заревіло військо.
— Тоді гайда бити персів! — кричав Скопасіс. — Бо що то за бузат, як і побитися ні з ким.
Іданфірс посміхався, схвально кивав бородою, але в найближче оточення Скопасіса вткнув і своїх вивідників. Так, на всякий випадок...
Другий загін, який складався із війська владики Іданфірса та третього вождя Скіфії Таксакіса, мав теж відходити на схід, але дещо південніше загону Скопасіса. Він теж мав іти попереду персів, випереджаючи їх лише на один денний перехід, теж мав засипати позад себе колодязі та джерела і знищувати траву.
Обидва загони повинні були діяти так, щоб, женучись за ними, перси кидались то в один бік, то в другий. А коли вдасться розділити перську орду на дві половини, з тим, щоб одна погналася за Скопасісом, а друга за Таксакісом, то й зовсім було б добре.
Другим загоном мав верховодити вождь Таксакіс. Іданфірс з відбірними тисячами вершників збирався рухатися північніше обох загонів. Прикритий двома крилами скіфського війська, владика був би недосяжний для персів, але міг у будь-який день прийти на поміч то одному вождю, то другому. Він здійснював загальне керівництво військами, і гінці від його стану і до обох загонів мали снувати день у день...

СКІФСЬКА ПОГОДА НЕ ДЛЯ ЦАРСЬКОГО КОНЯ

Так потяглися дні за днями.
Скіфи відходили на схід, і перси йшли на схід.
Іноді Дарію здавалося, що скіфи вже ось-ось, ще один перехід, ще один ривок, і він нарешті здожене їх і змусить прийняти бій... Та минав день, і другий, і третій, а скіфи, як і перше, були недосяжні, а їхні табуни миготіли на обріях... Відходячи, вони випалюють позад себе кожен шмат степу, і персам навстріч котяться вогняні вали, після яких залишається чорна спечена земля... Ні травинки, ні билинки, ні води краплинки... І ніхто не знає, куди йти і де та як здоганяти кочовиків.
То зненацька вони з’являлися в тилу перської орди, налітали на піших воїнів, наче той вихор, знищували загін-другий, здирали з убитих і поранених чуби і зникали, наче їх і не було. І Дарію починало здаватися, що не він женеться за скіфами, а навпаки — скіфи його переслідують, заганяючи в якусь пустку, з якої немає виходу...
Спершу цар царів їхав верхи на Вірному і, може, тому, що кінь ішов добре, втоми не відчував. Вірний так грав копитами, подзвонюючи золотими вудилами, так гордо закидав голову, що в Дарія і настрій розгодинився, і він навіть забував іноді про скіфів, про цей невезучий, і тяжкий, та ще й образливий для нього похід. Та згодом Вірний почав приставати, все частіше й частіше опускав голову і, що найгірше, почав спотикатися. На рівному. А це дуже кепська ознака, коли в поході спотикається царський кінь. І тому Дарій пересів у криту повозку з білої повсті, із золотими орлами на боках. Повозку щільними рядами оточували “безсмертні”. За повозкою конюхи вели Вірного, накритого шовковою прохолодною тканиною. Аби не допікало сонце, над конем тримали на довгих тичках ще одну шовкову тканину, для холодку. І як вже царські конюхи не пестили коня, як не напували його джерельною водою, яку бозна-де діставали, як не годували його, як не берегли — царський кінь втратив лискучий вигляд і понуро звісив голову, яку вже більше не піднімав... Дарій велів висікти конюхів, і їх добряче висікли, але Вірний від того не поздоровішав... Очі його зробилися сухими, шерсть почала настовбурчуватись, ноги тремтіли...
Лікар-єгиптянин нічого не міг вдіяти.
Дарій радився з атраваном.
Атраван запевняв царя царів, що скіфські знахарі наслали на царського коня якусь причину.
— Жоден скіф не бачив мого коня! — буркнув цар.
Білий старець щось зашамкотів беззубим ротом, і Дарій розібрав лише кілька слів, що причину наслано з вітром...
— То атраван самого Ахурамазди безсилий перед скіфськими знахарями? — гнівно запитав його цар.
Старець щось таке зашамкотів, що Дарій, як не напружував слух, а так нічого і не міг розібрати. А тому лише махнув рукою: геть, мовляв, звідси! Атраван, полегшено зітхнувши, хутко зник.
У війську поповзли чутки, що царський кінь спотикається, а це віщує біду велику... Тоді Дарій велів оголосити, що погода дикої Скіфії не для царського коня...
Ніхто не знав, як зрозуміти слова, що погода дикої Скіфії не для царського коня... Може, як натяк, що скіфський похід скоро закінчиться? Може, цар царів, пожалівши свого коня, поверне назад до Істру? О, коли б то так сталося, коли б...
Тієї ночі Дарію знову приснився Сірак, сак з берегів Яксарту. Він сказав лише кілька слів: “Скіфська погода не для царського коня”, — і зник, але Дарій, прокинувшись, вже до ранку не міг стулити набряклих повік.
Вранці знову рушили в погоню за недосяжними, невловимими скіфами. Вірного вели під холодком, який тримали над ним конюхи, та кінь все так же низько тримав опущену голову, і Дарій намагався на нього не дивитися. У війську все частіше й частіше говорили одні і ті ж слова: “Скіфська погода не для царського коня”. Вимовляли ті слова пересохлими губами з надією на порятунок, що цар таки змилостивиться над своїм конем і поверне назад... Слова “скіфська погода не для царського коня” вселяли віру в швидке закінчення цього виснажливого і безславного походу, але цар царів і не думав повертати. Все вперед і вперед гнав він військо, наче забувши, що скіфська погода не для царського коня... Вірного під холодком з усіх боків оточували слуги з опахалами, якими вони махали над конем з рання й до вечора, та кінь голови не піднімав...
“Що б там не робили, як би не махали опахалами, а скіфська погода не для царського коня, — говорили з надією вже й полководці, і навіть приближені царя. — Як шкода цього незрівнянного коня, кращого серед усіх коней. Скіфська погода йому зовсім не підходить...”
У війську ж творилося щось незбагненне.
З’явилися торговці водою.
Де ті баришники діставали чисту воду, того ніхто не знав, але лихварі продавали її щодня, і продавали дорого. Інші продавали оберемки свіжої трави, і її купляли вершники, не торгуючись. Витягне кінь ноги, не виберешся з цієї пустки. Тому, не торгуючись, платили лихварям за воду, теж для коней. Самі потерплять, а витягне кінь ноги — то падай на землю і конай... На коня вся надія.
Дарій більше не показувався із своєї колись білосніжної, а тепер геть поруділої од жовтого пилу повозки. За повозкою конюхи вели Вірного. Царський кінь ще нижче опустив голову і відмовлявся навіть від ячменю. Для нього добували свіжу траву, і він ще сяк-так рухався, перебирав ногами. А ось конюхи не витримували, один за одним падали в дорозі. Їх кидали напризволяще, як і взагалі кидали усіх, хто відставав чи знесилювався. До Вірного ж приводили нових конюхів, і так минали дні за днями. У війську знову заговорили про те, що скіфська погода не для царського коня, але цар царів і не думав повертати, а все гнав і гнав уперед орду... Тоді почали розповзатися чутки, що царський кінь першим відчув ту біду, яка вже здійняла свої чорні крила над ними, і що порятунку не буде нікому. Дарій велів хапати шептунів, виривати у них язики, але тих шептунів більшало й більшало. А всім, звісно, язики не вирвеш. І Дарію просто перестали доповідати про тих шептунів і про настрій у війську.
Військо слабіло з кожним днем. Безконечні переходи під палючим сонцем, брак їжі й води, щоденні спустошливі напади скіфів на окремі загони персів вбивали віру в перемогу. Та гірше всього було оте безцільне блукання степами, оті погоні за невловимими скіфами, коли здавалося, що ганяєшся за безтілесним маревом. Закуті в панцири вершники задихалися, тіла їхні горіли від металу, а роти висихали й губи боляче тріскалися, і з них не вилітали бойові кличі. Зникала віра в перемогу, а натомість заповзали в душі безнадія, страх... Не провівши жодного бою, Дарій втрачав загін за загоном. Тепер до царської повозки неохоче мчали полководці, вісті були невтішні... Царя душив гнів. Гнів од безсилля. Такий гнів душив його, коли він штурмував Вавилон. Цілих дванадцять місяців стояли його війська під стінами Вавилона і не могли взяти укріплене місто. А вавилоняни із оборонних веж кривлялися і кепкували над ним:
— Гей, перси?! Чого ви сидите і ледарюєте під нашими стінами? Ваш цар ледащо і б’є байдики, а ви з нього приклад берете? Виберіть собі такого царя, який уміє міста здобувати!
Ні, персам тоді не прийшлося вибирати собі нового царя. Дарій узяв Вавилон, і за ті кпини велів розіп’яти три тисячі найзнатніших вавилонських мешканців. О, з якою мстивою насолодою розіп’яв би він зараз усю Скіфію, аби міг її нарешті наздогнати!
А кочовики все відходять і відходять, а куди відходять і допоки вони будуть відходити — того ніхто не знає і, мабуть, ніколи й не знатиме. Чим далі заглиблювалися перси у степ, тим пустельнішим він ставав — ні води, ні паші... А тутешні саки, як вчора, як і позавчора, скачуть попереду персів і пускають вогняні вали. І як за ними не женися, а відстань залишається одна і та ж: денний перехід. А відхилиться який загін у ліву руку чи в праву — не повернеться назад. Дозорні, яких висилали на різні боки, зникали безслідно, і це наганяло страх на воїнів. Піші не хотіли далеко відходити від табору, особливо неперські племена, і на них не можна було покладатися. Не краще вели себе й перські вершники: від’їхавши за ближні горби і покрутившись там певний час, вони поверталися й розводили руками — ніде скіфів не видно. Аж до обрію оглянули степи, всюди пустка. Жодної живої душі.
Минуло вже двадцять днів, як перси перейшли Істр, а жодної, бодай незначної перемоги ще не було здобуто, якщо не рахувати окремих дрібних сутичок, у яких перси здебільшого програвали. Чим далі просувалося Дарієве воїнство на схід, тим пустельнішими ставали краї. Зрештою, почали з’являтися солонці, вода (якщо щастило надибати колодязі чи джерела) чомусь стала гірко-солоною, непридатною для пиття. Війська, поділені на три колони, сунули спеченою, вигорілою землею, воїни задихалися в хмарах куряви та попелу, люди і тварини вибивалися з сил. Треба було на щось зважуватись, щось вирішувати, а Дарій все ще не міг нічого придумати і вперто гнався і гнався за скіфами. Тільки тепер він збагнув, що надто велика кількість війська в багатоденному поході обертається злом. Чим годувати і чим напувати таку велику орду людей і тварин у цій пустелі? Обози та піхота сковувала маневреність, доводилось частіше робити дньовки. А кількість днів, відведена на похід, катастрофічне зменшувалась. Міст на Істрі іонійці оберігатимуть шістдесят днів і з тих шістдесяти днів він уже розмінює третій десяток, так і не провівши битви. Дні зменшуються, а відстань до Істру збільшується щодня і щодня. До всього ж десь у його тилу ховається нерозгромлене військо кочовиків. Нерозумно було і навіть небезпечно заходити вглиб пустелі з ослабілим військом, та ще маючи в своєму тилу сильні загони ворога.
На двадцять перший день перси вийшли до озера-моря, званого тут Меотіда і стали табором на березі ріки Оар, що впадала в те море-озеро. В той останній перехід до Меотіди впав царський улюбленець Вірний. Упав і засовав ногами. Перелякані конюхи намагалися його звести на ноги. Але якщо зусиллям їм і вдавалося його підняти й опустити на ноги, кінь знову падав... Тоді розіп’яли над ним намет і почали оббризкувати його водою. Під вечір Вірний звівся на тремтячі ноги, але всім стало ясно, що він довго не протягне. І тоді зашепотіли приближені Дарія, що скіфська погода не для царського коня... “Так, так, — шепотіли вони, — скіфська погода зовсім-зовсім не підходить царському коню...”
Тут, де ріка Оар впадала в озеро-море Меотіду, кінчалися нарешті безмежні скіфські степи, і далі, аж до самого обрію, голубіли води. Перси могли нарешті зітхнути: багатоденні блукання одноманітними і пустельними степами, яким, здавалось, не буде кінця, скінчилися. Що їх чекає завтра, післязавтра, про те ніхто, крім богів, звичайно, не знає, але принаймні сьогодні можна перевести дух — степи таки й справді урвали тут свій нестримний біг.
Озеро було велике, як море, і сині — вдалині — води його зникали за обрієм, зливаючись там з небом. Зблизька ж води зеленкуваті, ще ближче — світлі, навіть піщане дно видно, але для пиття непридатні. Озеро було не лише великим, як море, а й таким же, як море, солоним. Проклятий край! Військо потерпає від спраги, поруч стільки води, а напитись — зась. І для чого тутешні боги спорудили в цих краях таке озеро-море з гіркою водою? На зло, певно, персам, не інакше!
Меотіда хвилювалась, як справжнє море.
Зеленкуваті вали хвиль з білими баранцями на гребенях з шумом накочувались на вузьку смугу прибережного піску й відкочувались назад, всіваючи все навколо водоростями й драглистими тілами медуз. Було вітряно, і вали йшли на берег раз у раз, вперто штурмуючи його, намагаючись дістати до високих глиняних круч, що відливали на сонці золотом. І там, де прибережна смуга піску була вузькою, море діставало берег, підлизувало його і високі кручі обвалювались, з гуркотом шугаючи вниз... Глиняні кручі високі й обривисті, з них далеко видно, а на їхній височині дихалось легше. Вітер з озера-моря трохи остудив перепечене за двадцять один день походу перське військо. Остудив, але ненадовго. Сонце пекло тут ще немилосердніше, тіло під його промінням шерхне, стає сухим та болючим, чорніє... Тяжко воїнам, закутим у панцири, тяжко.
Але до відпочинку ще було далеко — потрібно спершу захиститись на випадок наскоку кочовиків, щоб не зіпхнули їх, бува, з високих круч у синє озеро-море. Увесь той край, де впадав Оар в озеро, був порізаний глибокими ярами та балками, і це значно полегшувало спорудження укріплень. Загони ставали таборами між тими ярами та балками, і таких таборів, коли всі вже нарешті розташовувались, вийшло вісім. Кожний табір з тилу захищало озеро, з боків — яри та урвиська, і тільки попереду чигала небезпека. Тому кожний табір споруджував з боку степів захисну стіну, себто вал. Копали глибокі рови, а перед ними нашвидкуруч насипали вали, квапились — часу не було.
Та й не збиралися тут довго відсиджуватись. І все ж на випадок якої біди за валами можна було відбиватися довго, а при потребі сюди з Істру міг підійти і флот.
Дарій нарешті трохи заспокоївся. В таборах, на випадок чого, можна буде залишати залогу і хворих та поранених воїнів, а з головними силами робити рейди-наскоки в глиб Скіфії. Вісім таборів на березі Меотіди стануть тоді надійним тилом для війська.
Нагортаючи вали з боку степу, військо трудилося з рана й до темряви. Дарій остаточно вирішив далі на схід не йти, а почати бойові дії тут і тут змусити скіфів прийняти битву. Одночасно із спорудженням укріплень владика посилав великі загони у степ на пошуки скіфів. За задумом, такі загони мали здійснювати спустошливі наскоки на скіфів, вимотувати їх, розсіювати, знищувати, а виходило навпаки. Скіфи робили спустошливі наскоки на перські загони, вимотували їх, розсіювали у степах.
Сили перської орди танули.
Все менше й менше залишалося днів до тих шістдесяти, протягом яких іонійці охоронятимуть міст на Істрі, а вирішальної битви ще не було.
Кінчався харч... Військо трималося на самих лише підсмажених зернах гендуму. В обід іноді давали по шматку комача — прісного хліба з ячменю вперемішку з попелом (пекли його на багаттях), увечері — і то не всім — перепадало по шматочку кешка — овечого сиру. Це була щоденна їжа бідарів перського царства, та їжа, про яку казали: “їж так, щоб не помер з голоду”. І військо їло так, щоб не померти з голоду, і не лише не померти, а ще щоб стачило сил ганятися за скіфами. Дарію ж та його приближеним готували кебаби, сіх-кебаби, лапшу ош, щоранку і щовечора була кава, був шербет, свіжа вода, не кажучи вже про яблука, інжир, виноград.
Цар жадає битви, охляле ж його військо жадало їжі і води: хоч чого-небудь, аби пожувати, аби вкинути у шлунок...
— Айш! — хрипіли воїни. — Дайте нам айш!!
Айш — хліб, їжа і взагалі, у ширшому розумінні, — життя.
Крикунів сікли, декого страчували.
— Доганяйте скіфів, — радили їм воєначальники. — Як доженете — буде вам айш. У скіфів є айш! Женіться!
Перські загони ганялися за скіфами і поверталися ні з чим. Це в кращому разі. Здебільшого ж такі загони зникали в степах безслідно. Почорнілий Дарій нічого не міг збагнути. Впадав у відчай. Задихався від люті. Яка ганьба! Круг пальця обвели. І ще його — царя царів! Із роду самих Ахеменідів! І хто? Якісь дикі кочовики? Наздогнати! Покарати! Всю Скіфію розіп’ясти!
Гнів спадав, і тоді він відчував себе в западні. Ганявся за скіфами, а упевненості не було. Більше того, було відчуття, що з ним граються, що його водять за ніс. Такої ганьби з ним звідтоді, як він став царем, ще не було. Навіть насмішки і кпини вавилонян здавалися йому тепер дитячими жартами. А тут... Він не програв бою, але й не виграв його. Невже кочовикам не страшне його військо? Хто повірить у таке? Затіваючи похід у Скіфію, він мріяв не лише приборкати непокірних кочовиків, і так приборкати, щоб вони навіки забули дорогу в Мідію, а й захопити безліч рабів, тисячні табуни коней, стада худоби. А сам похід здавався як легка прогулянка у невідомі краї. І ось... Скіфи відходять і відчувають себе переможцями, а він... Ганьба, ганьба! Воїнам важко блукати безводними степами, важко воєначальникам підбадьорювати їх, важко було і Дарію. Йому, мабуть, було найважче з усіх. Так важко, як ніколи. То він тільки виду не подає, а насправді на душі в нього тяжкий гніт. І Дарій покірно несе той гніт, і ніхто не бачить, як йому важко.
А хіба йому коли легко було? За всі роки царювання він не пам’ятає такого року, щоб вдалося тихо і спокійно посидіти на троні. Ні, не було такого, втішав, заспокоював себе Дарій. Роки його царювання минали у тяжких і виснажливих походах та в безкінечних битвах. Доки одну країну усмирить, тим часом три чи п’ять інших повстануть. І так з року в рік. З першого року його царювання.
Важко йому тепер, дуже важко, на тілі й душі — каміння. А хіба було йому легко, коли він убив Гаумата-мага і повернув Ахеменідам престол? Чи він тоді спокійно на нім сидів? Впоравшись із самозванцем, відразу ж вирушив придушувати бунтівний Вавилон.
Один чоловік, вавилонянин, на ймення Надінтобайра, син Анірі, повстав у Вавилоні, підкореному Персією. А повставши, назвав себе Навуходоносором. Військо самозванця стало на березі Тігру. Дарій підійшов до ріки з іншого боку, ріка була непроходима вбрід, і той чоловік, що проголосив себе Навуходоносором, думав врятуватися за водою. Тоді Дарій посадив одних на міхи, інших на верблюдів та коней. Ахурамазда йому допоміг. З волі Ахурамазди він перейшов Тігр, там і розбив вщент військо вавилонського самозванця. Те сталося в 24-й день місяця ассіядія. Надінтобайра, який називав себе Навуходоносором, з кількома вершниками утік у Вавилон. Тоді він пішов у Вавилон і з волі Ахурамазди взяв Вавилон, схопив самозванця і умертвив його...
Легко йому тоді було?
О, доки він усмиряв Вавилон, за його спиною повстали: Персія, Елам, Мідія, Ассирія, Єгипет, Парфія, Саттагідія, Сака... То чи легко йому тоді було?
Дарій ходив і ходив по шатру, важко ходив, похмуро, та все питав і питав себе: чи легко йому було тоді, в 522-му році?
О ні. Того року він витримав 19 битв, виграв усі, ще й захопив у полон дев’ять царів. Навіть для історії велів записати на пергаменті, на шкірі та вирізьбити на скелі таке:
“Говорить Дарій-цар: Ось що я звершив з волі Ахурамазди, і звершив за один рік. Ти, який з часом прочитаєш цей напис, вір тому, що мною зроблено, не вважай це лжею”.
Тож чи легко йому було тоді?
О ні, було йому тоді важко, дуже важко, але він витримав оті дев’ятнадцять битв і виграв їх усі. То чому ж зараз йому, коли він не програв ще жодної битви, чому зараз йому так важко? Так важко, як ніколи не було, важче навіть, як у той рік, коли його чекали дев’ятнадцять битв. Чому йому так важко із скіфами?.. Ходив і не знаходив відповіді.
Тоді, в 522-му році, йому не снилися повержені ним царі, він тоді спав міцно, спав будь-де: в поході, навіть на місці битви, серед порубаних тіл, і спав міцно, і вранці прокидався свіжим та бадьорим. То чому зараз йому — царю царів! — заледве чи не щоночі сниться той худоребрий сак, злидар, якийсь пастух без роду-племені, якому він хтозна-коли відтяв голову?..
Чому його безстрашне, добре навчене і витривале військо, яке ніколи не знало ні втоми, ні поразки, яке за рік витримало дев’ятнадцять битв, чому воно тепер, у скіфських степах, вибилось із сил і, не провівши жодної битви, вже втратило віру в перемогу?
Запитання, запитання, запитання...
А відповіді — жодної

ЯКЩО РОЗУМНІ — ЗДОГАДАЄТЕСЬ САМІ...

Настав день, і Дарій змушений був, пересиливши власну гордість, відрядити своїх послів до невловимих скіфів. Це вже був початок поразки, хоча царські посли й мали передати скіфам таке послання:
“Дарій, цар великий, цар царів, Віштаспів син, Ахеменід, перс, син перса, арієць із арійського племені.
Ахурамазда подарував мені царство велике, багате на добрих мужів і добрих коней. Я привів добрих мужів на добрих конях до вас, скіфи. Я придушив Вавилон, Персію, Мідію, Елам, Єгипет, Парфію, Саттагідію, придушу й вас, кочовики, у вашій землі. Якщо ви сильні, якщо ви справжні мужі, а не боягузи, то вступайте зі мною у битву велику, а якщо слабодухі — то визнайте своє безсилля і прийдіть до мене із землею і водою”.
Для скіфського царя Дарій велів заготовити ще й таке послання:
“Дивак! Чому ти все тікаєш і тікаєш? Якщо ти вважаєш себе сильним протистояти мені, то зупинися. Облиш своє блукання і бийся зі мною. Якщо ж визнаєш себе безсильним, то визнай мене своїм владикою і прийди до мене з поклоном, як і належить приходити рабу до свого пана”.
Дарій мав гострий розум і, попри гнів свій та лють, що душили його щодень, все ж ясно усвідомлював марність такого послання. Якщо скіфи не злякалися його величезного війська і граючись водили його за носа по своїх безкраїх степах, то царських погроз і зовсім не злякаються. Все це він усвідомлював, але інакше не міг. Не буде ж він знову безцільно блукати степами, бачачи тільки хвости чужих коней? Треба ж було щось діяти, якось дістати скіфів, а він нічого кращого, крім погроз, придумати не міг. Якщо його велетенське військо не дістало скіфів, то, може, хоч посли дістануться до них?
Він сидів на коні, груди якого були забрані залізною сіткою, а голова захищена золотими пластинками, сам був у панцирі й шоломі, в центрі свого великого війська, в оточенні гвардії “безсмертних”, готових кістьми лягти, а свого царя захистити навіть тоді, коли все військо виляже, але упевненості не відчував і на свої безсилі погрози скіфам надій не покладав. Надсилаючи погрози, він випрошував у них битву. Це була образа з образ, але виду він не подавав, ніби так воно й мало бути. І своїм особистим послам — знатним мужам Персії — він вкотре нагадував:
— Так і заявіть: або — або... Або хай скіфи здаються на мою милість, або хай б’ються з нами.
А сам думав: скіфи просто посміються з його послів!
Подумав так тому, що на їхньому місці він би теж сміявся.
Скіфи і справді сміялися.
Але хоч і дикі степовики, та, як приймати послів, знають, бо прийняли їх поштиво, з гідністю, завели їх до білої юрти і напоїли холодним кумисом. І в цій ввічливості теж відчувалася сила їхня. А ось із царського послання сміялися. Ні, не вголос, але очі їхні були веселі й глузливі. А сміється тільки той, хто відчуває за собою силу. Це Дарій розумів, але не міг тільки збагнути: в чому полягає сила степовиків? У війську?.. Але воно менше і не таке досвідчене, як перське. Тоді в чому?.. Хіба в тому, що вони вдома, у своїх степах, а він, перський цар, блукає тут із зав’язаними очима. Та ще, мабуть, їхня сила у мудрості й хитрості їхнього царя. О, тільки стара і досвідчена лисиця може затіяти таку війну із персами!
А відповідь його, одна відповідь на царські погрози чого варта.
“Моє становище таке, перський царю! Я і раніше ніколи не тікав зі страху перед ким-небудь, і зараз не бігаю від тебе. А чому я відразу ж не вступив із тобою у битву, я тобі охоче поясню. У нас немає городищ, які нам треба захищати. Ми не боїмося їхнього розорення і спустошення і тому не вступаємо з вами у бій. Та є у нас отчі могили. Знайдіть їх і спробуйте зруйнувати — і тоді дізнаєтесь, будемо ми битися за ці могили чи ні... Тобі ж замість дарів — землі й води — я посилаю інші дари, на які ти заслуговуєш. А за те, що ти назвав себе моїм владикою, ти мені дорого заплатиш!”
Дарій мовчав, похмурий, як ніч.
Чи варто було набиватися на битву, щоб отримати у відповідь таке послання?.. Та й ким погрожувати скіфському цареві? Військом, яке зрання й дотемна канючить айш? Він не міг збагнути своє воїнство. Відколи почався скіфський похід, вони щодень вимагають одне й те ж: їжі, їжі, їжі... Його воїнству байдуже, що персів переслідує одна невдача за іншою, воно вимагає одного: їжі, їжі, їжі. Воїнству байдуже, що воно покрило себе неславою, що з нього кепкує цар кочовиків, воно вимагаєш айш... У нього, царя, все є, вишукані страви у нього є, але жоден шматок не лізе в горло. Та і як він полізе, коли йому приносять такі послання скіфського владики... Не мав уже сили навіть гніватись. Сидів у своєму розкішному шатрі, і його ні на мить не залишав пекучий біль. Перед ним на килимі що тільки не стояло з їжі й питва, а він на ту їжу і на питво не міг і дивитись... Його, всесильного царя із таким військом, якісь кочівники водять за ніс! Ще й пропонують йому, як у насмішку, шукати могили їхніх предків! Дались вони йому, ті могили! Він — покоритель Азії! Як після такої поразки й неслави повертатися додому? Про його невдалий похід у Скіфію дізнаються всі народи і племена царства, а дізнавшись, відчують, що цар царів не такий уже й сильний, коли його обвели круг пальця якісь кочівники у кибитках! І почнуть піднімати голови. Ще й говоритимуть про нього: “Той, якого обхитрили скіфи”.
Військо гинуло без їжі. Щодень стратеги посилали навсібіч загони у пошуках харчу, але скіфи спокійно знищували їх. Більше того, перські вершники, побачивши скіфських лучників, відразу ж повертали назад коней і, збиваючи з ніг власну піхоту, мчали до табору. Ганьба!
А ще через день скіфи спіймали десять вершників, але не забили їх і навіть не відібрали у них зброї. Вони напоїли їх кумисом і веліли відвезти своєму царю дари. І вони привезли Дарію незвичайні дари: три клітки, у яких сиділи птах, миша і жаба. А на клітках лежало п’ять стріл...
— Що це таке? — запитав цар своїх найближчих мужів. — Про що говорять дари варварів?
Знатні мужі старанно розглядали дари, але сказати певного нічого не могли. Вершники, які привезли клітки, теж нічого не могли повідати.
— Скіфи сказали: якщо ви, перси, розумні, то здогадаєтесь самі.
— Я питаю вас, що означають дари степовиків? — повторив цар, і мовчати далі було небезпечно, бо в царських очах уже почали спалахувати блискавки...
Тоді наперед ступив один із полководців і так сказав:
— О владико всіх людей від сходу і до заходу сонця! Дари означають, що скіфи підкоряються тобі небом, землею і водою, визнають тебе своїм паном і повелителем!
— А стріли? — швидко запитав цар.
— Стріли?.. — зам’явся велеречивий полководець. — Стріли промовляють... ворог складає перед персами зброю.
Дарій люто бликнув на краснобая і крізь зуби процідив:
— Це тобі так хочеться, але не це символізують варварські дари! — Обвів присутніх важким поглядом: — Хто скаже правду? Я за правду не караю, навіть якщо вона буде неприємною для моїх вух.
І тоді наперед ступив давній сподвижник Дарія, з яким він колись убивав мага на перськім троні. Це був Гобрій. Він сказав:
— Владико мій, дозволь мовити правдиве, хоч і гірке слово. Скіфські посланці сказали ось що: якщо ви, перси, не полинете у небеса, перетворившись на птахів, або не зариєтесь у землю, як миші, чи не сховаєтесь у болото, як жаби, то не повернетесь назад, а будете поціленими ось цими стрілами!
Дарій подивився на свого давнього друга і сподвижника Гобрія і сказав:
— Це схоже на правду.
Запала довга і важка мовчанка.
Перси дивилися на незвичайні дарунки скіфів, і кожний думав одне і те ж: як вибратися звідси, як ноги винести із Скіфії?
— Я слухаю вас, мої полководці, котрі раніше не знали поразок у битвах! — глухо мовив цар.
Полководці мовчали, облизуючи сухі, потріскані губи.
— Говоріть, знатні мужі!!!
Тоді Гобрій зважився вдруге:
— Треба повертатися до Істру...
Схопився Дарій, вдарив ногою по клітках, не тямлячи себе, кричав:
— Дикуни!!! Ви навіть воювати по-чесному не тямите! Боягузи! Підлі боягузи! Хитрі лисиці! Я прийшов з вами битися, а не бігати за вами по степах! Так і бийтеся зі мною, доведіть своє лицарство! Так бийтеся зі мною! Шалійте! Покажіть свою силу, і я тоді покажу вам свою!
Але спалах люті минув так же раптово, як і виник. Важко дихаючи, цар царів зневажливо сказав своїм полководцям:
— Ці дари означають одне: у мене дуже багато людей, але дуже мало справжніх мужів. У скіфського царя дуже мало людей, але дуже багато справжніх мужів!
Не допоміг персам укріплений табір на березі озера-моря. Того ж дня, як було одержано скіфські дари і вияснено, що вони означають, Дарій велів кидати недобудовані укріплення і негайно виступати в похід. Владика переконався, що, сидячи за валами, кочовиків не примусиш прийняти вирішальну битву, а загони, які його полководці посилали щодень в глиб Скіфії, танули, як лід на сонці. До всього ж вже минуло тридцять з чимось днів звідтоді, як перси перейшли Істр. До шістдесяти днів, доки іонійці зберігатимуть міст, залишалося надто мало часу. А ще треба було знайти скіфів, розбити їх (Дарій ще вірив, що йому це врешті вдасться) і встигнути повернутися до Істру у визначений строк.
Кинувши наполовину збудовані укріплення, перси знову подалися в гонитву за степовиками. Геродот у своїй “Історії” розповідає, що, йдучи дуже швидко, Дарій наздогнав скіфів — “він погнався за ними, а вони все йшли на один день путі попереду, і Дарій йшов за ними невідступно”.
Все повторилося, як і перше: скіфи відходили, перси наступали, але між ними незмінно залишався один денний перехід, і здолати його перси ніяк не могли. “Ці блукання тяглися довго, — додає Геродот, — і їм не передбачалося кінця”.
Так почався третій і — останній, завершальний період скіфо-перської війни. І кінець їй уже був недалеко. Дарій не знав, що на раді в Іданфірса було прийнято рішення: на завершальному етапі війни змінити тактику і перейти до більш активних бойових дій. Якщо до цього скіфи уникали великого бою (крім наскоків та дрібних сутичок), то тепер вирішено більше не водити персів, а нападати на них вдень і вночі. І особливо, коли вони будуть зайняті добуванням собі провіанту.
З того часу ініціатива повністю переходить до скіфів.
Дарій уже розумів, що єдина його надія на рятунок — це негайна втеча до Істру. Але вголос про те ще не наважувався сказати. Він все ще гнався за скіфами, гнався, втрачаючи і обози, і загони, гнався, відчуваючи, що женеться за своєю загибеллю. Удари скіфів ставали все відчутнішими і спустошливішими, а нічні наскоки на сонний табір і зовсім вимотували персів. Дух у війську катастрофічно падав. А скіфів попереду ставало все більше й більше. Розвідка доносила: окремі скіфські війська об’єднуються в одне. Це не віщувало нічого доброго, і на одній із нарад Гобрій зважився і нарешті сказав те, що він думав:
— Царю! Неприступність цих людей мені приблизно була відома з чуток, а на місці я ще більше переконався у ній, бачачи, як вони знущаються над нами. — (Брови Дарія смикнулися і гнівно насупились, але Гобрій вирішив — будь-що-будь говорити і далі, і говорити те, що він думає, незалежно від того, подобається це владиці чи ні). — Тому я гадаю, що, тільки надійде ніч, нам треба запалити вогні, як ми це завжди робимо, щоб освітити табір на випадок наскоку степовиків, обманути тих наших людей, які найбільш слабі та негодящі для перенесення незгод, прив’язати всіх ослів і відходити, поки ще скіфи не поспішили до Істру з метою зруйнувати міст чи іонійці не прийняли рішення, яке б могло нас погубити.
Дарій хотів було сказати: “Знищення мосту на Істрі — це наша вірна загибель”, але промовчав. Насупився, засопів, і лице його — почорніле і схудле — закам’яніло. В шатрі стояла така тиша, що чути було, як важко дихає цар.
Полководці завмерли в очікуванні лиха.
Гобрій зблід, прикусив губу, але відкрито дивився царю в очі. Від своєї поради він не думав відмовлятися.
Дарій подивився на нього гнівно, якусь мить посопів, а тоді з шумом зітхнув (це вказувало, що спалах гніву в царя царів минув), і полководці теж полегшено зітхнули.
Ні на кого не дивлячись і ні до кого конкретно не звертаючись, Дарій буркнув: “Треба добре помізкувати, як нам забезпечити своє повернення”. Не сказав — втечу, а всього лише — повернення.

ДЕ ВАША СИЛА, СКІФИ?

І настав той день, коли Дарій сказав одне лише слово: “Все!” І запала гнітюча мовчанка, і полководці злякано дивилися на свого владику. І Дарій тоді видавив із себе ще кілька слів: “Досить ганятися за скіфами, пора повертати коней до Істру”.
Ні, він не сказав, навіть самому собі не сказав, що пора тікати... А сказав лише, що пора повертати коней до Істру.
Та на захід дорога нелегка, а військо було повністю виснажене, і Дарій звелів стати на день табором у долині.
А сам з Гобрієм, якому особливо довіряв і з думкою якого завжди рахувався, помчав до ближньої могили, що здіймалася над усією рівниною. Гобрій встиг гукнути тисячнику із гвардії “безсмертних”, і той із своєю тисячею помчав за ними. Дарій з Гобрієм на конях піднялися на могилу, а тисяча гвардійців, наїжачена списами, оточила могилу внизу суцільним кільцем коней і списів. З високої могили було видно на всі боки. Спершу Дарій подивився на захід, туди, де за степами і долами мав бути Істр. На заході аж чорно було від скіфських вершників, вони носилися сюди й туди, а з-за обрію виринали все нові й нові загони.
— Яка до них відстань? — запитав він Гобрія.
— Гадаю, що десь біля денного переходу, — відповів Гобрій. — Вони завжди тримаються од нас на відстані денного переходу.
— Ні, — заперечив цар, — цього разу вони тримаються на відстані південного переходу. Що це означає? Невже скіфи так осміліли, що стали підходити до нас ближче?
— І все одно вони кинуться тікати, як тільки ти велиш війську іти на них.
Цар промовчав і повернув коня на схід. Глянув поверх свого війська, що запрудило всю долину, на обрій. Там теж сюди й туди снували вершники, і було їх багато. Дарій нахмурився.
— Досі вони трималися тільки попереду нас, і ми їх увесь час гнали. Тепер же вони вирішили зайти нам ще й у спину.
Оскільки цар прямо не звертався із запитанням до Гобрія, то Гобрій нічого не відповів, пам’ятаючи, що чим менше висловлюватимеш владиці свої думки, тим довше житимеш.
Дарій повернув коня на південь і відразу ж — на північ. І на півдні, і на півночі теж носилися скіфські вершники.
— Схоже на те, — сказав цар, — що кочовики забагли нас оточити. Як ти гадаєш, Гобрій, їм це вдасться?
— Скіфи того тікають од твого війська, великий царю, що їх менше, — обережно почав Гобрій. — А коли їх менше, то як вони зможуть оточити тих, кого більше?
— Це так, — згодився Дарій, — у них не вистачить сили взяти у кільце мою орду. І все ж вони з чотирьох сторін світу оточують долину.
— Владико! Я думаю, що головні їхні сили знаходяться на заході й сході. А на півдні і півночі невеликі розвідувальні загони, які просто наглядають за нами.
— Гм... — Дарій мовчав, щось розмірковуючи. — Хай буде по-твоєму. І все ж негайно вели оточити табір трьома рядами возів.
— Слухаю, великий царю.
— Мені казали, що скіфські коні ніколи раніше не бачили ослів та мулів, і тому бояться їхнього крику.
— Так, їхні коні шарахаються, як почують крик ослів.
— Тоді прив’яжіть мулів та ослів до возів і не давайте їм їсти. Хай вони кричать і криком відлякують скіфських коней.
— Слухаю, великий царю.
— Візьми кількасот “безсмертних”, і роздобудьте мені одного живого скіфа. Якщо моє військо не може спіймати всю Скіфію, то спіймайте хоча б одного скіфа. Я подивлюся, що це за народ і чи варто з ним далі воювати.
— Слухаю, великий царю! — Гобрій повернув коня і з’їхав з могили. Гвардійці внизу розступилися, розірвавши кільце, випустили Гобрія і знову зімкнули навколо могили кільце.
А Дарій, лишившись сам, знову подивився на всі чотири сторони світу і більше не сумнівався у тому, що скіфи намагаються його оточити в долині. Але для чого? Тримати його в облозі у них не вистачить сили, та й легко він розірве будь-яку облогу. До всього ж і скіфський цар не такий простакуватий, щоб розпорошувати своє військо по всій долині. Гобрій правильно розсудив, що головні сили кочовиків на сході і частково на заході. А на півдні і півночі просто окремі сторожові загони. Але для чого скіфи зосередили свої сили на сході і заході? Невже вони вирішили у цій долині дати йому вирішальний бій? Той бій, якого він прагнув з першого дня походу в ці степи? І якого менше всього хотів би зараз, коли військо ослаблене блуканням по степах...
“Але ніщо так не піднімає дух воїнів, як битва”, — подумав він і пустив коня з могили. Гвардійці розступилися перед ним, він промчав проходом до полководців, які вже чекали на нього.
— Готуйте військо, — сказав він їм, — у цій долині скіфи на власних шиях пізнають міць перського меча і руки, яка його тримає...

Того ж дня тисяча царських гвардійців, напавши на скіфський розвідувальний загін, в сутичці, ціною двох десятків “безсмертних” захопила одного скіфа.
Полоненого пригнали у перський табір на аркані, і всі збіглися дивитися на степовика, як на диво яке незбагненне, бо всім хотілося зблизька подивитися, а який же він, скіф? Бігли дивитися з надією побачити щось незвичайне, якщо не людину з рогами, то принаймні богатиря, а розходилися з розчаруванням. Скіф виявився дрібним на вигляд, такий собі звичайнісінький пастух, і нічого у ньому не було чогось такого... незвичайного, як то вже говорили у війську про скіфів. Одне слово, не було навіть на що дивитися. І всі думали: а може, то спіймали і не скіфа?
Із полоненого зняли аркан і по знаку Гобрія завели до царського шатра, попередньо обмацавши і куртку його, і пояс, і штани.
І тільки полонений опинився у шатрі і глянув на царя царів, котрий сидів на похіднім троні, як гвардійці зашипіли до нього:
— Падай!.. На животі повзи до царя царів, дикун!
Але скіф відповів ледь насмішкувато:
— Хіба перси не відають, що добрий бог для стояння на землі дав скіфові аж дві ноги?
— Мерзенний!.. — люто прошепотів до нього Гобрій. — За неповагу до великого владики ти поплатишся головою!
— Головою — то й головою, — безтурботно відповів скіф. — Я торгуватися не люблю. Та й до всього ж я ваш гість.
Лівий кутик уст царя смикнувся, і він ворухнув бровою. Від полоненого всі відскочили: і Гобрій, і гвардійці. Цар пильним, не без цікавості поглядом розглядав свого “гостя” і скептично кривився. Дивуватися не було чому. Перед ним стояв низькорослий, навіть дещо малий, вузькоплечий, кістлявий чоловічок. Дрібний, непоказний, незнатний і, напевне ж, небагатий. Ношена куртка в кількох місцях пропалена вогнем, на ліктях дірки, заяложені штани з вистрьопаними холошами, сап’янці з дірками. Борідка ріденька, руда, очі безжурні, веселі. На носі й щоках — ластовиння. Як у жінок. Одного вуха немає, тільки дірка...
— Де позбувся вуха? — дещо добродушно запитав Дарій.
— Хазяйський жеребець одгриз, — так же добродушно, навіть аж безтурботно відповів скіф. — Ох і лютий же! Всім жеребцям жеребець.
— Як лютий, значить, справжній кінь, — одказав цар. — Я люблю лютих коней за те, що вони... люті.
— Ми й лютих коней укоськуємо! — дивлячись царю в очі, відповів полонений, і це Дарію не сподобалось.
Запитав сухо:
— Ти хто?
— Скіф, — охоче відповів полонений і в свою чергу поцікавився: — А ти хто?
— Перс!!! — не втримавшись, крикнув Дарій, бо його вже починала дратувати така поведінка цього непоказного чоловічка. — Перс я! Син перса!
— Перс — то й перс, — знизав плечима полонений. — Тільки ж чого кричати? Я ж не кричу на тебе, що я скіф?
Дарію на якусь мить забракло повітря, але силою волі він стримав себе і процідив крізь зуби:
— Я дуже радий, що ти скіф!
— То ти, напевне, з радощів бігаєш за нами степами? — заусміхався полонений. — Геть усі трави своєю ордою витовк.
— Ти звідки такий... веселий?
— Із Скіфії, царю.
— Знаю, що із Скіфії. Де твоє кочовище?
— Там, на заході, — махнув скіф рукою. — На березі Маленької річечки, що тече через толоку із старими вербами.
— На березі Маленької річечки, кажеш? — мовив цар. — Воно й по тобі видно, сам ти маленький.
— Малий, — охоче згодився полонений. — Не вдався ростом. Але наша Маленька річка впадає у дуже Велику ріку. Так і я... Сам маленький, а народ мій великий.
— Ти, я бачу, балакучий, — повільно тягне цар. — Все знаєш.
— Авжеж, дещо знаю.
— Тоді скажи, де початок і де край вашим степам?
— Там, де сходить сонце, початок, а там, де воно заходить, — край. — І, помовчавши, додає: — Тільки не йди, царю, на край, бо не повернешся назад. Ми не любимо непроханих гостей.
— Не любите, так бийтеся! Ви — боягузи. Ви втікаєте від перських мужів, як собаки від вовків.
— Ми втікаємо, а ви бігаєте за нами, — безневинно посміхається скіф, і очі його повні насмішок. — А ти, царю, спробуй, нас наздогнати.
— Ви підступно воюєте з нами! — не стримавшись, кричить цар. — Ви підло отруюєте воду в колодязях!
— Воюємо, як уміємо, а що воду отруюємо, то... не пий. Ми тебе в гості не звали.
Дарій зовсім несамовитіє і хапається за руків’я меча, хоч через мить і шкодує за цей світ жест.
— Дай і мені меч, щоб і я мав за що хапатися, — раптом каже одновухий скіф.
— Ти й так загинеш від перського меча!
— Але, стративши мене, ти все одно не здолаєш Скіфії.
— Хто ваш цар? — уже спокійно питає Дарій, намагаючись придушити в собі спалахи гніву.
— Іданфірс.
— Не чув про такого.
— Не чув, а віднині знатимеш.
І Дарій подумки згоджується, що віднині він знатиме, хто такий Іданфірс, — стара хитра лисиця.
— Що ж, скіф із Малої річки, жити хочеш?
— Жила б Скіфія, а я собі місце і на тім світі знайду.
— Похвально, — згоджується Дарій. — Відповідь достойна воїна. Тебе як звати, невдатний із себе, але мужній духом скіфе?
— Спаніф. Пастух я.
— Тоді скажи, пастуше Спаніфе, де ваша сила?
— Наша сила?.. — Скіф шкребе пальцем у своїй рудій борідці. — Як тобі розтовкмачити... — І рішуче додає: — Так тому й бути. Дай мені меч або хоча б акінак, і я тобі покажу, де наша сила.
Гвардійці, котрі стояли позад скіфа, взялися за руків’я мечів.
— Не бійся, царю, — насмішкувато кидає полонений. — Сам-один я не в силі упоратися із твоїм військом. Бо воно у тебе не тільки велике, а й, ніде правди діти, відважне.
— Гм... — Дарій повертається до Гобрія: — Ану, кинь йому свій меч, подивимося, чи він хоч уміє його тримати в руках.
Гобрій вихопив свій меч з піхов і з презирливим жестом кинув його полоненому. Той схопив його на льоту, попробував лезо на ніготь і лишився задоволеним.
— Замашний у тебе меч, знатний перс, — сказав він. — І гострий, сам у тіло лізе. Я все життя мріяв мати свій меч, але так і не добув його.
І зненацька, щось різко крикнувши, Спаніф змахнув мечем і застромив його собі у живіт.
Перські воєначальники оціпеніли, гвардійці рвонулися уперед і застигли вражені.
Спаніф стояв перед Дарієм, ледь зігнувшись, і в його очах клекотіла така ненависть, що Дарій здригнувся.
“Падай!.. — подумки сказав він. — Падай же...” І ще подумав, що цей скіф дуже похожий на того сака із берегів Яксарту...
Скіф ворухнув закривавленими губами, і з кутика його рота потік червоний струмок.
— Ти, царю, хотів знати, де наша сила? — захрипів він, важко дихаючи, і, висмикнувши меч, кинув його під ноги цареві. — Ось де наша сила. Забирайся геть, чужинський царю, коли хочеш живим повернутися у свою Персиду. А меч... меч у вас, перси, хороший... Все життя мріяв мати такий меч...
Захитавшись, скіф зробив було крок до царя, але ноги його підломилися, і він важко впав на правий бік.
— У мужності цьому малому скіфу не відмовиш, — сказав Дарій і перевів погляд на скіфа. Той лежав на боці, трохи підігнувши під себе ліву ногу, а праву руку викинув далеко вперед, наче він хотів дістати царя. І дивився на персів відкритими застиглими очима.
— Тепер я зрозумів, хто такі скіфи. Вони дуже схожі на саків, — сказав Дарій і кивнув на труп. — А цього... малого скіфа із Малої річки поховайте із військовими почестями. Перським воїнам варто брати приклад із цього непоказного і невдатного на вид скіфа, як треба бути мужнім.
І так було вчинено, як велів перський цар, і малого скіфа із Малої річечки, що впадає у Велику ріку, було поховано з усіма військовими почестями.

ЯКЩО СКІФИ ГАНЯЮТЬСЯ ЗА ЗАЙЦЕМ...

Ні світ ні зоря, коли Дарій ще лежав, накрившись теплим вовняним плащем, його розбудив Гобрій. У шатрі було напівтемно, тільки тьмяно блимали мідні світильники, у яких у жиру плавали ґноти. Незважаючи на ранній ранок, у таборі стояв шум, чулися крики, іржали коні, кричали віслюки та мули, ревіли верблюди.
— Великий царю! — Гобрій — а тільки він один міг так рано розбудити царя — опустився біля непорушного Дарія на одне коліно. — Не гнівайся, що посмів потривожити тебе так рано — нові вісті.
— Знатний Гобрій хотів сказати: погані вісті? — чистим голосом, наче він і не спав, перепитав цар, не дивлячись на Гобрія і не встаючи. — Звідтоді як ми перейшли Істр, я вже звик до поганих вістей. Говори, я слухаю.
— На схід від табору виявлено велике скупчення скіфів — кінних і піших. — Гобрій помовчав, чекаючи, яка буде реакція царя, але цар мовчав, і Гобрій, зітхнувши, продовжував далі: — Кіннота кочівників вишиковується у бойові ряди.
Цар мовчав і не озивався з-під вовняного плаща. Гобрій помовчав і зрештою делікатно й обережно кашлянув, аби нагадати про себе.
— Ти мене надто рано розбудив, Гобрій, — невдоволено озвався Дарій. — Чого хочуть скіфи?
— Вони прислали свого вісника, який і крикнув нашим дозорцям таке: “Перси! Ваш цар просив у нашого царя битви. Передайте своєму царю, що ми готові зараз дати йому те, чого він просив у нас”.
— Ах, яка радість, — іронічно буркнув під вовняним плащем цар царів. — Ми просили, кочовики нарешті змилостивились... Хочете битви — будь ласка... Ах, який щедрий жест!
Гобрій, нічого не розуміючи, стривожено прислухався до бурмотіння царя... Що це з ним?.. Невже і на нього подіяли ці прокляті степи так, як на воїнів, — ті зовсім занепали духом і, загледівши у степах скіфів, повісили носи...
Гобрій помовчав і сказав, щоб нагадати про себе:
— Їхній вісник чекає відповіді.
Дарій позіхнув і перевернувся на другий бік. “Що з владикою?” — стривожено подумав Гобрій.
— Скажи їхньому посланцеві, — зненацька озвався цар, — таке: наш цар просив його так рано не турбувати. Він, мовляв, живе не в степу і тому звик спати доти, доки не зійде сонце.
— О великий царю! Така дотепна відповідь приголомшить і налякає диких кочовиків! — палко вигукнув Гобрій. — Досить їм почути, що ти спокійно спиш на виду у всього їхнього війська, як їхній дух занепаде, а дух твого війська відразу ж підніметься.
— Мене не цікавить їхній дух, я хочу спати! — дещо сердито одказав цар. — І ще оголоси у таборі, щоб мої воїни не шуміли, доки їхній цар зволить уранці відпочивати. Мене ж збудиш, як зійде сонце.
І натягнув вовняного плаща аж на голову.
За всю минулу ніч Дарій так і не склепив повік. Ні разу!
Не спав і тоді, коли у шатро ні світ ні зоря зайшов Гобрій із вісткою, що скіфи лаштуються у бойові порядки. Не заснув він і тоді, коли Гобрій вийшов із шатра і велетенський табір затих, чекаючи, доки зійде сонце. Не до сну було ні вночі, ні, тим більше, вранці, коли Гобрій повідомив про скіфського вісника.
Всю ніч і перед світанням лежав він під вовняним плащем із розплющеними очима і думав про одне і те ж: як, не принизивши своєї честі, виплутатись із невдалого скіфського походу? Військо виснажене до краю, настрій у воїнів зовсім нікудишній, гонитва за скіфами, їхні спустошливі щоденні напади зовсім вибили у його воїнів віру в перемогу. Коли він перейшов Істр, його воїни ладні були здолати будь-якого ворога, але тепер, після стількох виснажливих днів блукання, після голоду і спраги, коли в таборі стільки поранених і ослабілих, коли на піхоту вже не можна покладатися, битва й зовсім не бажана. Без віри у свою перемогу воїни уже не воїни.
Втратив віру в перемогу і він, цар царів.
Ще день тому, ще два дні тому він вірив, що досить наздогнати боягузливих кочівників, як він їх розіб’є наголову, знищить, змете з лиця землі... Ще день, ще два дні тому він так вірив. Ще день, ще два дні тому всі його бажання і помисли сходились до одного: догнати кочівників. Будь-що догнати кочівників і нав’язати їм бій, той бій, після якого їм уже не воскреснути ніколи.
Так він думав, цим він жив ще день, ще два дні тому. А коли побачив зблизька одного скіфа, коли поговорив з одним живим скіфом, із тим малорослим пастухом Спаніфом із берегів Малої річки, що впадає у Велику, то збагнув, що скіфів йому не здолати. А тому не здолати, що скіф той Спаніф дуже похожий на сака Сірака із берегів Яксарту. Всі вони, скіфи, однакові, всі вони, скіфи, такі ж, як і саки, — підступні, і хитрі, і відважні. Бо всі вони є породженням темних і злих сил Ангро-Манью. І всіх би їх винищити до одного. Зрубати на корню! Щоб жодна гілка ні сакського, ні скіфського родів більше не зеленіла і не приносила плоду.
Перевертався під вовняним плащем, щось бурмотів сам до себе і ніяк не міг заснути. Чим більше намагався не думати ні про саків, ні про скіфів, тим більше про них думав... О, як той скіф Спаніф та похожий на сака Сірака! Обидва низькорослі, обидва худорідні, не знатні, обидва бідняки з бідняків, обидва — пил на вітру... Хукни — і немає їх. А бач... Обидва ніщо в порівнянні із знатними і сильними світу цього, а бач... Йому б побільше таких воїнів, він ще півсвіту завоював би!
Перевертався з боку на бік і все думав: як той скіф похожий на того сака! Намагався не думати і думав. Тоді, аби спекатись тих думок, почав повторювати молитви із Ясни, фаргард 12, вірш 1: “Проклинаю дайвів. Признаю себе прихильником Мазди, зороастрійцем, ворогом дайвів, послідовником Ахури, тим, хто славословить Амшаспандів, тим, хто молиться Амшаспандам...”
Повторював завчено, як повторював не раз і не двічі, але бажаного заспокоєння молитва не приносила йому. Бо молився, а думав про те, як той скіф похожий на того сака! Невже він, цар царів, володар такого війська, втратив віру в перемогу над якимись там дикими кочовиками? А що, коли про це дізнається військо?
І коли Гобрій ні світ ні зоря сказав про скіфського вісника, Дарій негадано для самого себе і вирішив підняти дух воїнства. І це йому блискуче вдалося. Коли глашатаї помчали у всі кінці велетенського табору із словами: “Цар царів звелить спочивати і просить своїх воїнів не шуміти, доки не зійде сонце”, табір вражено притих. Коли ж пронеслася чутка, що Гобрій передав скіфському віснику слова Дарія не турбувати його так рано, перське військо ожило. Воїни чи не вперше за останні дні заусміхалися. Якщо їхній цар на виду в чужинського війська спить і просить рано його не турбувати і в таборі не шуміти, то він вірить у перемогу, і самі боги, звичайно, вдихнули йому такий спокій і впевненість.
Так того ранку у перських воїнів з’явилася надія і віра у їхню перемогу.
У Дарія ж її не було, і він, перевертаючись з боку на бік під вовняним плащем, з тривогою думав: як відірватися од скіфів, уникнути битви і швидко, не блукаючи, дістатися Істру?
Думав і не знаходив відповіді.

Коли Іданфірсу передали слова Дарія не турбувати його, доки він відпочиває, Іданфірс тільки головою похитав і язиком прицмокнув:
— Ловко!.. Не інакше, як воїни Дарія вже втратили бойовий дух, і цар хоче його підняти своїм вигаданим спокоєм... Ах, як ловко придумав перський цар із своїм спанням!.. Даю голову під заставу, що він не спав усю ніч і зараз не спить. Але ця хитрість йому вдалася, і в його таборі зараз панує пожвавлення. Виявляється, Дарій не такий уже й прямий, як я думав. Та ми теж задніх не звикли пасти. Цар підняв дух своїм воїнам, а ми той дух і зіб’ємо. І теж хитро та ловко!..
І скіфи збили персам бойовий дух справді ловко, хитро і просто.
Ось як розповідає про те Геродот у своїй “Історії” (Книга четверта. “Мельпомена”):
“Коли скіфи вже стояли у бойовому строю, то крізь їхні ряди прошмигнув заєць. Побачивши зайця, скіфи відразу ж кинулись за ним. Коли ряди скіфів змішалися і в їхньому стані здійнявся крик, Дарій запитав, що означає той шум у супротивника. Дізнавшись, що скіфи ганяються за зайцем, Дарій сказав своїм близьким: “Ці люди глибоко зневажають нас, і мені тепер ясно, що Гобрій правильно розтовкмачив про скіфські дари. Я сам бачу, в якому становищі наші справи”.
І було так, що Дарій підняв своєму воїнству дух, а скіфський заєць в один мент його збив.
І вишикувалися скіфи на рівнині в бойові шеренги, і вже їхні горласті задираки почали брати на кпини супротивника:
— Ей ви, перси! Чи вже виспався ваш цар? Якщо виспався, то хай виходить. Він просив у нас битви, ми прийшли дати вам битву! Як ви хочете, так ми вас і розколошматимо! Бо чужі прохання ми завжди виконуємо!
Затрубили труби, в кількох місцях перси розсунули вози, якими був захищений табір, і кіннота почала хвиля за хвилею виплескуватися із табору і ставати бойовими рядами напроти скіфської.
Виїхав і став на узвишші Дарій із своїми близькими.
— І справді їхній цар виспався! — галасують скіфські задираки. — Вдома, видно, заважали йому, так він до нас прийшов спати.
— Ой, глядіть, перси, бо багато вас сьогодні засне вічним сном!
Ось уже обидві сторони вишикувалися на рівнині, можна й починати. Але скіфи чомусь не спішать нападати першими. Дарій теж вагається подати сигнал. За ним стоїть рівними рядами гвардія “безсмертних”, і для неї через увесь табір на захід уже приготовлений широкий вихід. Це на випадок утечі. Кіннота — лучники і списоносці — будуть прикривати, а “безсмертні” втікатимуть з царем, як будуть непереливки...
Трубачі, піднісши вгору мідні труби, чекають помаху царської руки. Дарій уже зводить руку, як зненацька на супротивному боці зчиняється весела метушня... Передні вершники, зламавши стрій, носяться сюди й туди, свистять, регочуть...
Гру яку затіяли, чи що? Дарій повільно опустив руку, і трубачі трохи ослабли, передихнули.
Що скоїлося? Чому скіфи, зламавши бойовий стрій, гасають сюди й туди? Та ось до узвишшя, на якім стоїть цар, мчить начальник лівого крила кінноти, і на лиці в нього розгубленість, подив.
— Що там?.. — швидко питає цар. — Вони збожеволіли? Чи перешиковують свої ряди?
— Заєць, великий царю! — кричить начальник кінноти.
— Який заєць? — не йме віри Дарій.
— Звичайний... скіфський.
— Я питаю, в чому річ?! — вже кричить цар. — Кого ловлять кочовики на наших очах?
— Скіфи ганяються за зайцем, великий царю, — пояснюють уже близькі царя. — Вони побачили зайця між їхніми рядами і вирішили його, поки не почався бій, зловити.
Скіфи, ганяючись за зайцем, реготали, свистіли, улюлюкали... На персів навіть не дивилися, ніби тих уже й не було.
Потемнів на лиці Дарій, нічого не сказав, а мовчки повернув свого коня у табір. Воєначальники переглянулись між собою, і ніхто з них не зважився подати сигнал до початку битви.
Скіфи з реготом ловили зайця, а перси, підбадьорені того ранку своїм царем, в один мент так занепали духом, що, зламавши стрій і не чекаючи команди, повернули у табір.
Скіфи навіть не переслідували їх.
Не було вже такої потреби.
— Навіщо?.. — хитро посміхався Іданфірс на чолі свого війська і мружив променисті очі. — Заєць все зробив, що треба було.

Того дня, побачивши, як скіфи з галасом і безтурботністю, наче ті діти, ловлять на очах у його війська зайця, Дарій зрозумів, що похід він програв. І програв без вирішального бою, якщо не рахувати дрібних сутичок.
Ще день тому, хоч і збирався він повертати коней до Істру, але ні-ні, та й вагався, на щось сподівався, на чудо, зрештою, то тепер він уже і не вагався, і не сподівався ні на що! Ясно було одне: ці скіфи дуже похожі на саків, а тому треба пошвидше відходити до Істру! Але як це непомітно зробити на очах у всієї скіфської орди? Адже досить йому зробити хоч один крок на захід, як кочовики крикнуть: “Перси тікають!..” — і тоді почнеться... Ні, не бій, а різанина. Але тікати треба, і тікати по змозі непомітно.
Утвердившись у такій думці, він викликав Гобрія і сказав:
— Мені потрібна надійна порада, як нам безпечніше повернути додому. Говори, Гобрій, ти завжди відзначався кмітливістю.
— Царю мій! — Гобрій вирішив говорити всю правду. — Я чув і раніше про неподоланність цього народу, а тут я ще більше переконався у цьому, бачачи, як вони знущаються над нами.
— Так, — згодився цар. — Коли вони ловили зайця на наших очах, вони знущалися з нас.
— Цей народ не можна поневолити, — Гобрій не добирав слів. — Нам треба йти до Істру. І йти негайно. Сьогодні ж. Наприклад, вночі. І йти швидко, щоб скіфи нас не випередили і не знищили міст на Істрі. Той міст — єдине наше спасіння.
— Але як непомітно вийти із табору?
Гобрій на мить задумався.
— Треба по всьому табору розпалити великі багаття, ослів і мулів кинути прив’язаними і голодними. Вони всю ніч кричатимуть, і скіфи думатимуть, що ми в таборі. А ми тим часом до ранку будемо далеко звідси.
— На швидкість руху сподіватися не доводиться, — сказав із жалем цар. — У нас багато піхоти, крім того, поранені і ослабілі... Таких набереться чимало. Як бути, Гобрій?
І Гобрій зрозумів, що цар уже давно надумав, як бути, а питає лише для того, щоб на чиїсь плечі перекласти наслідки за вчинки. Але швидкість — гарантія життя, і Гобрій вирішив моральний бік узяти на себе.
— Великий царю! Рятуючи поранених і ослабілих, ти ризикуєш втратити і гордість свою — гвардію “безсмертних” та кінноту. Без них повертатися у Персію не можна. А різні там піші племена, що є у твоєму війську, можна і лишити. Вдома скажемо, що вони полягли во славу перського меча!
І сказав Дарі й:
— Бути по-твоєму! Досі твої поради, мудрий муже, мене виручали, гадаю, вони виручать мене і цього разу. Поранених і ослабілих воїнів, а також піших, втрата яких для нас нічого не варта, залишити у таборі. Їм сказати: цар з відбірним військом здожене скіфів, розіб’є їх і тоді повернеться за ними у табір... А вони хай підтримують усю ніч багаття.
Він тікав, тікав, кидаючи напризволяще ослабілих і поранених. Тікав, але навіть сам собі в тому не зізнавався. “Я не тікаю, — говорив він сам собі. — Я рятую своє військо. Я кидаю кілька тисяч негодящих уже ні на що людей, щоб врятувати десятки і десятки чудових воїнів, які мені ще знадобляться у Персії”.
“Я програв цей похід, — говорив він сам собі, — але це не означає, що я слабкіший за скіфського царя. Просто обставини склалися не на мою користь. Ахурамазда далеко звідси, він у Персії, тому й не зміг мені допомогти. А тут, над Скіфією, носяться темні сили Ангро-Манью, тут — обитель дайвів. Вони мені й нашкодили. Немає такого полководця, який би хоч раз, та не програв бій. Я не програв бою, я рятую своє військо...”
Але на душі було важко. Він знову і знову думав: а чи було йому коли легко? Ніколи, за всі роки царювання не було йому легко, адже щороку то одна країна повставала проти нього, то інша, то по кілька за раз. І він з незмінним успіхом їх придушував, зачинщиків брав у полон, відрізав їм носи та вуха і садовив їх на палі. Як то було із Фарвартішем, який повстав у Мідії, чи із Чіссатахмою, який повстав у Асагартії, чи як то було із Вахіаздатом, який повстав у Персії, як то було з десятками інших, хто повставав проти нього.
Йому тоді було важко, але він — перемагав. Йому і тепер важко, але перемога від нього далеко, і тому йому зараз так важко, як ще ніколи не було до того. І Ахурамазда далеко від нього, і не рятує, як рятував раніше, а всюди — дайви, дайви, злі, підступні, мстиві... Йти звідси геть, пошвидше йти звідси! Хай лишаються в таборі ослабілі й поранені...

 

І СТАЛА СКІФІЯ ВЕЛИКОЮ
, непідвладна нікому — і тим паче царям. Тож навіки закарбує вона — об’єктивна і непідкупна пані Кліо — на своїх знаменитих скрижалях: так ганебно скінчився похід Дараявуша, він же Дарій І в степи Північного Причорномор’я, а з нею і спроба могутньої Перської імперії підкорити народи Причорноморської Скіфії... І перемога та небувала піднесла військово-політичний авторитет її організаторів — скіфів — справила великий вплив на подальшу консолідацію північнопричорноморської Скіфії, яка тоді ніби вдруге народилася, а скіфам принесла славу “непереможених”.
Через більш, як півстоліття після тих вікопомних для синів змієногої богині подій Геродот, відвідавши їхню батьківщину слухатиме від степовиків, до того мало знаних, все ще живі передання, що вже тоді набули рис героїчного епосу про їхню перемогу над персами. Вже давним-давно не буде в цьому світі Іданфірса, він лежатиме в одному з грандіозних курганів, званих царськими, а скіфи все ще співатимуть про нього пісні, діди розказуватимуть онукам біля вечорових багать, як над степами сходитиме місяць уповні і заливатиме все навколо тремтливим сріблом і якісь привиди блукатимуть ген у маревних ночах, розказуватимуть легенди і міфи, передання і билиці про Іданфірса, переможця Дар’явуша, і поставатиме він перед завмерлими онуками лицарем і богатирем, рівний самим богам! І таким він — богатирем з богатирів, рівний самим богам — і залишиться в народній пам’яті на віки вічні...
На тій блискучій славі, що швидко стане легендарною і завершиться рання історія скіфів. Після скіфо-перської війни, коли всі народи заговорять про незбагненних синів змієногої богині — хто із захопленням, а хто з недовірою-подивом (“Та невже?... Самого Дарія подолали, царя царів? Своїм маленьким військом його величезну орду?..”) — ось тоді в степах Північного Причорномор’я і почне народжуватися Велика Скіфія, і символом її могутності й багатств теж на віки стануть так звані “царські” кургани — величезні поховальні пам’ятки її володарів та вищої знаті, ті кургани, рівним яким немає в Європі. Більшість їх відкрито в Нижньому Подніпров’ї — Чортомлик, Огуз, Солоха, Козел, Гайманова Могила, Олександропільський, Товста Могила та ін. (в котромусь із них і лежить скіфський рятівник Іданфірс, тільки ми про те вже ніколи не будемо знати). Знайдені тут величезні цінності, як пишуть спеціалісти, не тільки свідчать про казкову розкіш аристократії кочівницької, а й є доказом жорстокої експлуатації підкорених племен та народів з боку кочівників...
...Коли перша стріла скіфського воїна досягала ворога і валила його на землю, в ту мить у польоті вже було 5—6 смертоносних стріл, що розсікаючи повітря, летіли одна за одною...

“Нас більше всіх і ми кращі за всіх!” — не дарма так казали “царські” скіфи, володарі всіх племен і народів тієї Скіфії, яку вони, як тільки-но трапилась нагода, і зробили Великою...
І було це року 514-го (за іншими даними 512-го) до н. е.
І попереду в Скіфії, яка стала Великою, стояло кілька століть слави і доброї долі, могутності й везіння, що відпустила доля для синів змієногої богині — аж до загибелі Атея, царя царів у степах між Дунаєм та Доном... І тоді справді скіфів було більше всіх і були вони й справді кращими за всіх. Тоді ж відбулося піднесення всіх галузей їхньої економіки — землеробства, ремесел, торгівлі, скотарського господарства. Єдності етнічно споріднених племен, зрештою. Все це і стало найбільшим злетом, найпишнішим розквітом Степової Скіфії що його вона досягла у ІV ст. до н. е., найвищим рубежем свого успіху, але подолати який їй так вже й не судитиметься...
Всьому свій час. Злетам і падінням.
Як пізніше буде сказано: час жити і час помирати...


 

 

Частина одинадцята

 

“Я перелітав на крилах пісні в давно минуле, я жив у минулому, я бачив, я чув, з тріпотанням сердечним відчував смуток, радість та всі перипетії тих почувань” —
М. Коцюбинський.

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ

“У ІV ст. до н. е. на чолі Скіфії стояв цар Атей, який об’єднав під своєю владою всі скіфські племена. Боротьба з фракійцями на заході становила основний зміст його довголітнього правління. Відомо, що скіфи, очолювані Атеєм, в союзі з македонським царем Філіппом ІІ (батьком Олександра Македонського) завдали поразки царству одрисів і поширили свої володіння за Дунай. Пізніше відносини між Атеєм і Філіппом Македонським різко погіршали і навіть стали ворожими. Почалася війна, яка проходила з перемінним успіхом...
...Концентрація влади (це коли вона зосередилась в руках Атея — В. Ч.) була важливим кроком на шляху перетворення союзу племен в єдину народність, об’єднану під єдиним управлінням .
...Щоб підтримувати своє панівне становище, скіфи повинні були мати велике, добре озброєне й міцно спаяне дисципліною військо. Природною формою такої організації було всенародне ополчення, створюване за принципом поділу на роди і племена, що забезпечувало збереження військових традицій, підтримку колективної честі й усталених моральних норм. З огляду на це родоплемінна структура, майже повністю втративши свої початкові соціальні й виробничі функції, продовжувала стійко зберігатися як форма військової організації суспільства. Іншим фактором, який сприяв збереженню родинних устоїв, була общинна власність на землю.
На чолі суспільства стояли царі (спочатку — три, потім — один) та родові старійшини, що були також начальниками військових підрозділів. Влада царів була спадковою, сильною і деспотичною. Існувало уявлення про божественне походження царського роду. Царі виконували також судові, частково і жрецькі функції. Непокора наказу царя каралася смертю. Найтяжчим злочином вважався замах на життя царя чаклуванням. Найближчим оточенням царя був його особистий загін, відібраний з числа кращих воїнів, незалежно від родового поділу.
Водночас влада царя якоюсь мірою обмежувалася інститутом родового ладу. Вищим законодавчим органом були народні збори — ”рада скіфів”, яка мала право усувати царів і призначати нових з числа членів царського роду. Характерно, що за свідченням Геродота, усі найважливіші рішення приймалися не від імені царя, а від “усіх скіфів”.
З часом влада царя і його найближчого оточення дедалі більше посилювалася, а значення органів родового ладу підупадало. Відомо, що цар Атей одноособове вирішував питання престолонаслідування. Так, він обіцяв Філіппу Македонському за подання йому воєнної допомоги у боротьбі з Істрією зробити його своїм “сином”, ”наступником”, тобто царем Скіфії. Але це був лише дипломатичний маневр. Від своєї обіцянки Атей, як тільки відпала необхідність, негайно відмовився, однак сама можливість такої постановки питання вказує на те, як зміцніло єдиновладдя скіфських царів, їх право вирішувати кардинальні питання скіфського суспільства.
Атей розумів, що могутність скіфів значною мірою залежала від збереження демократичних традицій військово-родової організації, яка на той час вже була значно підірвана загостренням соціальних суперечностей. Ця політична тенденція знайшла відображення в писемних джерелах і образотворчому мистецтві того часу.
Плутарх (бл. 46 — бл. 120) наділяє Атея героїзованими рисами варварської простоти і воєнної доблесті...
Не випадково на монетах, які карбував Атей для підтримки свого політичного престижу, скіфський цар зображений у вигляді простого воїна з луком на коні, без будь-яких прикрас, регалій і атрибутів царської влади. Мабуть, ці самі ідеї відображають сцени з життя скіфів на чортомлицькій вазі і на золотій пекторалі з Товстої Могили...”
“Історія Української РСР”, т. І.

АТЕЙ — ЗАПОРОЖЕЦЬ НА СКІФСЬКОМУ ТРОНІ

Отакої, вигукнете ви, шановні мої читачі. Де Запорозька Січ із своїми козаками-січовиками, а де Скіфія!..
Запорожцями, як ми знаємо, називалися (і — на віки називаються!) українські козаки, які жили в пониззі Дніпра за порогами в ХVI—ХVIII ст. Нашої, звісно, ери. (“Було колись в Україні Ревіли гармати; Було колись запорожці Вміли панувати”. Т. Шевченко). А скіфи? Їхні дати: VII ст. до н. е. — III ст. н. е.
Те-те-те!
Гм...
Була колись така теорія (гіпотеза, чиясь архіоригінальна, зрештою, думега), що запорожці — це насправді ніякі і не запорожці, а... нащадки скіфів.
Екстравагантно, звісно, та все ж...
Щось у цьому є.
Особливо в тому, кого ми називаємо Атеєм. Дуже бо цей скіфський цар був схожий на запорожців, які, звісно, з’явилися після скіфів через віки та віки. Але щось між ними — Атеєм та запорожцями — спільне й було. А мо’ то тільки здається на перший позір?
Отож, Атей...
Ім’я в нього таке... мм... нашенське чи що. Справді, хоч і скіфське, а ніби ж і наше. Чому б і не назватися якому-небудь сучасному дядькові сучасної України Атеєм, га?
Правда, імені Атей в словнику-довіднику українських імен немає, (мовби воно вже застаріле). Але подибуємо там хіба ж такі імена! Африкана, наприклад, Ахіллія, Асона, Анадія, Аполлона, Амоса, Альфонса, Алфія, Автонома... Адама, зрештою. То чому б і не бути Атею, га?
А втім, це така собі... передмова. А по передмові і — мова.

Хоч як не дивно, але в нашій офіційній (державній) енциклопедії, якою була і все ще залишається УРЕ, у відповідному томі на літеру “А” можна, наприклад, зустріти навіть далекого нам Атауальпу, правителя інків, але ажніяк не ближнього нам Атея, одного з наших чи не предків (скіфи таки внесли в нашу кров свою кров і свою культуру, гени і різні там частки). Та й до всього ж Скіфія була першим державним утворенням на теренах України І ось одному з владик Великої Скіфії, та ще такому видатному, як Атей, не знайшлося місця в нашому довідковому виданні. І це при тому, що енциклопедії — це наукові або популярні довідкові видання, які містять (мають, принаймні, містити!) найістотнішу інформацію з усіх (якщо це універсальні енциклопедії) галузей знань та практичної діяльності, відображувати рівень науки і культури своєї епохи. Не знайшлося місця для того Атея, який об’єднав під своєю владою всі скіфські племена і за якого Скіфія у ІV ст. до н. е. досягла найбільшої своєї могутності й розквіту. Власне, тоді почала успішно творитися сильна скіфська держава, якій, на жаль, так і не вистачило часу для завершення процесу свого народження.
Взагалі, це була колоритна і неординарна особистість, цар Атей!
Пастух і монарх в одній особі. Воїн і владика. Рядовий скіф і спадковий цар. Простолюдин і небожитель — це у нього, непоєднуване, якось поєднувалося і створювало ту особистість, яку нині ми називаємо царем Атеєм. І це й створило його в єдиному зразку — навіть для Скіфії незбагненному. А де вже нам його втямити!
Такою ж своєрідною була ця особа, якою у свій час був, оповитий легендами й переданнями владика Іданфірс. Ба, навіть, якби би ми сьогодні сказали, анекдотами. Принаймні, веселі притчі про Атея ходили ще за життя його. Як і владика Іданфірс, Атей теж залишив глибокий слід в історії своєї країни.
Жорстокий воїн і розважливий мудрець, добрий дядько, хитрий і бувалий в бувальцях і філософ, рівня грецьким любомудрам. Гоноровитий і в той же час простий-простісінький чоловік-чолов’яга. І кожний раз — в залежності від обставин, що часом швидко змінювалися, — він був іншим, різко відмінним від попереднього і трудно було збагнути, яким він буде завтра і який він є справжній. Незбагненний і в той же час ясний, як на долоні. Позахмарний і земний. Добрий і злий. Велемудрий і простецький, балакучий і скупий на слова. І, безперечно, хитрий та вертлявий, такий, що в нього — як пізніше казатимуть в Україні, — і в ступі не влучиш.
Вроджений військовик і ватаг. За всю історію Скіфії лише в нього було і найбільше, і найсильніше військо, злютоване, як один організм — тисячорукий і тисячоголовий, і чи не найдовше за інших владик тримав він у своїх сухих, кістляво-кощавих руках Золоту Вуздечку Скіфії, як образно називали сколоти верховну владу, і жив чи не найдовше за всіх, тож всім здавався вічним, цей монарх-довгожитель, такий, який не знає смерті, а тому живе завжди. І всі були спокійні: Атей з ними в цьому світі, значить, все буде добре.
Був істинний скіфський характерник, чаклун і чарівник. Характерництво (чаклунство) було йому од природи властиве.
Химородник-ворожбит, жрець і в дуду грець.
Умів химородити і чудувати. Як пізніше казатимуть про запорожців, що вміли вони химороду химородить... Такий він був: цар, а любив баляндраси з дядьками точити, і в той же час ніколи багато не говорив, не базікав, часом обмежуючись лише кількома словами, але такими, що на них сусідні царства зважали.
Відомий його лист-послання до мешканців міста Візантія, розташованого на березі Босфорської протоки: “Цар скіфський Атей демосові візантійців: не перешкоджайте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води!”
І — все. Коротко і ясно. І цього було досить. Візантійці більше не прищемлювали інтереси Атея, бо знали: Атей лише раз застерігає. Повторюватись не любить. Сказав — як зав’язав. Не хочеш мати лиха — прислухайся до його застереження. Знали: Атей може в один змиг ока кинути летючу кінноту, якій тоді не було рівних, аж до Босфора Фракійського і ніхто його не зупинить. Краще послухати його — тобі ж, як кажуть, дешевше буде. А хто собі ворог? Тож і слухалися Атея (“З цим скіфом краще не зв’язуватись” — обачливо казали).
А втім, який був Атей, зішлюсь (аби не повторюватись) на свій історичний роман “Смерть Атея”, що вийшов року 1990 у Дніпропетровську, у видавництві “Промінь”. Ось кілька фрагментів з цього твору.

ДЕ БУВ ФІЛІПП РАНІШЕ ЗІ СВОЇМ ДАРУНКОМ?

Атей чистив свого коня.
Це був не звичайний, низькорослий, скіфської породи, непоказний із себе, хоч і витривалий кінь, а придбаний за золото десь на сході, у персів, високий, породистий, чистокровний скакун з гнучкою шиєю, золотисто-осяйний. Ним Атей особливо дорожив. Кінь — гарячий і рвійний — нетерпляче перебирав тонкими ногами, високо закидав красиву голову, тупцявся. Пирхав і кудись поривався, ловлячи губами й чутливими ніздрями гіркуваті од полину степові вітри, що залітали в кочовище, кличучи до себе скакуна. Його вуха, що так і ходили, вловлювали далеке відлуння кличного іржання молодих кобилиць у степу, збуджуючи перського чистокровного коня, відбираючи в нього спокій.
— Почекай, скоро в похід підемо, там політаєш степами широкими, — лагідно гомонів до нього цар. Він тримав коня однією рукою за вуздечку, а другою, стиснувши шматок білої повсті, витирав лискучі боки, шию, ноги і час од часу позирав на білу повсть — чи не забруднилася? Шматок повсті залишався незаймано білим, і це радувало царя — чистий кінь, доглянутий. А чистий, сильний і доглянутий кінь, такий і його господар, кажуть степовики, і кожний ходить біля коня, як біля лялечки.
Поляскуючи скакуна по нагуляному крупу і крутих аж лискучих боках, Атей добродушно бурмотів:
— Та постій же, постій. Не вертись, як дурне лоша. Будуть у тебе кобилиці, бо хочу від тебе вдатних лошат мати. І в степах ще погуляєш, і в битву мене понесеш... Все у нас буде з тобою, конику. От якби мені та ще хто віку доточив, було б і зовсім добре. Бо скільки не живи, а нажитися не можна — такі вони, степи, такий він, білий світ...
Кінь косував на господаря великим вологим оком, у якому видно було частину кочовища і царське шатро з бунчуками, перебирав м’якими чорними губами й тягнувся до Атея. Шкірячи зуби, намагався гризнути царя, але кусав злегка, так, граючись... І від того Атей був у доброму настрої. Від спілкування з кіньми цар завжди отримував душевну рівновагу і задоволення, наче знався з найвірнішими друзями. Пораючись біля коня, як на душі було тяжко і похмуро, Атей швидко заспокоювався, лагіднів, світлів на виду і думалось тоді легше, і жилось ніби легше, і в голові ставало менше гнітючих думок. Любив він коней, як нікого з живих істот у цьому світі. А втім, як же степовику — воїну і кочовику — та без коня? Все одно, що без ніг і без рук. То кочує степовик, то воює, а все не на своїх, а на чотирьох, таких прудких і таких надійних конячих ногах. А коні, як і люди, — в кожного свої звички, свій норов, своя натура: один підступний, інший довірливий, той хитрий, а той добрий, хто злий, а хто друга тобі замінить і з біди тебе виручить... А заіржить кінь, і на душі в степовика відразу ж стає тривожно-бентежно, ніби не кінь голос подає, а саме твоє життя до тебе озивається... Мало знайдеться інших голосів, з якими б так зріднився скіф, як кінське іржання. То — клич, голос друга, голос радощів чи біди, тривоги чи удачі, голос швидкого лету, нових просторів, зрештою, жорстоких битв. І ніяка музика, ніякі гарні звуки не зрівняються тоді з кінським іржанням, не викличуть в душі стільки поривань. Було колись... Захопили скіфи в полон грека-флейтиста, Ісменієм його звали. Атей попрохав полоненого заграти на своїй дудці. Грек і заграв. І грав так, наче флейтою душу з тебе виймав — може, тому, що в полон потрапив, за батьківщиною тужив. Вдатно грав, душевно. Слухаючи музику, забувся Атей, де він і що з ним — наче в інший світ потрапив. А коли отямився, на самого себе розсердився: як це він, цар, якимось там полоненим захопився! Аби грек не подумав чого такого, аби носа не задер, що він, мовляв, своєю грою навіть скіфського царя полонив, Атей буркнув:
— Добре граєш, грек! І флейта у тебе як жива. Та все ж я віддаю перевагу не твоїй дудці, а іржанню свого коня.
Грек зблід. Від образи, що гру на флейті оцінили нижче іржання коня. На Атея, скіфського владику, про якого стільки раніше чув різних небилиць, дивився, як на дикуна, і губи його тремтіли. На губах же Атея мигнула і зникла усмішка. Добре, що він так оцінив гру на флейті. Хай греки думають, що йому й справді ближче іржання бойового коня, хай тямлять, з ким мають справу! Краще бути в їхніх очах незрозумілим, аніж відкритим і ясним. Хоча гра йому тоді сподобалась, і, розчулившись, він звелів відпустити грека додому. А що іржання коней любив не менше, аніж флейту, то вже таким удався — флейту мало слухав, а з кінським іржанням виріс...
Та ось кінь заіржав лунко, дзвінко. Атей, пробудившись від роздумів, звів голову й побачив гурт чужих вершників. Вони наближалися до царського стійбища в супроводі скіфів на чолі з його радником Котіаром (і коли Котіар устиг зустріти македонських посланців?). Атею вже передали, що в кочовище прибули посли з далекої Македонії і прибули з дарами від свого царя. Певно, Філіпп чимось занепокоївся, якщо прислав до нього послів з дарами. Не інакше, як відчуває скіфську міць, чи замислив що, тож хоче дарами та клятвами у вірності приспати Атеєву пильність. Але скільки не присипляй пильність, та все одно надійде час, коли скіфам і македонцям стане тісно в цих степах...
...Чужі воїни зупинилися, спішилися, і вершники застигли біля коней. Посли під’їхали до Атея ближче і теж спішилися... Потупцявшись (скіфський цар все ще не звертає на них уваги, чистить свого коня та й чистить), підходять ближче:
— Хайрете!
Посли гучно вітають Атея, владику всіх скіфів від Танаїса—Бористена й до пониззя Істра — Атей чистить собі коня та й чистить.
Старший з македонців дістав шкіряну трубочку, зірвав з неї воскову печатку і, витягнувши пергаментний сувій, розгортає його і починає врочисто читати:
— Філіпп, цар македонський, Атею, царю і народу скіфському — радуйтесь!..”
Македонський цар майже клянеться скіфському цареві в дружбі та вірності... Атей чистить свого коня та й чистить, але внутрішньо насторожився. І чому це Філіпп ні з того, ні з сього клянеться йому в дружбі та вірності? Не інакше, як готує удар у спину. Це взагалі схоже на Філіппа. Перед тим, як своїм друзям чи однодумцям нанести удар у спину, Філіпп неодмінно клянеться їм у вірності.... Слухаючи велеречивого посла, Атей чистить собі коня та й чистить...
Посол читає.
Котіар безсторонньо тлумачить...
Виявляється, знатні македонці привезли Атею в дарунок від свого царя молоду жінку, родичку самого Філіппа, ту, що вбрана і як жінка, і як воїн, і чого це Філіппу спало на думку подарувати Атею — ні з того, ні з сього — свою родичку?
Посол велеречиво читає й читає...
Котіар безсторонньо тлумачить і тлумачить...
Атей чистить коня та й чистить...
— На знак вічної дружби між Філіппом та Атеєм, між македонським царством і скіфським!
Гм... Тепер уже ясно, як білий день: Філіпп таки гострить меч проти Атея. Не інакше, як щось затіяв підступне, хитрий македонець уміє далеко бачити, а вже пильність приспати йому нічого не коштує... Греки на цьому обпікалися не раз.
Не звертаючи уваги на чужинських послів, як і на живий царський дарунок, Атей чистить собі коня та й чистить. І в тому був свій сенс і глибока задума: показати македонцям, що він не запобігає перед ними і такий сильний, що й навіть їхньої “вічної” дружби не потребує. Бо скіфську дружбу ще треба заслужити.
Посли розгублені, посли між собою перезиркуються, плечима знизують, не знаючи, як далі триматися.
Атей чистить коня, Котіар у білу бороду посміхається. Що скажуть посли — витлумачить і знову у білу бороду свою посміхається. А посли розгублено тупцяються. Не бачили вони і не чули, щоб цар отак послів зустрічав.
Та ось скіфський цар зводить голову і, все ще шматком білої повсті витираючи спину коня, зненацька запитує послів, запитує тихим, буденним голосом, так ніби між іншим:
— А ваш цар чистить свого коня?
Він так і запитав: “А ваш цар чистить свого коня?” Посли переглянулись, розгублено заусміхалися — що це? Жарт? Але скіфський владика дивиться незворушливо, серйозно й вимогливо — відповіді чекає. Посли знову перезирнулись між собою і їм аж ніяково стало: НІ, ЇХНІЙ ЦАР НЕ ЧИСТИТЬ СВОГО КОНЯ. У ЇХНЬОГО ЦАРЯ Є КОНЮХ... БАГАТО КОНЮХІВ...
— У мене теж є конюх, — одказує Атей і віддає коня конюхові. — Є в мене і ще багато-багато конюхів, — по хвилі насмішкувато каже цар, задоволений, що справив на македонців належне враження. Хай думають, хай передають своєму царю, що Атей такий собі простачок. Навіть свого коня сам чистить... Такого, мовляв, і круг пальця буде легко обвести.
Македонці здивовано і не без цікавості роздивляються скіфського царя. На вигляд — скіф як скіф, повстяний башлик на ньому, повстяна куртка, шкіряні штани, в руках плетениця. Звичайний скіфський пастух. Високий, худорлявий, тонкий у талії, лице видовжене, все в зморшках, аж чорне від засмаги, і шкіра на ньому, певно, задубіла. Очі гострі, гляне — наче наскрізь тебе прониже. І не повіриш, що йому — дев’яносто. Невже скіфські знахарі напувають його зіллям, що старість проганяє?.. Навіть греки, самі греки, мудрі і всезнаючі та всеуміючі греки, такого зілля не мають.
— То ви, шановні посли, привезли мені живий дарунок свого царя? — зненацька питає Атей і вперше звертає увагу на македонянку, котра, не розгубившись, визивно і сміливо дивиться на нього.
Похитав головою, оглядаючи македонянку з ніг до голови, цмокнув язиком, сумно всміхнувся і сказав, ні до кого конкретно не звертаючись:
— І де був Філіпп раніше зі своїм дарунком? Літ так із сорок тому... Га?..
Котіар безсторонньо витлумачив.
І стільки в словах царя прозвучало щирого жалю, що македонці тільки зітхнули і кожний з них, певно, подумав, що життя і справді швидкоплинне — не встигнеш оглянутись, а вже безсилля за плечима стоїть...
— І боги хороші, — говорив далі Атей. — Силу чоловічу забирають, а бажання лишають. Викручуйся, мовляв, як сам зумієш.
І засміявся. Як македонцям здалося — молодо. Не цар, а чаклун, подумали вони. Тільки прикидається, що йому дев’яносто, а насправді... Та він ще й молодого за пояс заткне!
Атей зненацька заклав два пальці в рот і так свиснув, що македонці аж відсахнулися. І тільки пронісся царський свист, як з’явилися два скіфи, ведучи за вуздечку осідланого коня в багатій вуздечці. Він не йшов, а гарцював, скіфи ледве втримували рудого, аж вогнистого скакуна. Вуздечка була оздоблена золотими бляшками — одна на лобі спалахувала сліпучим сяйвом, одна на потилиці і по дві з боків. На схрещенні ремнів — срібні фігурки грифонів. На носі коня — золота головка грифа, огинаючи шию, йшов шкіряний ремінь, покритий бронзовою стрічкою, на грудях — золота стрічка з карбованим орнаментом.
Кінь бив копитом, високо закидаючи голову, шкірив зуби, намагаючись гризнути конюхів, а ті, втримуючи скакуна з трудом, заспокійливо посвистували.
Атей підійшов до коня, поляскав його по шиї і сказав македонцям (тлумачник неквапом передавав суть царевого казання):
— Дари люблять, щоб їх віддарювали. Передайте цього коня своєму цареві Філіппу.
Македонці захоплено цмокали язиками.
— Ах, який кінь!
— Кращий у всій Скіфії!

При царській владі, на скіфському престолі Атей чи не найдовше за всіх скіфських владик тримав Золоту Вуздечку — везучим вдався, коли таланило і все до рук ішло. Роки пливли й спливали за водою Бористена — наче мимо нього. Старості він не знав. У дев’яносто років легко вихоплювався на свого бойового коня, що його лагідно називав коником і водив у бій своє військо, що ніколи і ніде не знало поразок чи бодай невдач.
Спіткнувся Атей на Заході, на Істрі.

“...Бурхливо розвивалися події... на західних кордонах Скіфії. Це був третій, не менш важливий напрям їхньої зовнішньої політики. Як ми вже зазначали, західними сусідами скіфів були фракійці. Близько середини V ст. до н. е. серед останніх надзвичайно посилилося плем’я одрисів, що проживало в долині річки Арда. Очолювані своїм ватажком Тересом, вони заснували могутнє у військовому аспекті Одриське царство, кордони якого доходили до Нижнього Дунаю. Контакти між двома войовничими угрупуваннями — Скіфією та Одриською державою — мали розмаїтий характер. Не обходилось без конфліктів, але відомо й про породичання царських родин: наприклад, дочка Тереса була однією з дружин скіфського царя Аріапіфа. Така ситуація зберігалася до середини ІV ст. до н. е., коли швидкий занепад Одриської держави призвів до її розпаду. Так упав міцний бар’єр, який заступав скіфам шляхи до античних міст Західного Причорномор’я — Істрії, Діонісополя, Одесоса й ще далі — безпосередньо до Балканського півострова”. — Зб. “На світанку історії”.

Якщо відносини скіфів з античними містами Північного Причорномор’я були загалом мирними і навіть регулювалися договорами (та й скіфи були зацікавлені в торговельних зв’язках з грецькою метрополією та її колоніями), то на Заході, на Дунаї, що був межею між Скіфією та Фракією війни й сутички не затихали роками.

“...Атей так довго жив у цьому світі, що скіфи були певні: їхній цар володіє таємницею безсмертя.
Вірив у те і сам Атей.
Збираючись в похід за Істр, і гадки не мав, що назад він уже не повернеться на коні, що йде він за Істр і за славою своєю, і за смертю своєю.

В ЗАІСТРЯНСЬКІЙ ФРАКІЇ, В ЦАРСТВІ ОДРИСІВ

У ті далекі часи на Істрі завжди було неспокійно На однім його боці кочували скіфи, на другім — фракійці. Останні ходили в лисячих шапках, тож скіфи, коли збиралися в набіги на західний берег свого прикордоння, казали: “А збігаємо до лисячих шапок та нахапаємо у них добра!” І бігали. Або окремі вожді та старійшини з власними загонами, або й усі гуртом, як сарана, за так званим загальним рішенням, коли напад на сусідів схвалювала рада усіх скіфів. Бігали, і хапали, і привозили звідти чимало добра. А фракійцям на згадку про себе відрізали кінчики носів.
“Щоб пам’ятали, — втовкмачували скіфи своїм жертвам, — що ми ваші владики, а не ви наші!”
Коли ж потерпілі скаржились скіфським царям на спустошливі набіги, то отримували одну й ту ж відповідь:
— Ми не посилали до вас загони за нашим загальним рішенням, кожний з них займається грабіжництвом на свій страх заради прибутку. І той, хто захищається, може сам і покарати тих, хто хапає.
Покарати хапунів не завжди вдавалося. Тож лисячі шапки, щоб відомстити віроломним сусідам, теж переходили Істр, але вже на східний його берег і теж шарпали скіфські роди й поверталися додому з нахапаним добром. Але все то були сутички місцевого значення між сусідами на прикордонні. Бо ті і ті вдалися швидкими на підйом за легкою здобиччю. А ось в пониззі своєї західної прикордонної ріки скіфи вперше з’явилися лише у вікопомні часи славетного Іданфірса. Женучись тоді за перським царем Дарієм, котрого вони малою кров’ю перемогли за якихось там шістдесят днів, скіфська кіннота ураганною лавиною прилетіла до семи гирл Істра, де він впадає в Акшайну, а окремі загони степовиків доскочили аж до Херсонеса Фракійського і там наробили шерхоту. Фракійці тоді переполошилися, гети теж занепокоїлися (то були їхні краї), але — ненадовго. Прогнавши перську орду, скіфи в ореолі слави, не затримуючись у тих краях, повернули в свою предківщину в межиріччі Борисфена й Танаїса і затихли там на сотню з чимось років.
А вже в часи Атея потіснішало скіфам у Скіфії. Чи степи між Танаїсом на сході та Істром на заході, що раніше здавалися безмежними, почали зменшуватися, чи скіфів стало більше з’являтися у світі білому? Так це чи ні — невідомо, але за довге царювання Атея велелюднішими стали роди й племена, міцніла Скіфія все новими і новими воїнами — кінними стрільцями з луків. Множились табуни коней, гурти скоту, отари овець. Більше кибиток кочувало в степах, більше юрт і шатер виростало на типчакових рівнинах — вже не вистачало пастівників, і роди почали зніматися з насиджених місць. Всі прийшли в рух і кудись поривалися. Цар та вожді теж багли нових земель — і для себе та своїх численних родичів, і для голоти, для нижчих людей, яких треба було десь розселяти, аби вони не позирали косо на знатних. Треба було шукати якийсь вихід, інакше в сутичках за кращі пастівники скіфи переб’ють один одного.
Але куди податися? На схід? Степи за Танаїсом теж не безмежні, хоч трави по той бік щедрі. Але там — войовничі савромати, що саме набирали силу. Їм теж тісно в степах за Танаїсом, надто багато їх, не здолати скіфам своїх східних сусідів без тяжких втрат... Куди ще податися? На північ? Але там і холодно, і місця невідомі, буцімто й пастівників мало. Та й племена бідні, який з них скіфам зиск? На південь повернути? Але в тих краях степи уривають свій нестримний біг на березі Акшайни, по-грецьки Понта Евксінського, чи вдаряються в гори, де таври живуть. А хіба скіфи, сини степів та рівнин, помістяться зі своїми табунами в горах? Тож залишався захід. І степи там, доносили вивідники, від Істра й до Балканських гір великі, а люд не сильний — бо єдності не має, між собою ворогує. А в кого чвари, тими й поганяти легко. Найдужчі й найчисленніші серед тамтешніх племен — фракійці. Мають своє, Одриське царство. Але скіфам і тут поталанило. Якщо в часи своєї найбільшої могутності фракійське царство одрисів простягалося від Егейського моря і до Істра, то вже за Атея воно розгубило минулу міць, роздирали його внутрішні розбрати, коли брат на брата з мечем ішов. Знаючи це, Атей був певний: з фракійцями упорається легко. Принаймні, відхопить у них добрячий шмат степів, а там видно буде. Та й до грецьких міст на західних берегах Понта ближче. А спілкуючись з грецькими державами-полісами, був переконаний Атей, можна вивести Скіфію з глухих околиць цивілізованого світу на шлях великий, набратися в еллінів досвіду та вміння, як державу свою збудувати — в цих ділах греки великі мастаки, хоч царів у них і немає.
Десять років минуло звідтоді, як Атей, залишивши свою столицю на березі Борисфена, перейшов Істр і почав підкоряти фракійців, утверджуючи своє панування на захід і на південь від ріки, аж доки й не захопив значну частину Заістрянської Фракії. І фракійське царство одрисів, ослаблене внутрішніми чварами, було безсиле дати відсіч прийшлим кочовикам. До всього ж на фракійців із заходу тиснув молодий македонський цар Філіпп, зі сходу наліг Атей — опинилися фракійці, як між двома вогнями. І там пече, і там гаряче.
З року в рік міцніло Атеєве царство на заході від Істра, це підштовхувало скіфів до захоплення все нових і нових земель. Ніхто не мав сили дати відсіч Атею — наймогутнішим виявився він у тих краях. Хіба що Македонія могла зрівнятися із Скіфією по силі. Та з Філіппом в Атея був договір про дружбу і спільні дії в боротьбі проти фракійців. Так минуло десять літ. У фракійських краях вже почали з’являтися скіфські поселення, а на колишніх фракійських нивах скіфи-землероби знімали свої врожаї. А царські скіфи кочували, їхній владика кружляв у степу, як кружляє в піднебессі орел, зірко оглядаючи звідти свої володіння. І тільки завбачить, що яке тамтешнє плем’я непокору виявить, коршаками налетять царські воїни, посічуть і в степах непокірних розженуть.
Фракійці вже нічого не могли вдіяти із скіфами, захвилювалися й трібалли, бо скіфи і в їхніх землях з’явилися — данину вимагають. Гети забили тривогу — теж не хотіли скіфськими данниками ставати. І всі — і фракійці, і трібалли, і македонці, і гети, і самі скіфи розуміли: не вживуться вони мирно у тих краях, все йде до війни. Це розумів і сам Атей.
Боротьба з фракійцями на Заході скіфських земель була основним сенсом Атея-царя — особливо на заключному етапі його предовгого правління.
Певний час Атей діяв обачно, у спілці з македонським царем Філіппом ІІ. Удвох вони завдали нищівної поразки царству одрисів і поширили свої володіння на Дунай. Це було найбільшим досягненням мудрої політики. Атея, його найвищий злет запорожця на скіфському троні. Але втриматися на ньому він так і не зміг, хоч все й передбачав. І все тому, що два леви ажніяк не могли ужитися на одній території, яку кожен з них вважав своєю, а суперника зайвим. Не вжилися й Атей з Філіппом ІІ (чи Філіпп ІІ з Атеєм). Бо той і той бачив себе — тільки себе! — єдиним володарем Задунав’я, а Філіпп, на відміну від Атея, ще й володарем усього світу, який він збирався завойовувати. Він був відносно ще молодим, ще й півстоліття не встиг розміняти, тоді ж як Атей вже завершував своє велике коло життя. То нащо йому був суперник? Та й виношував македонський цар потаємний задум підкорити заодно і Скіфію і самому стати владикою усіх її країв, аж до Танаїса на сході. Тож, врешті решт, сталося те, що й мало статися — між учорашніми спільниками і майже друзями проповзла змія розбрату. І невдовзі відносини між учорашніми спільниками по зброї так зіпсувалися, що стали вони непримиренними ворогами. Зчепилися в смертному герці — молодий хижак із старим. Спершу війна між ними проходила з перемінним успіхом — коли верх брали скіфи, коли македонці, сили, здавалося, були рівними. Проте у вирішальній битві в пониззі Дунаю у 339 році до н. е. Філіпп Македонський таки переміг скіфів. (Македонці тоді полонили кілька тисяч жінок з дітьми, захопили 20 тисяч племінних кобил — для оновлення своїх табунів).
У тій битві у віці майже 100 років загинув і сам Атей.
І це так подіяло на скіфів (до того вони були щиро переконані, що їхній цар — не підвладний Тій, що з косою), що їх охопила паніка, якою спритно скористалися вороги...
Поразка, що її завдав скіфам Філіпп ІІ виявилася для них просто таки фатальною. Точніше, кінцем їхньої могутності, після якого почалися для них суцільні непереливки, невдачі й поразки.
І сама Скіфія, вчора ще могутня, як згори у прірву покотилася.
Кінець хоч і не швидко, але не забарився. У ІІІ ст. до н. е. у Скіфію (як не везе, так не везе!) з-за Дону вдерлися полчища сарматів, які й поклали край пануванню там скіфів.
Ослаблена війнами та внутрішніми негараздами, занепадом економіки Велика Скіфія, так і не утвердившись, як держава, розпалася — як міжплеменне об’єднання.
Рік за роком витісняли сармати скіфів, витісняли, доки й не витіснили їх з Північного Причорномор’я у Крим. Щоправда, нащадки Атея ще якось утримували за собою невелику територію на Нижньому Дніпрі, де ще ухитрялися жити впродовж кількох століть, але перспективу й майбутнє вони вже втратили, то була по суті агонія, занепад колишньої могутності “царських” скіфів. Їх було колись більше за всіх і вони тоді були кращі за всіх, але часи змінилися і більше стало сарматів і вони виявилися кращими... А нового Атея (чи Іданфірса), які б об’єднали сколотів, боги вже Скіфії не послали.
Натомість послали ворогів — вельми достойних.
Першими з них стали сармати.

“Грізний світ! — через віки та віки вигукне один з авторів, який писатиме про зародження українського козацтва (його слова підходять і до тієї ситуації, в якій опинилися скіфи). — Люди непевними були ані дня, ані години, завше ходили із зброєю... Смерть нікому не була страшна, бо постійно заглядала в очі; боялись швидше передсмертної муки... Але руїни заростали травою, пам’ять про могили минала і нове життя розквітало на бойовищах...”
Щоб по якомусь часі зникнути в диму та полум’ї...

ПЕРСТЕНЬ ЦАРЯ СКІЛА

— Дивна наука археологія, — вигукнув якось наш великий поет, пишучи про “матір історії” — її новини чим старіші, тим вони цікавіші .
Новині ж, яку вам хочу повідати, майже 2500 років, але від того вона не стала старою. Вперше про скіфського царя Скіла та про його кохання, що вкоротило царю віку, почув, відвідавши Північне Причорномор’я, і світові повідав Геродот із Галікарнаса. Але вже в наші дні вчені засумнівалися: надто романтичну, як для скіфського царя, легенду розповів знаме-нитий грек. Дехто ставив під сумнів навіть існування самого Скіла — чи він, бува, не плід фантазії ольвіополітів, адже в них зупинявся Геродот? Або й самих скіфів... Схоже на те.
І раптом — сенсація!
Археологи підтвердили: Скіл — не легенда, не міф, а реальність. І вкотре переконалися: Геродоту можна і треба вірити. Молодий скіфський цар, котрий закохався в еллінку і їздив до неї в Ольвію за щастям своїм, за лихом і бідою своєю, таки справді був. І трагедія, що сталася з ним, — теж не вигадка.
Се діялось на початку V століття до нашої ери. У скіфського царя Аріапейта було три жони, три цариці. Перша — еллінка, друга — фракійка, а ось третя — скіф’янка, рідна кров цареві.
А маючи три жони, три цариці, скіфський цар мав і три клопоти, три біди. Але тут вже нічого не вдієш. Три цариці в однім царстві, що три коти в одному мішку, — вжитися не могли. Кожна з них намагалася перетягнути царя на свій бік, а йому хоч розірвися. Одну приголубить — друга вовком дихає, її прилащить — третя громи й блискавки мече. А цар вдався лагідним і тихим, і зовсім не войовничим — тяжко такому трьох цариць мати. Як і самому царем бути.
На еллінці Аріапейт одружився тільки тому, що в його співплемінників зіпсувалися стосунки з грецьким містом-державою Ольвією. Хто був винуватим у тих чварах — греки чи скіфи, — розберися! Але ольвіополіти почали зачиняти браму перед скіфами, і не лише перед кочівниками, котрим і справді не завжди можна було довіряти, а й навіть перед скіфами-хліборобами, котрі приїздили до Ольвії торгувати. Збитки терпіли і ті, і ті, але ні ті, ні ті не хотіли першими поступатися. Аріапейт тільки-но тоді став царем, ще й одружитися не встиг. Послав він до ольвіополітів своїх людей з повелінням будь-що помиритися з греками, а греки умову поставили: хай ваш молодий цар, кажуть, та візьме собі в жони ольвіополітку (ми йому знатну підберемо) — на знак вічного миру між еллінами і скіфами. Тільки тоді, мовляв, скіфам повіримо.
Знатна еллінка сподобалась Аріапейту — рік з нею владика навіть щасливим був. Чого не можна було сказати про саму еллінку. Пішла вона за скіфа, бодай і царя, швидше з примусу та обов’язку, аніж зі своєї волі, бо для її співвітчизників дружба із степовиками була життєво необхідною, гарантом їхньої безпеки, а ось для неї — тяжкою повинністю.
Прибувши в лівобережні степи Борисфена, де тоді зі своїм родом, домочадцями, вождями та військами кочував Аріапейт, еллінка подивувалась, що в скіфського царя немає не те що міста, званого столицею, а й навіть бодай якого-небудь поселення, де б стояв царський палац. Тимчасове стійбище на недовгий час — ото й усе. І знову скрипіли вози і неквапливі меланхолійні воли тягли за собою одвічні скіфські хати на колесах, що в царя, що в його підданих однакові — повстяні кибитки. Вони й слугували скіфам за житло. Кибитки, звичайно, захищали від вітру, дощу чи снігу, як і від цікавих очей, та все ж...
Не просто було еллінці, котра виросла в просторому і світлому палаці свого батька, звикати до тісної, задушливої влітку і не дуже теплої взимку повстяної кибитки на чотирьох скрипучих дерев’яних колесах. В тих кибитках жінки та діти були приречені марнувати свої дні. Життя чоловіків з дитинства й до смерті минало на спині верхового коня — на те вони й чоловіки, скотарі та воїни. Взимку трималися поближче до моря, де не так було холодно і коні могли копитами розбивати сніг та лід, добуваючи з-під них траву, — за ними рухались попаски стада великої та дрібної худоби. По весні залишали зимовища, щоб там за літо підновилась трава, і переганяли стада худоби і табуни коней з півдня на північ. Щоб восени знову повернутися з півночі на південь. Так і життя минало від одного стійбища до іншого.
Коли зупинялися, в царському таборі ставало велелюдно і гамірно. З усіх усюд до владики з’їжджалися вожді, старійшини, знатні воїни, родичі. Всі були при зброї, оздобленій сріблом та золотом, в багатому вбранні, що сліпило сяйвом золотих прикрас, але в порівнянні з грецьким містом та біломармуровим палацом її батька то було не те. І хоч цариця, перейшовши на стійбищі з кибитки у шатро, теж вбиралася в розкішне вбрання, надівала золоту діадему і плаття її та накидка аж сяяла від золотих бляшок, але туга за рідним містом не минала. Не могла сприйняти цариця ні кочового життя скіфів, що все пропахло димом похідних багать та кінським потом, ні їхньої невибагливої, грубої й простецької їжі, що складалася з м’яса й твердого сиру іпаку і якоїсь там жирної юшки-щерби у далеко не чистих, позеленілих казанах; ні їхніх звичаїв та побуту, які пещеній еллінці, що ніж у горло... А тут ще владика Аріапейт, муж її (вона, наївна, думала, що він тільки її!), несподівано другою царицею збагатився. Сказав їй про те ніби між іншим:
— Я — цар скіфів, сусідами яких на заході сонця є фракійці, звані лисячими шапками. А тому мушу взяти в жони ще й фракійку. В ім’я злагоди на Істрі. А ти за нашими звичаями станеш старшою моєю жоною, господаркою білого шатра, сімейства і моїх родичів. І звичайно ж, моєю любою жоною.
У ті часи неспокійно було на західному прикордонні Великої Скіфії. А втім, тривкого миру на Істрі, що слугував межею між скіфами та фракійцями, не було, мабуть, здавна. То лисячі шапки, перейшовши Данубій (так вони по-своєму прозивали прикордонну ріку), нападали на скіфські поселення, хапали майно і людей, худобу та коней і гнали їх у свої володіння, то те саме, перейшовши Істр, чинили на їхніх землях сини змієногої богині. (За однією з легенд, скіфи вели свій родовід від грецького героя Геракла та дочки Борисфена, напівжінки, напівзмії). І були вони зухвалі, і сильніші, і жорстокіші за своїх сусідів, бо споконвіку вважали себе царськими, себто владиками над усіма іншими племенами — своїми й чужими. Але вже за царя Тірея фракійцям таки вдалося об’єднатися, придушити змію розбрату й гуртом виступити проти східних своїх сусідів. Ось тоді цар Аріапейт змушений був з цим рахуватися. А втім, він ніколи не належав до противників миру між сусідами. До воєн, на відміну від своїх попередників, вдавався неохоче, як всі інші шляхи до злагоди губилися на бездоріжжі чвар та сутичок. Будучи від природи тямковитим, обережним і передбачливим, Аріапейт швидко збагнув, що з сильним об’єднанням фракійців краще не ворогувати, а налагодити якщо й не добрі, то бодай терпимі стосунки.
До такої думки схилявся й рудобородий Тірей. Хоч фракійці, об’єднавшись, гадав він, відчули силу, але це сьогодні, а ось чи вціліє їхня спілка завтра — невідомо. А зі скіфами треба жити завжди. Крім усього, на фракійців відчутно тисли їхні сусіди на сході, тож на заході, міркував Тірей, треба будь-що убезпечити фракійське царство. І до пори до часу не гиркатися з ненадійними і все ще сильними скіфами.
Отож, все зваживши, царі й уклали між собою неписану угоду про дружбу і межі їхніх володінь. А щоб зміцнити договір, Тірей і віддав одну зі своїх дочок у жони Аріапейту. І розійшлися царі-сусіди з миром — чи не вперше за довгі роки протистоянь. Повернувся Аріапейт з новою дружиною, молодою фракійкою, що теж припала йому до вподоби, а тим часом його перша жона, еллінка, народила сина, котрого назвали Скілом. Через рік і фракійська царівна народила сина, якого нарекли Октамасадом. Аріапейт був радий, що все так щасливо закінчилося: і мир із сусідами уклав вдало, і боги до нього прихильні — аж двох синів, двох славних хлопців-царевичів йому послали. Ось тільки між їхніми матерями наче степовий сіроманець пробіг. Перед у недружелюбстві повела невгамовна фракійка. Хоч вона й стала молодшою жоною царя, але вперто не хотіла визнавати еллінку за старшу. І, принісши мир у стосунки між фракійцями та скіфами, дочка фракійського царя розпалила ворожнечу в сім’ї самого царя. Владика шанував обох однаково. Навіть ночувати звідтоді ходив до них тільки по черзі: сьогодні фракійку голубить, завтра еллінку пестить, ревно пильнуючи, щоб пестощі його однаково порівну припадали обом, щоб ні ту, ні ту не зобидити бодай словом чи поглядом. Обох він однаково щиро осипав дарунками, величаючи і ту, і ту царицями, але від того взаємопорозуміння в його сімействі не наставало. Приголубить фракійку, еллінка ревниво дметься, кляне долю свою рознещасну (чому рознещасну? Цариця ж...). На другу ніч еллінку приголубить — вранці фракійка вовком дихає, так і сікається до нього, гармидер зчиняє — хоч перервись між ними! І що вже цар не робив, щоб помирити їх, але з тих добрих намагань нічого путнього не виходило. Зрештою цар на обох махнув рукою (хай краще гризуться між собою його жони, аніж три народи — скіфи, фракійці і греки) та й оженився втретє. Давно вже впала йому в око юна, чорноока, в’юнка й сміхотлива Опія, дочка одного з його вождів. До всього ж вожді вже косо позиркували на Аріапейта, невдоволені, що в їхнього владики обидві жони чужачки, виходить, своїми жінками цар нехтує? Тож Аріапейт і одружився на Опії, і зажив з нею, молодіючи та радіючи, а про попередніх двох своїх дружин, здавалося, і зовсім забув. Все вони мають, усім забезпечені — тож хай як хочуть, так і чинять: або миряться, або гризуться, а з нього й Опії вистачить. Через рік і вона йому сина народила — такого гарненького, тугенького скіфського хлопчика Орика.
Тож, маючи три жони, три цариці, Аріапейт по-справжньому почувався щасливим з однією — мабуть, воно так і повинно бути.

Як покаже час, старша жона скіфського царя скіф’янкою так і не стала. І сина не скіфом, а швидше елліном виховала. Коли він підріс, мати щоліта возила його до рідного свого міста. Як царицю, її з веління Аріапейта супроводжував чималий загін вершників. Негоже цариці самотньою степами їздити. Та й щезнути в степу легко — неодмінно стане здобиччю або двоногих людоловів, або чотириногих хижаків — і тих, і тих у степах вистачало. Своїх бородатих і чубатих охоронців, пропахтілих димом, шкурами та кінським потом, цариця ніколи не пускала до міста, вони чекали її біля мурів — хоч тиждень, хоч місяць, поки треба було. Охоронці путали коней, пускали їх пастися, а самі ставили шатра, варили їжу в бронзових казанах, що їх неодмінно прихоплювали з собою, і, нудьгуючи та знічев’я позираючи на високі мури еллінського міста, терпляче очікували свою царицю, не розуміючи, чим її так приваблює тісне місто? Інша річ степ — де стільки простору, волі, сонця та вітру! Ні, справжній скіф степового роздолля не проміняє ні на яке місто. А їхня цариця відразу ж, тільки-но опинялася в батьковому палаці, перевдягалася у все еллінське. І сина свого перевдягала. А втім, скіфський царевич і сам охоче стягував із себе набридлі йому шкіряні штани, таку ж куртку та повстяний башлик і, з насолодою викупавшись у басейні, одягав легенький хітончик. Він швидко вивчив материну мову, та так, що володів нею як рідною. Мати й грамоти його еллінської навчила, пісень. Тож серед своїх однолітків-ольвіополітів скіфський царевич нічим не відрізнявся — ті сприймали його за свого. Але грища грищами, а мати привчала сина до богів свого народу, до його культури, філософії, світогляду. Людина приходить у цей світ для щастя, любові та мудрої бесіди, навчала його мати. Не так багато нам відпускають боги сонячних днів у цьому світі — не витрачай їх марно, зі зброєю в руках. Хай твоєю зброєю стане мудре слово і любов. Живи для душі, адже власна душа ніколи тебе не зрадить — тільки на неї можна сповна покластися в цьому жорстокому і несправедливому світі. І дні, проведені в такій загадковій і незвичайній Ольвії, минали, наче сон — теж загадковий і незвичайний. Не хотілося царевичу повертатися до батькового стійбища в далеких і чужих йому степах, де, крім димів та вершників на обріях, немає більше нічого, але мусив.
Цар сердився, що сина його, царевича Скіла, чуже міське життя розніжує, відучує від свого. А він же майбутній воїн і цар Скіфії, тож негоже йому від свого народу відриватися. Цариця слухала те упіввуха, покірно кивала головою, а діяла так, як сама вважала за потрібне. Тож Скіл і виріс десь ніби посередині — між батьковим степом і материним містом, але все ж швидше елліном, аніж скіфом, що дуже засмучувало Аріапейта. Скіл і в душі себе елліном вважав, бо навіть думав еллінською мовою, тільки таївся зі своїми справжніми почуттями. Співплемінники його батька не милували тих, хто свого цурався, а чуже запозичував. Особливо ж безжалісно карали тих, хто молився — будучи скіфом — чужим богам. Тут пощади не було нікому. Колись скіфський цар Савлій навіть рідного брата свого, мудреця Анахарсіса, вбив за те, що той потай молився еллінським богам і тільки їм здійснював жертви. А Скіл вже давно потай молився грецьким богам, як і мати його. Тож обоє старанно те приховували, аби не накликати лиха. Але молодший, Октамасад, швидко відчув, чим насправді дихає Скіл.
— Гей, ти, чужак! — злостиво кидав йому брат, народжений фракійкою. — Щоб бути схожим на своїх греків, ти навіть бороди зрікся!
Скіл, як і всі елліни (за винятком хіба що їхніх філософів), бороди не носив. Октамасад же старанно викохував чорну цупку борідку і дуже пишався нею. Він і зовні був схожий більше на батька, аніж Скіл, — волосся чорне, довге, цупке, такий же, як і батько, широкоплечий, дебелий, очі чорні-чорні, руки грубезні і сам рвійний, сильний — коня однією рукою зупинить. Справжній тобі скіф! А Скіл у матір удався, волосся м’якеньке, очі сірі чи голубі — як у дівчини. І голос не грубий, і манери не скіфські — чемний надто, вихований, нікому слова різкого не скаже, кулаком нікому в зуби не заїде. Із зброї хіба що акінак до пояса причепить — не люблять таких скіфи. А якось Октамасад почув, що Скіл із матір’ю не по-скіфському розмовляв, потемнів на виду, руку на руків’я акінака в срібних піхвах поклав.
— Вже й мова тобі наша не до смаку? — протягнув погрозливо. — Скажу батькові, що ти чужий нам! І не бути тобі царем Скіфії. Царем стану я. Бо я справжній скіф!
Та царем все ж таки став Скіл.
Коли одного літа цар Аріапейт, взагалі щирий і відвертий, надто переконаний, що людям треба вірити, бо довір’я — надійніше від меча, поїхав до агафірсів, котрі кочували на схід від неврів, уладнати якусь спірку миром, ті його вбили. Бо поїхав Аріапейт (покладаючись на довір’я) з надто малим загоном. Агафірси відзначалися диким норовом. Ніхто їм не довіряв. Аріапейт же ризикнув довіритись і повернувся додому не на коні, а на траурнім повозі... Ось тоді, після похорону, рада вождів та старійшин і проголосила Скіла царем Скіфії. Хоч симпатії були на боці Октамасада (він був їм ближчим і зрозумілішим, аніж царський син від еллінки), але Скіл старший в роду, а закон предків порушувати не годиться. Ось чому рада вождів та старійшин при всьому зібранні вільних скіфів, котрі заполонили всю долину, піднесла золотий перстень владики саме Скілу. На персні було викарбувано його ім’я — Скіл, а сам він був зображений (грецькі майстри постаралися на замовлення скіфської знаті) на тому персні в найвизначнішу мить свого життя. Схиливши голову, Скіл брав з рук Великої богині скіфів — вона сиділа на троні, тримаючи в руках “всевидяче” дзеркало, — символ влади.
Відразу ж по тому, коли ще вільні скіфи не роз’їхались по своїх краях, Октамасад наполягав йти походом на агафірсів, щоб відомстити їм за підступне вбивство скіфського царя.
— Куди йти походом — це мій клопіт! — обірвав його Скіл. — Бо цар Скіфії — я! Хай про це не забуває син фракійки!
— Хай затямить син еллінки, — зухвало почав Октамасад, — що я навіть покійному батькові не завжди корився, а тобі... Ти спершу доведи, що ти цар, а вже тоді й вимагай слухняності. Агафірси мусять затямити до кінця своїх днів, як піднімати руку на скіфів. Іншим буде упомку. Щоб усі знали: скіфи — володарі світу, всі інші — або їхні раби, або данники. І якщо ти, сину еллінки, справді цар Скіфії — скупай свій меч у крові агафірсів!
— Я не бажаю починати своє царювання з крові. Наш батько-цар до чужих народів ходив не так з мечем, як з миром. В ім’я миру, до речі, між скіфами та фракійцями і на твоїй матері колись одружився.
— Чужий... — хрипів Октамасад. — О боги, кого рада вождів та старійшин вибрала нам у царі?.. Ти ніколи не був скіфом. Іди до своїх еллінів і в них царюй!
О, який би Скіл був щасливий, аби елліни, а не скіфи, вибрали його своїм царем. З якою б радістю перебрався він жити й царювати в сонячне місто ольвіополітів! Але чого не буде, того не буде. Царів Ольвія не знала і знати не хотіла, бо ольвіополіти над усе оберігали демократію, про яку скіфи й уяви не мали. Містом керували Народні збори, або просто Народ, — вони видавали декрети й ухвали. Були ще службовці — магістрати, яких вибирали Народні збори, вони й стежили за життям міста. Серед них найвищою була колегія архонтів на чолі зі старшим архонтом. Та навіть старший архонт — то не цар. Ольвія тому й вільна, що володарює в ній народ.
Не помилився Октамасад, коли називав свого брата чужим. Ставши царем Скіфії, Скіл до кінця своїх днів залишав